Класифікуючи ландшафти України, враховують їх походження, історію розвитку, взаємозв'язки між їх компонентами, ступінь зміненості під впливом господарської діяльності, закономірності просторової диференціації. У цьому полягає суть застосовуваного ландшафтно-генетичного принципу виявлення природно-територіальних комплексів (ПТК), визначення їх місця серед класифікаційних одиниць; їх типологія складається на основі всебічного аналізу взаємозв'язків головних ландшафтоутворюючих факторів: сонячної радіації, літо- і гідросфери, на поверхні яких відбувається взаємодія сонячної радіації та внутріземної енергії, а також циркуляції атмосфери як основного механізму перенесення тепла і вологи з одних місць в інші. Взаємодія цих факторів через обмін тепла, вологи й органо-мінеральний речовинний обмін зумовлює виникнення і розвиток ПТК. Просторова структура, зовнішні риси і походження ПТК, особливості їх господарського використання зумовлюються не тільки певними фізико-географічними процесами, а й відображають особливості взаємодії ландшафтоутворюючих чинників і завжди мають риси зональності та провінціальності.

Характер ландшафтної структури території і властивості ПТК завжди відбивають вплив зональних факторів ландшафтоутворення, проте прояв ландшафтоутворення значною мірою видозмінюється місцевими геолого-геоморфологічними, гідрогеологічними, гідрологічними факторами.

Для відображення ландшафтної структури території України на ландшафтній карті й у легенді до неї виділені такі класифікаційні об'єднання природних комплексів: клас, тип, вид ландшафтів. У класи ландшафтів об'єднуються природні комплекси з однаковими загальними орографічними ознаками, якими визначаються вертикальні зміни в балансах тепла, вологи і біотичних процесах. У межах України поширені два класи ландшафтів: рівнинних і гірських ландшафтів. Клас рівнинних східноєвропейських ландшафтів займає більше 94 % території України, об'єднуючи типи і підтипи ландшафтів, зміна яких відбувається в широтному напрямку. Клас гірських ландшафтів залежно від географічного положення, простягання і висоти гірських пасом Українських Карпат і Кримських гір, характеризується певними спектрами і висотним положенням типів ландшафтів. Гірські ландшафти України представлені класом середньоєвропейських карпатських і класом кримських, що тяжіють до сухих середземноморських ландшафтів.

Типи і підтипи ландшафтів виділяють всередині класів за певним співвідношенням тепла і вологи, яким зумовлюється зональний розподіл типів ґрунтового і рослинного покриву, хід фізико-географічних процесів, особливості гідрологічного режиму. Клас рівнинних східноєвропейських ландшафтів об'єднує їх типи: мішанолісові (17,2% території України); широколистянолісові (6,9%); лісостепові (31,2 %); степові (31,7 %) з підтипами північностепових, середньостепових, південностепових; сухостепові (7,3%) ландшафти.

Східно-Карпатські гірські лучно-лісові ландшафти поділяють на підтипи лісо-лучних остепнених, лучно-лісових, широколистянолісових, мішанолісових, лучних (субальпійських) ландшафтів. Кримські гірські лучно-лісові ландшафти об'єднують такі підтипи: лісостепових посушливих, мішанолісових і широколистянолісових, лучних остепнених (яйлинських) ландшафтів. Окремі типи становлять субтропічні ландшафти Південного берега Криму і заплав річок. Останні характеризуються періодичним надмірним зволоженням, гідроморфністю ґрунтового і рослинного покриву, своєрідністю просторової структури і динаміки фізико-географічних процесів.

