Лісостепова зона

 Лісостепова зона простягається на схід від широколистянолісової зони до західних відрогів Середньоруської височини. Її північна мережа звивиста, але добре простежується за суцільним поширенням північнолісостепових ландшафтів, індикаторами яких служать сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, сформовані на лесових породах. У північну частину лісостепу по долинах річок, давніх улоговинах стоку проникають мішанолісові ландшафти.

Південна межа лісостепу проходить по лінії таких населених пунктів: на північ від Великої Михайлівки, Ширяєвого, через Першотравневе, на північ від Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам'янку, Онуфрієвку, вздовж р. Ворскла на Кобеляки, Нові Санжари, на північ від Краснограда, через Балаклію, вздовж р. Оскіл до території Росії. Вона простежується по лінії суцільного поширення чорноземів глибоких середньогумусних, характерних для південнолісостепових ландшафтів. У цих межах знаходяться Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, південна частина Львівської, Волинської. Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, більша частина Сумської, північ Одеської і Кіровоградської областей.

Це зона інтенсивного сільськогосподарського виробництва, урбанізації на базі промисловості, великих територіально-виробничих комплексів, переважного розвитку літніх видів оздоровчого і пізнавального відпочинку.

Формування і розвиток лісостепових ландшафтів зумовлені оптимальним балансом тепла і вологи, виявляються в тому, що випаровування вологи за вегетаційний період рослин майже дорівнює кількості атмосферних опадів, що випали, практично повсюдно поширені лесові відклади.

Своєрідність природи лісостепової зони — у поєднанні в її межах різних типів ландшафтів, розвинутих в однакових кліматичних умовах: 1) широколистянолісових із сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, що утворилися на її підвищеннях, високих схилах лівих приток Дніпра; 2) власне лісостепових з чорноземами опідзоленими і реградованими, які представлені фрагментарне збереженими широколистяними лісами, що виділяються на тлі сільськогосподарських угідь; 3) лучно-степових з чорноземами типовими (глибокими, лучно-чорноземними ґрунтами, цілком перетвореними в орні угіддя). У річкових долинах поширені лучні й болотні ландшафти, які займають порівняно з попередніми меншу площу.

Лісостеповий тип ландшафту почав формуватися вже в неогені. Це було пов'язано перш за все з посиленням континентальності клімату, що зумовило зміну колишніх тропічних і субтропічних лісів саванами. Пізніше, у зв'язку з похолоданням клімату, савани (тропічний лісостеп) еволюціонували і перетворились у лісостепові ландшафти помірних широт. Сучасна їх структура визначилась в основному історією розвитку території в антропогені. Лісостепові ландшафти значно змінили свій вигляд за історичний час у процесі їх господарського використання.

Первинні ліси і лучні степи збереглися мало. Залісеність зони становить у середньому 12,5 %. Орні землі займають близько 70-80 % площі сільськогосподарських угідь, де переважають посіви озимої пшениці й цукрового буряку. Лісостепові ландшафти сформувались на повсюдно поширених лесових породах, що легко піддаються розмиву дощовими і талими водами. Тому характерною рисою лісових ландшафтів є широкий розвиток балок і ярів, особливо на підвищеннях і крутих берегах річок.

Зі значними розмірами лісостепової зони пов'язана різноманітність властивостей природних компонентів ландшафтів, регіональні відміни в їх структурі, характері господарського використання.

Різноманітні рельєф цієї зони і процеси, що його формують. Великими орографічними одиницями є на заході східна і південно-східна частина Подільської височини. Придніпровська височина, а на сході — відроги Середньоруської височини. На лівобережжі великий простір займають Придніпровська низовина з широкими терасами Дніпра, Полтавська рівнина. Височини приурочені до позитивних, низини — до від'ємних тектонічних структур. Так Придніпровська височина приурочена до Українського щита. Придніпровська низовина знаходиться в межах Дніпровсько-Донецької тектонічної западини. Знижені західні відроги Середньоруської височини приурочені до схилу Воронезького масиву. З приуроченістю орографічних одиниць до певних тектонічних структур пов'язані різноманітність корінної основи лісостепових ландшафтів, значні коливання гіпсометричних рівнів, що зумовлює властиву європейському лісостепу вертикальну диференціацію ландшафтів.

