Передгірний лісостеп

Передгірна лісостепова область займає Зовнішнє і Внутрішнє куестові пасма. Зовнішнє пасмо простягається від мису Фіолент до г. Агармиш. У своєму простяганні воно декілька разів "зникає", зливаючись із Внутрішнім пасмом біля Макензієвого плато, а також виположується на ділянці від правого берега р. Зуя до лівого берега р. Біюк-Карасу. Абсолютні висоти Зовнішнього пасма становлять у середньому 200-300 м, а відносні в його західній частині мають 120-100 м, а в східному напрямку поступово знижуються.

Внутрішнє пасмо простягається від Інкерманських висот (на заході) до г. Агармиш (739 м) на сході. Пасмо складене вапняками, мергелями і глинами палеогенового і верхньокрейдового віку. У своїй західній частині розгалужується завдяки наявності крутосхилової долини, тектонічно-ерозійного походження. Середні висоти пасма становлять 400-500 м, а відносні висоти коливаються від 10-15 м у центральних районах до 200-250 м на заході.

Своєрідності поверхні пасма надають екзотичні денудаційні вапнякові гори-останці: Чуфут-Кале, Мангуп-Кале, Тепе-Кермен, ЕскіКермен.

Північні й північно-західні схили куестових пасом мають нахили від 3-5° (Зовнішнє пасмо) до 5-12° (Внутрішнє пасмо) і використовуються в господарстві.

У міжпасмових повздовжніх улоговинах розвинулися ерозійні форми (долини, балки, яри) та височинні форми з відносними висотами 150-200 м. Значне розчленування спостерігається в першому міжпасмовому зниженні, що зумовлено різноманітним літологічним складом та умовами залягання порід нижньокрейдового віку. Друге міжпасмове зниження має менше розчленування завдяки тому, що воно складене м'якими мергелями еоценового віку. Зниження тут мають незначну глибину, їх розділяють невисокі плоскі вододіли.

У кліматі лісостепового передгір'я помітні перехідні риси від степового до вологого помірно теплого клімату Головного пасма. Вегетаційний період триває 8-9 міс, сума активних температур становить 3000-3450 °С. Річна сума опадів — 550 мм. Передгір'я розчленовує досить густа мережа річок (Індол, Салгир з притоками, Альма, Кача, Бельбек, Чорна). Вони мають мішане живлення. Модулі стоку різко зменшуються від верхів'їв рік (25-29 л/с-км²) до підніжжя Зовнішнього пасма (менше 1 л/с-км²). Річковий стік регулюється водосховищами. Локальне поширення мають форми поверхневого карсту.

У ландшафтній структурі Передгірного лісостепу поєднуються куестово-степові лісові та лісостепові міжпасмові, низькогірні, горбисті яружно-балкові, шибляково-степові, фригано-шиблякові, долинно-терасові лучні місцевості.

Куестово-степові місцевості займають пологий схил Зовнішнього пасма на сході й півночі області. У минулому тут були різнотравно-типчаково-бородачеві степові ковилово-типчаково різнотравні асоціації на чорноземних ґрунтах. Тепер ці місцевості зайняті під зернові й технічні культури, виноградники. У межах куестово-лісостепових місцевостей поєднуються степові ділянки з ареалами деревної і чагарникової рослинності, під якою розвинулися бурі гірськолісові ґрунти. Верхній ландшафтний рівень Внутрішнього пасма займають куестово-лісові місцевості з дерново-карбонатними і дерново-буроземними щебенюватими ґрунтами під дубовими лісами та лучними степами; лучні степи поширені в нижній частині лісостепового поясу та на куестових останцях, у них представлені ковилові та кострицево-ковилові угруповання з різнотрав'ям (шавлія, люцерна, гадючник, горицвіт); у лісових острівцях ("дубках") домінує низькорослий дуб пухнастий, зустрічаються дуб скельний з глодом, грушею, грабом східним у підліску. Куестові фригано-шиб лякові місцевості поширені на південному заході області, Гераклійському півострові, Макензієвому плато, між долинами річок Бельбек і Кача.

