УДК 91 (447) (09) Павло Черномаз

ХАРКІВСЬКА ГЕОГРАФІЧНА ШКОЛА: ОСОБИСТОСТІ, ІДЕЇ, ВІДКРИТТЯ

Розглядається історія харківської географічної школи. Розкриті основні досягнення географів, діяльність яких пов’язана з Харківщиною. Показано становлення географічної науки у Харківській області, яке пов’язане, передусім, з роботами вчених Харківського університету.
Рavlo Tchernomaz. The Kharkiv geographical school: the individuals, ideas, discoveries. The history of the Kharkiv geographical school is considered. The main reaching of the geographers, whose activity is connected with Kharkiv region, are uncovered. Becoming a geographical science in the Kharkiv region is shown which is connected first of all to work of the scientists of the Kharkiv university.


Витоки
Губернія наша покликана розілляти
навколо себе почуття витонченості і
просвіти.

Географічна наука на Харківщині має більш як двохсотрічні корені. Саме тут у 1760-х pp. проведено перше в Україні обстеження території. У той час президент Вільного економічного товариства Т. Клінтштет розіслав губернаторам анкету з 65 пунктів. Зі всієї Російської імперії прийшло лише 7 відповідей, один з них — зі Слобідсько-Української губернії. Відповідь ця була опублікована у восьмому томі "Трудов Вольного Экономического Общества к поощрению в России земледелия и домостроительства" за 1768 р. У ньому подані основні відомості про губернію в цілому і щодо окремих слобідських полків (Ізюмського, Охтирського, Сумського). Характеризуючи населення Слобожанщини, невідомий автор пише: "Характером місцеві мешканці простодушні, тихі, зрозумілі, але безпосередні, схильні до релігійності, і при цьому постійні шукачі вольностей, а через те і працелюбними їх назвати не можна. В звичаях та в побуті їм треба віддати належне за те, що вона дотримуються порядку як в домашніх умовах, так і в одязі…”
Найбільш давніми докладними географічними дослідженнями нашого краю є топографічні описи Харківського намісництва кінця XVIII сторіччя (на сьогодні відомі три таких описи, що датуються 1785, 1787 і 1788 роками). Вони є спробою комплексної характеристики Слобідської України. У них містяться унікальні відомості про адміністративно-політичний устрій цього краю, кількісний склад та етнічну структуру населення, його заняття, побут та культуру. Авторство "Топографического описания Харьковского наместничества с историческим предуведомлением" (1788) приписують вихованцю Харківського духовного колегіуму, директорові народного училища, філологу Івану Переверзєву. Його перу також належить єдиний у своєму роді на той час твір — "Краткие правила российского правописания из разных грамматик выбранные и по свойству украинского диалекта для употребления малороссиянам дополненные в Харькове", що витримали два видання (1782,1787).
Біля витоків географічної науки на Слобожанщині стояв засновник Харківського університету Василь Назарович Каразін. Діяльний за натурою, він прославився як громадський діяч, так і в багатьох галузях науки, у тому числі географії, кліматології, статистиці, агрономії. З ініціативи В. Н. Каразіна в Харківській губернії почалися регулярні метеорологічні спостереження, що проводилися в його маєтку Кручику (зараз — Богодухівський район) приблизно 30 років, починаючи з 1810 р. Це була одна з перших на території України метеорологічних станцій. В. Н. Каразіну належить ідея організації в імперії мережі метеорологічних станцій на чолі з провідною гідрометеорологічною установою — головною фізичною обсерваторією в Петербурзі. Справжній патріот, В. Н. Каразін закликав вивчати свою землю: "Исчислим естественные произведения России, опишем нравы ее разновидных обитателей... испытаем углубиться в историю народов". Сам В.Н. Каразін оприлюднив свої спостереження у працях "О древностях Слободско-Украинской губернии", "Некоторые замечания о Слободско-Украинской губернии", "О значении Харькова для полуденной России", "Объяснение подробной таблице обстоятельств народонаселения в Слободско-Украинской губернии" та низці інших.


