Реклама
Биография стас михайлов биография.
Головна » Статті » Наукові статті » Часопис "Історія української географії"

Межі та завдання географії. Павло Тутковський



УДК 910.1 Павло Тутковський

Межі та завдання географії

Розкрито сутність географії як найдавнішої науки, її зміст, показано вклад відомих вчених і дослідників у її розвиток. Наголошено на тому, що в тісному взаємозв’язку з іншими науками географія дає точну, повну і всебічну картину земного обличчя землі. Визначено відносини географії із суміжними науками та її диференціацію на самостійні науки, сформульовано головні завдання загальної та спеціальної (краєзнавчої) географії.
Pavlo Tutkovskyy. The bounds and tasks of geography.
It is stressed that geofraphy in tense cooperation with other disciplines provides as accurate, complete and comprehensive image of the earth surface. Correlation of geography with bordering disciplines and differentiation into separate subjects are defined. The main tasks of the general and special (regional) geography are stated.


Загальна географія становить частину обширої науки географії, яка охоплює всі обсяги сучасної природи землі та сучасної діяльности людини з певного погляду. Тому треба передусім визначити завдання та межі географії взагалі і те місце, що в системі географії належить першій її частині — загальній географії. Треба також виразно визначити межі географії, бо часто ще й досі географію помилково ототожнюють з иншими сумежними науками або частинами їх.
Доля географії своєрідна й дивна: вона є одна з найстаріших наук, — а проте чимало вчених не визнають її навіть за окрему науку, що має право на самостійне існування.
Поміж наукових дисциплін географія є безперечно одна з найдавніших. Можна сказати, що вона давня, як світ, або, принаймі, як людство. Спроби й намагання науково опрацьовувати питання географії починаються в європейських народів, як відомо, вже в VI столітті перед нашою ерою, — від часів Ксенофана з Колофона, Гекатея та Анаксімандра Мілетського і їх продовжує за часів класичної старовини цілий ряд філософів і вчених грецьких та римських (Геродот в V столітті перед нашою ерою, Дікеарх в IV, Ератосфен в III, Сенека та Страбон в I столітті після початку нашої ери, Птолемей в II й багато инших). Але є підстави думати, що збирання більш-менш правдивих та докладних географичних відомостей, а зокрема початки картографії сягають в Європі і в Азії часів геть давніших, — часів ще передісторичних. Досліди Р. Андре (1878 і 1889 р.), фон-дер-Штейнена (1885 і 1894 р.), Малері (1886 і 1893 р.), Дребера (1903 р.), Коха-Грюнберга (1909 р.), Адлера (1910 р.) та инших показали, що вміння орієнтуватися в своїй країні та збирати початки географичних відомостей має місце навіть у тих народів, що стоять на найнижчих ступенях культури (так званих "диких”); перші грецькі "перипли” і "перієгези” належать, здається, до передісторичних: новіші досліди давнини Сходу виявили карти світу та плани стародавніх асирійців (накреслені на бронзових дверях Балаватського палацу) належать до часів Салмансара ІІ, себто до IX століття перед нашою ерою: ще далеко давніші мапи й плани вавилонян: у Британському музеї є вавилонські мапи (mappae mundi), що належать до епохи Саргона І, або, згідно з традиційною хронологією, до XXXIX століття перед нашою ерою (до часів давніших за сучасну епоху на 59 століттів).
Незважаючи на таку поважну давність географії, ще й досі не замовкли змагання з приводу її завдань та меж; ще й досі можна натрапити в науковій літературі на думки, ніби географія не має права на самостійне існування, що вона являє собою енциклопедію з ріжних галузей знання, що вона узурпує ті матеріяли,, що їх инші науки здобули, та ин. (за новіших часів такі думки висловлювали, наприклад, Клозе 1911 р., Андре 1912 р., О. Ленц 1912 р., І. Фрю 1913 р. та ин.). У тому, що виникали такі думки, винні почасти самі географи (див. далі виклад К. Ріттера, Мартона, Девіса, Банзе, Петрі, Анучіна та инш.). У многобічності та рясності матеріялів, що звичайно зараховують їх до обсягу географії, — матеріялів, що охоплюють неорганичний, органичний та людський світ, — лежать, як висловився Ф. Ріхтгофен, найбільші труднощі й найбільша небезпека для географії, але та сама її многобічність і є основою незвичайної корисности та високої ваги географичної науки.