Виділяються куестові розчленовані пасма з коричневими щебенюватими ґрунтами, шибляковими заростями, грабинниковими дібровами; у лісах дуб пухнастий утворює низькостовбурні куртинні шиблякові зарості; поширений також шибляк з держидерева та петрофітні степи з кострицею, бородачем, стоколосом на щебенистих чорноземах. Місцевості з пологими схилами, коричневими повнопрофільними ґрунтами в умовах теплого клімату сприятливі для вирощування винограду (столові й шампанські сорти), тютюну.

Міжпасмові місцевості мають рівнинну або хвилясту поверхню, їх землі з чорноземами карбонатними переважно розорані, зайняті плодовими насадженнями виноградниками, плантаціями лаванди, шавлії мускатної, троянди ефіроолійної та ін. Наявні ареали зі степовою та чагарниковою рослинністю (держидерево, терен, шипшина, барбарис). У міжпасмовому зниженні розвинулися низькогірні місцевості, перехідні від Передгірного лісостепу до Головного пасма. Це останцеві гори з висотами 400-600 м (іноді більше 800 м). Вони мають округлі вершини, схили крутизною від 15 до 30°. Відносні висоти становлять 200-400 м. На них розвинулися бурі гірськолісові ґрунти з 3-5 %-го гумусу у верхньому горизонті під дубовими лісами з домішкою граба, ясена, бука, ялівцю, сосни кримської та ін. На півдні Передгірного лісостепу вздовж середньої течії р. Чорна, на межиріччі Альма — Салгир, у верхів'ях р. Біюк-Карасу сформувалися горбисто-балкові місцевості. У центральній і східній частинах області зустрічаються шибляково-степові місцевості, які є плоскими вододільними денудаційними поверхнями з бурими остепненими ґрунтами під типчаково-різнотравними асоціаціями, а також гірсько-лісовими та дерново-карбонатними ґрунтами з типчаково-різнотравним та шибляковим покривом. На сході цієї області представлені також середньогірні місцевості — платоподібний масив Агармиш, складений юрськими вапняками і конгломератами. На них в умовах помірного теплого клімату під дубово-ясеневими лісами сформувалися бурі гірсько-лісові ґрунти. На схилах південної експозиції (середні й нижні частини) під розрідженою чагарниковою і трав'янистою рослинністю розвинулися малопотужні дерново-карбонатні ґрунти. На південному схилі поширені балки з деревно-чагарниковою рослинністю. По всьому Передгірному лісостепу наявні долинно-терасові місцевості. Річки мають заплаву з різнотрав'ям на чорноземно-лучних ґрунтах, ареалами вільховоліщинових лісів, солончаків у пригирлових частинах. Місцевості надзаплавних терас із дерново-карбонатними щебенюватими ґрунтами розорані. Прилеглі до них схили річкових долин мають яри та балки, на них розвинулись дерново-карбонатні ґрунти з розрідженою чагарниковою та типчаково-різнотравною рослинністю; використовуються як регульовані пасовища.

