ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ГЕОГРАФІЇ ҐРУНТІВ ТА ҐРУНТОВО-ГЕОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

План

1.      Основні закономірності географічного поширення ґрунтів

2.      Ґрунтово-географічне районування

Географія ґрунтів — один з важливих розділів ґрун­тознавства. Вона вивчає закономірності просторового поширення ґрунтів і є основою їх обліку і оцінки як природного ресурсу. Знан­ня законів географії ґрунтів, зональних та регіональних особливо­стей ґрунтового покриву потрібні для раціонального використання земельних ресурсів, охорони і меліорації ґрунтів.

Як наукова дисципліна географія ґрунтів виникла і почала роз­виватись на початку 80-х рр. XIX ст., коли В. В. Докучаєв та його учні заклали основу наукового ґрунтознавства та встановили зо­нальне поширення основних типів ґрунтів.

Важливу роль в розвитку географії ґрунтів відіграє карто­графія.

1. ОСНОВНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ГЕОГРАФІЧНОГО ПОШИРЕННЯ ҐРУНТІВ

Географія ґрунтів одночасно вивчає закономірності просторових змін ґрунтів і причини цих змін. Причинами просторо­вих змін ґрунтів є просторові зміни факторів ґрунтоутворення (клі­мату, ґрунтоутворюючих порід, рельєфу, рослинності і тваринного світу, діяльності людини, тривалості ґрунтоутворення тощо). Отже, закономірності географічного поширення ґрунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів ґрунтоутворення.

Основними законами географії ґрунтів є: 1) закон горизонталь­ної зональності; 2) закон вертикальної зональності; 3) закон фаціальності ґрунтів; 4) закон аналогічних топографічних рядів (зо­нальних типів ґрунтових комбінацій).

Закон горизонтальної зональності сформулював В. В. Докуча­єв у праці «К ученню о зонах природи» (1899). Згідно з цим зако­ном основні типи ґрунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні ґрунтово-біокліматичних поясів, які перетинають конти­ненти. В Північній півкулі виділяють п'ять широтних ґрунтово-біо­кліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальняй, субтро­пічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів ґрунтів, які не зустрічаються в інших поясах.

Закон вертикальної зональності також відкрив В. В. Докуча­єв, вивчаючи ґрунтовий покрив Кавказу. В гірських системах про­стежується послідовна зміна типів ґрунтів у міру наростання абсо­лютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Склад ґрунтових зон в гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.

Закон фаціальності ґрунтів обґрунтували Л. І. Просолов ї І. П. Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінціальні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак ґрунтів і навіть формування інших типів. Така різ­номанітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо.

Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні ґрунтові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні ве­ликомасштабних ґрунтово-картографічних досліджень для потреб землевпорядкування. Основи його було закладено в працях В. В. Докучаєва, М. М. Сибірцева, Г. М. Висоцького, М. О. Дімо, С. О. Захарова, С. С. Неуструєва та інших вчених. Суть його в то­му, що поширення ґрунтів на великих територіях (в межах зон) зу­мовлене переважно впливом рельєфу, ґрунтоутворюючими порода­ми та іншими місцевими умовами ґрунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний характер: на підвищених елемен­тах залягають автоморфні, генетично самостійні ґрунти, яким влас­тива акумуляція малорухомих речовин; на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані ґрунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі продукти ґрунтоут­ворення; на схилах залягають перехідні ґрунти. В наш час вивчен­ня топографічних закономірностей поширення ґрунтів виділилось в окремий напрям географії ґрунтів під назвою вчення про структуру ґрунтового покриву (В. М. Фрідлянд, 1972).

 2. ҐРУНТОВО-ГЕОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ

Ґрунтово-географічне районування — це поділ те­риторії на ґрунтово-географічні регіони, однорідні за структурою ґрунтового покриву, поєднанням факторів ґрунтоутворення і мож­ливостями сільськогосподарського використання.

Сучасна схема ґрунтово-географічного районування розроблена Ґрунтовим інститутом ім. В. В. Докучаєва (м. Москва) спільно з іншими установами (1962), у цій розробці прийнято таку систему таксономічних одиниць (1962):

1. Ґрунтово-біокліматичний пояс

Для рівнинних територій

 Ґрунтова зона

2. Ґрунтово-біокліматична область

Для гірських територій

3. Гірська ґрунтова провінція

4. Ґрунтова провінція

5. Ґрунтовий округ

6. Ґрунтовий район

(вертикальна структура ґрунтових зон)

4. Вертикальна ґрунтова зона

5. Гірський ґрунтовий округ

6. Гірський ґрунтовий район

Опорними одиницями ґрунтово-географічного районування є: на рівнинних територіях — ґрунтова зона, в горах — гірська ґрун­това провінція.

Ґрунтово-біокліматичний пояс — це сукупність ґрунтових зон і гірських ґрунтових провінцій, об'єднаних подібністю радіаційних і термічних умов. У межах кожного поясу виділяють ґрунтово-біокліматичні області.