Не маючи на меті викладати тут історію поглядів на завдання та межі географії (для цього треба-б було написати цілий том), залишаю осторонь стародавню та середньовічну географію і погляди пізніших географів до XVIII століття включно, але вважаю за потрібне подати короткий огляд поглядів на ці питання кількох найвидатніших вчених XIX та XX століття і, порівнявши ці погляди, з’ясувати правильне розуміння завдань та меж, змісту та обсягу сучасної географії.
У першій половині XIX століття найвидатніший географ, що утворив окрему школу в науці, був Карл Ріттер (найважливіші праці його надруковано рр.1817–1864). Він перший запропонував для географії нову назву — "Землезнавство”(Erdkunde). В основу своїх поглядів на завдання та межі географії К. Ріттер поклав перевагу суто-історичного елементу над природничо-історичним; найголовніше завдання географії, на його думку, це з’ясувати вплив географичних умов на людину та її культуру, вивчити долю людства за ріжних епох у залежності від природи залюднених країн; при цьому він припускає, що сама природа країн визначає до певної міри наперед долю народів і хід історичного розвитку їхньої культури. Наукові праці й особистий вплив К. Ріттера мали могутнє значіння для розвитку географичної науки в Європі і спричинилися до заснування цілої низки географичних товариств та журналів по ріжних країнах; проте його погляди (що їх пізніше численні його учні та прихильники надто поширили надмірности) надали були тодішній географії духу однобічності; той напрям, що утворив його К. Ріттер у географичній науці, протягом довгого часу несприятливо відзначився у справі викладу географії (особливо в середній школі). У основі своїй Ріттерові погляди були не нові у науці: ще Геродот свого часу висував на перший план людину та її історію, а Страбон зокрема обстоював щільний зв’язок географичних наук з історичними.
Окрему епоху в історії основних географичних поглядів утворили численні талановиті праці Олександра фон Гумбольдта (починаючи з його знаменитого "Космосу” 1845–1858 рр.) Цей славетний вчений визначив нові проблеми географії і дав новий аналітичний та порівняльний напрям ріжним галузям географичної науки, що були предметом його студіюваня (математична географія, геофізика, земний магнетизм, орографія, вулканологія, метеорологія, географія рослин, народознавство, історична географія, краєзнавство). Ставлячи на перший план вивчання природи країн та принципи причиновости, намагаючися встановити закономірність явищ, переважно з обсягу фізичної географії, Гумбольдт дав початок так званому "порівняльному землезнавству”, але не занедбав і історичні, статистичні, етнографичні та культурно-історичні матеріяли, як це видко з його розвідок про продукційність країн (Produktenkunde), про стародавні цивілізації Америки, про історію її відкриття, про "Нову Еспанію” та ин.
Ідеї Гумбольдтові дали імпульс для енергійного розроблення паростів фізичної географії численним вченим ріжних країн — фізикам, метеорологам та геологам (праці Дове, Кемца, Бюїс-Бальйо, Пульє-Скропа, Кавендіша, В. Томпсона, Малета, Зеебаха, де-Росі, Морі, Уевеля, Лайеля та инших).
Проти цього фізичного напряму в географії виступив у другій половині минулого століття Оскар Пешель (1876–1885 рр.). Вихованням та освітою своєю він був правник (юрист), здобув ім’я як автор праць з історії географії, з культурної географії та з народознавства. Пешель дуже суворо й гостро критикував однобічність Ріттерової школи, особливо "географичну теологію” його учнів, визнаючи такий напрям у географії за марний та навіть шкідливий: за основне завдання "порівняльного землезнавства” він вважав вивчання морфології земної поверхні на підставі порівняльного методу, встановлення географичних гомологій та порівняльне вивчення мап: останнє веде, на його думку, до з’ясування будови та генези форм земної поверхні: але в наукових своїх працях Пешель відходив від цих принципів, даючи перевагу елементам історичному та антропологичному; отже він мимоволі був продовжник Ріттерової школи.
Від часів критичних праць О. Пешеля географи поділилися були на дві окремі школи, що їх відомий історик та методолог Герман Вагнер запропонував назвати дуалістами й унітаріями. Дуалісти визнають рівноправність в обсязі географичної науки елементу фізично-біологичного (природничого) та історично-антропологичного, а унітарії зовсім виключають із землезнавства людський елемент, зачисляючи його цілком до обсягу історії, етнографії та статистики. За давніх часів справа стояла трохи инакше: існувало теж дві школи, що з них одна намагалася внести в географію виключно елемент точних наук — астрономії та математики (представником цієї школи був Анаксімандр Мілетський та його учні), а друга школа вносила в географію тільки елемент історичний (основоположником її був Геродот). Тепер елементу точних наук у географії ніхто вже не відкидає і змагання йде тільки про другий елемент — історичний.
