Географічне положення і розміри. Індійський океан — третій за розмірами басейн Світового океану, розташований переважно в Південній півкулі між берегами Африки, Азії, Австралії та Антарктиди, що є його природними межами. Лише на півден­ному заході та південному сході, де Індійський океан широкими проходами сполучений з Атлантичним і Тихим океанами, межі умовно проводять від крайньої точки Африки — мису Голково­го та мису Південного на острові Тасманія і далі до берегів Антарктиди, тобто по 20° сх. д. на заході та 147° сх. д.

На північному сході Індійський океан через Малаккську, Зондську і Торресову протоки сполучений з австрало-азійськи-ми морями. Тут його межа проходить від крайньої північної точки Австралії — мису Йорк до гирла річки Бенебек на острові Нова Гвінея. Далі вона повертає на захід та північний захід уздовж Малих Зондських островів та островів Ява, Суматра і півострова Малакка.

Назву «Індійський» океанові дав португальський вчений С. Мюнстер у своїй праці «Космографія» (1555 р.). Площа океа­ну з морями 76,17 млн. км², середня глибина 3711 м, макси­мальна — 7209 м, об'єм води 282,7 млн. км³. У найширшому місці океан простягається з заходу на схід від бухти Лінді до Торресової протоки по 10° пд. ш. на 11 900 км, а з півночі на південь по 60° сх. д. від мису Рас-Джадці до берегів Антарктиди на 10 200 км.

Індійський океан — це своєрідний басейн з багатьма лише йому притаманними рисами. По-перше, завдяки розташуванню більшої його частини в Південній півкулі для нього характерна меридіональна асиметрія циркуляцій вод. По-друге, тут відбувається класична мусонна циркуляція атмосфери. По-третє, на його берегах зародилася цивілізація, виникли перші на Землі держави. Сучасні расові та етнічні комплекси, що склалися на берегах океану, належать до кількох «світів», котрі хоч і взаємо­діють між собою, але все ж таки сильно різняться своїми істо­ричними рисами та господарсько-культурними типами. Тому океан привертав і привертає до себе увагу багатьох дослідників.

Історія вивчення. Індійський океан, а надто його північна частина, відомий з давніх-давен. Через нього пролягали важливі торговельні шляхи, тут уперше зародився морський промисел і почалися наукові пошуки. Одначе донедавна цей басейн був слабо вивченим. Моряки казали, що про дно його відомо мен­ше, ніж про поверхню Місяця.

В історії дослідження природи Індійського океану можна простежити чотири етапи. Перший етап — від стародавніх пла­вань до 1772 р.— характеризувався вивченням географічного розподілу води й суходолу на цій частині земної кулі. Освоєння Індійського океану почалося з півночі індійськими, єгипетськи­ми та фінікійськими мореплавцями, які за 3000 років до н. є. побували в Аравійському й Червоному морях та Перській зато­ці. Наприкінці II ст. до н. є. Індійський океан став відомий грекам. У І ст. н. є. індійські мореплавці проклали морські шля­хи з Індії до Індокитаю, Малакки та островів Малайського архі­пелагу. В І ст. н. є. малайці обігнули Індію і відкрили острів Мадагаскар. У VIII—X ст. встановилися постійні морські торго­вельні зв'язки Китаю та Індії. А 1340 р. арабський учений-мандрівник Ібн-Баттута обігнув майже все західне та північне узбережжя океану від Мозамбіку до Малаккської протоки. Для плавання Індійським океаном араби вже мали географічні описання й лоції.

Європейці з успіхом використали досвід своїх попередників. З перших їхніх експедицій величезне значення мало плавання португальців Б. Діаша, який обігнув 1487 р. Африку з півдня, та Васко да Гами у 1497—1499 рр., який пройшов цим шляхом з Атлантичного океану в Індію. Після Васко да Гами португальці почали розширювати свої морські торговельні зв'язки зі Схо­дом, зокрема з народами Суматри, Яви та інших островів Ма­лайського архіпелагу. Це дозволило їм уже на початку XVI ст. досить точно нанести на карти острови Мадагаскар, Амірант-ські, Коморські, Сейшельські та Маскаренські.

Під кінець XVI ст. ініціатива в розширенні торговельних зв'язків перейшла від португальців до голландців. Після завоювання Індонезії на початку XVII ст. вони почали відкривати окремі ділянки західного й південного узбереж Австралії. В 1642—1644 рр. голландський мореплавець А. Тасман, обігнувши Австралію, виявив водні простори далі на південь.