У формуванні основних ландшафтних рис лісостепової зони велика роль належить ерозійно-акумулятивній морфоскульптурі, в утворенні якої важливе місце належить процесам площинної і глибинної ерозії, зсувним і просадочним процесам, акумуляції, розвиненому в окремих районах карсту.

У характері функціонування, динаміки і стану лісостепових ландшафтів виявляється вплив кліматичних умов, особливо помітний у західній і східній частинах лісостепу, в зв'язку з її значною протяжністю з півночі на південь, що зумовлює зміну балансу вологи з позитивного на нейтральний біля південної межі зони. Помітні також радіаційні й теплові відміни всередині лісостепової зони. Це виявляється в тому, що середні багаторічні значення сумарної радіації за рік змінюється від 4000 МДж/см² на півночі до 4400 — на півдні, а радіаційного балансу — відповідно від 1880 до 1850 МДж/м².

З радіаційними умовами й особливостями циркуляції повітряних мас пов'язаний і розподіл температур повітря, які влітку помітно знижуються з південного сходу на північний захід. Середня температура липня на північному заході зони досягає +18 °С, підвищуючись на південь до +22 °С. Середні температури січня -5...-8 °С, при абсолютному мінімумі на сході-36 °С.

Тривалість періоду із середньодобовими температурами від +5 до +15 °С становить на заході 100-110 днів, у районі Києва— 90, а на Лівобережжі Дніпра — від 80 до 90 днів. Важливо зазначити часті весняні й осінні заморозки. Період без заморозків на поверхні ґрунту продовжується 135-140 днів.

Річна кількість опадів коливається від 575-550 мм на заході, у межах центральної частини зони спостерігається її зменшення до 500 мм, а на сході — до 475 мм. Найбільша кількість опадів (65-76 %) випадає з квітня по вересень. Типовий зливовий характер опадів, особливо в південній частині зони. Найбільш часті зливи в червні — липні, інколи вони дають до 175 мм за добу, інтенсивність їх сягає 5 мм/хв. Коефіцієнт зволоження коливається в межах від 2,0 на півночі, у Вінниці — 1,8, а на південь зменшується до 1,4-1,2.

Характерне для лісостепової зони чергування розчленованих підвищених, низовинних і долинних ландшафтів, лісових і орних угідь зумовлює значні контрасти в тепло- і вологозабезпеченості, вітровій діяльності та ін. Господарське використання лісостепових ландшафтів може утруднюватись внаслідок нестійкого зволоження, чергування вологих і засушливих років, бездощових періодів тривалістю 50-60 днів у східній частині зони.

Особливості геологічної будови рельєфу та умов зволоження і розвиток території в антропогені зумовили велику густоту річкової і яружно-балкової мережі, її загальну значну дренованість. Річки, які дренують лісостепову зону, належать до басейну Дністра і Південного Бугу, Дніпра. Найбільша густота річкової мережі в басейні Дністра (0,24 км/км²) і на Придніпровській височині (0,2 км/км²).

Лівобережжя зрошується притоками Дніпра і Сіверського Дінця, густота річкової мережі становить 0,15 км/км².

Ріки зони належать до рівнинних, з переважанням дощового і снігового живлення. Порівняно малу частину становить підземний стік (до 10 %). Весняний стік сягає 42—60 % річного. Найбільша середньомісячна каламутність рік спостерігається в березні й у квітні, наприклад, ріка Рось має каламутність наприкінці квітня 266-286 г/м³, а в жовтні — 12,19 г/м³. Досить значний твердий стік Дніпра в межах лісостепової зони. Ступінь мінералізації поверхневих підземних вод лісостепу невелика. Лише в його південній частині Придніпровської терасової низовини вона досягає хлоридно-сульфатної стадії.