Мішанолісові ландшафти — зональний тип ландшафтів, що сформувалися в умовах помірно теплого клімату, позитивного балансу тепла і вологи на безкарбонатних льодовикових, водно-льодовикових, давньоалювіальних відкладах під хвойно-широколистяними лісами в антропогеновому періоді. Їх характерними ознаками є рівнинність, наявність різних за генезисом типів і форм рельєфу, високе залягання ґрунтових вод, густа річкова мережа, широкі річкові долини, значна поширеність дерново-підзолистих, дернових і болотних ґрунтів, дубово-соснових лісів, лучної рослинності. В Україні мішанолісові ландшафти поширені переважно в зоні мішаних хвойно-широколистяних лісів, а також фрагментарне в лісостепу, де наявні моренні чи водно-льодовикові відклади, у долинах річок.

Відмітною особливістю мішанолісових ландшафтів є складне перемежування природних комплексів, їх мозаїчність, контрастність, значна трансформованість під впливом землеробсько-меліоративного, лісогосподарського, гідротехнічного, водогосподарського природокористування .

Широколистяна лісові ландшафти — тип середньоєвропейських і східноєвропейських ландшафтів в умовах помірно теплого клімату, близького до оптимального. В їх функціонуванні помітно виражені період активної вегетації (6-7 міс.), протягом якого відбувається накопичення органічних речовин у ґрунті й рослинному покриві, зростає біопродуктивність, і період різкого зимового спаду біогенного метаболізму. В межах України широколистянолісові ландшафти поширені в однойменній зоні, на височинах у західній та північній частинах лісостепової зони, у Передкарпатті, на схилах Українських Карпат і Кримських гір. Широколистянолісові ландшафти характеризуються помірно теплим літом з вегетаційним періодом 200 днів і сумою температур 2700 °С, річною сумою опадів 600-620 мм. У структурі широколистянолісових ландшафтів переважають височинні глибокорозчленовані лесові рівнини із сірими і темно-сірими лісовими грунтами під грабовими дібровами, а на високих вододілах — буковими лісами. На правобережжі й лівобережжі Дніпра в межах лісостепової зони широколистянолісові ландшафти розвинулись на височинах та їх схилах і високих правобережжях приток Дніпра.

У характері та поширенні широколистянолісових ландшафтів у складі висотної поясності Українських Карпат і Кримських гір спостерігаються певні відмінності, пов'язані з їх різним положенням у системі зональності, неоднаковим впливом орографічного та експозиційного факторів.

Лісостепові ландшафти — тип рівнинних ландшафтів, що сформувалися в умовах оптимального співвідношення тепла і вологи переважно на лесових породах. Сучасна генетико-морфологічна структура цих ландшафтів сформувалася в основному в антропогеновий період. Їх характерною рисою є широкий розвиток балок та ярів, особливо на височинних та долинно-річкових схилах. Ландшафтна структура схилових лісостепових ландшафтів ускладнюється ерозійно-зсувними процесами, зсувами в долині Дніпра, долинах інших річок, у балках і ярах. Для цих ландшафтів характерне чергування височинних, схилових, низовинних і долинних природних комплексів, великих площ орних земель, лісових масивів, з чим пов'язані помітні контрасти їхньої тепло- і вологозабезпеченості. За цих умов у низовинних лісостепових ландшафтах спостерігаються процеси соленакопичення, заболочування, суфозія. Лісостепові ландшафти поділяють на північно- та південнолісостепові. Північнолісостепові ландшафти є достатньо зволоженими, характеризуються переважанням сірих лісових ґрунтів і чорноземів опідзолених, що сформувалися на легкосуглинистих лесових породах. Південнолісостепові ландшафти розвинулися в умовах збільшення посушливості клімату, більш глибокого залягання ґрунтових вод, на середньосуглинистих лесових породах і лесах. За цих умов під лучно-степовою рослинністю сформувалися чорноземи типові. Раціональне використання лісостепових ландшафтів включає комплекс меліоративних протиерозійних заходів.

Лучно-степові ландшафти представлені акумулятивно-денудаційними розчленованими і терасовими акумулятивними лесовими рівнинами. Характерні для них чорноземи типові й лучно-чорноземні ґрунти сформувалися під лучно-степовою рослинністю. На місці первинних широколистяних лісів і лучних різнотравно-злакових степів виникли агроландшафтні комплекси на 80-90 % площі. Їх відмітна риса — значна поширеність ерозійних форм (яружно-балкових, долинно-річкових).  