Другий етап — з 1772 до 1873 рр. — ознаменувався першими глибоководними спостереженнями, що їх започаткував Дж. Кук 1772 р. Потім їх провадили російські та іноземні експедиції. Визначальними серед російських були експедиції О. Коцебу 1818 р. на судні «Рюрик» і Палена в 1858—1859 рр. на кораблі «Циклон». Усього в Індійському океані до 1873 р. різні експедиції відпрацювали 83 глибоководні станції, на яких велися спостереження за температурою води й солоністю на різних глибинах: на півночі до 3410 м, на півдні до 4355 м. У цей період в основному були завершені територіальні відкриття океану.

Третій етап — з 1873 до 1956 рр.— характеризується комплексними океанографічними дослідженнями. Найважливіші роботи виконали у 1873 — 1874 рр. експедиції на англійському судні «Челінджер», на німецьких кораблях «Вальдівія» у 1898— 1899 рр. і «Гаус» у 1901—1903 рр., на англійському «Діскаве-рі-2» в 1930—1951 рр., на радянському дизель-електроході «Об» у 1956—1957 рр. Ці та інші експедиції провели фізичні, хімічні, біологічні та геологічні дослідження океану. Вони дали змогу скласти карту рельєфу дна, вивчити окремі риси рослин­ного і тваринного світу, особливості гідрогеологічного режиму.

Четвертий період — від 1957 р. донині — ознаменований комплексним вивченням рельєфу та геологічної будови дна океану, а також дослідженням гідрофізичних процесів, що відбуваються в товщі води.

Внаслідок роботи Міжнародної індоокеанської експедиції з ініціативи ЮНЕСКО впродовж 1960—1966 рр. в океані виявле­но ланцюг глибоководних жолобів і підводних хребтів. Відкрит­тя південно-західного відгалуження серединно-океанічного хребта дозволило довести, що у Світовому океані існує єдина глобальна система серединних хребтів і розломів.

Немагнітна шхуна «Зоря» вперше виконала магнітні розрізи через улоговини, западини та сейсмічно активні зони.

Береги. Особливості берегів Індійського океану визначаються геологічною будовою материків та дією хвильових процесів. Позаяк більша частина океану розташована в межах еквато­ріально-тропічного поясу, тут поширені коралові та мангрові береги. Коралові береги характерні для узбереж Північної та Північно-Західної  Австралії   та   острова   Мадагаскар.   Уздовж Індонезійського узбережжя багато коралових рифів, менше — мангр.

Береги Червоного моря та Аденської затоки сформовані від­повідно до рифтової структури цих басейнів. Значна кількість бухтових форм пов'язана зі скидовою будовою крайових зон Африканського материка і Аравійського півострова. Тут багато грабенних бухт — шерм, коралових споруд, які ускладнюють судноплавство. Розвиток магматичних і міцних осадових порід на багатьох ділянках півострова Сомалі та узбережжя Аравії сприяють поширенню слабо видозмінених морем берегів дену­даційного типу. Східні береги Африки характеризуються бухтовими розчленуваннями (ріасовий тип), пов'язаними з підтоп­ленням гирл річок під час трансгресії моря. Береги Перської затоки та Індостанського півострова в основному абразивно-акумулятивні, хоча тут є і мангрові зарості.

Індоокеанське узбережжя Малаккського півострова та Зондських островів здебільшого абразивно-акумулятивне, з неглибо­кими бухтами. Його розчленування пов'язане з вулканізмом і тектонічною структурою острівного суходолу. Майже по всьому периметру островів розвинуті коралові рифи і мангри. Лише для острова Суматра характерні низинні акумулятивні береги, вкриті мангровими заростями.

Отже, особливістю Індійського океану є переважання кора­лових і мангрових берегів, що зумовлюється його внутрішньо-тропічним географічним положенням. Водночас з антарктичних берегів інколи сповзає крига, обриваючись крутими, високими уступами.

Острови. Островів в Індійському океані мало. Зосереджені вони переважно в західній частині та поділяються на три гене­тичні типи: материкові, вулканічні й коралові. До материкових належать найбільші — Мадагаскар, Шрі-Ланка, Великі Зондські, а також Сокотра, Куріа-Муріа, Масіра та ланцюг дрібних островів уздовж берегів Аравії, Індокитаю та Західної Австралії. Більша частина материкових островів — це вапнякові плато на давніх докембрійських гранітах. Але, крім них, є гористі, складені докембрійськими породами. Особливу будову мають Сейшельські острови. Це єдині споруди в межах ложа океану, складені гранітами.

Вулканічні острови поділяються на острови перехідної зони та острови відкритого океану. Острови перехідної зони — це елементи острівних дуг. До них відносять Великі Зондські, Андаманські та Нікобарські. Рельєф цих островів гірський. Вони являють собою вершини складчастих хребтів, увінчаних вулканічними конусами. Острови спираються на базальти і (в меншій кількості) вулканічні туфи.