Головне гірсько-лучно-лісове пасмо

Головне пасмо Кримських гір простягається від Балаклавських висот (316 м) на заході до горбистих височин мису Іллі (310 м) на сході. Орографічне пасмо не є однорідним: від центральної найбільш підвищеної частини воно знижується на схід і на захід. Південний схил пасма короткий, крутий, місцями прямовисний; північний — пологий. Його центральна частина складена з поверхні твердими верхньоюрськими вапняками і є найбільш піднятою. Головне пасмо розчленоване на окремі плосковершинні масиви — яйли: Байдарську (500-700 м), Ай-Петринську (г. Беденекир, 1320 м). Ялтинську (г. Лапата, 1406 м), Нікітську (1340-1400 м), Гурзуфську (1400-1500 м), Бабуган-яйлу (1400-1500 м), Чатирдаг (1200-1300 м), Довгоруківську (700-1000 м), Карабі-яйлу (1100-1200 м). На головному пасмі виділяються дві поверхні вирівнювання — верхнє та нижнє плато. Верхнє плато з висотами 1250-1400 м є залишком досередньоміоценової поверхні, яка почала формуватися ще в крейдовому періоді. Над рівнем моря ця поверхня піднялась у верхній юрі й зазнавала процесів денудації, особливо карсту. Помітним уступом (100-300 м) верхнє плато переходить у нижнє, яке утворилося в результаті абразії сарматського моря. Нижнє плато має нахил на північний захід і характеризується значною закарстованістю. На яйлах найбільш поширеними карстовими формами є лійки різних розмірів, закладені в нешаруватих і товстошаруватих вапняках, тріщинні породи, замкнені та напівзамкнені улоговини, печери, нівально-корозійні форми, колодязі й шахти та ін. Відомі Скельська сталактитова печера на Байдарській яйлі, Данильча на Ай-Петринській, Іограф на Ялтинській, Бінбаш-Коба (Тисячоголова) на Чатирдазі, Кизил-Коба (Червона) на Довгоруківській, льодова печера Бузулук-Коба на Карабі-яйлі. Спостерігається пряма залежність між поверхневим та глибинним закарстуванням. Інтенсивному карстоутворенню сприяють кліматичні умови. Головне пасмо в Кримських горах є важливим кліматоутворюючим чинником. Ним зумовлюється м'який вологий гірський клімат на самому пасмі, його існування впливає на кліматичні умови Південного берега Криму.

На Головному пасмі буває від 1000 (на заході) до 600-700 мм (на сході) опадів, причому 50-60 % у вигляді снігу. Розвиток карстових форм пов'язаний з нагромадженням і вітровим перерозподілом снігу на первинному рельєфі яйли, таненням снігу не тільки навесні, а й узимку, акумуляцією поверхневого стоку в зниженнях і порожнинах. Клімат яйлинських плато прохолодний. Середні температури липня +15...+16 °С, січня -4 °С. Характерні сильні вітри, ожеледь, часті тумани. На схилах до висоти 450 м зима м'яка, літо тепле, середні температури липня +20...+21 °С. Сума активних температур становить 3100-3300 °С. На схилах до 700 м вона зменшується до 2700, а у верхньому гірському поясі дорівнює 2700-1500 °С. Головне пасмо є акумулятором підземних вод, які розподіляються між його північним і південним схилами і дають початок струмкам і річкам.

Різна стрімкість і експозиція схилів, плосковершинність гірських масивів, пов'язані з цим відмінності в термічному режимі й сумах опадів сприяли формуванню в межах Головного пасма добре вираженої поясності. Ландшафтні особливості Головного пасма зумовлюються також складом гірських порід, що його утворюють. В основі пасма залягають дислоковані темно-сірі глинисті сланці з прошарками пісковиків верхньотріасового та нижньоюрського віку, відомі як таврійська формація. На них залягають конгломерати, пісковики і глини середньої юри. На цих відкладах, а там, де вони розмиті, на таврійських сланцях знаходяться верхньоюрські вапняки, глинисті сланці, пісковики, конгломерати. Відмітною рисою пасма є його ерозійно-скидова розчленованість. Крупними формами рельєфу є згадані гірські масиви, улоговини, глибокі — часто долини-ущелини — каньйони.

Переважно на північному схилі до 700-800 м поширені горбисто-улоговинні низькогір'я з бурими гірсько-лісовими ґрунтами під дубовими лісами. Тут ростуть дуб пухнастий, біля верхньої межі поясу домінує дуб скельний з грабом східним у підліску. У верхів'ях Качі та Альми серед масивів лісів із дуба скельного та на крутих схилах росте сосна Палласа, а в долинах річок — чорновільхові ліси з ліщиною та дереном. У басейні р. Чорна вище поясу лісів з дуба пухнатого на малопотужних дерново-буроземних ґрунтах ростуть ліси із сосни кримської, а на більш потужних ґрунтах — ліси з дуба скельного з дереном та грабом у підліску й остепненим травостоєм. Крутосхилові сухі місцевості зайняті реліктовими ялівцевими лісами з розрідженими деревостанами і степовими угрупованнями з костриці, бородача, тонконогу, чебрецю, пирію скіфського, стоколосу.