Може і своїх Колумбів Слобожанщина народжувати

З Харківщиною пов'язане ім'я відомого географа, статистика й етнографа, академіка Петербурзької Академії Наук Петра Івановича Кеппена. Уродженець Харкова і випускник Харківського університету, П. І. Кеппен був сином лікаря, громадянина Бранденбурга (Пруське королівство), запрошеного до Росії особисто Катериною II. Мандруючи Російською імперією і країнами Європи, П. І. Кеппен ретельно вивчав ці території. Зокрема, прославився дослідженнями Криму і степових просторів між Дніпром і Вол-гою. Його перу належать праці в галузях географії населення, фізичної географії, фенології. Проте багато праць П. І. Кеппена не отримали широкого розголосу серед російських читачів, оскільки публікувалися німецькою мовою. У 1845 р. П.I. Кеппен став одним з засновників Імператорського Російського географічного товариства, очоливши в ньому відділення статистики. Під його керівництвом уперше організовано систематичний збір матеріалів про національний склад жителів імперії. Він є автором капітальної статистичної праці "Девятая ревизия. Исследование о числе жителей России в 1851 г.", а також однієї з перших етнографічних карт Європейської частини імперії. Брав найактивнішу участь у створенні 65-томних "Списков населенных мест Российской империи". Пізніше ці матеріали лягли в основу "Географо-статистического словаря Российской империи" за редакцією П.П. Семенова-Тян-Шанського. Внесок П. I. Кеппена в географічну науку був оцінений Великою золотою медаллю Імператорського Російського географічного товариства. Останні роки життя вчений провів у Криму, де і похований на березі Чорного моря поблизу Алушти. Ім'ям П. І. Кеппена названо два сорти винограду і рослина солончакової пустелі.
Ще один добре відомий у минулому сторіччі, а зараз призабутий уродженець нашого краю — мандрівник, письменник і дипломат, почесний член Петербурзької Академії Наук Єгор Петрович Ковалевський (1809 – 1868).
Є. П. Ковалевський – нащадок запорізьких козаків, народився на хуторі Ярошівка (зараз — Дергачівський район), закінчив Харківський університет, слухав лекції в Гірничому кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі. У 1829-1837 pp. працював геологом на алтайських і уральських золотопромислових заводах. У 1837 p. перебував у Чорногорії, де брав участь у боротьбі за незалежність від Австрії. Події, свідком яких був Є. П. Ковалевський, відбиті в його творі "Чотири місяці в Чорногорії" (1841), де він виступив на захист чорногорців. У 1856 p. Чорногорський уряд нагородив його орденом "За незалежність Чорногорії". У 1839-40 pp. Є. П. Ковалевський мандрував Центральною Азією. У 1847-48 pp. побував у Північно-Східній Африці — Єгипті та Абіссинії. Провадив географічні і геологічні пошуки з метою організації золотих копалень на просторі між Голубим і Білим Нілом, де до того не ступала нога європейця. У результаті були відкриті розсипні родовища золота в долині ріки Туамату (ліва притока Голубого Нілу), а також уточнене розташування витоків Білого Нілу. У 1849-1851 pp. мандрував Монголією і Китаєм. У 1854-55 pp. брав участь в обороні Севастополя. Перу Є. П. Ковалевського належать понад 70 географічних, історичних і художніх творів. Серед них — докладні описи територій, що досліджувалися в Африці та Азії. За участю Є. П. Ковалевського укладено Кульджинський трактат (1851), котрий сприяв розширенню торгових зв'язків між Російською імперією та Китаєм. З 1857р. до 1865 p. Є. П. Ковалевський обіймав посаду помічника голови Імператорського Російського географічного товариства.
У 1836 році вийшов з друку "Історично-статистичний опис Харківської губернії", автором якого був історик, географ, археолог і етнограф Вадим Васильович Пассек. Онук слобідсько-українського полковника, що мав невеликий маєток у Вовчанському повіті, В. В. Пассек народився в Сибіру, куди був засланий на поселення його батько. Навчався в Московському університеті, де здружився з О. І. Герценом і членами його гуртка. Саме через причетність до цього гуртка В. В. Пассек втратив місце "лектора історії" в Харківському університеті і змушений був оселитися в родовому селі Спаському, де повністю віддався літературним заняттям. З-під його пера вийшли п'ять томів "Очерков России", а також краєзнавчі матеріали про Харківщину — "Города Харьковской губернии с картами, планами и гербами", "Очерк Харьковской губернии", "Курганы и городища Харьковского, Валковского и Полтавского уездов", "Харьковская Троицкая ярмарка" та ін. За завданням Міністерства внутрішніх справ В. В. Пассек здійснював статистичні описи деяких українських губерній, що включали, окрім власне статистики, географічні нариси місцевості та історично-краєзнавчі відомості. За порівняно коротке життя (всього 34 роки) він зміг залишити по собі значний слід у вітчизняній історичній і географічній науці.