Степові ландшафти — тип рівнинних ландшафтів, що сформувалися в умовах недостатньої зволоженості й достатньої кількості тепла на лесових породах і лесах. Характеризуються рівнинно-низовинною, схилово-височинною поверхнею, розчленованою річковими долинами, балками, з великою кількістю степових подів і блюдець на низовинах. У рослинному покриві в минулому переважали природні степи, серед яких були поширені лучно-степові, степові галофітні, петрофітні угруповання, байрачні ліси; тут домінують чорноземи звичайні та південні, темно-каштанові ґрунти в комплексі з солонцями, глеє-солодями, солончаками. Висока розораність степових ландшафтів, характер вітрової діяльності та випадання атмосферних опадів спричиняють розвиток вітрової і водної ерозії. Степові ландшафти поділяють на три підтипи: північностепові, середньостепові, сухостепові.

Сухостепові ландшафти сформувалися в умовах посушливого клімату і недостатнього зволоження, на загальному степовому фоні виділяються безводністю, найбільшою ксерофітністю та галофітністю рослинного покриву, солонцюватістю темно-каштанових ґрунтів. Сухостепові ландшафти мають строкату ландшафтно-морфологічну структуру. Наявність солонцевих і солончакових природних комплексів на півдні Причорноморської низовини, у Присивашші надає цим ландшафтам напівпустельних рис.

На території України розвинулись також лучні, болотні типи ландшафтів.

Прояв зональних ландшафтоутворюючих процесів, істотні зміни елементів теплового і водного режиму, балансів органічних і мінеральних речовин залежать від континентально-океанічного перенесення тепла і вологи, від геолого-геоморфологічної будови поверхні, орографії. Цим зумовлюються внутрізональні відмінності рівнинних ландшафтів; вертикальна диференціація ландшафтів височин та ярусність (висотна поясність) гірських ландшафтів, що враховується при фізико-географічному районуванні.

У результаті комплексних досліджень природних умов систематизовано природно-територіальні комплекси, виявлено ландшафтне різноманіття території України, складено ландшафтну карта і на цій основі обґрунтовано схему фізико-географічного районування.

Наукове і прикладне значення ландшафтних карт визначається тим, що вони відображають ландшафтну структуру території і загальні властивості природних комплексів у систематичному вигляді. Інакше кажучи, ландшафтні карти відображають об'єктивно існуючу диференціацію географічної оболонки, яка виявляється у формі просторово обмежених поєднань ландшафтів, що історично склалися, безперервно розвиваються і виділяються як природні комплекси (ландшафти).

Ландшафтні карти є синтезуючими і належать до типологічних. Об'єктами зображення на ландшафтних картах є типологічні природні комплекси — фації, урочища, місцевості або їх класифікаційні об'єднання. На дрібномасштабних ландшафтних картах можуть бути зображені класифікаційні об'єднання ландшафтів — види (підвиди), типи (підтипи) і класи (підкласи). Проте і на дрібномасштабній ландшафтній карті необхідно показувати не тільки просторове розміщення класифікаційних об'єднань ПТК, а і їх внутрішню структуру.

Ландшафтні карти, розкриваючи ландшафтну структуру території, взаємодію компонентів природи та їх морфогенетичні риси, найбільш повно виражають найважливіші фізико-географічні закономірності. Це може бути однією з основ комплексної оцінки природних умов і ресурсів та обґрунтування заходів щодо їх раціонального й ефективного господарського використання. Ландшафтні карти є основою для розробки прикладних карт — ландшафтно-меліоративних, ландшафтно-геохімічних, інженерно-ландшафтних, агроландшафтних, урболандшафтних та ін.

