Зміни ландшафтів за історичний час

Нагадаємо, що сучасні ландшафти на терені України за голоценовий період трансформувалися від природних до нинішніх природно-антропогенних. Підсумуємо, що за голоцену вологі кліматичні фази змінювались досить посушливими, теплі — відносно холодними, але середні кліматичні показники були близькими до сучасних.

Такі умови сприяли формуванню зональних типів ландшафтів (широколистянолісових, мішаних лісів, лісостепових, степових). Найбільш сталою була межа між зоною мішаних лісів і лісостепом завдяки поширенню і складу четвертинних відкладів. У першій на водно-льодовикових і моренно-водно-льодовикових піщаних і супіщаних відкладах поширились ландшафти мішанолісового типу з борами і суборами, під якими сформувались дерново-підзолисті ґрунти. На лесових рівнинах межа між лісостепом і степом зумовлена балансом тепла і вологи, протягом голоцену вона змінювалась. На підвищених розчленованих лесових рівнинах, височинах і високих берегах річок лісостепу в цей час формуються широколистянолісові ландшафти (дібровні, грабово-дібровні, липово-дібровні) із сірими лісовими ґрунтами. На лесових слаборозчленованих та терасових рівнинах поширилися лучно-степові ландшафти з чорноземами типовими. У степовій зоні з півночі на південь формуються ландшафти різнотравно-ковилово-типчакових степів з чорноземами звичайними, типчаково-ковилові степи з чорноземами південними, полиново-типчаково-ковилові сухі степи з темно-каштановими ґрунтами.

Процес формування ландшафтів у голоцені не був тільки природним. Територію України людина заселила ще в доголоценовий час, але саме в голоцені її господарська діяльність стає вагомим чинником трансформації і динаміки ландшафтів.

У першій половині голоцену головними галузями господарства первісного суспільства були полювання та збиральництво. Завдяки цьому зміни природних ландшафтів були пов'язані з полюванням на бізонів, зубрів, турів, тарпанів, сайгаків, частими штучними пожежами під час облав. У лісах випалювання підліску застосовувалось для розрідження лісової рослинності, утворення галявин з густим травостоєм з метою збільшення поголів'я зубрів, оленів, косуль та інших травоїдних тварин. Пожежі стримували збільшення площ лісів, змінювали видовий склад лісової та степової рослинності, що не могло не впливати на процеси ґрунтоутворення.

Між VIII та IV тис. до н. е. (доба неоліту) населення досягло кількості, яку вже не могли задовольнити обмежені природні ресурси тварин і рослин, що зменшувались від надмірного їх використання. Почали виникати і поширюватись нові відтворюючі форми господарства — тваринництво і землеробство. З появою землеробства відбулися докорінні зміни в природних ландшафтах, оскільки за цих форм господарства замість природної рослинності з'явилася культурна, відбувався обробіток ґрунту, що змінювало його фізико-хімічні властивості, водно-тепловий режим, прискорювало ерозійні процеси.

У період трипільської культури (IV-III тис. до н. е.) у лісостепу починає переважати землеробство, яке не втрачає свого значення протягом наступних 6 тис. років. З цього ж часу відбувається відокремлення орного і підсічного землеробства. Протягом наступних кількох тисяч років підсічне землеробство панувало на Поліссі, а орне — в лісостепу. Ландшафти степової зони традиційно використовуються як природні кормові угіддя для тваринництва, її територія починає освоюватися під землеробство.

На перших етапах землеробського освоєння лісостепу сільськогосподарські угіддя займали незначний відсоток території і були приурочені, головним чином, до зведених широколистянолісових ландшафтів, розташованих поблизу річкових долин. При вододільні лучно-степові ландшафти лісостепу залишались майже неосвоєними до XVI-XVII ст. н. е. Цю закономірність можна пояснити особливостями техніки землеробства того часу. Через недосконалість знарядь обробітку ґрунту і потужну дернину степової рослинності широке сільськогосподарське використання чорноземів було неможливе. Водночас вивільнення орних ділянок з-під лісу шляхом випалювання було найбільш поширене серед давніх землеробів. Крім того, Привододільні простори були небезпечними щодо нападів кочівників — жителів степів (скіфів, сарматів, хазарів, печенігів, половців, монголів, татар).