На Харківщині, в родовому маєтку Панасівка (зараз — с. Мечникове Дворічанського району) провів дитинство та юність географ, публіцист і суспільний діяч Лев Ілліч Мечников (Мечник). Як і його славетний брат, біолог і нобелівський лауреат Ілля Мечников, Лев навчався на медичному факультеті Харківського університету. Однак був виключений за участь у студентських заворушеннях. Володіючи здібністю до вивчення мов і схильністю до подорожей, Л. І. Мечников як перекладач російської торгової місії побував у країнах Африки і Близького Сходу. Жив у Венеції як художник. У 1860 p. брав участь у національно-визвольному русі італійського народу під керівництвом Дж. Ґарібальді, командуючи однією з рот. Був тяжко поранений у битві при Вальтурно. Друкував публіцистичні статті в журналах "Дело", "Русский вестник", "Библиотека для чтения", "Отечественные записки", "Исторические записки", "Колокол". Видавав власну газету "Бич", редагував журнал "Современность", що виходив у Женеві. Наприкінці 1960-х pp. Л. I. Мечников разом з M. О. Шевельовим i M. П. Огарьовим опублікував у Женеві "Землеописание для народа", що вміщувало відомості з географії різних країн. У 1874-1876 pp. жив у Японії, де читав лекції з російської мови в Токійському університеті. Повертаючись в Європу, побував на Гавайських островах і в Північній Америці. Логічним підсумком японського періоду життя Л.І. Мечникова стала робота "Японська імперія". Разом з французьким географом і революціонером-анархістом Єлізе Реклю брав участь у виданні 19-томника "Нова всесвітня географія. Земля і люди". З 1883 p. — професор порівняльної географії і статистики Лозаннського університету (Швейцарія). В останні роки життя працював над фундаментальною працею "Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств", що вийшла французькою мовою в 1889 p. з передмовою Елізе Реклю. У російському перекладі книга витримала три видання (Петербург, 1898; Харків, 1899; Москва, 1924). Саме завдяки цій роботі Л. І. Мечников потрапив у підручники з соціології як представник школи "географічного детермінізму".
Мало кому відомо, що наш земляк, уродженець села Борисівка (зараз — Харківського району), вихованець Харківського університету, український історик, етнограф і фольклорист, академік Української АН Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) зробив гідний внесок і в географічну науку. Символічно, що одним з перших, якщо не першим, твором ученого став "Топографічний опис Запорожжя", що опублікували "Харьковские губернские ведомости" в 1883 р. Цей нарис вміщував географічний опис території Запорожжя від скіфських до козацьких часів. Як зізнавався згодом Д. І. Яворницький на сторінках фундаментальної "Історії запорозьких козаків", "...вивченню топографії краю автор завжди надавав дуже важливого значення, і тому, перш ніж взятся за зображення історичних доль запорізьких низових козаків, він багато разів об’їжджав усі місця колишніх Січей, багато разів плавав по Дніпру, спускався крізь пороги, оглядав острови, балки, ліси, шляхи". Результатом таких подорожей Запорожжям стала книга "Вольности запорожских Козаков: Историко-топографический очерк" (1890), до якої автор приклав дві карти досліджуваної території (1772 і 1779 років), а також план Катеринослава 1786 року. В 1905 p. Д. І. Яворницький видав "Планы части реки Днепра 1779 и 1780 гг.", вважаючи, що це "в своем роде единственный и потому незаменимый матерьял для историка и топографа... бывшего Запорожского края". Картографічним джерелам України вчений присвятив свою доповідь на секції історичної географії та етнографії XIII Археологічного з'їзду, що відбувався у Катеринославі. Унікальною географічною працею Д. І. Яворницького можна вважати детальний опис порогів Дніпра — "Дніпрові пороги. Альбом фотографій з географічно-історичним нарисом" (1928). Саме завдяки 86 світлинам, уміщеним у цій книзі, нащадки запорозьких козаків і сьогодні можуть оцінити красу дніпровських порогів, що зникли під водою внаслідок будівництва Дніпрогесу.



Географічна наука в університетах
Нова університетська наука –
велика і разюча область географії.