Типологічні природні комплекси — фації, урочища і місцевості визначають внутрішній зміст регіональних одиниць районування. Аналіз територіального розподілу різних у морфолого-генетичному плані місцевостей, їх поєднання та співвідношення за площею дають можливість об'єктивно виокремлювати фізико-географічні райони, проводити їх групування для виділення більш складних таксономічних одиниць районування та класифікаційних ландшафтних об'єднань.

Властивості простих морфолого-генетичних природних комплексів — фацій, урочищ і місцевостей мають у собі риси провінціальності й зональності. Так, заплави поліських річок не мають рис засоленості, а в заплавах степової зони поширені плавні, розвиваються процеси засолення.

Кожний з природних комплексів характеризується властивою йому ландшафтно-морфологічною структурою. Різні форми і прийоми картографування ландшафтно-морфологічних структур є одним із способів моделювання природних комплексів.

Ландшафтно-морфологічні структури є результатом тривалого розвитку. При палеогеографічному аналізі для визначення відносної генетичної єдності комплексів необхідно вивчити вік і генезис їх морфологічних частин. Чим молодший природний комплекс та інтенсивніші сучасні фізико-географічні процеси, тим більш мозаїчна ландшафтно-морфологічна структура. При однозначному впливі природних компонентів у процесі формування ПТК конфігурація взаємозв'язаних фацій і урочищ ясніша і виразніша. При численному поєднанні різновікових морфологічних елементів, які виникли в результаті різних фізичних впливів компонентів, морфологічна структура складніша, важче враховувати системи зв'язків. Тому при картографуванні доцільно розрізняти гетерогенні (або полігенетичні) ландшафтно-морфологічні структури, які сформувались на межах різних зон та країв і характеризуються дуже складним поєднанням різновікових і генетичне різнотипних комплексів. Моногенні (гомогенні) природні комплекси мають однорідну структуру з меншою кількістю складових і з простим поєднанням генетично подібних морфологічних частин.

Значна мозаїчність ландшафтів окремих територій України пов'язана з багаторазовим і різночасовим переформуванням їх морфологічних структур. Від морфологічної структури тісно залежить ступінь контрастності меж, що розділяють природні комплекси. Іноді суміжними виявляються комплекси різного таксономічного рангу, міжзональні та міжпровінціальні межі, які картометрично легко визначаються при аналізі ландшафтно-морфологічних структур.

Конфігурація частин природних комплексів, їх взаємне розташування і характер черговості завжди визначаються генезисом природного комплексу. Ці особливості добре відображаються на великомасштабних ландшафтних картах. Сучасні форми поєднання морфологічних частин комплексу відбивають хід їх розвитку відповідно до фізичних закономірностей. Основні генетичні типи комплексів, особливо види ландшафтів і місцевостей, формуються під дією тих чи інших фізичних процесів. Гідродинаміка водних і діяльність вітрових потоків, турбулентні рухи утворюють своєрідні геометричні конфігурації. При їх картографуванні враховуються геометричні конфігурації, які дешифруються на аерофото- та космознімках.

Певна геометрія конфігурацій є загальною властивістю ландшафтних структур. Вивчення цієї властивості є важливим у багатьох аспектах, наприклад, при палеогеографічному аналізі території, при підрахунку співвідношення площ урочищ і фацій. Аналіз геометричних конфігурацій можна використати при плануванні різних господарських заходів. Так, осушувальні канали в районах Полісся проектуються в давніх долинах з урахуванням конфігурації давньоруслових знижень між піщаними масивами.

Картографування і дослідження на ключових ділянках, дешифрування аерофотознімків, аналіз конфігурації, співвідношення і повторюваності морфологічних частин природних комплексів є підставою для виділення типів конфігурацій ландшафтно-морфологічних структур.