У зоні мішаних лісів підсічна система землеробства мала поширення до початку XX ст. завдяки її зручності й доцільності в лісових районах з незначною щільністю населення. Орне землеробство розвинулось за часів Київської Русі на поширених тут "лесових островах" з ландшафтами широколистянолісового типу.

Починаючи з XVI ст. зменшення лісистості в лісостепу та зоні мішаних лісів відбувалося не лише у зв'язку зі зростанням населення та його потреб у сільськогосподарських угіддях, а й у зв'язку з розвитком промислів, які використовували деревину (виробництво металу — "рудні", виробництво скляних виробів — "гути", виробництво поташу —"буди" тощо). Крім того, це пов'язано з розвитком експорту деревини. Тому вже у XVII ст. завдяки цим чинникам земельні ресурси широколистянолісових ландшафтів було практично вичерпано й почалося землеробське освоєння лучно-степових ландшафтів лісостепу. Ці ландшафти було розорано до кінця XVIII ст. З цього часу починається землеробське освоєння степової нони, природну рослинність якої було майже повністю знищено протягом століття. З другої половини XIX ст. у степовій зоні виникають катастрофічні посухи і пилові бурі, пов'язані з її майже суцільним сільськогосподарським освоєнням.

Швидке зростання населення і розвиток товарності сільськогосподарської продукції змушували виробників максимально розширювати орні площі за рахунок ландшафтів, які раніше вважалися непридатними для землеробства (круті схили, піщані тераси, заплави річок тощо). У результаті цього наприкінці XIX ст. спостерігається "спалах" водної ерозії — змивання ґрунту на схилах, швидке зростання кількості й розмірів ярів, замулення і пересихання малих річок та заплавних озер.

У XX ст. з'явились нові чинники антропогенних змін ландшафтів: зростання індустріалізації виробництва, осушення заболочених земель, будівництво водосховищ і каналів, шляхів сполучення, міст, хімізація сільськогосподарських угідь та ін.

Промисловість справляє вплив на ландшафти переважно шляхом їх безпосередньої руйнації, особливо добувна (кар'єри, відвали, терикони), та за рахунок викидів у атмосферу і гідросферу забруднювальних речовин, які вітрами розносяться на значні відстані та потрапляють практично в усі ландшафти. Осушення та зрошення змінюють природний водний режим ландшафтів і спричинюють невластиві для них фізико-географічні процеси (видування торфовищ, підтоплення та засолення чорноземів та ін.).

Таким чином, у наш час ландшафтів, яких не змінила господарська діяльність людини, в Україні практично не залишилось. Мало змінені ландшафти становлять 15-20 % території, це, головним чином, території із вторинними лісовими насадженнями, заболочені ділянки, заповідні комплекси. За оцінками фахівців, для компенсації антропогенного впливу таких ландшафтів має бути від 40 до 60 %.

Принципи і методи фізико-географічного районування

Фізико-географічне районування — одна з найголовніших проблем фізичної географії. Детальне фізико-географічне районування території України відображає детальність вивчення її території. Всебічне урахування особливостей регіональних природних умов необхідне для вирішення економічних, геоекологічних, геополітичних, господарсько-адміністративних та інших питань.

Формулювання принципів фізико-географічного районування території України започаткував у своїх працях В. Докучаєв, який обґрунтував перші спроби виокремлення природних зон. У його праці "Зони природи і класифікація ґрунтів" (1900) характеризуються зони Північної півкулі: бореальна, лісова, лісостепова, степова, сухих степів, пустель, субтропіків. Він розглядав природну зону як природно-територіальний комплекс, всі компоненти якого взаємозумовлені. Ідеї В. Докучаєва стимулювали розвиток робіт з фізико-географічного районування, ландшафтного картографування.

Г. Танфільєв у своїй праці "Физико-географические области Европейской России" (1897), враховуючи особливості зонального розподілу рослинності й ґрунтів, а також частково характер ґрунтотворних порід та їх походження, поділив Східно-Європейську рівнину на "області", "смуги" та "округи". За цією схемою північну частину України було віднесено до області ялини, зокрема до смуги мішаних лісів, у якій виділявся округ Полісся; південну частину України — до давньостепової області. Робота Г. Танфільєва стала однією з перших спроб комплексного опису окремих частин України з урахуванням зональних і провінціальних відмінностей.