М. В. Гоголь, "Думки про географію"


Харківська наукова географічна школа бере свій початок з 1889 p., коли одну з перших у Росії університетських кафедр географії і етнографії на історико-філологічному факультеті Харківського університету (заснована в 1884 p.) очолив російський географ і ботанік Андрій Миколайович Краснов (до речі, старший брат отамана Війська Донського і командувача білокозачої армії Петра Краснова). І хоча в публікаціях про Андрія Миколайовича згадувалося, що відомий географ походив з родини спадкових військових, про його родинний зв'язок з "білим генералом" біографи намагалися не згадувати. А. М. Краснов був особистістю непересічною. Ще в студентські роки, навчаючись у Петербурзькому університеті, він пройшов школу експедицій (при дослідженні Нижньогородської, Харківської і Полтавської губерній) відомого ґрунтознавця, автора теорії географічної зональності В. В. Докучаєва. Другим його вчителем був один з основоположників морфології і географії рослин, автор першого російського підручника "Географія рослин”, ботанік А. М. Бекетов (рідний брат хіміка М. М. Бекетова, що присвятив Харківському університетові 32 роки своєї наукової діяльності). З 1859 по 1861 pp. він також викладав у Харківському університеті. З дитячих років А. М. Краснова зв'язувала дружба з відомим ученим-природодослідником В. І. Вернадським. Автор першої в Росії докторської дисертації з географії і першого російського університетського підручника із загального землезнавства, А. М. Краснов багато мандрував, звіряючи географічну теорію з практикою. Так, на прикладі Кавказу і Тянь-Шаню він обґрунтував еволюцію гірських ландшафтів. Побував у багатьох куточках планети — Центральній Азії, у Сибіру і на Далекому Сході, на островах Ява, Цейлон, Гавайях, в Індії, Японії, Мексиці, Північній Америці, Єгипті. Встигнув Андрій Миколайович попрацювати і на журналістській ниві. Починаючи з 1906 p. його статті стали регулярно з'являтися в популярній харківській газеті "Южный край", а в 1911-1912 pp. він був її редактором. Тут за підписом А. М. Краснова опубліковано загалом близько 100 статей. Було у А. М. Краснова і незвичайне захоплення — інтродукція (окультурення) тропічних рослин. Його стараннями значно поповнилася колекція Харківського університетського ботанічного саду. Він сприяв розведенню в Росії чаю і цитрусових. У 1912 р. А. М. Краснов вийшов у відставку після 23-річного керівництва кафедрою і здійснив свою заповітну мрію — на Зеленому мисові заснував Батумський ботанічний сад тропічних і субтропічних культур площею понад 100 га. В одному з мальовничих куточків цього саду, згідно заповіту, невтомний мандрівник набув вічного спокою. Серед значущих праць А. М. Краснова слід відзначити статті "География как новая университетская наука" (1890), "Современное состояние вопроса о происхождении Слободской Украинс-кой степи" (1891), "Материалы для антропологии русского народа" (1902), монографії "Опыт истории развития флоры южной части Восточного Тянь-Шаня" (1888), "Рельеф, растительность и почвы Харьковской губернии" (1893), докторську дисертацію "Травяные степи северного полушария" (1894), фундаментальні "Основы землеведения" (1-й і 2-й вип. —1895, 3-й вип. — 1897, 4-й вип. — 1899), "Курс землеведения" (1909), "Чайные округи субтропических областей Азии" (1897 — 1898), нотатки мандрівника "Из колыбели цивилизации. Письма из кругосветного плавания" (1898), "Лекции по физической географии" (1910). Ім'я А. М. Краснова носить вершина згаслого вулкану на Сахаліні.
Географія як університетська наука стала формуватися в Україні лише на початку двадцятого сторіччя. До цього в географічну науку, комплексну за сутністю, вчені приходили з інших, як правило, вузькогалузевих дисциплін, немов би "зрікаючись" своєї вузької спеціалізації. Саме такий крок зробив професор Харківського університету Олексій Арсенович Івановський, що очолив кафедру географії і етнографії в 1914 p. Антрополог за освітою, випускник Московського університету, О. А. Івановський мав на той час значну кількість досліджень, що стосувалися антропологічних типів населення Росії, Центральної Азії та Південно-Західного Китаю. В 1889-1896 pp. він брав участь у декількох наукових експедиціях, що вивчали Південний Алтай, Китай, Монголію, Кавказ, Туреччину. Ґрунтуючись на їхніх результатах, О. А. Івановський опублікував узагальнюючі праці "Об антропологическом составе населения России" (1904), за яку Імператорське Російське географічне товариство присудило йому Велику золоту медаль, та "Население земного шара. Опыт антропологической классификации" (1911-1912). До переїзду в Харків О. А. Івановський з 1893р. працював зберігачем Антропологічного музею при Московському університеті, в 1900-1914 pp. редагував "Русский антропологический журнал". Після революції, коли Харківський університет було ліквідовано, О. А. Івановський очолив кафедру географії і антропології на природничо-історичному відділенні науково-дослідного інституту фізико-математичних наук, а з 1921 p. завідував кафедрою географії Харківського інституту народної освіти (ХІНО), що організувався на базі університету. Згодом ця кафедра стала тим підґрунтям, на якому виник географічний факультет відродженого в 1933 p. Харківського університету. О. А. Івановський був одним з перших вітчизняних університетських географів, які серйозно займалися методикою викладання географії в середній школі. Серед його географічних праць багато посібників для викладачів і учнів. Окремо слід відзначити "Географические имена" (1914) та "О преподавании географии" (1915). Однією з останніх робіт О. А. Іва-новського був підручник із загальної фізичної географії для студентів агробіологічного відділення інституту підвищення кваліфікації педагогів, виданий 1931 p. Багато часу О. А. Івановський приділяв підготовці наукових кадрів. За його ініціативою при кафедрі географії та антропології засновано аспірантуру.