Зміна позитивного балансу вологи на негативний, що спостерігається в лісостепу, недостатність і змінний характер зволоження зумовлюють загальний характер і вияв основних природних процесів у лісостепових ландшафтах. На височинах значно поширеним фізико-географічним процесом є ерозія, яка поєднується з інтенсивною міграцією і вимиванням хімічних елементів. Успадкованість сучасних ерозійних процесів давніх форм рельєфу створює і сприяє взаємопроникненню площинного змиву і глибинної яружної ерозії.

Ландшафтна структура ускладнюється зсувними й ерозійно-зсувними процесами на правому схилі долини Дніпра, його приток і у великих балках.

Для Придніпровської височини характерне складне сполучення місцевостей плоских останцевих плато із суфозійними западинами і яружно-балкових місцевостей; ярами зайнято до 12-15% території, а швидкість зростання ярів сягає 8-9 м на рік (Київське плато).

Низовинні ландшафти слабо дреновані й характеризуються незначною інтенсивністю міграції, соленакопиченням, часто процесами заболочення, особливо в давніх долинах рік внаслідок близького до поверхні залягання ґрунтових вод. Однак загальна заболоченість лісостепової зони невелика, болота займають лише 1,6 % її території, що пов'язано зі значним вертикальним і горизонтальним розчленуванням лісостепових ландшафтів, глибоким заляганням ґрунтових вод, меншим, порівняно з мішанолісовою зоною, атмосферним зволоженням. Процеси заболочення розвиваються у смузі підтоплення Кременчуцького і Канівського водосховищ. Порівняно з поліськими лісостепові болота мають велику глибину: їхня середня глибина — 2,5 м, тоді як в Українському Поліссі вона становить 1,5-1,9м.

На плоских слабодренованих вододільних рівнинах виявляються сліди давніх суфозійних процесів. У межах ландшафтів терасових рівнин, що складені давньоалювіальними піщаними відкладами, спостерігаються процеси перевівання пісків на незалісених масивах.

Типовим для лісостепової зони є мозаїчний ґрунтовий покрив, утворений чорноземами опідзоленими і типовими, темно-сірими, світло-сірими лісовими ґрунтами різного ступеня опідзоленості, карбонатності й засоленості, чорноземними і темно-сірими реградованими, лучно-чорноземними ґрунтами.

Чорноземи сформувалися на відносно вирівняних вододілах центральної і південної частин Придніпровської височини лівобережної терасової низинної рівнини. Серед типових чорноземів переважають малогумусні, поширені в північній частині зони. На південь залягають чорноземи типові середньогумусні. Чорноземи типові малогумусні характеризуються великою потужністю гумусового профілю, який досягає 120-130 см, але вміст гумусу в їх верхніх шарах невеликий (4-5 %).

На Придніпровській низовині найбільші площі займають чорноземи глибокі малогумусні, а в її південній частині — чорноземи середньогумусні. У поширених тут численних западинах суфозійного походження, у зв'язку з тривалим весняним промочуванням і близьким заляганням ґрунтових вод, сформувались чорноземи глибокі вилугувані, з ознаками глеюватості.

Чорноземи типові середньогумусні містять 6,5 % гумусу. Вони також мають більш важкий хімічний склад, оскільки сформувались на більш важких суглинках, і у зв'язку з цим характеризуються добре вираженою зернистою структурою та коротшим гумусовим профілем (80-100 см). Чорноземи опідзолені й темно-сірі лісові ґрунти на Правобережжі знаходяться на периферії чорноземів типових. На Придніпровській низовині вони приурочені до розчленованих правих берегів річок. Ці ґрунти містять від 3,8-6,0 % гумусу. Рухливість поживних елементів для рослин в опід золених чорноземах досить велика, і вони мають значну природну родючість.