Вище цього поясу простягаються глибоко розчленовані середньогір'я з бурими гірсько-лісовими та дерново-буроземними ґрунтами під буково-грабовими і буково-сосновими лісами. Букові ліси найбільше поширені на північних схилах центральної частини пасма, на схилах Демерджі-яйли і Карабі-яйли. Вище 1000 м, на межі з яйлинським поясом, високостовбурні букові ліси змінюються присадкуватим буковим криволіссям. У верхів'ях р. Улу-Узень на північному схилі Бабуган-яйли поряд з буком, сосною звичайно росте береза, яка була дуже поширена в Криму під час льодовикового періоду.

Верхній ландшафтний пояс Головного пасма утворюють платоподібні закарстовані середньогір'я з гірсько-лучними чорноземоподібними ґрунтами та гірськими чорноземами під гірсько-лучними і петрофітними степами. Вважають, що в минулому яйлинські масиви мали вигляд гірського лучного лісостепу: зниження та захищені від вітрів схили були вкриті лісами, а на високих плато домінували лучні степи. Розширення площі останніх зумовлено багатовіковим випасанням, у процесі якого яйлинські ліси зникли. Підтвердження цього — поступове відновлення лісів після припинення випасання та сучасний досвід лісорозведення на яйлах. Гірсько-лучні степи сформувались на більш потужних ґрунтах, у них представлені костриця, осоки, стоколос, типчак, ковила довголиста. Ці степи домінують у західній, більш зволоженій частині Головного пасма. На сході більші площі займають ковилові степи та угруповання з костриці скельної. На сухих південних схилах та кам'янистих урочищах розвиваються напівчагарники.

У карстових лійках росте бук, на скелястих урвищах зустрічається тис ягідний. Велика кількість ендеміків свідчить про своєрідність фізико-географічних умов. На північному макросхилі сформувалися улоговинні ландшафти, представлені в Байдарській, Варнутській, Узунджинській, Верхньосууксинській та інших улоговинах. У них поєднуються долинно-терасові, гірсько-долинні, денудаційно-рівнинні та денудаційно-останцеві місцевості. У середньогірському поясі на північному макросхилі поширені вододільно-схилові та долинно-балкові місцевості з бучинами. Іноді в них наявні заплава та надзаплавні тераси. Верхні надзаплавні тераси розчленовані на окремі столоподібні останці. Гірсько-долинні місцевості мають алювіальні родючі ґрунти, у долинних лісах ростуть клен польовий, осика, вільха, кизил, ліщина.

Природні умови цих місцевостей, ландшафтних районів Головного пасма сприятливі для садівництва, виноградарства, вирощування тютюну, наявної і перспективної рекреації.

У Кримських горах створено природні заповідники: 1) Кримський, в якому охороняються схилові лісові ландшафти і гірсько-лучно-степові (яйлинські); 2) Ялтинський гірсько-лісовий із сосновими, буковими, дубовими лісами; 3) Карадазький з давньовулканічними гірсько-лісовими ландшафтами, природним музеєм мінералів, різноманітних вулканічних форм рельєфу, багатим рослинним і тваринним світом.

Кримське південнобережне субсередземномор'я

Область Кримського південнобережного субсередземномор'я охоплює приморський ландшафтний пояс на південному схилі Головного пасма до висот 400-450 м і простягається від мису Айя на заході до м. Феодосії на сході, характеризується загальними субтропічними рисами природних умов. Територія складена верхньотріасовими і нижньоюрськими сланцями, верхньоюрськими вапняками. Серед осадочних відкладів фрагментарне поширені діорити, діабази, порфірити, спіліти, кератофіри, дацити, андезити. Малопотужні антропогенові відклади складаються з грубоуламкового делювію та алювію. Південний берег являє собою систему амфітеатрів і бухт, які замикаються мисами, складеними породами різного походження.