У 1930 p., коли тяжка хвороба змусила О.А. Івановського залишити кафедру, його змінив відомий український географ, академік Української АН Степан Львович Рудницький, якого справедливо вважають основоположником української наукової географії. Народившись і проживаючи на західноукраїнських землях (що знаходилися тоді у складі Австро-Угорщини), випускник Львівського університету С. Л. Рудниць-кий поглиблював навчання у Віденському університеті, де виховувався на традиціях європейської географічної школи під керівництвом німецького геолога і географа Альбрехта Пенка. По поверненні до Львова С. Л. Рудницький дістає посаду приват-доцента Львівського університету з правом викладання українською мовою. Пише низку наукових робіт із загальної географії і географії України — "Нинішня географія" (1905), "Коротка географія України" у двох частинах ("Фізична географія" — 1910, "Антропогеографія" — 1914), "Україна — наш рідний край" (1917) та ін. Праці С. Л. Рудницького публікувалися не тільки українською, але й іншими мовами (зокрема, німецькою та англійською), що сприяло популяризації знань про Україну в світі. В 1918 p. стає радником з економіко- та політико-географічних проблем при уряді Західно-Української Народної Республіки. Виступає за незалежність України, що відбито в його роботах "Чому ми хочемо самостійної України?", "Українська справа зі становища політичної географії", "Огляд національної території України", "До основ українського націоналізму". В 1919 p. емігрує до Відня, а пізніше — до Праги, де пише фундаментальні "Основи землезнання України" (1923). Восени 1926 р. за запрошенням уряду радянської України, що провадив політику "українізації", приїжджає до Харкова. Працює професором Харківського інституту геодезії і землевпорядкування, очолює географічну підсекцію Харківського наукового товариства (передвісниця Українського географічного товариства, створеного лише в 1947 р.). Однак головною справою життя С.Л. Рудницького стає організація Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, офіційне відкриття якого відбулося 1 жовтня 1927 р. Розмістився він у колишньому будинку інституту шляхетних дівчат по вул. Сумській, 33 (зруйновано під час війни). Директором першої в Україні наукової установи географічного профілю С. Л. Рудницький був до 1933 p. Його співробітники проводили дослідження Донецького кряжу (1928), брали участь в експедиціях до Центрального Тянь-Шаню (1931 — 1933). Багатьом починанням ученого так і не судилося збутися, оскільки в 1933 р. С. Л. Рудницького заарештували за звинуваченням у причетності до Української військової організації, а в 1937 р. розстріляли. Інститут географії разом з іншими столичними установами в 1934 p. перевели до Києва, де невдовзі він перестав існувати як окрема організація. Лише 1991 року разом з набуттям Україною незалежності відродився Інститут географії АН України.
Попрацював на ниві географії геолог за основною спеціальністю і археолог за покликанням, професор Харківського університету Олександр Семенович Федоровський. Бібліографічною рідкістю зараз є дві його брошури — "Географический очерк Харьковской губернии" і "Геологический очерк Харьковской губернии", що вийшли 1918 року і пізніше не перевидавалися. Випускник Харківського університету, О. С. Федоровський своє життя присвятив популяризації історії і географії нашого краю. В одній з перших його робіт — "Землетрясение в Купянском уезде 8.03. 1913 г." (1914), описується унікальне для наших місць стихійне явище. В 1915 p. він опублікував брошуру "К истории города Харькова", в якій навів невідомі раніше матеріали — план Харкова і гравюру його центральної частини. Серед праць ученого особливо багато досліджень археологічних пам’яток Слобожанщини, оскільки О. С. Федоровський особисто регулярно брав участь у проведенні розкопок. Він є співавтором унікального видання "Природа и население Слободской Украины" (вийшло в 1918 р. за редакцією професора Харківського університету В.І. Талієва) — першої в Росії регіональної енциклопедії, що використовувалася в школах як підручник з курсу краєзнавства. Працюючи в Харківському університеті (1914 — 1934), О.С. Федоровський завідував секцією археології кафедри географії і антропології і секцією палеонтології науково-дослідного інституту геології. На жаль, талановитий учений не уникнув гонінь. Він був звільнений з університету за обвинуваченням у "протаскуванні буржуазної методики". Як наслідок, десятиріччями внесок О.С. Федоровського у вітчизняну науку незаслужено замовчувався.