Вулканічні острови відкритого океану (Коморські, Маскаренські, Амстердам, Сен-Поль, Кергелен, Крозе, Прінс-Едуард) невеликі; це надводні вершини вулканів. Майже всі вони обля­мовані кораловими рифами.

Та найважливішою особливістю Індійського океану є корало­ві острови. Здебільшого це типові атоли, складені з коралового піску, гравію, щебню та великої кількості мушлів. Таким є атол Дієго-Гарсія. Але в океані поширені також складні атоли — величезні кільцеподібні коралові споруди, що мають у попереч­нику до 150 км і складаються з багатьох дрібних атолів. Такими є майже всі атоли Лаккадівських, Мальдівських, Чагос, Амірантських, Кокосових та інших островів.

Чимало островів сформувалося завдяки підняттю коралових рифів. Так, острів Різдва утворився на вершині Кокосового під­няття і досягає висоти 356 м над рівнем моря. Інший острів — Тромлен також лежить на 5 м вище від рівня води і увінчує вершину одинокої гори. Над дном Маскаренської улоговини він здіймається на 4000 м.

На всіх коралових островах ростуть переважно кокосові пальми. На берегах більшості лагун збереглися густі зарості мангрових. Мангрові ліси особливо характерні для Амірантських островів.

Моря. Через слабке розчленування узбережжя в Індійському океані мало морів і заток. На півночі знаходяться лише два моря — Червоне і Аравійське, а також чотири великі затоки — Аденська, Оманська, Перська та Бенгальська. На сході розміс­тилися крайові моря—Андаманське, Тіморське, Арафурське і затока Карпентарія. Південні береги Австралії омиваються вода­ми Великої затоки.

Уздовж берегів Антарктиди умовно виділяють моря: Рісер-Ларсена, Космонавтів, Співдружності, Дейвіса, Моусона, Д'юрвіля.

За характером будови западина Індійського океану поділяєть­ся на чотири частини: підводні окраїни материків, перехідні зони, серединно-океанічні хребти та ложе.

Згідно з сучасними уявленнями про походження материків і океанів, що базуються на теорії літосферних плит, Індійський океан почав утворюватися на початку мезозойської ери після того, як розколовся на окремі частини палеозойський материк Гондвана. Фундамент сучасних материків Південної півкулі — Африки, Австралії, Антарктиди,  Південної Америки, а також півострова Індостан — це частини давнього материка Гондвани. Спочатку материки розходилися дуже повільно, причому Австралія і Антарктида ще були одним масивом. Минули десят­ки мільйонів років, а ширина Індійського океану була не більшою, ніж сучасне Червоне море. І тільки наприкінці мезо­зойської ери вже існував дійсний океан, який омивав західні береги на той час єдиного Австрало-Антарктичного материка. Цей материк проіснував ще з десяток мільйонів років, поки розколовся на дві частини, і після цього Антарктида порівняно швидко відійшла на південь.

Дно Індійського океану — це типова кора океанічного типу, яка складається з трьох шарів: зверху — осади і слабо ущільнені осадові породи; нижче — осадові й вулканогенні породи; ще нижче — базальтовий шар. Верхній шар складається з пухких осадів. Потужність їх змі­нюється від кількох десятків метрів до 200 м, а поблизу мате­риків— до 1,5—2,5 км. Середній шар значно ущільнений, складається переважно з осадових порід і має потужність від 1 до 3 км. Нижній (базальтовий) шар складається з океанічного базаль­ту і має потужність 4—6 км.

Цікавою особливістю земної кори Індійського океану є те, що в ній містяться ділянки материкової кори, тобто кори з гранітним шаром. Вони виходять на поверхню океану у вигляді островів Сейшельських, Маскаренських, Кергелен і, можливо, Мальдівських. У межах цих, як кажуть морські геологи, мікро-континентів потужність земної кори збільшується до 30—35 км.

На дні Індійського океану Серединно-Індійський хребет роз­діляється на три частини: Аравійсько-Індійський, Західно-Індійський та Центрально-Індійський. Останній переходить в Австрало-Антарктичне підняття. Всі хребти мають добре вира­жені рифтові долини, тут активні вулканічні й сейсмічні явища. Східно-Індійський хребет, який простягається майже в меридіо­нальному напрямі від Бенгальської затоки до Австрало-Антарк­тичного підняття, не має рифтової долини, складений горстовими блоками магматичних порід, що зверху вкриті осадовими породами кайнозойської ери. Утворення і розвиток цього хребта остаточно не вивчені.

З дна рифтових долин вчені підняли збагачені на кремній базальти, габро, дуніти, серпентиніти, перидотити і хроміти, що вважаються речовиною мантії. Зондський жолоб глибиною понад 7700 м схожий і похо­дженням, і характеристиками на жолоби Тихого океану.