Із сучасних видатних географів до унітаріїв прилучився раніш за инших Зупан (1876 р.). Спочатку він зовсім виключав був антропологичний елемент із обсягу загального землезнавства і переважної ваги в географії надавав геологичним даним; до обсягу загальної географії він зачисляв метеорологію, кліматологію, океанографію, динаміку суходолів (себ-то так звану динамичну геологію), морфологію суходолів та географичне розповсюдження рослин і животин; математичну географію та антропологію він визнавав за самостійні науки, що не належать до обсягу географії. Але пізніше Зупан змінив свій погляд і року 1889 виступив енергійним оборонцем великої ваги культурно-історичного елементу в обсязі спеціяльної географії (країнознавства, Landerkunde). У хорології (науці про географичне розповсюдження елементів) за провідні точки він вважав: 1) визначення, характеристику та з’ясування причин географичних протилежностей і 2) дослідження впливу цих протилежностей на матеріяльну культуру та політичне життя мешканців певної країни за минулих часів (історія) і за сучасної епохи.
До числа дуалістів з-поміж сучасних географів належать, як відомо, такі видатні вчені, як Елізе Реклю (в його "Geographie universelle”), Кірхгоф (у виданому під його керуванням обширому творі "Unser Wissen von der Erde”) і Сіверс (в описі п’яти частин світу, що він його зредагував).
Року 1883 новий погляд на завдання та межі географії висловив відомий мандрівник, геолог та географ (колишній професор географії в Берлінському університеті) Ф. Ріхтгофен. За завдання географії Ріхтгофен визнає студіювання земної поверхні, і тому пропонує змінити звичайно вживану назву географії (що її дав був К. Ріхтер) "Erdkunde” — землезнавство — новою назвою — "Erdoberflachlenkunde” — наука про земну поверхню. Загальну географію він поділяє на три відділи: 1) фізичну географію — дослідження літосфери, гідросфери та атмосфери (або орологію, гідрологію з океанологією та метеорологію з кліматологією); 2) біогеографію (науку про географичне розповсюдження рослин та животин) і 3) антропогеографію (цю останню відокремлюється від біогеографії з огляду на недостатність самих суто-біологичних законів для того, щоб з’ясувати діяльність людини як наслідок здібности її до культури й перемоги над природою в багатьох випадках). Усі ці відділи географії Ріхтгофен пропонує студіювати з чотирьох поглядів: 1) морфологичного погляду (щодо форми); 2) гилологічного (щодо складу); 3) динамичного (щодо діяльности) і 4) генетичного (щодо походження або способу утворення). До спеціяльної географії Ріхтгофен зачисляє країнознавство, в якому повинен мати перевагу (на його думку) синтетичний метод. Астрономичну або математичну географію він визнає за незалежну допомічну науку до загальної географії; так звану "політичну географію” він не визнає за окрему науку і вважає її за частину антропології, що є злучною ланкою між природознавством та історією. За термінологією Г. Вагнера, Ріхтгофен належить до дуалістів.
Рішучим супротивником Ріхтгофенових поглядів і крайнім унітарієм був Герланд (1887 р.). Хоч саме він був етнограф, проте висловився за виключення з обсягу географії антропологичного елементу (що, на його думку, є предмет окремої науки) і обстоював студіювання в географії не тільки земної поверхні, а й усієї земної кулі, бо поверхню не може бути відокремлено від внутрішніх частин землі, і чимало явищ на поверхні спричиняє діяльність підземних сил (наприклад, вулканичні явища, землетруси, горотворчі процеси, земний магнетизм та ин.). Герланд виключав розгляд людських явищ навіть із обсягу країнознавства (це вже крайня однобічність), а до загальної географії зачисляв і астрономичну географію; від географів він вимагає, щоб вживали вони тільки математичних та фізичних методів дослідження і щоб мали спеціяльну математичну підготовку. Географія, на думку Герланда, повинна бути наука точна і рівночасно повинна мати переважно практичний, а не теоретичний характер. Він поділяє географію на математичну (астрономичну) географію, геофізику, біогеографію та локалізовану географію — країнознавство.