Фізико-географічна гілка

До початку нинішнього сторіччя відноситься зародження харківської геоморфологічної школи, однієї з провідних не тільки в Україні, але й у колишньому СРСР. Її батьками-фундаторами можна вважати учених-географа Миколу Ізмаїловича Дмитрієва і Михайла Миколайовича Іваничука геолога Дмитра Миколайовича Соболєва.
Професор М. І. Дмитрієв 42 роки (1916 — 1957рр.) присвятив викладанню географічних дисциплін у Харківському університеті, який закінчив у 1912 р. Як учень і послідовник А. М. Краснова, здійснив дві навколосвітніх подорожі (в 1909 і 1913-14 pp.): під час першої відвідав Західну Європу, Північну Америку, Гавайські о-ви, Японію, Далекий Схід, Сибір; під час другої — Австралію, Нову Зеландію, Нову Гвінею, Китай, Японію, Сибір. Провадив значну наукову роботу, обіймаючи посади завідувача відділом фізичної географії Українського науково-дослідного інституту географії і картографії (1928 — 1934 рр.), старшого наукового співробітника, а згодом — завідувача сектора геоморфології науково-дослідного інституту геології при Харківському університеті (1930 — 1948 рр.). У повоєнні роки (1945 — 1957 рр.) завідував університетською кафедрою регіональної фізичної географії. М.І. Дмитрієв — автор першого фундаментального зведення про рельєф України, виданого 1936 p. в Харкові під назвою "Рельєф УСРР. (Геоморфологічний нарис)". У 1938 p. M. I. Дмитрієву присуджено вчений ступінь доктора географічних наук. Заслугою ученого є розробка детальної схеми геоморфологічного районування України, яку він уперше здійснив на основі даних як про рельєф, так і про геологічну будову. М. І. Дмитрієву належить низка палеогеографічних робіт, зокрема "Зміна суходолу та моря на території Слобідської України" (1928) і "Льодовикова епоха" (1930). Він склав геоморфологічну карту і карту четвертинних геологічних відкладів України, картографував тераси річкових долин.
Доктор геолого-мінералогічних наук, професор Харківського університету Дмитро Миколайович Соболєв належить до останньої генерації природодослідників-енциклопедистів. Його ім'я знаходиться в одному рядку з такими відомими фігурами, як В. І. Вернадський і Л. С. Берг. Для того, щоб зайняти гідне місце у світовій науці, Д. М. Соболєву достатньо було написати лише один твір — "Земля и жизнь" (у 3-х частинах, 1926 — 1928), де викладено теорію геологічних циклів і циклічного розвитку життя на нашій планеті. Циклічність Д.М. Соболев вважав універсальним природним явищем, властивим як космосу, так і мікросвітові. Широчінь його поглядів вражала сучасників. Беззаперечним є значний внесок ученого в геоморфологію, геотектоніку, палеонтологію, регіональну та історичну геологію. Вихованець Варшавського університету, Д. М. Соболєв з 1914 р. працював у Харкові. Цей період його життя ознаменувався не тільки 35-річним керівництвом університетською кафедрою геології, але й відбився у створенні при ній у 1922 p. науково-дослідної лабораторії, яку 1933 p. перетворено в науково-дослідний інститут геології. Його беззмінним директором Дмитро Миколайович залишався до кінця життя. У списку наукових досягнень Д. М. Соболєва — розробка схеми геоморфологічного районування Руської рівнини у відповідності до її геологічної будови, перше узагальнення відомостей про рельєф України ("Эскиз геоморфологии Украины", 1928), детальне вивчення геоморфології і тектоніки Українського щита, Донецького кряжу і Донбасу. Досліджуючи будову річкових долин басейну Дніпра, він уперше виокремив неогенові тераси. Завдяки Д. М. Соболєву до наукового вжитку ввійшло поняття "палеогеоморфологія" — галузь палеогеографії, що вивчає давній похований рельєф. Головне практичне значення палеогеоморфології полягає в прогнозуванні розташування покладів нафти і газу, виходячи з особливостей реконструйованих форм давнього рельєфу. Саме таким чином Д. М. Соболєв передбачив нафтогазоносність Дніпровсько-Донецької западини.
