| Головна » Статті » Теорія географії » Геологія | [ Додати статтю ] |
Берегові процеси та основні форми узбережжя
 У загальному
розумінні берегом називають межу суходолу і водного простору (моря,
озера, річки). І хоч на картах берег зображають у вигляді лінії, в
природі він являє собою не лінію, а більш або менш широку зону, де
відбувається взаємодія цих двох субстанцій.Геоморфологи у межах берегової зони розрізняють два головних елементи - власне берег (надводна частина узбережної смуги) та підводний береговий схил. Всі основні геоморфологічні процеси, що відбуваються у береговій зоні (руйнування, перенесення, акумуляція матеріалу), здійснюються різними видами руху води - хвилями, течіями, припливно-відпливними явищами. Хвильова діяльність займає провідне місце серед процесів берегової зони. Хвилі утворюються головним чином під дією вітру на водну поверхню. При цьому круговий характер переміщення часток води ("вгору - вниз"), який проявляється у відкритому морі, поблизу берегів змінюється поступальним рухом. Висота хвиль залежить від сили вітру і при сильному штормі може досягати 12-15 м. Якщо на глибоких ділянках моря діяльність хвиль відчувається лише у приповерхневій товщі і ніколи не досягає дна, то на мілководді берегової зони (у межах підводного берегового схилу) хвилі визначають всі згадані вище напрямки діяльності геоморфологічних процесів. Інтенсивність і спрямування цих процесів залежать як від розмірів хвиль, так і від будови бе¬регової зони. Припливно-відпливні явища, зумовлені впливом сил тяжіння Місяця і Сонця, особливо виразно проявляються у вузьких затоках, протоках, гирлах річок тощо, розмиваючи дно та узбережжя і виносячи уламковий матеріал з берегової зони у море.Велике значення у перерозподілі матеріалу, особливо у мілководній узбережній частині, мають морські течії, швидкість яких часто сягає 1,0-2,5 м/с.Оскільки характер геоморфологічної діяльності у береговій зоні залежить від особливостей будови самого берега, розглянемо цю діяльність на прикладі двох основних типів берегів - на берегах крутих (урвистих) та розлогих. Діяльність моря поблизу крутих берегів Руйнівну діяльність моря у береговій смузі називають абразією (від лат. - "вишкрібати"). Особливо активно руйнівна діяльність моря проявляється на крутих берегах, де прибійна сила хвиль сягає 30-35 т/м, в першу чергу на скелях, складених осадовими та тріщинуватими породами. Розрізняють три основні види абразії: механічну (визначається ударною силою прибійної хвилі та крупно-уламкового матеріалу, що насичує водну товщу в узбережжі), хімічну (руйнування розчинних порід, що відслонюються на берегах) та термічну (проявляється на берегах, складених мерзлими породами або так званою "мертвою" кригою).  Абразійний берег, штат Орегон, США
У формуванні прибою мають значення дві обставини: по-перше, посилення
тертя водної маси об дно при наближенні хвилі до берега (на глибині, що
дорівнює висоті хвилі, асиметрія хвилі досягає критичної точки і верхня
її частина обвалюється вперед, утворюючи прибійну масу); по-друге,
рефракція хвиль, тобто їх здатність розгортатися до берега І фронтом
та обвалюватися на берег під прямим кутом (периферійні частини хвиль
уповільнюють швидкість руху при виході на мілководдя і відстають від
фронтальної і зони).Фото: www.bigpicture.ru Хвилі вибивають біля підніжжя урвистого берега хвилеприбійну нішу, над якою нависає своєрідний береговий "козирок". З часом цей "козирок" обвалюється і берег знову набуває вигляду абразійного уступу - кліфа. Безперервне повторення цього процесу зумовлює відступання кліфа, в зв'язку з чим між урізом води і береговим урвищем формується абразивна тераса (бенч). Перекриваючись шаром гальки, гравію або піску, що утворюються при подрібненні уламків колишнього "козирка", поверхня бенчу поступово перетворюється на пляж. Частина уламкового матеріалу під час штормів та припливів не утримується на пляжевій смузі і виноситься, нагромаджуючись нижче рівня води і утворюючи підводну акумулятивну терасу (підводний осип), яка співпадає з так званою літоральною зоною. Процес абразії не проникає глибоко в межі суші - чим ширшою стає смуга пляжу, тим менша руйнівна сила прибою. І все ж процеси абразії відрізняються