Відомий географ та геолог Альбрехт Пенк, що заснував географичний інститут у Відні, а пізніше заступив Ріхтгофена (після його смерти) у Берлінському університеті, приєднався теж до унітаріїв (1891, 1892 і 1894 рр.). Як геолог спеціяльністю своєю Пенк висуває на перший план вивчання літосфери (неорганичної частини землі) та її змін. Згідно з поглядами Пенка, географія є наука про земну поверхню, себ-то про розподіл та взаємну причинову залежність явищ у літосфері від явищ у гідро-, атмо- і біосфері; ріжниця між загальною географією та так званою динамичною геологією є тільки кінцева їх мета, — тільки те, що географія повинна студіювати зміни літосфери що-до виникнення нових форм, а геологія студіює ті самі зміни літосфери що-до утворення нових покладів (гірських порід). Географію Пенк поділяє на загальну та спеціяльну (країнознавство); в обох паростах географії він ставить на перший план не розподіл у просторі, а причини явищ. Антропогеографію він зачисляє цілком до країнознавства. До Пенкових поглядів приєднавсь і бельгійський географ Ренар (1898 р.)
Заслужений історик та методолог географії Герман Вагнер дає (1912 р.) в системі географії однакову ролю фізичній географії (науці про розподіл у просторі природніх тіл та явищ на земній поверхні) та історичній географії (науці про розподіл у просторі людських фактів та явищ); він визнає за один з основних принципів географії "дослідити походження, як спосіб зрозуміти буття” ("die Erforschung des Werdens als Mittel des Verstandnisses des Seins”). Географію він поділяє на математичну, фізичну, біологичну та історичну (або антропологичну): у викладі географії він дає значне місце даним із історії географичної науки.
Із сучасних французьких вчених з новим трактатом з географії виступив (1909 р.) Мартон. Теоретично він прилучається до дуалістів, але в дійсності відхиляється від їх принципу. Намагаючись об’єднати одним принципом ріжноманітні факти, що належать до обсягу географії, Мартон дає визначення географії (не апріорне, а виведене з огляду історії цієї науки) такими словами: "сучасну географію визначається, як науку про явища фізичні, біологичні та соціяльні з погляду їх розподілу на земній поверхні, їхніх причин та взаємної залежности”. Але в дійсності Мартон об’єднує ріжні галузі географії не одним, а трьома принципами (хорологичним, кавзальним та принципом координації) і фактично зовсім виключає з своєї системи антропогеографію, — він торкається її тільки випадково, переходом, в окремих випадках або прикладах. До системи географії Мартон зачисляє: астрономичну географію, картографію, фізичну географію (гіпсометрія, гідрологія та океанологія, земний магнетизм, внутрішнє земне тепло, вулканізм, сейсмологія, гляціологія, метеорологія, кліматологія, морфологія земної поверхні з її еволюцією) та біогеографію.
До принципових (теоретичних) дуалістів, що в дійсності відхиляються від цього принципу, належить і американський вчений В. Девіс, що його новіші трактати (1912 р.) викликали жваві дебати у спеціяльній літературі (Девіс заступав протягом одної зими професора Пенка в Берліні, як "обмінний професор”, "Tauschprofessor”). Девіс до обсягу географії зачисляє "все, що існує на землі”, — усе те, що инші зачисляють звичайно до обсягів, наприклад, геології, біології, історії, філології, навіть геології. Ставши на такий надто широкий ґрунт що-до обсягу географії, Девіс надає головної ваги методові наукового опрацювання цих ріжноманітних матеріялів, — методові, що він визначає як генетичний, що з’ясовує вплив минулих явищ на утворення сучасних форм; наприклад, кожна більш-менш підвищена частина землі теоретично повинна переходити протягом "ерозійного циклу” через певну правильну послідовність "зразкових” (мислимих, ідеальних) форм, а ці останні мають певний стосунок до тих форм, що їх спостерігаємо в дійсності: перших (ідеальних) форм можна вжити для "з’ясувального опису” справжніх форм, що відповідають ідеальним формам. У своїх трактатах автор вживає цього методу виключно для вивчення та "з’ясувального опису” морфології суходолів. Людини та її складних відносин Девіс, як і Мартон, торкається тільки побіжно, на уривкових прикладах.
В иншому новішому методологичному трактаті з географії, що видав відомий мандрівник, географ та геолог, дослідник пустинь Пасарге (1912 р.), географію поділено на математичну, фізичну географію (з біогеографією) та антропогеографією. Кожний з відділів фізичної географії поділяється ще на піввідділи — аналітичний, систематичний та просторовий ("географичний”). До обсягу фізичної географії Пасарге зачислює метеорологію, морезнавство та морфологію: аналітична морфологія розпадається в нього на геологичну та фізіологичну морфологію і т.д. Роблячи далі систематично дуже докладний поділ відділів другого ряду на відділи третього ряду та дрібніші, автор зовсім не мотивує своїх відділів першого ряду, що зв’язані в нього тільки механично або з традиції.