Темно-сірі ґрунти залягають частіше всього з чорноземами опідзоленими. Вони мають яскраво виражені ознаки опідзоленості у вигляді потужного, щільного ілювіального горизонту, менший вміст гумусу (3,0-3,5 %); добре виражену кислотність. Чорноземи опідзолені й темно-сірі лісові ґрунти утворились внаслідок опідзолення чорноземних ґрунтів у процесі поширення лісової рослинності на степові простори.

Сірі й світло-сірі лісові ґрунти дуже поширені на підвищених ділянках Придніпровської височини. Ці ґрунти приурочені до найбільш давніх лісових масивів. На лівобережжі вони зустрічаються на найбільш високих розчленованих правобережжях річок Псел та Ворскла, в околицях Харкова. Вони мають короткий гумусовий горизонт — 22-35 см і дуже щільний ілювіальний горизонт, який сягає глибини 90-100 см і більше. Сірі та світло-сірі ґрунти мають невисокий вміст гумусу (2,0-3,0 %) і порівняно невелику кислотність.

У центральних і південних районах зони поширені реградовані чорноземи і темно-сірі лісові ґрунти, що характеризуються більшим вмістом гумусу і високою лінією закипання карбонатів. Вони утворилися в результаті повторного наступу степу на лісові масиви, що, очевидно, мало місце в південному лісостепу ще в доісторичні часи. Одночасно цьому сприяло вирубування лісів людиною і пов'язане з цим підвищене випаровування вологи з поверхні ґрунту.

На давніх терасах Дніпра на фоні чорноземів типових малогумусних у широких зниженнях сформувались лучно-чорноземні ґрунти, у північних районах засолені содою, у південних — содою і сульфатами. У північних і південних районах розвинені чорноземи солонцюваті, серед яких плямами трапляються содові й содово-сульфатні солончаки. На півночі вони переважно кореневі; на півдні лісостепу — стовбчасті.

Болотні ґрунти в лісостеповій зоні трапляються тільки в долинах рік і великих балок і представлені торф'яно-болотними ґрунтами, рідше — торфовищами. На терасах Дніпра вони часто засолені содою, рідше сульфатами і характеризуються лужною реакцією, що треба враховувати при їх меліорації.

У північній частині Дніпровської терасової рівнини вони представлені переважно мулувато-болотними різновидностями. У посушливі роки під ними можна розпізнавати потужний елювіальний горизонт солоді. Це, а також наявність вторинно засолених сірих і темно-сірих лісових ґрунтів свідчить про значне підняття рівня ґрунтових вод у недавні часи, імовірно зумовлене вирубуванням на вододілах лісових масивів, а також епейрогенічним опусканням низовини.

У долинах рік поряд з болотними поширені дернові, глеюваті й глейові ґрунти з гумусовим горизонтом до 35-50 см і вмістом гумусу 2,0-3,0 %. Вони використовуються під сінокоси і випаси, сіяні луки високої продуктивності. На притерасних заплавах у зниженнях їх центральної частини поширені лучні, глейові ґрунти з вмістом гумусу 6-7 % і яскраво вираженою зернистою структурою; використовуються як сінокісні угіддя і під городні культури.

Формаціями рослинності в лісостеповій зоні, що переважають, є широколистяні, широколистяно-соснові й соснові ліси, лучні степи та остепнені луки, заплавні луки, болота. Протягом історичного часу залісеність цієї зони зменшилась від 50 до 11 %. Зараз найбільш залісеною є західна частина зони, великі масиви лісів збереглися на Придніпровській і Середньоруській височинах. На лівобережжі найбільша лісистість у долині р. Ворскла (7,5-10 %).

У деревостанах найбільше поширені дуб (43 % лісопокритої площі), граб (10 %), бук (5 %), сосна (23 %), вільшняк (3,3 %), березняки (2,6 %) та ін.

