Головна » Статті » Теорія географії » Грунтознавство [ Додати статтю ]

ҐРУНТИ ГІРСЬКИХ ОБЛАСТЕЙ ТА РІЧКОВИХ ДОЛИН

ҐРУНТИ ГІРСЬКИХ ОБЛАСТЕЙ ТА РІЧКОВИХ ДОЛИН

 План

1.      Особливості формування гірських ґрунтів

2.      Висотна поясність ґрунтового покриву гірських країн

3.      Основні типи гірських ґрунтів та особливості їх використання

 

Гірські ландшафти є на всіх континентах земної кулі. За даними Б. Г. Розанова (1977), гірські території займають 30,65 млн км2, або 21 % суші. Найбільше їх в Азії (47 %) і Північній Америці (45 %). Значно менше в Африці (24 %.), Півден­ній Америці (23%) і Європі (20%). В Австралії і на островах Океанії гори займають лише 9 % території.

Формування і поширення ґрунтів в гірських районах підпоряд­ковано закону вертикальної зональності — ґрунтові зони розташо­вані у вигляді поясів.

 1. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ГІРСЬКИХ ҐРУНТІВ

Гірський рельєф значною мірою впливає на клімат, а через нього на рослинність і ґрунтоутворення.

Основною причиною зміни природних поясів в горах є зміна кліматичних умов. Від підніжжя гір до їх вершин через кожні 100 м зменшується середня температура повітря на 0,5 °С, збіль­шується кількість опадів, зростає сумарна сонячна радіація, ско­рочується тривалість теплого сезону, змінюються інші кліматичні фактори.

В горах багато місцевих кліматів і кліматичних інверсій, тоб­то відхилень від нормальної закономірності клімату. Це зумовле­но різними напрямками гірських хребтів, характером гірських до­лин і ущелин. Особливості орографії гірського масиву зумовлю­ють характер перерозподілу атмосферних опадів, сонячної енергії, визначають напрям і швидкість вітру, зумовлюють виникнення хмарності тощо.

Характер рельєфу гірської системи залежить від її геологічної історії і особливостей гірських порід. Загальними рисами гірсь­кого рельєфу є його сильна розчленованість, великі перепади ви­сот, різноманітність форм рельєфу. Основними формами рельєфу в горах є схили різної крутизни, експозиції і форми. Такий харак­тер рельєфу зумовлює інтенсивний як поверхневий, так і внутрішньоґрунтовий перерозподіл продуктів вивітрювання і ґрунтоутво­рення, розвиток ерозії. Внаслідок процесів денудації відбувається постійне переміщення верхніх шарів дрібнозему, що визначає ма­лу потужність ґрунтового профілю. Гірські ґрунти на будь-якій ділянці схилу постійно збагачуються продуктами вивітрювання і ґрунтоутворення, принесеними з вищих ділянок, і постійно збід­нюються в результаті їх поверхневого змиву та геохімічного від­току. Бурхливі потоки води часто оголюють скелі, утворюють широкі глинисті поверхні на шлейфах схилів і конуси виносу в місцях виходу річок на рівнину.

Гірські ґрунти формуються на про­дуктах вивітрювання різноманітних гірських порід. В основному це щільні відклади, які зумовлюють малу по­тужність ґрунтового профілю і висо­ку щебенюватість ґрунтової маси. Найпоширенішими ґрунтоутворюючими породами е продукти вивітрювання крейдяних, третинних осадових відкла­дів (вапняків, пісковиків, сланців). У горах в основному формуються елю­віальні кори вивітрювання, а в безстічних міжгірських западинах і котловинах — акумулятивні. Отже, для гірських територій харак­терна строкатість ґрунтоутворюючих порід, яка зумовлює строка­тість

Строкатість ґрунтового покриву гірських територій зумовлена різноманітним хімічним складом і фізичними властивостями гірсь­ких порід, неоднаковим їх напластуванням. На продуктах вивіт­рювання гранітів формуються кислі, бідні на поживні елементи ґрунти, на вапняках — нейтральні, багатогумусні, родючі. На гли­нистих сланцях, які мають різний хімічний склад, в тому самому місці утворюються суглинкові ґрунти з різним забарвленням.

Різний характер напластування порід зумовлює той чи інший водний режим ґрунтів. Тому на ділянках з строкатим напласту­ванням порід (горизонтальним, вертикальним, зігнутим) трапля­ються автоморфні, напівгідроморфні і навіть гідроморфні ґрунти. Різні типи ґрунтів на порівняно невеликих ділянках формуються і на виходах вапняків, які не мають шаруватої будови. Тут ут­ворюються заглиблення різної форми: воронки, кари, понори, якіперерозподіляють вологу і глинисті частки. Так, на Кримських яйлах в коритоподібних заглибинах формуються суглинкові ґрунти, багаті на гумус і азот, а поряд з ними, на рівних ділянках, розвиваються гірсько-лучні, які мають нижчу родючість.