Дуже оригінальні, але мало обґрунтовані погляди на географію взагалі, на розподіл частин світу та на методи географичного дослідження висловив недавно (1912 р.) Банзе. Він одкидає цілком загальне землезнавство і пропонує географам розробляти тільки спеціяльне землезнавство ("або географування країн”). На думку цього автора, завданням географії або "філософії земної оболонки”, "геософії”, є не вивчання об’єктів, як таких, а встановлення суб’єктивного зв’язку між цими об’єктами. Географ не повинен робити спостереження, а тільки конструювати те, що вже спостерігали инші вчені, — компонувати це у суцільну картину й робити відповідні висновки. Географ повинен скрізь шукати відповіді на питання: 1) де?, 2) в якому зв’язку і з якої причини? і 3) що можна з того мати, який наслідок або висновок? У спеціяльній літературі думки Банзе було вже належно оціновано, себ-то не знайшли вони співчуття. Зокрема, відкидати загальну (теоретичну) частину якої-небудь науки й залишати тільки спеціяльну (фактичну або описову) її частину — рівнозначне цілковитому знищенню цієї науки, запереченню її права на самостійне існування, бо нагромадження самих фактів не може бути змістом цілої самостійної науки. Лишати географам саму тільки кабінетну працю й позбавляти їх права робити спостереження в природі глибоко суперечить самому основному поняттю географії та всій історії цієї науки.
З російських вчених петербурзький професор Е. Петрі формулював свій погляд на завдання та межі географії (1892 р.) такими словами: "географії належить уся земля. Завдання географії — зрозуміти єство й життя нашої землі. Матеріял свій географія дістає від цілого ряду наук природничих, історичних, економичних, філософських; діло її звести увесь цей матеріял до купи й використати його для певної характеристики землі”. Таке визначення завдань географії надає їй справді характеру узурпаторки чужих матеріялів і робить її безмежною. У своїй "системі географії” Петрі поділяє цю науку на три головні відділи: 1) загальну географію (астрономичну географію та географію земної поверхні, включаючи дані гідрографії, геології, топографії, ботаніки, зоології, антропології, історії, статистики та політичної економії); 2) спеціяльну географію (з додатком народознавства, державознавства та економичної географії) і 3) історію географії. Увесь цей матеріял географ, на думку Петрі, повинен розглядати з сімох точок погляду: 1) з погляду географичного розповсюдження (хорологична категорія); 2) з погляду форми (морфологична категорія); 3) з погляду складу (гилологична категорія); 4) з погляду змінливости в часі (хронологична категорія); 5) з погляду походження (генетична категорія); 6) з погляду діяльности (динамічна категорія); 7) з погляду значіння для людини (антропологична категорія). Як видко з цього, Петрі розуміє завдання географії занадто широко і не визначає для цієї науки певних меж.
На думку московського професора Д. М. Анучіна (1892, 1895, 1896 та 1902 рр.), "географія в її сучасному розвиткові не являє собою строго-замкненої науки, а є комплекс цілого ряду наук, що здатні самостійно розвиватися, а саме — комплекс принаймі сімох наук: 1) астрономичної або математичної географії (з картографією), 2) геофізики, 3) фізичної географії (орографії, океанографії та кліматології), 4) біологичної географії (географії рослин і животин), 5) антропогеографії (ці п’ять наук становлять "загальне землезнаство”), 6) спеціяльної географії (або країнознавства) і 7) історії географії. В иншому місці Анучін каже, що одно з головних завдань географії тепер "зрозуміти форми земної поверхні” (тут почувається вплив Девісових поглядів). "Об’єкт географії становить земля або, точніше сказати, — її поверхня за теперішнього часу: а що земля і все, що на ній існує, живе, себ-то змінюється й перетворюється, тому, щоб глибше зрозуміти сучасність, треба мати поняття про еволюцію землі, про її хід та розвиток, треба знати процес та сили, які цей розвиток спричинили. Одначе, це поняття, узяте з инших наук, не повинне відхиляти увагу від головного, сучасного, що існує за даного часу; геологія та історія повинні географові дати тільки краще зрозуміти сучасні географичні факти та явища, але ані геологичний, ані історичний елемент не повинні в географії панувати: це відбивається на викладанні спеціяльно-географичних даних”. Зазначаючи ступеневу спеціялізацію ріжних паростів географії і їх відокремлення та перетворення на самостійні наукові дисципліни (наприклад, астрономична географія, картографія, метеорологія, геофізика, етнографія, статистика, фітогеографія, зоогеографія, антропогеографія, професор Анучін доходить до висновку, що у "справжній загальній географії залишається сама тільки фізична географія з трьома її відділами: орографією (з додатком вод суходолу), океанографією та кліматологією, а ці три відділи виявляють теж нахил до спеціялізації” — отже, почавши з надто широкого визначення обсягу географії (як комплексу сімох наук), автор наприкінці дає надто обмежене її визначення.