Найбільші площі в лісостепу зайняті дібровами, які мають складну багатоярусну структуру. Деревний ярус складається з дуба черешчатого, граба звичайного, клена гостролистого, ясена звичайного, в'яза, береста (Ільма), липи середньолистої, груші звичайної, яблуні дикої. У чагарниковому ярусі зустрічаються горіх звичайний, бересклет європейський і бородавчастий, шипшина та ін. У трав'яному ярусі ростуть грястиця звичайна, осока волокниста, конвалія, копитняк європейський, дріоптеріс та ін.

На Придніпровській височині переважають дубово-грабові ліси, які займають більш високі, ніж дубові, положення. На схід від Дніпра ці ліси мають острівне поширення і поступово зникають за лінією Ічня — Лубни — Диканька — гирло Орелі.

На Полтавській рівнині, на відрогах Середньоруської височини, які характеризуються, порівняно з іншими районами лісостепу, більшою континентальністю клімату, переважають дубові, липово-дубові та ясенево-дубові ліси. Одним із найбільших дібровних масивів є Чорний ліс на Кіровоградщині.

Широколистяно-соснові й соснові ліси поширені на борових терасах Дніпра і його приток. Невеликі їх ареали знаходяться на торфових болотах, виходах крейдових порід і на гранітній жорстві в долинах рік середньої частини лісостепу. Соснові ліси бідні за видовим складом. Деревний ярус складається із сосни звичайної, зрідка берези бородавчастої. Чагарниковий ярус звичайно відсутній, у наземному ярусі сухих борів селяться лишайники, у вологих — вереск звичайний, у мокрих — чорниця. Одним із найбільших масивів соснових лісів є відомий Черкаський бір.

Суборові ліси порівняно з борами мають складну структуру і більш багатий видовий склад. У першому ярусі тут також домінує сосна звичайна, другий складається з дуба і липи, у трав'яному ростуть папороть орляк, купина багатоквіткова та ін.

Характерні для лісостепової зони лучні степи й остепнені луки в їх природному вигляді збереглися на заповідній Михайлівській цілині, що належить до Українського державного степового заповідника.

Від сучасних степів вони відрізняються меншою кількістю ефемероїдів, чагарників, збільшенням ролі довгокореневищних рослин.

Лучна і болотна рослинність поширена, головним чином, у долинах рік. Природні луки поширені в долині Дніпра, значну частину заплави затоплено Кременчуцьким і Канівським водосховищами.

Відповідно до рельєфу, умов водного режиму в заплаві виділяються сухі, вологі й заболочені луки. Сухі луки розвинені на підвищених елементах прируслової заплави і покриваються водою на дуже короткий час. Завдяки цьому в їх травостої переважають степові елементи: костриця березниста, стоколос безостий, конюшина гірська, деревій звичайний, перстач сріблястий. Свіжі луки займають більш знижені місця. На них ростуть тонконіг луговий, лядвенець рогатий, підмаренник звичайний та ін. У травостої вологих луків значний відсоток становлять цінні кормові злаки і бобові: тонконіг луговий і болотний, лихохвіст луговий, костриця лугова, пирій повзучий, конюшина лугова і повзуча, мишачий горошок та ін. Заболочені луки утворились біля стариць, проток і вздовж підтоплених узбереж водосховищ. Тут ростуть: лепешняк водяний, схеноплектус озерний, лепешняк плавучий, осока витончена, калюжниця болотна та ін. На Придніпровській низовині поширені галофітні луки, які використовують як пасовищні та сінокісні угіддя.

Болотна рослинність зосереджена, головним чином, у Придніпровській низовині та в долинах Трубежу, Удая, Супою, Сули і Псла. У лівобережній частині лісостепу площа заболочених земель становить більше 3 %, тоді як на правобережжі площа боліт менша 1 %. Переважають осокові, осоково-чиннові, осоково-очеретяні та очеретяні болота. Меліоративне освоєні болота використовують для вирощування багаторічних трав, як сінокоси і пасовища, сіяні луки, під городні культури.