Харківський період життя і діяльності відомого українського геоморфолога і дослідника Арктики, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка, професора Михайла Миколайовича Іваничука припадає на 30-і-40-і роки минулого століття.
Після навчання у Львівському, Українському вільному (Прага) та Карловому (Прага) університетах, викладав географію спочатку в Українському Вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі, а з 1928р. – працює у Харківському університеті та Українському науково-дослідному інституті географії та картографії .
В 1931-1932 рр. Брав участь у полярній експедиції Р.Л. Самойловича на Землю Франца-Йосифа. Очолював санну експедицію по льодах Арктики, яка пройшла понад 430 км і відкрила чотири острови, названі Комсомольськими. Свої дослідження і враження від експедиції висловив у книзі "14 місяців на Землі Франца –Йосифа (враження зимувальника)” (Харків, 1931).
Іваничук М.М. є також автором книги "Антарктика” (Харків, 1934), в якій описав фізико-географічні умови південного материка, а також низки праць з геоморфології України, Центральної Європи і Арктики. У 1937 році М.М.Іваничук був незаконно репресований, а його науковий доробок тривалий час був невідомий для української громадськості (О. Шаблій – за статтею Я. Кравчука і С. Трохимчука із ГЕУ, т.3, с. 475).
З Харківським університетом пов'язана діяльність українського геоморфолога, палеогеографа і гляціолога, дослідника Кавказу Павла Васильовича Ковальова. Закінчивши університет у 1941 p., пройшовши воєнними дорогами, він повернувся на викладацьку роботу в 1946 p. Понад півстоліття присвятив П. В. Ковальов науковій і педагогічній діяльності. Основні його праці присвячені геоморфології і палеогеографії Кавказу і Лівобережної України. В експедиціях на Кавказ, початих П. В. Ковальовим ще 1938 p., з'єдналися допитливість дослідника і захоплення альпініста (був майстром спорту). Разом з Г.П. Дубинським 15 років поспіль він очолював щорічні Кавказькі експедиції в рамках програми Міжнародного геофізичного року. Завдяки їхній діяльності складено каталог сотень льодовиків. У 1966 p., враховуючи значний внесок ученого в дослідження зледеніння Кавказу, на основі сукупності опублікованих робіт П. В. Ковальову присуджено ступінь доктора географічних наук. З 1968 по 1988 pp. він очолював кафедру регіональної географії Харківського університету. Останні роки професор кафедри геоекології і конструктивної географії П. В. Ковальов займався проблемами дендрокліматології і геоекологічного прогнозування.
Учнем М. І. Дмитрієва і продовжувачем традицій харківської геоморфологічної школи був професор Харківського університету, доктор географічних наук Сергій Іванович Проходський. У 1940-1950-х pp. він провадив дослідження рельєфу в Придністров’ї, басейнах Пруту, Серету і Хоролу. В 1958-1982 pp. працював у Харківському університеті (з 1980 p. завідував кафедрою раціонального використання природних ресурсів і охорони природи). У 1960 р. С. I. Проходський очолив колектив молодих наукових працівників, що вперше в Україні розпочали систематичний геоморфологічний аналіз розвіданих нафтогазоносних структур і прогнозування за геоморфологічними ознаками нових родовищ газу і нафти. Дослідження поширювалися на території Дніпровсько-Донецької западини, Волино-Поділля, Південного Полісся. З 1966 р. на базі створеного колективу виникла лабораторія структурної геоморфології і неотектоніки. Серед учнів С. І. Проходського, що вийшли з надр цієї лабораторії, — українські географи, професори Харківського університету Ігор Григорович Черваньов і Володимир Юхимович Некос.
Доктору технічних наук І. Г. Черваньову належить низка досліджень з проблем структурної геоморфології окремих районів Дніпровсько-Донецької западини, Волино-Подільської плити, Полісся, Західного Сибіру. Він є автором робіт з теоретичної геоморфології, фізичної географії, математичних методів географічних досліджень, охорони природи і екології, геоінформаційних технологій. Серед них — "Введение в физическую географию" (1978, спільно з В. О. Боковим), "Об-щее землеведение" (1984, у співавторстві з К.I. Геренчуком і В. О. Боковим), "Математические методы в географии" (1986, у співавторстві з А.П. Голиковим і А. М. Трофимовим), "Самоорганизация в развитии форм рельефа" (1990, спільно з А. В. Поздняковим). За редакцією І. Г. Черваньова вийшла збірка наукових праць "Городская среда Харькова: географический анализ загрязнения, самоочищение земель, возможное влияние на здоровье" (1994). В 2000 році опублікував підручник "Землезнавство” (співавтори – М. Багров і В. Боков). 3 1982 р. завідував кафедрою раціонального використання природних ресурсів і охорони природи Харківського університету, яку 1996 p. було перетворено на кафедру геоморфології та природоохоронних комп’ютерних технологій. З 1998 p. очолює кафедру соціально-економічної географії, природоохоронного менеджменту і геоінформатики.