Дуже невиразно визначає завдання географії харківський професор А. М. Краснов: географія є "наука, що вивчає сучасний стан земної поверхні” (1892, 1895, 1905 рр.); "географія студіює законність у сполуках тих елементів, що належать до обсягів допомічних для неї наук” (а саме — геодезії, геології, метеорології, біології та антропології), і "студіює їх вплив на людину”.
Казанський професор П. І. Кротов формулює свій погляд на завдання географичної науки такими словами: "завданням географії вже з найдавніших часів є всебічне студіювання землі, як природнього тіла, в її сучасному стані, студіювання ріжних сил та їх виявлення в тих або инших явищах, що відбуваються на поверхні землі, у приступних нам глибинах її нутра і в обсязі її повітряної оболоки, в їх взаємному зв’язку та генетичній залежності” (1892 і 1900 рр.). Географію Кротов поділяє на загальне землезнавство та спеціяльну географію або країнознавство. Тільки одна галузь географії є самостійна наука — метеорологія. Зв’язок географії з геологією, за Кротовим, "є такий щільний, що иноді важко сказати, де кінчається обсяг землезнавства й починається сфера геології. На цей зв’язок виразно показує напрям діяльности багатьох видатних вчених Європи, що їх із однаковим правом можна назвати географами і геологами” (до таких вчених належать Ріхтгофен, Пенк, Гюнтер, Пасарге, Іоган Вальтер, Мушкетов, Обручев, сам Кротов та инші). Антропогеографичний елемент Кротов визнає за обов’язковий і для загальної географії, і для країнознавства (або спеціяльної географії).
Одеський професор Г. І. Танфільєв поділяє географію на загальну і країнознавство. Загальна географія розпадається на підвідділи: картографію, морфологію земної поверхні (моря, озера, ріки, болота й торфовища, степи, пустині), біологичну географію (фіто- і зоогеографію) та антропогеографію.
Львівський проф. С. Рудницький у своїх працях не висловлює погляду на завдання та межі географії, але з тих самих праць його видко, що його погляди тут найбільш наближаються до наведених вище поглядів німецьких учених, особливо Пенка (і Ратцеля).
Наведений вище короткий історичний огляд поглядів найвидатніших учених минулого й цього століття на завдання та межі географичної науки показує, що, не вважаючи на велику та поважну давність географії, досі ще не досягнено цілковитої згоди між вченими в цьому основному питанні; обсяг та самий зміст географії визнають і розуміють ріжні вчені (навіть сучасні) неоднаково. Дехто вважає географію за цілком окрему, самостійну науку; инший визнає її за комплекс ріжних галузів знання; так звані унітарії заперечують можливість зарахувати до обсягу географії цілі обшири галузі науки (наприклад, виключають антропогеографію з обсягу загальної географії), але більшість авторитетних вчених належать до дуалістів і надають однаково важливого значіння фізичній географії та антропогеографії. За злучну ланку між фізичною географією та антропогеографією, за принцип, що об’єднує ці галузі, одні вчені вважають принцип порівняння та координації (взаємний вплив природи на людину і людини на природу) — К. Ріттер і почасти А. Гумбольдт: инші — принцип просторовий або хорологичний, принцип географичного розповсюдження, — Ріхтгофен, Вагнер, Петрі: треті — принцип причиновости або кавзальний — Гумбольдт, Пенк, Мартон, Девіс, Кротов; четверті — принцип хронологичний (сучасність географичних фактів і явищ) — Андре, Анучін, Кротов, Краснов; нарешті, деякі вчені сполучають ріжні галузі географії механично або з традиції, не зазнаючи мотивів, — Пешель, Пасарге.
