Клімат. Океан, простягнувшись від Північного до Південного полярного кола, перетинає майже всі кліматичні пояси. Над ним панують Ісландський мінімум, Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний максимуми, між якими знаходиться екваторіальна депресія. На крайньому півдні простяглася субан­тарктична смуга низького тиску.

Ці центри дії атмосфери разом із Гренландським і Антарк­тичним максимумами зумовлюють загальну циркуляцію атмо­сфери над океаном. Від обох тропічних областей високого тиску до екваторіальної депресії дмуть постійні вітри — пасати, в помірних широтах дмуть західні вітри, які часом набувають штормової сили. Далі на північ від екватора влітку й восени часом зароджуються тропічні циклони, що нерідко переходять в урагани. Найбільше їх над Карибським морем і Мексиканською затокою.

У тропічних і субтропічних широтах поблизу материків по­ширені мусонні явища, але в цілому вони не характерні для океану.

Циркуляція вод. Із загальною циркуляцією атмосфери тісно пов'язані течії, але на їхній рух впливає також конфігурація материкових берегів. Тому в Атлантичному океані сильніше, ніж у будь-якому іншому,  розвинуті субмеридіональні потоки.  У верхній товщі океану вирізняють чотири великомасштабні кругообіги: північний циклонічний (на північ від 45° пн. ш.), антициклональний Північної півкулі (5—45° пн. ш.), антицик­лональний Південної півкулі (5—45° пд. ш.) і Антарктична по­лярна течія (40—50° пд. ш.). На західній периферії цих кругообігів знаходяться вузькі, але досить сильні течії, що мають швидкість 2—6 км/год.: Лабрадорська, Гольфстрім, Антильська, Гвіанська, Бразильська. В центральних і східних частинах цих кругообігів течії порівняно слабкі, крім екваторіальної зони.

Поблизу островів Кабо-Верде утворюється місцевий цикло­нальний кругообіг, що сприяє підняттю глибинних вод, збагаче­них киснем і поживними речовинами. Ці системи кругообігів розділяються гідрологічними фронтами, що виникають при зустрічі теплих і холодних течій або в зоні дивергенції.

Гідрологічні особливості поверхневих вод. Однією з найважли­віших гідрологічних характеристик води є її температура. В усьому океані середня температура поверхневих вод становить + 16,5 °С, але Південна Атлантика на +6 °С холодніша від Пів­нічної. Термічний екватор, середня температура якого +26,7 °С, знаходиться між 5° і 10° пн. ш. На південь і північ від нього температура поступово знижується, і закономірність її розподілу має зональний характер. В місцях розвитку субмеридіональних течій і підняття глибинних вод ця закономірність порушується. Особливо різкі контрасти температур уздовж східних берегів Північної Америки, де зустрічаються теплі й холодні течії.

Солоність вод океану найвища, оскільки випарування (1040 мм) перевищує опади (780 мм) і частина випаровуваної води переноситься на материки. Найбільша солоність (37,5 %о) в субтропічних і тропічних широтах, де переважають області висо­кого атмосферного тиску з жаркою і ясною погодою. Найменша солоність (33 %о) у прибережних водах Антарктиди через їхнє розпріснювання від танення криги.

Гідрохімічні характеристики океану майже такі, як і в інших океанах, оскільки між ними існує постійний водообмін. Але інтенсивність нагромадження біогенів на проміжних і великих глибинах тут менша, бо цьому процесові перешкоджає інтен­сивне перемішування води як у вертикальному, так і в горизон­тальному напрямках. Теплі поверхневі води низьких широт пе­ренасичені вуглекислим кальцієм, з якого багато морських орга­нізмів будують свої внутрішні й зовнішні скелети, а також мушлі. Тут найбільша концентрація сполук фосфору та азоту і недостатньо кисню.

Вміст розчиненого кисню найбільший у субполярних широтах (7—8 мл/л). Дуже бідні на кисень (2 мл/л) проміжні води тропічних широт, які залягають на глибинах 250—750 м. У зоні апвелінгів, уздовж західних берегів Африки, внаслідок фотосин­тезу кількість кисню зростає до 10 мл/л. Для холодних вод Арктики і Антарктики характерна велика кількість кремнієвої кислоти, яка використовується діатомовими для створення скелетів.

Водні маси. Придонні води формуються з поверхневих вод Арктики і Антарктики при їх охолодженні до —1,8 °С та опус­канні на дно. Місцями вони рухаються дуже швидко (до 1,6 км/год) і здатні розмивати донні відклади, переносити завислий матеріал, створювати підводні долини й великі донні акумулятивні рівнини. Холодні малосолоні придонні антарктич­ні води переміщуються дном улоговин до 42° пн. ш.

На придонних водах залягають глибинні, що формуються з холодних поверхневих вод субполярних широт у процесі їх опускання. В більш низьких широтах охолодження не таке сильне, як у високих, тому води цих широт мають меншу густи­ну і не опускаються на велику глибину. Вони формують про­міжні води. Одним з осередків формування проміжних вод є Середземне море. Ще меншу густину мають високомінералізо-вані води в субтропічних широтах під час їх зимового охолодження до +18 °С. Вони формують підповерхневі води.

Відповідно до фізичних і хімічних властивостей, вмісту кисню і фосфатів на поверхні океану вирізняють типи водних мас: екваторіальні, тропічні, субтропічні, субполярні та полярні.