значною активністю. Так, на півночі та сході Великобританії (особливо в Шотландії) зафіксовані найвищі на Землі швидкості абразії, коли протягом одного шторму берег відступає на 5-6 м (за сторіччя - на 275 м). В Україні різноманітні абразивні береги теж мають значне поширення. Вони домінують на сході Криму, на Тарханкутському півострові і складають більшу частину материкового азовського та чорноморського узбережжя, де переважають дрібнобухтові, зсувні та обвальні або абразійно-акумулятивні різновиди, проте найбільш типовий прямолінійний берег з численними відпрепарованими абразією скелями простежується вздовж Південного берега Криму (від Алупки до Чатирдагу). Діяльність моря на розлогих берегах Нагромаджений абразією уламковий матеріал переноситься як вздовж берега під кутами до нього, так і перпендикулярно до берегової лінії. Прибійна хвиля, наближаючись до розлогого берега, викидає на нього пісок, гравій, гальку, але відтягнути ці уламки назад, у море, не може, оскільки через значне тертя поблизу таких берегів сила хвиль швидко втрачається. При цьому відбувається сортування матеріалу за розмірами уламків: дрібний пісок і глинисті часточки відкладаються нижче урізу води, перекриваючи підводну терасу, а смуга пляжу складається переважно крупними відшліфованими піщано-гравійно-гальковими сумішами. Кожен з уламків неодноразово підхоплюється хвилями і переміщується не тільки вперед-назад відносно берега, але й рухається вздовж берегової лінії (через зміну напрямків прибійної хвилі), зумовлюючи розширення пляжевої смуги. Серед найпоширеніших форм морської акумуляції відзначимо берегові та підводні вали, які мають висоту до кількох метрів та асиметричну будову (крутий схил у напрямку суші і розлогий - до моря). Складені вали переважно піщаним матеріалом. Подібні вали утворюються внаслідок того, що прибійний потік має більшу енергію, ніж зворотний, в зв'язку з чим на пляжі залиша¬ється значна частина перенесеного матеріалу. Подібне походження мають бари та коси, які теж утворюють асиметричні вали, проте значно більших масштабів, ніж згадані бе¬регові та підводні вали. Висота барів і кос може сягати 50-80 м, а довжина - сотень кілометрів при ширині до 10-20 км. На відміну від валів, у будові барів та кос знач¬не місце посідають не тільки піски, але й більш крупні фракції - гравій та галька. Здебільшого бари та коси утворюються на мілководних прибережних акумулятивних терасах і розрізняються між собою за харак¬тером співвідношення з берегом: бари тягнуться на значні віддалі паралельно до бере¬гової лінії, а коси здебільшого підходять до неї під певним кутом, сполучаючись з берегом більш або менш виразно виявлени¬ми перешийками. В Україні до класичних барів можна віднести Арабатську стрілку, Джарилгач, Довгий острів та ін., а серед кос згадаємо Тендрівську, Федотову, Обиточну, Бердянську та ін. Часто бари та коси, розростаючись, відділяють від моря мілководні затоки - лагуни (наприклад, Сиваш), які з часом можуть зовсім втратити зв'язок з морським басейном, перетворившись у напівсолоне озеро (в таких випадках ділянку коси, яка відгороджує новостворене озеро від моря, називають пересипом). Утворення кос і лагун сприяє вирівнюванню берегової лінії, особливо в тих випад¬ках, коли лагуни заповнюються континентальними та морськими відкладами, перетворюючись на заболочені низинні рівнини - марші (у Франції, Німеччині, Голландії та інших країнах ці марші часто осушені й використовуються як сільськогосподарські угіддя). На відміну від абразійних, акумулятивні узбережжя майже завжди низинні. Основні типи морських берегів Безперервні зміни положення берегової лінії на Землі, які зумовлюються трансгресіями (наступ моря на сушу) та регресіями (відступ моря), зумовили особливості розвитку поверхні на різних етапах геологічної історії. Можна говорити про те, що кожна ділянка суходолу колись була дном моря (глибокого чи мілкого, теплого чи холодного, протягом довшого чи коротшого часу), про що переконливо свідчать особливості геологічних відкладів. Отже, постійно змінювалися не тільки обриси, але й будова берегової смуги. Навіть у сучасних умовах відмічається надзвичайна різноманітність геоморфологічних типів узбережжя. Загальний характер берегів визначається насамперед геологічними структурами на межі суші і моря, в зв'язку з чим розрізняють береги поперечні, поздовжні та нейтральні. Поперечні береги утворюються структурами, які підходять до берегової лінії під кутом. В таких умовах формуються глибокі бухти, зручні для розміщення портів (наприклад, Владивосток у бухті Золотий Ріг, Севастопольська бухта у Криму та ін.). Поздовжні береги характеризуються розміщенням геологічних структур вздовж берегової лінії, що зумовлює відносно менше їх розчленування. Такі береги можуть бути високими (Південно-Західна Африка, захід Індостану, південний берег Криму тощо) або низинними (Північно-Східна Азія, південно-східне узбережжя Каспію та ін.). Нейтральні береги, тобто незалежні від особливостей геологічної структури, поширені значно менше. Вони зустрічаються окремими ділянками на півночі Східно-Європейської рівнини, Західного Сибіру тощо). Значною мірою на особливостях будови берегів позначаються коливання рівня океану, в зв'язку з чим розрізняють береги занурення, які відповідають ділянкам сучасних морських трансгресій, тобто зонам епейрогенічних знижень, та береги підняття, утворення яких пов'язується з регресіями моря. Останні відрізняються значно більшим ступенем розчленування у порівнянні з переважно прямолінійними берегами занурення. На практиці найчастіше користуються генетичною класифікацією берегів, за якою всі береги поділяють на дві великі групи - інгресійні (розчленовані) та акумулятивні. Найбільше поширення серед інгресійних типів берегів мають фіордові, шхерні, ріасові лиманні, далматинські та інші узбережжя. Фіордові береги утворюються при затопленні вузьких і довгих льодовикових долин (трогів) у прибережних частинах гірських країн (береги Норвегії, Канади, Нової Землі та ін.). Шхерні береги формуються внаслідок затоплення низинних льодовиково-денудаційних рівнин (шхерами називають дрібні скелясті острови, що утворилися на місцях затоплення баранячих лобів, кучерявих скель, друмлінів тощо). Прикладом може служити балтійське узбережжя Фінляндії.  Фіордовий берег, Гейрангер-фіорд, Новегія Фото: www.sanitarium.net Ріасові береги являють собою затоплені нижні ділянки річкових долин у
гористих берегах при поперечному розташуванні геологічних структур
(ріаси - це вузькі звивисті затоки). Приклади: Севастопольська бухті,
численні затоки південного Примор'я на Далекому Сході та ін. Лиманні
береги утворюються при затопленні річкових долин на узбе¬режних рівнинах
(такі береги поширені, зокрема, на одеському Причорномор'ї).
Далматинський тип узбережжя формується при затопленні морем поздовжніх
складчастих структур, в зв'язку з чим утворюються численні архіпелаги
островів, витягнутих вздовж берега (східне узбережжя Адріатичного моря -
Далмація, південний острів Нової Землі та ін.). Еоловий (аральський)
тип берегів пов'язаний із затопленням низинних узбережних рівнин з
еоловими формами рельєфу (береги Аральського моря та ін.). Серед берегів акумулятивного типу відзначимо насамперед вже згадувані лагунні береги (азовське узбережжя України, південні береги Північного та Балтійського морів тощо), а також численні типи своєрідних берегів, що утворюються у тропічних морях ор¬ганізмами, в першу чергу - коралами (оторочуючі та бар'єрні рифи, атоли тощо). У сучасних умовах рифові береги поширені лише в екваторіальних і тропічних широтах (Великий Бар'єрний риф на сході Австралії та ін.). Залишком подібного бар'єрного рифу, створеного у минулі геологічні епохи, є відомий Товтровий кряж (Медобори) на Поділлі. Отже, безперервна зміна пануючих екзогенних процесів у часі і в просторі зумовлює формування строкатого розмаїття морфоскульптурних особливостей, що забезпечує своєрідність і неповторність сучасного рельєфу окремих ділянок земної поверхні. Одним з найважливіших на¬слідків взаємодії різноманітних ендогенних і екзогенних процесів є формування схилів як головно¬го елементу земної поверхні. Література: 1. Жуков М. М. Основы геологии. – М., 1961. 2. Коротун І. М. Прикладна геоморфологія. – Рівне, 1996 3. Свинко Й. М. Геологія. – К.: Либідь, 2003 4. Щукин И. С. Общая геоморфология. Том 2. – М.: МГУ, 1964.
Переглядів: 12659
| Теги:
| Рейтинг: 0.0/0 | | |||||
| Матеріали по темі: |