Одначе, коли розглядати ближче розходження в думках сучасних вчених на завдання та межі географії, виявляється, що ці суперчності не такі великі та важливі, як здається на перший погляд. Основне є розходження між унітаріями та дуалістами; але з авторитетних вчених між унітаріями справді залишився тільки Герланд, а Зупан, як уже сказано вище, 1889 року зрікся своїх попередніх однобічних поглядів і приєднався до дуалістів. Що-до Пенка, який допускає антропогеографію тільки в країнознавстві і виключає її з курсу загальної географії, то ним керувало тут, здається, не принципове виключення антропогеографії з обсягу загальної географії, а мабуть міркування зручности: у Берлінському університеті було тоді чимало спеціялізованих наукових сил і поруч із загальною географією було добре забезпечене викладання й антропогеографичних дисциплін (наприклад, року 1913–1914 тут було 22 лектори з антропогеографії та сумежних із нею наук). Можна цілком погодитися з Ріхтгофеном, що антропогеографію повинно відокремити від біогеографії, як окремий парост знання, на підставі того, що самих біологичних законів не досить, щоб з’ясувати діяльність людини, яка здібна до культури і в багатьох випадках перемагає природу. Але виключати антропогеографію з обсягу загальної географії не можливо з таких міркувань: антропогеографичний елемент неодмінно повинен бути в країнознавстві, себ-то в спеціяльній географії; описувати країни, не змалювавши життя людей, їх культуру, мову, релігії, промисловість, освіту, соціяльний стан і т.и. цілком не можливо, — такі описи країн були-б надто неповні, дивні, потворні. А як антропогеографичний елемент є отже інтегральною, неодмінною частиною спеціяльної географії, то основні загальні принципи антропогеографії теж неодмінно повинно бути викладено в курсах загальної географії, яка має дати обґрунтування та загальний огляд усіх елементів спеціяльного землезнавства.
Таким чином залишаються тільки найнезначніші суперечності, що їх легко можна усунути, і основне питання про завдання та межі географичної науки може бути вирішено тепер цілком певно і точно.
Дрібніші суперечності вчених що-до завдань та меж географії торкаються головним чином двох питань: 1) відносин географії до инших сумежних або допомічних наук (закиди що-до запозичування матеріялів з инших наук) і 2) відокремлення від географії деяких самостійних наук (закиди, що це явище є ознака занепаду самої географії і що в географії не залишається свого власного змісту, як відокремити парости).
Дуже щільний зв’язок географії з сумежними науками існує безперечно, і географія справді запозичає деякі матеріяли із цих наук, але закидати цього географії не можна, бо це є неминучий наслідок щільного зв’язку усіх наук, і так роблять инші науки. Поділ наук є штучний, умовний, і щільний неминучий зв’язок між ними (особливо між усіма природничими науками) дуже утрудняє їхнє розмежування, але це не стоїть на перешкоді, щоб їм бути окремими, самостійними науками. Астрономія, наприклад, щільно зв’язана з математикою (небесна механіка) і з фізикою (астрофізика), і поступ у розв’язуванні астрономичних проблем безпосередньо залежить од успіхів математики та фізики: геологія через фізичну геологію та петрографію щільно сполучається з фізикою та хемією, через палеонтологію — з ботанікою та зоологією; фізіологія рослин і фізіологія животин, маючи кожна свої окремі завдання і методи дослідження, як-найщільніше зв’язані з фізикою і з хемією (успіхи фізіології часто йдуть рівнобіжно з поступом органічної хемії) і т.д.; усі ці науки запозичають матеріяли одна від одної. Так само й географія щільно зв’язана з сумежними науками: з астрономією (що між иншими студіює й нашу землю, як одну з планет), з вищою геодезією (наукою про форму землі, — про геоїд), з нижчою геодезією (картографією або мапознавством), з геологією (історією землі та всіх її морфологичних елементів), з метеорологією (що дає основи для кліматології), з зоологією та ботанікою (що дають матеріяли для біогеографії), з антропологією, археологією, соціологією, історією, етнографією (що дають матеріяли для антропогеографії). З обсягів цих сумежних наук географія бере деякі потрібні матеріяли, але обробляє їх своїми методами, для своєї окремої мети, — долучає їх до своїх власних матеріялів. Особливість географичного методу визначається трьома напрямами: 1) у географії всі матеріяли неодмінно упорядковується у просторі, пристосовується до так званих географичних координат і всі висновки робиться на підставі цього географичного розподілу або розпологу фактичного матеріялу (цього не робиться по инших науках); 2) географія досліджує в літосфері, гідросфері та атмосфері тільки морфологичну сторону (форми мас), а не їхній склад (ріжниця від петрографії та инш.); 3) по всіх галузях географії студіюється сами лише сучасні факти та явища, а не минулі (ріжниця від геології та історії). Такий особливий метод дослідження, не вживаний в вищих науках, надає географії особливого характеру і цілковитої самостійности.