Область досить густо порізана дрібними річковими долинами і ярами. Поверхня її ускладнена вапняковими брилами, яких багато у річкових долинах та балках. Відроги вапнякових яйлинських масивів іноді опускаються до моря: мис Айя, хребет Ільяс-Кая з мисом Ласпі, хребет і мис Ай-Тодор, Нікітська яйла та ін. Характерні вапнякові останці, що відірвалися від Головного пасма: скелі Форосу, Діва біля Сімеїза, гора Хрестова біля Алупки та ін., відпрепаровані денудаційними процесами інтрузивні утворення — Кучук-Аю, Кучук-Ламбат, хребет Пиляки. На Південному березі Криму впроваджено систему заходів, спрямованих на боротьбу з ерозійними, зсувними та абразійними процесами.

У формуванні кліматичних рис простежується бар'єрно-експозиційна роль Головного пасма. За кліматичними умовами область Південного берега Криму є найтеплішою в Україні. Вона характеризується плюсовими середньомісячними температурами взимку (+2,0...+4,5 °С) і високими літніми (+23,5...+24 °С у липні). Вплив Чорного моря на клімат найбільше помітний восени, коли море віддає суші нагромаджене за літо тепло, та навесні, коли відчувається вплив охолодженого за коротку зиму моря. Суми активних температур найбільші в Україні й становлять 3700-4100 °С. Атмосферних опадів мало: мис Сарич — 309 мм, Ялта — 557, Алушта — 430, Судак — 323 мм. Суми опадів за роками часто змінюються; максимум їх припадає на осінньо-зимовий період. На схилах амфітеатрів гір створюються своєрідні мікрокліматичні умови, що враховується при розміщенні об'єктів рекреації, виноградників і садів.

Більшість річок невеликі, їх багато; густота річкової мережі досягає 0,7-1,0 км/км². Режим їх залежить від схилового стоку, Влітку більшість річок пересихає, однак під час злив у їхніх долинах бувають короткочасні селі.

Південнобережна область виділяється багатством флори зі значною кількістю ендеміків, наявністю вічнозелених дерев і чагарників, поширенням заростей шибляку і фригани.

Видові відмінності окультурених і освоєних сучасних ландшафтів (типових для області) пов'язані з висотним положенням їх, характером розчленування, літологією порід, особливостями розвитку сучасних фізико-географічних процесів, поясністю грунтово-рослинного покриву. Верхній ландшафтний пояс утворюють урвисті й круті схили з бурими та дерново-буроземними ґрунтами під буково-сосновими лісами. Поширені також ліси із сосни Палласа, дуба пухнатого, ялівцю високого. Характерна значна розчленованість глибокими ущелистими долинами, розвиток змиву, зсувних, обвально-осипних та селевих процесів, зумовлених особливостями геологічної будови, сейсмічністю, морською абразією, активним вивітрюванням гірських порід. Своєрідності ландшафтам цієї області надають вулканічні низькогір'я з коричневими щебенюватими ґрунтами, ксерофітними розрідженими ялівцево-грабинниковими та дубовими лісами.

Найповніше вони представлені на вулканічному Карадазькому масиві, якому властиві значна відслоненість гірських порід і різноманітність форм вивітрювання лав у вигляді східчастих скель, стовпів, прямовисних скель, воріт та ін. В умовах посушливого клімату на продуктах вивітрювання вулканічних порід з глинистих сланців тут розвинулись малопотужні щебенюваті ґрунти, значною мірою еродовані. У розріджених лісах ростуть дуб пухнатий, грабинник, терпентинове дерево, ялівець, маслинколиста груша, кизил, сумах, держидерево та ін. Найбільш характерними для цієї області є амфітеатроподібні прибережні зсувні схили з коричневими щебенюватими ґрунтами, приморськими чагарниками і ялівцево-дубовими лісами, лісопарками, виноградниками, садами субтропічних культур. У рельєфі виражені схили, ускладнені зсувами, розчленовані короткими річковими долинами і балками, денудаційно-ерозійні низькогір'я, абразійні береги, неширокі пляжі. Природна рослинність представлена дубовим та грабовим шибляком з вічнозеленими суничником дрібноплодним, рускусом понтичним, жасмином кущовим, чистом кримським, заростями держидерева, грабинника, фісташки, скумпії.