Для лісостепової фауни характерне сполучення лісових і степових видів тварин. Тут мешкають косуля європейська, олень благородний, дикий вепр, білка, ховрах європейський і крапчастий, борсук, куниця кам'яна, степовий тхір, тушканчик. У лісах гніздяться сокіл балабан, кібчик, грак, строкатий дятел, сови, пищуха, чорний і співочий дрізд, вільшанка та ін. На полях селяться польовий коник, жайворонок, перепілка, дрохва та ін. У заплавах і у водоймах мешкають видри, ондатра, норка європейська, бобри, черепахи, тритони, численні риби (лящ, щука, судак, рибець), рептилії та ін.

Лісостепова зона характеризується великими запасами корисних копалин: Ватутінське буровугільне родовище в Черкаській області; Сагайдацьке, Зачепилівське, Решетилівське в Полтавській, Прилуцьке, Леляківське в Чернігівській областях нафтові родовища; Радченківське і Глинсько-Розбишівське у Полтавській, Гнідинцевське в Чернігівській областях нафтогазоносні родовища; Рибальське і Качанівське в Сумській, Матвіївське і Солохо-Диканське в Полтавській областях газові родовища; Ірдинське і Тясминське торф'яні родовища в Черкаській області; рудних (Кременчуцьке залізорудне родовище); неметалевих (Роменське родовище кам'яної солі, поклади фосфоритів у Подільському Придністров'ї, каолінових глин, мергелів у Черкаській, Сумській областях, сірки в Придністров'ї), будівельних матеріалів; мінеральних вод. У цій зоні високопродуктивні угіддя, теплові ресурси достатні для вирощування сільськогосподарських культур, значні потенційні рекреаційні ресурси. Останніми роками в лісостепу збільшилися площі природоохоронних територій. У його межах функціонують Канівський заповідник, заказники, державні пам'ятки природи. Тут є передумови для організації державних природних парків з природоохоронно-рекреаційними функціями.

Високе господарське освоєння лісостепової зони свідчить також про необхідність посилення уваги до комплексу протиерозійних, меліоративних, агротехнічних, гідротехнічних інженерних заходів з раціонального використання й оптимізації ландшафтів відповідно до їх регіональних особливостей.

Крім згадуваних відмін ландшафтів, що пов'язані зі значною протяжністю зони із заходу на схід, на загальному зональному фоні виділяються також північні й південні лісостепові ландшафти.

Північнолісостепові ландшафти з більшою зволоженістю відрізняються від південнолісостепових з явно негативним балансом вологи. Формування і розвиток південнолісостепових ландшафтів із середньогумусними чорноземами і чорноземами солонцюватими на низинних слабодренованих рівнинах проходило на середньосуглинкових лесоподібних суглинках. Прояву процесів вилуговування в північнолісостепових ландшафтах сприяли лесові легкосуглинисті й піщані породи, на яких вони утворились. Північнолісостепові ландшафти характеризуються більш високою вилугуваністю ґрунтів.

У межах північних приполіських ландшафтів, в умовах близького до поверхні залягання ґрунтових вод, що містять карбонати кальцію, процеси засолення особливо інтенсивні. Содові солончаки і солонці чергуються із заболоченими днищами давніх прохідних долин, улоговин стоку. Південнолісостепові ландшафти характеризуються більш глибоким заляганням ґрунтових вод. На південь спостерігається збільшення посушливості клімату, що сприяє сульфатно-хлоридному засоленню і посиленню його в цьому напрямку.

Аналіз просторового поширення різних видів ландшафтів лісостепової зони, їхніх регіональних особливостей дає змогу виявити в її межах три фізико-географічні краї: Дністровсько-дніпровський, Лівобережно-дніпровський, Східно-Український.