Дослідження доктора географічних наук, професора В Ю. Некоса присвячені структурній геоморфології і неотектоніці, дистанційним методам географічних досліджень (запровадив поняття "радіофізична географія"), екології і охороні природи. Серед його робіт слід відзначити "Основы радиофизической географии" (1986), "Теория и методология исследования физических полей геосистемы" (1988 р, у співавторстві), "Основы общей экологии и неоэкологии" (1998). З 1988р. В. Ю. Некос очолює кафедру геоекології і конструктивної географії Харківського університету.
З Харковом пов'язана діяльність видатного вітчизняного вченого-натураліста, географа і лісівника, академіка Української АН Георгія Миколайовича Висоцького. Після закінчення Петровської сільськогосподарської академії в Москві його зараховано на службу до Лісового департаменту. Він був активним учасником "Особой экспедиции по испытанию и учету различных способов и приемов лесного и водного хозяйства в степях России" під керівництвом В.В. Докучаєва, що запропонував Г.М. Висоцькому місце завідувача Велико-Анадольскої дослідної дільниці лісорозведення (з 1899 р. — Маріупольське дослідне лісництво). Дванадцять років постійних спостережень у Велико-Анадолі дозволили Георгію Миколайовичу зробити безцінний внесок у теорію і практику степового лісорозведення. Лісосмуги, що посаджені під його керівництвом, досі прикрашають степ і являють собою своєрідний пам’ятник ученому. Під час велико-анадольского періоду Г. М. Висоцьким написано праці, які зробили його яскравим представником лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, кліматології, метеорології, гідрології і низки інших природничих наук. Але головна особливість діяльності вченого-натураліста виявилася в комплексності досліджень. Завдяки цьому Г. М. Висоцького можна вважати класичним географом, фундатором вчення про ландшафт. Робота "О карте типов местопроизрастания" (1904) стала точкою відліку вітчизняного ландшафтознавства. У ній вперше дано визначення ландшафту як поєднання типів місцезростань, хоча сам Г. М. Ви-соцький користувався для позначення цього поняття власним терміном — природна округа. В 1917 p. Новоросійський (зараз Одеський) університет присудив йому ступінь доктора агрономії без захисту дисертації. З цього часу Г. М. Ви-соцький займається викладацькою роботою: спочатку на гідрологічних курсах в Києві, після цього — в Таврійському університеті (1918-1923) і Білоруському сільгоспінституті (1923-1926). Харківський період діяльності ученого починається 1926р., коли він прийняв запрошення на кафедру лісівництва і лісознавства Харківського інституту сільського і лісового господарства, де працював до 1930 p. З 1926 р. Г. М. Висоцький очолював Бюро з лісової дослідної справи при Всеукраїнському управлінні лісами — центр лісівництва в Україні. За 4 роки Бюро випустило 15 томів "Праць з лісової дослідної справи на Україні". Саме за пропозицією Г. М. Ви-соцького 1930 р. у Харкові засновано Український науково-дослідний інститут лісового господарства і агролісомеліорації, що зараз носить його ім'я. Останні роки діяльності вченого пов'язані з інститутом, де він обіймав посаду заступника директора з науки, а пізніше був науковим консультантом. Творча спадщина Г. М. Висоцького налічує понад 200 публікацій з проблем різноманітних галузей природознавства і велику кількість неопублікованих матеріалів. Йому належить пріоритет в орокліматичній класифікації ґрунтів (у залежності від особливостей клімату і рельєфу). Він знаходився біля витоків української школи лісової типології. Запровадив до наукового вжитку такі широко визнані поняття, як "глей" та "ілювій" у ґрунтознавстві, "мікрорельєф" у геоморфології, "плакор" у ландшафтознавстві. Справді творча особистість, Г. М. Висоцький усе життя писав вірші.
Харківщина стала колискою української школи ґрунтознавства — вчення про грунти, їхні особливості, походження та географію. Її засновником є український ґрунтознавець, академік Української АН Олексій Никанорович Соколовський. Випускник Київського університету, з 1924 p. він працював у Харкові професором Харківського сільськогосподарського інституту. З 1945 p. завідував лабораторією ґрунтознавства АН України, з 1956 р. — директор створеного на її базі Українського науково-дослідного інституту ґрунтознавства (з 1969 p. — Український