Кліматичні умови вертикальних поясів і ґрунтоутворюючі по­роди впливають на формування різних типів рослинності і рослин­них угруповань. Характер рослинності в горах визначається, го­ловним чином, кількістю опадів і температурою. Рослинні угрупо­вання розподілені за висотою відповідно до системи вертикальної поясності. Для більшості гірських систем загальною закономір­ністю є зміна в напрямку від підніжжя до вершин лісових поясів на трав'янисті пояси.

Чим більша абсолютна висота, тим суворіший клімат, тим мен­ший вплив гірських порід на ґрунтоутворення і формування рос­линних угруповань. На вершинах гір домінуючу роль відіграють температура і вітер.

 2. ВИСОТНА ПОЯСНІСТЬ ҐРУНТОВОГО ПОКРИВУ ГІРСЬКИХ КРАЇН

Висотну поясність гірських ґрунтів вперше встано­вив В. В. Докучаєв у 1899 році на основі досліджень ґрунтового покриву Кавказу.

У гірських країнах основні типи ґрунтів розташовані у виг­ляді висотних зон (поясів), які послідовно змінюють одна одну в міру наростання абсолютної висоти. В. В. Докучаєв припускав, що вертикальна зональність за складом зон аналогічна широтній зональності. Наступними спостереженнями його послідовників цю ідею було підтверджено і разом з цим було встановлено, що вер­тикальна зональність має свої особливості як за складом типів ґрунтів, так і за характером їх розташування.

Багато уваги ґрунтознавці приділили розробці положення про структуру вертикальної зональності ґрунтів. Було доведено, що зміна вертикальних ґрунтових зон визначається насамперед поло­женням гірської країни в системі ґрунтово-біокліматичних поясів та положенням її щодо океану. Виходячи з цього, С. С. Неуструєв (1931) писав, що в горах, які лежать в зоні пустинь, першою вер­тикальною зоною будуть пустинні ґрунти. З підняттям у гори вони переходять у степові. Вище формується пояс лісових ґрунтів, по­тім лучних і гірсько-тундрових. Якщо гори розташовані в лісовій зоні, то ні пустинь, ні степів не буде.

Положення гірської країни поблизу морського узбережжя або в центрі континенту визначає ступінь вологості гірського клімату і певним чином впливає на характер вертикальної поясності.

Таким чином, характер вертикальної поясності ґрунтів гірських країн визначається закономірністю горизонтальної зональності і фаціальністю. Тому структура вертикальної зональності ґрунтів в різних ґрунтово-біокліматичних областях матиме свої особливос­ті. Як приклад наводимо структуру вертикальної зональності ґрунтів континентальних областей. Крім того, для ґрунтового покриву гірських країн характерна численність (множинність) структур вертикальної зональності, яка зумовлена різноманітністю кліматичних умов на різних ді­лянках гірської системи. Це проявляється у відхиленнях від ос­новних типів структур вертикальної зональності, які визначають своєрідність розташування ґрунтових зон. Такими відхиленнями є випадання окремих ґрунтових зон (інтерференція), порушення порядку розташування ґрунтових зон по аналогії з горизонталь­ною зональністю (інверсія), зміщення ґрунтових зон і проникнен­ня одної з них в іншу (міграція).

Таким чином, висотна поясність хоч і нагадує іноді зміну ґрун­тових зон у системі широтної зональності, але ніякою мірою не є її прямим аналогом.

 3. ОСНОВНІ ТИПИ ГІРСЬКИХ ҐРУНТІВ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

Характерною особливістю ґрунтового покриву гірських країн є поширення ґрунтів-літосолей (фрагментарних ґрунтів). Фраг­ментарними називають ґрунти, які в генетичних горизонтах міс­тять більше 40 % уламків розміром понад 1 мм.

Іншою особливістю гірських ґрунтів є мала потужність гори­зонтів і всього ґрунтового профілю. Так, профіль гірсько-підзолис­того ґрунту Уралу займає всього 20—25 см, тоді як рівнинний під­золистий ґрунт, сформований на флювіогляціальних відкладах, досягає глибини 130—150 см.

У ґрунтовому покриві гірських країн є ґрунти, які мають ана­логи на рівнинних територіях, і ґрунти, специфічні лише для гір­ських ландшафтів. Гірські ґрунти, що мають аналоги на рівнинах, розглядають як єдиний з ними тип. До специфічних гірських ґрунтів належать гірсько-лучні, гірсько-лучні чорноземовидні і гірські лучно-степові.

За умовами рельєфу гірські ґрунти поділяють на три групи:

- гірсько-схилові, формуються на схилах крутизною понад 10°. До назви типу цих ґрунтів додають слово «гірський» (наприклад, чорнозем гірський, підзолистий гірський тощо);

- нагірно-рівнинні, формуються в горах на відносно вирівняних ділянках крутизною менше 10° (наприклад, чорноземи вилугува-ні нагірно-рівнинні). Цю групу ґрунтів використовують у земле­робстві; міжгірно-рівнинні і гірсько-долинні, сформовані на рівнинах і схилах з крутизною до 5° (річкові тераси, делювіальні шельфи тощо наприклад, чорноземи вилуговані міжгірно-рівнинні).