У центральній та східній частинах області виділяються природні амфітеатри: Ялтинський — від мису Ай-Тодор до мису Мартьян, через нього протікають р. Учансу (Водоспадна) і Дерекойка; Гурзуфський — від мису Мартьян до гори Аюдаг, тут протікають річки Авунда і Потаміс; Алуштинський, який знаходиться на схід від г. Кастель, через нього протікають річки Улу-Узень і Демерджі. Амфітеатри мають нахилену до моря поверхню, вона горбиста, еродована, оточена напівкільцем гірських пасом. У природних ландшафтах переважали сухі ліси і чагарники на коричневих ґрунтах. Ландшафти окультурені, у них наявні виноградники, сади, плантації ефіро-олійних культур, тютюну, субтропічних плодових культур, парків з декоративними екзотами. Між Гурзуфським та Алуштинським амфітеатрами (м. Алушта — с. Привітне) утворилися низькогірні заяружені місцевості з коричневими ґрунтами, низькорослими дубово-грабинниковими заростями, садами і виноградниками. У східній частині області виділяються окремі гірські масиви і гори: Перчем, Сокіл, Алчак, Меганом. Між ними знаходяться низовини Новосвітська, Судацька, Сонячна Долина, Меганомська. Характерні річкові й морські тераси, скелясті миси і невеликі бухти: Новосвітська, Голуба, Судацька та ін. У природних ландшафтах на коричневих ґрунтах розвивалися шиблякові угруповання (посухостійкі колючі чагарники з дуба пухнастого, грабинника, в'яза граболистого, груші лохолистої, шипшини, скумпії, сумаху, ялівцю та ін.), зарості ялівцю деревоподібного, сосни кримської, реліктової сосни Станкевича, на відкритих ділянках — розріджена рослинність з ковили, полинів, каперсів, солянок та ін.

Вздовж Південного берега Криму розвинуті яружно-балкові місцевості. Іноді в долинах і балках виникають рушійні селі, що проносяться зі швидкістю 3-4 м/с. Для запобігання ерозії та селям потрібно зберігати природну рослинність, терасувати схили з наступним їх залісненням, вживати гідротехнічних заходів та ін.

Природною прикрасою цієї області є вулканічні ландшафти в її східній частині. Вона складена юрськими глинистими сланцями, вапняками, конгломератами і вулканічними породами та базальтами, спілітами, кератофітами, ліпарито-дацитами, андезитами, трасами та ін. У ландшафтному відношенні цікавий вулканічний масив Карадаг, в якому виділяється куполоподібна г. Свята (570 м) та хребти Карагач, Хоба-Тепе, Магнітний, Кок-Кая. Вони тягнуться вздовж берега моря, утворюють стрімкі урвища, виступають у море екзотичними скелями і мисами. У природних ландшафтах на гірсько-лісових бурих і гірських коричневих ґрунтах поширені фригано-шиблякові зарослі, розріджені дубові ліси, ареали сухих степів.

Південнобережні субсередземноморські ландшафти різною мірою освоєні в господарському, в тому числі рекреаційному, відношенні. Тут зберігаються можливості подальшого розвитку оздоровчої, спортивної, пізнавальної та інших видів рекреації.

Пам'ятками садово-паркового мистецтва є всесвітньо відомі парки Південного берега Криму: Фороський, Алупкинський, Місхорський, Харакський, Лівадійський, Масандрівський, Гурзуфський, Кипарисний, Нікітський ботанічний сад. Природні ландшафти охороняються в природному заповіднику Мис Мартьян, розташованому в центрі Південного берега Криму. На коричневих ґрунтах ростуть дуб пухнастий, сосна кримська, реліктовий ялівець високий, суничник дрібноплідний та ін.