Ґрунтово-біокліматична область — це сукупність ґрунтових зон і гірських провінцій, об'єднаних (крім радіаційних і термічних умов) подібними умовами зволоження і континентальності, які зу­мовлюють особливості ґрунтоутворення, вивітрювання і розвитку рослинності на даній території. За ступенем континентальності об­ласті поділяють на океанічні, континентальні і екстраконтинентальні, за характером зволоження — на гумідні, перехідні (субгумідні, субаридні) і аридні.

Ґрунтова зона — ареал зонального типу ґрунту і супутніх йому інтрозональних ґрунтів.

Ґрунтова провінція — частина ґрунтової зони, яка відрізняєть­ся специфічними особливостями ґрунтів і умовами ґрунтоутворен­ня (зволоження, континентальність, температура).

Ґрунтовий округ — частина ґрунтової провінції є певним типом ґрунтових комбінацій, який зумовлений характером рельєфу і грунтоутворюючих порід.

Ґрунтовий район — частина ґрунтового округу, яка характеризу­ється однотипною структурою ґрунтового покриву (закономірним чергуванням в межах району тих самих ґрунтових комплексів).

Гірська ґрунтова провінція — ареал поширення чітко визначе­ного ряду вертикальних ґрунтових зон, який зумовлений положен­ням гірської країни в системі ґрунтово-біокліматичних областей.

Значення інших таксономічних одиниць районування ґрунтів од­накові для рівнинних і гірських територій.

Тривалий час вчені багатьох країн працювали над проблемою? ґрунтово-географічного районування світу. Детальну характерис­тику ґрунтового покриву Земної кулі наведено в спеціальних моно­графіях і підручниках М. А. Глазовської (1972—1973), Б. Г. Роза-нова (1977), М. М. Розова і М. М. Строганової (1979). Зусиллями ґрунтознавців і агрономів різних країн складено загальну схему ґрунтово-біокліматичних областей світу. Нижче наведено перелік ґрунтових областей, виділених на схе­мі ґрунтово-біокліматичного районування світу:

Полярний пояс: ПІ — Північно-Американська, П2 — Євразіатська.

Бореальний пояс: а) тайгово-лісові області: Б1 — Північно-Американська, Б2 — Ісландсько-Норвезька, Б3 — Європейсько-Сибірська, Б4 — Берінгово-Охотська, бз — Вогняноземельська б) мерзлотно-тайгові області: БМ1 — Північно-Американська,, Бм2 — Східно-Сибірська.

Суббореальний пояс: а) лісові області; СБлІ — Північно-Аме­риканська східна, СБл2—Північно-Американська західна, СБл3 — Західно-Європейська, СБл4 — Східно-Азіатська, СБл5 — Південно-Американська, СБл6—Новозеландсько-Тасманська; б) степові області: СБІ — Північно-Американська, СБ2 — Євразіатська, СБ3 — Південно-Американська; в) пустинні і напівпустинні обла­сті: СБпІ — Центрально-Азіатська, СБп2 — Північно-Американ­ська, СБп3 — Південно-Американська.

Субтропічний пояс: а) області вологих лісів: СТл1 — Північно-Американська, СТл2 — Східно-Азіатська, СТл3 — Південно-Аме­риканська, СТл4 — Австралійська; б) посушливі області: СТІ — Північно-Американська, СТ2 — Середземноморська, СТ3 — Східно-Азіатська, СТ4— Південно-Американська, СТ5—Південно-Афри-канська, СТ6 — Австралійська; в) пустинні і напівпустинні області: СТпІ — Північно-Американська, СТп2 — Афро-Азіатська, СТп3—Південно-Американська, СТп4 — Південно-Африканська„ СТп5 — Австралійська.

Тропічний пояс: а) області вологих лісів: Тлі—Американська, Тл2 — Африканська, Тл3 — Австрало-Азіатська; б) саванні обла­сті: ТІ — Центрально-Американська, Т2 — Південно-Американ­ська, Т3 — Афро-Азіатська, Т4 — Австралійська; в) пустинні і на­півпустинні області: Тщ — Південно-Американська, Тп2 — Афро-Азіатська, Тп3 — Південно-Африканська, Тп4 — Австралійська.

Таке районування дає змогу оцінити в узагальненій формі по­ширення головних типів ґрунтів Земної кулі в тісному зв'язку з кліматичними умовами. Ґрунти і клімат, як відомо, є головними факторами, які визначають біологічну продуктивність ландшафтів набір сільськогосподарських культур і їх урожайність. Тому грунтово-біокліматичне районування одночасно є і ґрунтово-агроекологічним.   Ґрунтово-біокліматичні   області   світу   М. М. Розов   і В. М. Фрідлянд розглядають як агроґрунтові області.

У  наш час найдетальніше вивчено ґрунтовий покрив Європи і Азії. Тому фактичний матеріал третього розділу посібника базу­ється в основному на даних літературних джерел, які присвячені географії ґрунтів цих частин світу.