Ступеневе відокремлення від географії поодиноких її галузів вважали за ознаку занепаду географії, але з такою думкою не можна погодитися, бо такий самий процес диференціяції та відокремлення галузів бачимо саме по всіх тих науках, що здатні до дальшого розвитку; тому цей процес є, навпаки, ознакою розквіту науки, а не її занепаду. Так з обсягу колишньої обширої мінералогії перш за все відокремилася з часом геологія, а сама мінералогія вже розпалася на цілу низку самостійних паростів, що мають свої окремі цілі і методи дослідження, — на кристалографію, кристалофізику, кристалохемію, генетику мінералів, систематику мінералів та ин.; з обсягу геології відокремилися петрографія, стратиграфія, динамична геологія, палеонтологія; з ботаніки та зоології виросли окремі науки — анатомія рослин, гістологія, порівняльна анатомія животин, фізіологія рослин і животин, ембріологія, екологія та ин. Так само і з обсягу загальної географії відокремилися астрономична географія, картографія, геофізика, метеорологія. Такий зріст диференціяції є цілком природнє явище і являє собою ознаку життєздатности та сили науки, здатности її до дальшого розвитку.
Той закид, ніби як відокремляться галузі в обсязі географії, то не залишиться досить матеріялів для самостійної науки, теж цілком несправедливий. В обсязі географії, як відокремляться лише вище названі її парости, залишається чимало ще обширих, важливих відділів, що становлять зміст сучасної географії, належать саме до неї і ніяк не може бути прилучено їх до будь-якої иншої галузи науки. Такими відділами географії є: 1) фізична географія, що поділяється на геоморфологію або морфологію земної поверхні (у старовину її називали орографією), гідрологію суходолу (підземну гідрологію, потамологію, лімнологію, гляціологію), гідрологію моря (або океанологію) і кліматологію; 2) біогеографія (фітогеографія та зоогеографія) і 3) антропогеографія. Крім цих відділів, що становлять разом загальну географію, до обсягу землезнавства ще від старих часів (від часів Геродота) безперечно належить описова або спеціяльна географія (країнознавство).
Отже ми бачимо, що географія, не вважаючи на її щільний зв’язок з иншими науками та на відокремлення від неї ріжних галузів, має свій особливий зміст, власний матеріял для дослідження, свої окремі методи дослідження та свої самостійні завдання та цілі. Об’єднуючи всі вище наведені уваги, маємо таке визначення або сформулювання завдань сучасної географії:
Завдання географії пізнати обличчя землі в його сучасному стані, в усіх його обсягах (вивчання літосфери, гідросфери, атмосфери та біосфери) з погляду розподілу сучасних фактів та явищ у просторі і їхньої генези.
Даючи новий і всебічний огляд усіх елементів обличчя землі (що Зюс назвав "das Antlitz der Erde” або "la face de la terre”) з вищезазначених поглядів, географія обробляє свій власний величезний матеріял і користується теж деякими матеріялами з сумежних наук, не порушуючи їх самостійности (так само, як астрономія користується з даних фізики, біологичні науки — з даних хемії і т.д.). Межі географії визначає самий її метод дослідження: усе в природі і в людській діяльності, що не пристосовується до географичних координат, не належить до обсягу географії; так само виключається з географії і все те, що виходить за межі сучасности, що належить до минулого.
Коли так розуміти завдання та межі географичної науки, то вона дістає органичну цілість і перестає бути "конгломератом” механично-зв’язаних ріжноманітних паростів знання. У тісному співробітництві з иншими науковими дисциплінами вона дає точний, повний і всебічний малюнок сучасного стану земного обличчя землі. Правда, що (як закидають географії) з еволюційного погляду сучасна епоха дуже коротка, у масштабі життя землі ця епоха є тільки одна мить у многотисячолітній історії розвитку нашої планети, — тільки один перехідний момент на шляху від її безкрайого минулого до її безмежного майбутнього; але в масштабі життя людства й усього, що нас оточує, ця мить є ціла епоха (з її складною морфологією літосфери, гідрологією, кліматологією, її флорою, фавною та людськими суспільствами), вона є цілий складний і яскраво-барвистий світ фактів та явищ, що вартий пильного, всебічного вивчання. Таке вивчання і становить предмет географії.

Фото:
Джерело:
Категорія: Часопис "Історія української географії" | Додав: wiktor (26.12.2009)
Переглядів: 1111 | Теги: завдання географії, Тутковський | Рейтинг: 1.0/1
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]