- гірсько-лучні ґрунти є самостійним оригінальним типом ви­сокогірних ґрунтів. Вони формуються під лучною різнотравною рослинністю субальпійського і альпійського поясів на різних грунтоутворюючих породах. Здебільшого це вилугувані продукти ви­вітрювання щільних порід.

На висоті цих поясів випадає 1000—1500 мм опадів за рік, а випаровуєтся в 2—3 рази менше. Це зумовлює промивний водний режим ґрунтів цього типу.

Профіль гірсько-лучних ґрунтів слабко диференційований на генетичні горизонти і має невелику потужність (до 60—70 см). В його будові виділяють такі горизонти:

Горизонт Аdдерновий, щільний, дуже переплетений коре­нями трав'янистих рослин. Потужність до 10 см.

Горизонт А — гумусний, темно-бурого або коричневато-бурого забарвлення, структура дрібногрудкувата або зернисто-грудку­вата, з включенням грубих уламків. Потужність 10—20 см.

Горизонт АС — перехідний, світло-коричневато-бурого забарв­лення, структура грудкувата, фрагментарний. Потужність 15— 25 см.

Горизонт С — ґрунтоутворююча порода, фрагментарний елювій або делювій потужністю 20—ЗО см.

Горизонт О — підстилаюча порода.

Гірсько-лучні ґрунти містять 8—20% гумусу, в складі якого переважають фульвокислоти. Кліматичні умови на цих висотах гальмують процес гуміфікації, що призводить до накопичення напіврозкладеної грубої кислої органічної маси. Ці ґрунти мають низький вміст азоту, фосфору і калію. У складі увібраних катіонів є водень і алюміній, які зумовлюють кислу реакцію. Гірсько-луч­ні ґрунти мають велику вологоємкість і високу водопроникність. Ємкість катіонного обміну їх невисока, вони слабко насичені ос­новами.

Гірські лучно-степові ґрунти формуються в більш посушливих умовах альпійського поясу. Такі умови характерні для східної час­тини Кавказу і гір Середньої Азії. На відміну від гірсько-лучних вони розвинені на менш вилугуваних ґрунтоутворюючих породах в умовах періодично промивного водного режиму.

На відміну від гірсько-лучних ґрунтів лучно-степові мають слабкокислу і нейтральну реакцію, вищу ємкість вбирання (ЗО— 35 мг-екв на 100 г ґрунту) і високий ступінь насиченості основами. Вони містять до 10 % гумусу, в складі якого дещо більше гуміно­вих кислот.

Серед гірських лучно-степових ґрунтів заслуговують на увагу гірсько-лучно-степові чорноземовидні ґрунти, які розвиваються під субальпійською остепненою рослинністю на продуктах вивітрюван­ня карбонатних порід (вапняки, карбонатні сланці). Ці ґрунти мають більш потужні дерновий і гумусний горизонти, містять до 20 % гумусу, мають високу ємкість вбирання (40—50 мг-екв на 100 г ґрунту).

Високогірні ґрунти в землеробстві використовуються мало. Це зумовлено складністю рельєфу, малою потужністю гумусного го­ризонту, значною щебенюватістю та іншими причинами. Майже всі гірсько-тундрові, гірсько-лучні і гірсько-степові ґрунти відве­дені під пасовища.

У гірсько-підзолистій зоні освоєно не більше 3 % території під всі сільськогосподарські угіддя. Решта території зайнята лісом.

Значно більше ґрунтів зайнято під ріллю і пасовища в зонах бурих гірських, коричневих гірських, чорноземів і гірських каш­танових ґрунтів. В гірських напівпустинях і пустинях розвинене зрошуване землеробство.

Обов'язковою умовою використання гірських ґрунтів є про­ведення протиерозійних заходів. Важлива роль в запобіганні еро­зійним явищам належить лісам. Тому в гірських районах слід ор­ганізовувати охорону і систематичний догляд за лісовими насад­женнями, не допускати надмірного вирубування.

Вирощування зернових і багаторічних кормових культур мож­ливе лише на схилах крутизною менше 10—12°. На таких ділян­ках застосовують систему протиерозійних агротехнічних заходів. На крутих схилах влаштовують тераси. Ґрунт в горах обробляють спеціальними тракторами і ґрунтообробними машинами. Всі гір­ські ґрунти потребують внесення органічних і мінеральних доб­рив

 

Фото:
Джерело:
Категорія: Грунтознавство | Додав: wiktor (17.03.2010)
Переглядів: 10618 | Теги: буроземи, гірські річкові долини, грунти гірських територій | Рейтинг: 5.0/1
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar