Гідрологічні особливості. Рух води на поверхні Індійського океану зумовлюється дією вітру, а на великій глибині — нерів­номірним розподілом густини. Через те, що поверхневі води в загальних рисах переміщуються в напрямі руху вітрових систем, в океані чітко вирізняються три великомасштабні циркуляції: мусонний кругообіг, південний субтропічний антициклональ­ний кругообіг та Антарктична Циркумполярна течія. Останні дві системи   подібні  до   відповідних   систем  інших   океанів,   але південний субтропічний антициклональний кругообіг відрізняється від тихоокеанського і атлантичного тим, що в ньому немає чітко вираженої східної ланки вздовж берегів Австралії. Водночас його західна ланка — течія Мису Голкового — найсильніша з подібних течій Південної півкулі. Середня швидкість її 1 м/с, а місцями досягає 2 м/с.

Складовою субтропічного антициклонального кругообігу на півночі є Південна Пасатна течія, що зароджується на півдні острова Ява та несе води з Тіморського моря і Зондської протоки до берегів Африки. На підході до острова Мадагаскар вона роздвоюється. Більша частина потоку продовжує рух на захід, а менша повертає на південь уздовж східного берега Мадагаскару. Поблизу берегів Південної Африки вона зливається з Мозамбіцькою течією та дає початок течії Мису Голкового. Остання являє собою вузький потік блакитної води, що досягає крайньої південної точки Африки.

Зустрівшись із зеленими водами Антарктичної Циркумполярної течії, ця течія повертає назад, утворюючи Агульяську зворотну течію. В такий спосіб на півдні Африки формується неве­ликий антициклональний вихор шириною близько 300 км. При злитті Агульяської течії з північним струменем Антарктичної Циркумполярної течії виникає помітно виражений субантарк­тичний фронт.

Окремий самостійний вихор, що структурно належить до субтропічного кругообігу, утворюється у Великій Австралійській затоці.

Досить складна циркуляція в північній частині океану, де переважають мусонні вітри. Під час південно-західного мусону води рухаються за годинниковою стрілкою. Мусонний кругообіг утворюють три основні течії: Південна Пасатна, Сомалійська та Мусонна. Під час північно-східного мусону океанічна циркуля­ція виражена слабше, і рух води здійснюється проти годиннико­вої стрілки. На північ від екватора розвивається мусонна течія на захід, яка поблизу берегів Сомалі повертає на південь. Між екватором і 8° пд. ш. через увесь океан формується Міжпасатна протитечія.

Загальний малюнок циркуляції води на поверхні океану зберігається до глибини 200 м з деякими незначними змінами, пов'язаними з дрейфом течій. У підповерхневих шарах екваторіальних широт вода постійно рухається на схід у вигляді підповерхневої Екваторіальної протитечії, відкритої 1959 р. На глибинах  1000—2000 м циркуляція води змінюється з широтного напрямку на меридіональний. Характер її руху зале­жить від рельєфу дна. В Африканському секторі води перемі­щуються на північ уздовж західних схилів улоговин, а в зворот­ному напрямі — уздовж східних. В Азійсько-Австралійському секторі додатні форми рельєфу дна сприяють розвиткові цикло­нічних кругообігів і закрутів. У від'ємних формах розвиваються антициклонічні кругообіги.

У водному балансі океану головне значення має водообмін з Атлантичним і Тихим океанами.

Майже 6 млн км³ води на рік потрапляє з Атлантики і трохи менше витікає через Антарктичну течію в Тихий океан. Випару­вання перевищує опади. Ці компоненти водного балансу становлять відповідно 115 400 і 84 000 км³ на рік, тому в бага­тьох місцях солоність вод підвищена. Річковий стік із мате­риків — 6000 км³ на рік. Ще менше вологи (540 км³) надходить від материкових льодів.

Водні маси формуються на поверхні океану або прибувають з інших місць. У процесі безпосереднього обміну енергії та речо­вини між океаном і атмосферою в шарі води завтовшки 200— 300 м відповідно до особливостей розвитку планетарних проце­сів формуються поверхневі води. їхні динаміка і фізико-хімічні властивості мають широтну зональність.

Підповерхневі води формуються в полярних широтах завдяки зануренню переохолоджених поверхневих вод, а в топічних районах — у процесі занурення високомінералізованих вод, що утворюються при великому випаруванні. Осередком формуван­ня підповерхневих вод є також Аравійське море.

Проміжні води формуються в зоні південного фронту з поверхневих вод Антарктиди. Малосолоні й холодні води, занурюючись під тепліші та солоніші, рухаються на північ майже до 10° пн. ш., несучи з собою високу концентрацію кисню, фосфа­тів, нітратів, органічних форм фосфору і азоту та інших міне­ральних речовин. На глибині 500—1000 м ці води стикаються з солонішими червономорсько-аравійськими водами з високою концентрацією фосфатів і нітратів та малим вмістом кисню. Між 5° пн. ш. та 10° пд. ш. відбуваються взаємодія й перемішу­вання цих вод із проміжними водами моря Банда. Виникає нова водна маса.

Глибинні води залягають нижче 1000 м від поверхні. Вважається, що вони формуються в північних широтах Атлантики, а проникають в Індійський океан з Атлантичного через широкий прохід між Африкою та Антарктидою на північ від полярного фронту. Розтікаючись по всьому океану, вони дещо змі­нюють свої властивості і такими потрапляють у Тихий океан.

Придонні водні маси приносяться з Антарктичною Циркум­полярною течією з Атлантичного океану або формуються на шельфах Індоокеанського сектора Антарктиди. Важкі холодні й солоні води опускаються материковим схилом на дно і, перели­ваючись через низькі пороги серединно-океанічних хребтів, прямують на північ майже до берегів Азії.

Температурні властивості води підпорядковані тим самим законам широтної зональності, що й температура повітря. її середні багаторічні температури поступово знижуються від еква­тора до високих широт. Найхолодніші води поблизу берегів Антарктиди (-»-1,8 °С), найтепліші (+28 °С) займають великі простори вздовж екватора. Найвищі температури мають напів-замкнуті акваторії Перської затоки (+34 °С) та Червоного моря (+31 °С). Досить теплі (+30 °С) водні маси Аравійського моря та Бенгальської затоки.

Широтний розподіл температури порушується в районі Сомалійського та Аравійського півостровів, де напрям ізотерм паралельний до берегової лінії. Ця аномалія спричинена піднят­тям глибинних вод під дією південно-західних вітрів, що дмуть уздовж берегів.

Солоність вод залежить від співвідношення опадів і випару­вання. У Південній півкулі субтропічній області підвищеного атмосферного тиску відповідає замкнена область підвищеної солоності (35,8 %о). У Північній півкулі, особливо в північно-західній частині Аравійського моря, де випарування перевищує кількість опадів і величину стоку на 2500 мм, солоність досягає 36,5 %о, а в напівзамкнених водоймах — понад 40 %о. Між цими областями високої солоності лежить простора екваторіальна область меншої солоності (34,5 %о), до якої на північному сході прилягає частина тропічного поясу також малої солоності. Най­менша солоність (31,5 %о) у Бенгальській затоці.

Ще один район малої солоності — Антарктида. Під час та­нення морської криги і айсбергів солоність на поверхні зни­жується до 33,7 %о.

Важливими фізичними характеристиками води є також її прозорість і колір. Найпрозорішими є води південної субтропіч­ної області. Між 20° і 36° пд. ш. вона досягає 20—40 м, місцями навіть 50 м. Це район блакитної води без рослинності. На північ і південь від нього прозорість зменшується, а колір набу­ває зеленуватого відтінку. Зелений колір, як правило, є ознакою розвитку органічного життя.

Органічний світ. У тропічних областях поширені одноклітинні водорості триходисмії. Вони настільки інтенсивно розвивають­ся, що викликають помутніння води і зміни її кольору. Крім того, в океані є велика кількість організмів, що світяться вночі. Це деякі медузи, гребінники та ін. Звичайними є яскраво забарвлені сифонофори, в тому числі отруйна фізалія. У помірних широтах поширені копеподи, діатомеї та ін.