Екваторіальні водні маси знаходяться між екваторіальним та субекваторіальним гідрологічними фронтами. Вони характери­зуються найвищою температурою (+25, +27 °С), помірною со­лоністю (34—35 %о), мінімальною густиною, значним вмістом кисню (3,0—4,5 мл/л) і фосфатів (0,5—1,0 мкг-атом/л).

Тропічні й субтропічні водні маси формуються в області тропічних атмосферних антициклонів. Від субполярних водних мас їх відділяють субарктичні та субантарктичні фронти. Тут найвища солоність (36—37 %о), велика прозорість, малий вміст поживних речовин, кисню (2—3 мл/л), бідний органічний світ. Це — океанічні пустелі.

Субполярні водні маси формуються в помірних широтах. Від полярних вони відокремлені арктичним і антарктичним фронта­ми. В цих водах інтенсивний теплообмін з атмосферою, а тому й значна мінливість фізичних властивостей як у просторі, так і в часі. Вони насичені киснем і фосфатами, мають нормальну солоність.

Полярні водні маси найхолодніші. їхні температури близькі до точки замерзання, для них характерна велика густина, мала солоність (32—33 %о), великий вміст кисню (5—7 мл/л) і фосфатів (1,5—2,0 мкг-атом/л).

Органічний світ океану кількістю видів значно поступається Тихому чи Індійському океанові. Це пов'язано з його молодіс­тю, тривалою ізоляцією від Індійського й Тихого океанів, сильним впливом холодного клімату в четвертинний період. На розподілі організмів позначалися також теплі й холодні течії та вертикальне перемішування в зоні апвелінгів. У високих широ­тах, де переважають холодні течії, та в низьких, де є апвелінг, видовий склад фауни бідний, але за кількістю населення риб і тварин він значно багатший, ніж в інших океанах. Загалом орга­нічне життя в Атлантичному океані кількісно багате завдяки широкому розвиткові шельфу. З цієї причини серед риб, у тому числі промислових, дуже багато донних і придонних представ­ників.

Донна флора Атлантики подібна до тихоокеанської, хоч тут і менше її видів. Для фітобентосу північної частини океану найхарактерніші бурі водорості, переважно фукоїди, ламінарії та алярії, а також червоні водорості. У тропічній зоні поширені зелені (хаулерпа) та червоні водорості, серед яких переважають вапнякові літотамнії, а серед бурих — саргасові. У південній частині океану серед донної рослинності найбільше ламінарій.

Зообентос представлений в основному восьминогами, коралами, ракоподібними, голкошкірими і специфічними видами риб. Значними є також губки та гідроїди.

Планктон представлений більш як 245 видами рослин та 2000 видами тварин. У фітопланктоні переважають перидинеї, коколітофори, діатомові. Останні мають чітко виражену зональність: максимальна їх кількість розвивається в помірних широтах обох півкуль, але основні види Північної півкулі дещо відмінні від південних. Найбільша щільність діатомових у смузі течії Захід­них Вітрів.

Нектон за видовим складом дещо бідніший від тихоокеан­ського. У ньому немає простих форм мечохвостів, деяких видів давніх риб, морських зміїв. Проте видовий склад риб в Атлан­тичному океані багатший, ніж у Тихому океані.

У розподілі бентосу, планктону і нектону чітко виявляється зональність. Зонально змінюються кількість видів і загальна біо­маса. В Антарктичному секторі Атлантики — чимало видів ки­топодібних і тюленів.

У субантарктичній зоні та прилеглій до неї смузі води помірної зони біомаса досягає максимуму, але за кількістю видів вона поступається тропікам. У зоопланктоні переважає кріль, у нек­тоні — кити, ластоногі, з риб — нототенії.

У тропічній зоні зоопланктон представлений численними видами форамініфер і птеропод, кількома видами радіолярій, веслоногих рачків, кальмарами, восьминогами. У складі нектону є різні види риб, серед яких промислове значення мають мак­рель, тунці, сардини, а в холодних водах — анчоуси. Для тро­пічної та субтропічної зон характерні корали, які краще розви­ваються в західній частині зони, особливо в Саргасовому морі, ніж у східній.

Помірні широти Північної півкулі характеризуються великою кількістю особин, хоч і з незначним видовим складом. Із про­мислових риб найбільше значення мають оселедці, тріска, пік­ша, палтус, морський окунь. Для зоопланктону найбільш харак­терними є копеподи та форамініфери. Найбільшого розвитку вони набули в районі Ньюфаундлендської банки та Норвезького моря. Середня біомаса зоопланктону тут більша, ніж на відпо­відних широтах Тихого океану.

Багаті рибою арктичні широти. В районі Ісландії, на банках Фарерських островів, поблизу берегів Норвегії багато тріски та оселедців. У гренландських водах живуть кити, тюлені. На ске­лях високих берегів — пташині базари.

В Атлантичному океані виокремлюють чотири біогеографічні області: Арктичну, куди входять прилеглі до Гренландії та Лабрадору водні простори; Північно-Атлантичну, що охоплює помірні широти Північної півкулі; Тропічно-Атлантичну, яка відповідає тропічним та екваторіальним широтам; Антарктичну, що охоплює всю Антарктичну Циркумполярну течію.