1. Нерегулярно-кільцевий тип, утворений концентричними смугами. Іноді це западини з урочищами, розташованими залежно від ступеня зволоження у вигляді кільцевих смуг. Аналогічні структури зустрічаються в останцевих височинах, лесових островах, моренних горбах. Вивчення і картографування структур цього типу здійснюються шляхом профільних перетинів.

2. Фоново-чарункуватий тип структури однорідного генетичного урочища з точковим розташуванням дрібних фацій. До цього типу належать, наприклад, дніпровські лівобережні терасові рівнини з численними западинами. Картографування подібних структур доцільно вести на ключах, закладених на ділянках з різною повторюваністю точок.

3. Деревоподібний тип розгалуженої конфігурації, який характерний для ландшафтно-морфологічних структур, що сформувався у зв'язку зі змінами інтенсивності розливів водних потоків по лініях найменших нахилів. Така конфігурація властива яружним системам Придніпров'я, де густа розчленованість створює велику мозаїчність урочищ і фацій. Картографування цих структур включає площинну зйомку, поєднану з методом малих профілів.

4. Сегментно-гривистий (кулісний) тип, за якого гриви і зниження між ними визначають багатократне чергування фацій з різним ступенем зволоження. Найчастіше такі конфігурації трапляються в заплавах річок. Причому чим потужнішим був потік, тим більший радіус грив. Картографування цих конфігурацій зручно проводити шляхом профілювання і дешифрування аерофотознімків.

5. Паралельно-пасмовий тип, пов'язаний з поєднанням різновікових морфологічних комплексів. Характерним для цього типу є лісостепове лівобережжя Дніпра, де поширені долинні комплекси з ортогональним рисунком.

6. Неправильно-плямистий тип, поширений у поліських районах. Така структура характерна для реліктово-озерних районів, територій з поширенням місцевостей зандрових та озерно-елювіальних рівнин.

7. Поздовжньо-смугастий тип, конфігурація якого визначається чергуванням генетичне взаємопов'язаних, але різновікових урочищ. Такий рисунок характерний для асиметричних долин, природних комплексів, що розвинулись на узбережжях морів.

На основі аналізу ландшафтно-морфологічних структур, їх зіставлення складається типологія фізико-географічних регіонів. Аналіз ландшафтно-морфологічних структур посилює диференційованість підходу до господарського використання території. У межах України переважають перетворені господарською діяльністю ландшафти, які можна згрупувати, виділивши окремо ландшафти меліоровані, агрокультурні, лісові, селітебні, промислові, урбанізовані, рекреаційні та ін. Глибоке вивчення ландшафтів передбачає необхідність конструктивного підходу та прогнозування розвитку ландшафтів у зв'язку з великомасштабними землеробськими гідротехнічними, лісокультурними та іншими господарськими заходами, які змінюють структуру ландшафтів. Тривалий процес антропогенних змін ландшафтів може бути спрямований відповідно до природного перебігу фізико-географічних процесів.

Так, очевидно, формування перетворених ландшафтів лісостепової зони (збезлісення і розорювання земель) не суперечили загальному процесові природного формування лісостепових зональних видів ландшафтів. Іноді зміна природних комплексів відбувається різко виявленими етапами, часто навіть не одночасно з природою, тобто вплив людини суперечить природним процесам. Прикладом може бути розвиток ландшафтів зрошуваних земель у різкопосушливих умовах.

Основні властивості створюваних природно-виробничих комплексів складаються в процесі не тільки безпосереднього впливу, а й набагато пізніше, коли виникають певні наслідки перетворення, як бажані, так і небажані (засолення внаслідок неправильно проведеного зрошення та ін.). Таким чином, виникає нове, більш складне уявлення про ступінь генетичної єдності, про ландшафтно-техногенний, або ландшафтно-виробничий, генетичний принцип виявлення природно-виробничих комплексів.