В Індійському океані вирізняють три області великої кількос­ті планктонних водоростей. Перша з них охоплює всю аквато­рію Аравійського моря, Бенгальську затоку та Андаманське море. У кожній із цих водойм розподіл фітопланктону досить складний. Друга область обіймає зону спливання глибинних вод, що простяглася через увесь океан між 5° і 8° пд. ш. і пов'язана з Міжпасатною протитечією. Третя область — це води Антарктиди, серед яких особливо великою продуктивністю характеризується зона зіткнення теплих і холодних вод.

Між областями високої продуктивності знаходяться дві області низької продуктивності (пустелі). Перша область займає вузьку смугу в північній частині океану, в зоні конвергенції, друга — майже всю центральну частину океану в межах анти­циклонального кругообігу. Біомаса фітопланктону коливається від 0,1 мг/м³ у водних пустелях до 2175 мг/м³ поблизу острова Ява. Основна роль у формуванні біомаси належить діатомовим водоростям.

Розподіл зоопланктону залежить насамперед від кормової ба­зи. Більша його частина, а надто поверхневого, споживає фіто­планктон, тому в його розподілі є така сама закономірність, як і в розвитку фітопланктону. Найбільше зоопланктону у водах Антарктиди, Міжпасатної протитечії, Аравійського і Андаман-ського морів та Бенгальської затоки.

Розподіл бентосу в загальних рисах нагадує розподіл планк­тону. Водночас він різниться кількістю і якісним складом, що найвідчутніше виявляється в узбережній смузі. Фітобентос тро­пічних областей характеризується буйним розвитком бурих (саргасових, турбінарій) та зелених (каулерпа) водоростей. Пиш­но розвиваються вапнякові водорості—літотамнії та халімеда. Вони разом із коралами беруть участь у формуванні рифових споруд. Особливий фітоценоз утворюється в прибережній зоні з мангровими заростями. У помірних широтах найбільш пошире­ні червоні (порфіра, гелідіум) та бурі водорості, переважно з групи фукусових і ламінарій.

Зообентос представлений різними молюсками, вапняковими та кремнієвими губками, голкошкірими ("їжаки, морські зірки, офіури, голотурії), численними ракоподібними, гідроїдами, мшанками, кораловими поліпами.

Для тропічної зони характерні дуже бідні та дуже багаті на органічний світ ділянки. Піщані пляжі материків та островів, що добре прогріваються сонцем, але бідні органічними речови­нами, заселені надзвичайно бідною фауною. Також бідний бентос мулистих ділянок лагун і гирл річок через застій води і розвиток анаеробних процесів. Водночас у мангрових заростях біомаса бентосу досягає максимальних величин (до 5—8 кг/м²). Дуже висока біомаса коралових рифів. На ділянках, де коралів і супутної їм фауни коралобіонтів немає, біомаса бентосу порів­няно мала (3 г/м²).

Біомаcа зообентосу тропічних широт становить у середньому 10—15 г/м², фітобентосу — значно більша. Саргасові й червоні водорості подекуди дають 20 кг, а морські трави — від 3 до 7 кг біомаси з їм².

Важлива роль у формуванні життєвих угруповань Індійського океану належить нектонові — рибам, кальмарам, китоподібним і деяким іншим групам океанічних тварин. Розподіл нектонних тварин підпорядковується широтній і циркумконтинентальній зональності, а райони, багаті на рибу, кальмари й китоподібні, розташовані в біопродуктивних областях. Найбільше нектонних тварин не поблизу берегів і не в зоні апвелінгу чи дивергенції, а на деякій відстані від них. Це пояснюється тим, що в зонах спливання глибинних вод відбувається максимальне зародження фітопланктону, а основна його маса зноситься течією і тут по­їдається молоддю зоопланктону. Ще далі за течією зміщується максимум кількості хижих форм зоопланктону. Така сама тен­денція характерна і для нектону. В малопродуктивних районах відкритого океану чисельність риб і кальмарів різко падає, кито­подібних (кашалоти, гранди, дельфіни) також дуже мало.