Складність розробки проблеми класифікації і типології перетворених ландшафтів полягає в тому, що, з одного боку, необхідний диференційований аналіз специфіки різних господарських перетворень у межах різних природних комплексів, а з іншого боку, необхідні інтегровані узагальнення та зіставлення природних закономірностей і певних етапів соціально-економічного розвитку. Крім того, дуже важливо встановити певну єдність, цілісність природно-виробничих систем та дати прогноз їх розвитку і продуктивності.

Відомо, що дуже змінені одним і тим самим виробничим процесом суміжні, але генетичне різні види ландшафтів за набутими властивостями стають більш однорідними, ніж один і той самий вид ландшафту в разі використання його в іншому виробничому напрямку. Спрямованість і ступінь господарського перетворення ландшафтів у різних зонах України різноманітні. Неоднаковими є такі показники як відсоток орних земель, відсоток еродованих земель, співвідношення різних типів лісової рослинності та ряд інших. Параметри зональних типів, підтипів і видів ландшафтів великою мірою визначають їх виробничі варіанти.

Важливе значення для виявлення природно-виробничих комплексів, їх динаміки і структури має історико-ландшафтний аналіз ходу історичного розвитку, етапи якого вплинули на сучасні властивості природно-виробничих комплексів.

Отже, основні види антропогенне змінених ландшафтів (природно-виробничих комплексів) виділяють перш за все за їх виробничим функціональним змістом, специфічним у різних природних умовах. Так, виділяють агроландшафти, лісогосподарські, селітебні, промислові ландшафти, гідротехнічні, меліоровані, рекреаційні ландшафти. У межах агроландшафтів виділяють їх природно-виробничі зональні модифікації. У зональних модифікаціях лісогосподарських ландшафтів поєднуються первинні, відносно малозмінені, й сучасні лісокультурні.

Формування селітебних ландшафтів, з одного боку, залежить від історичних умов, а з іншого — пов'язане з природними умовами. Селітебні ландшафти звичайно поєднуються з промисловими.

Промислове освоєння території України дуже значне. Багатогалузева промисловість створює різноманітні природно-виробничі комплекси від технічно висококультурних до кар'єрів, які настійно вимагають рекультивації. Інвентаризація основних видів промислових ландшафтів і їх дослідження мають як інженерно-геологічний, так і переважно інженерно-ландшафтний аспект.

Природно-гідротехнічні ландшафти різноманітні залежно від первинного генезису і господарської спрямованості, проявів динаміки ландшафтів узбережжя водосховищ і акваторій.

Серед меліорованих ландшафтів за характером і спрямованістю господарських заходів можна виділити певні градації. Класифікуючи зрошувані ландшафти, слід враховувати термічні умови, ступінь і режим атмосферного зволоження, а також способи зрошення. Зрошувані території являють собою один із найбільш глибоко перетворених природно-виробничих комплексів. Їх структура визначається не тільки зональними властивостями, а й особливостями зрошення, технічним рівнем меліорації і режимом експлуатації меліоративних систем.

Перетворені ландшафти не позбавлені впливу несприятливих природних процесів. Наприклад, на меліорованих землях можливі градобої, водна і вітрова ерозія, вторинне засолення. Природоперетворювальний ефект імовірний за умови управління структурою і динамікою ландшафтів. Без цього ефект природоперетворення низький і нестійкий, супроводжується негативними вторинними процесами і явищами. Ступінь, глибина і характер перетворення ландшафтів пов'язані з соціально-економічними умовами і є історичними категоріями. Сучасні ландшафти — ландшафти з антропогенне перебудованою структурою, цілеспрямовано змінювані для господарських потреб.

При дослідженні ландшафтів основним предметом комплексного фізико-географічного вивчення є структурно-функціональна організація, режими, парагенетичні зв'язки і динаміка змінних станів у межах одного інваріанта, а також їх якісні зміни. Необхідною умовою нормованого розвитку, збереження і збагачення культурних ландшафтів є постійний догляд за ними, територіальна і функціональна організація, адаптована до їх структури і динаміки, з регульованим природокористуванням.