Для розвитку робіт з фізико-географічного районування території України велике значення мали дослідження земельних експедицій (1882-1916). У них працювали відомі вчені-природознавці В. Докучаєв, Л. Берг, Ф. Левінсон-Лессінг, В. Вернадський, А. Архангельський, Б. Полинов, А. Краснов, Н. Дімо та ін. Матеріали досліджень Полтавської, Чернігівської і Подільської земських експедицій було покладено в основу класичної праці В. Докучаєва "Наші степи колись і тепер" (1892), а також робіт з ландшафтознавства і фізико-географічного районування Б. Полинова і Л. Берга.

Пізніше, в 20-х роках, було опубліковано праці з природного районування України Б. Лічкова "Естественние райони Украйни" (1922) і Л. Тутковського "Природна районізація України" (1922). У них в основу природного районування покладено геолого-геоморфологічні ознаки. Б. Лічков, з урахуванням історії геологічного розвитку території України, виділив 7 природних районів. П. Тутковський виділив також 7 районів (за термінологією автора "краєвидів"): лесовий, зандровий, кінцевоморенний, моренний, острівних гір, товаровий і гранітний. У 1923-1924 рр. опубліковано праці Г. Танфільєва з фізико-географічного районування Херсонської та Одеської губерній, виконані на замовлення сільськогосподарських органів. У цих працях фізико-географічні райони виділялися з урахуванням їх ландшафтно-типологічних ознак.

У 1928-1929 рр. В. Попов і В. Симиренко здійснили природно-історичне районування України для обґрунтування розміщення плодових культур. В основу районування покладено ознаки теплового і водного режиму території, частково з урахуванням особливостей рельєфу і характеру ґрунтового покриву. В системі таксономічних одиниць було виділено 14 природно-історичних районів, згрупованих у чотири краї. Академік К. Воблий в академічному виданні "Економічна географія Радянської України" (1945), у розділі "Фізико-географічні зони і райони УРСР", виділив поліську, лісостепову і степову зони та гірську країну Карпат і Передкарпаття; зони поділялися на дев'ять макрорайонів.

У монографії "Естественно-историческое районирование СССР (1947) територію України віднесено до трьох країн — Східно-Європейської рівнини, Карпат і Кримсько-кавказької. Рівнинну частину було поділено на чотири зони — лісову, лісостепову, степову і посушливо-степову. В цій праці охарактеризовано природні ресурси виділених таксономічних одиниць для цілей сільського господарства. У 1949 р. було опубліковано карту ґрунтів України, а згодом монографію до неї "Почви Украйни" (1951) з додатком схеми ландшафтних зон і агроґрунтових районів України.

Роботи з фізико-географічного районування України та її окремих адміністративних областей проводилися зі значним розмахом у 1957-1965 рр., коли під керівництвом і за участю географів Київського університету ім. Т. Шевченка виконувалися дослідження з природного та економіко-географічного районування території України для цілей сільського господарства. Результати цих робіт опубліковано в монографії "Физико-географическое районирование Украинской ССР" (1968). У ній вперше за єдиним науковим географічним принципом дано комплексну характеристику регіональних одиниць до фізико-географічних районів.

У процесі ландшафтного картографування і фізико-географічного районування України було сформульовано його наукові принципи і методику. Фізико-географічне (ландшафтне) районування України виконано на основі ландшафтно-генетичного принципу.

При визначенні меж фізико-географічних регіональних одиниць аналізується історія розвитку ландшафтів даної території, а також плив на природні умови, ландшафти господарської діяльності, наслідком чого є ступінь освоєння території у зв'язку з конкретними сторичними і соціально-економічними умовами. Вивчення взаємозв'язків між ландшафтоутворюючими факторами і компонентами географічного середовища проводиться в такій послідовності: ландшафтоутворюючі фактори — основні фізико-географічні процеси — компоненти географічної оболонки. Основними ландшафтоутворюючими факторами є: 1) сонячна радіація — джерело світла і тепла на земній поверхні, вона зумовлює енергетику, характер та інтенсивність природних процесів, нею визначаються поясно-зональні риси природних комплексів та процесів, що в них протікають; 2) атмосферна циркуляція — фактор перенесення мас тепла і вологи в географічній оболонці; це зумовлює відмінності в структурі зональності приокеанічних і внутріматерикових територій, формує провінціальні властивості ландшафтів; 3) літосфера і гідросфера з їх ендогенними та гідрофізичними процесами — це місце, де відбувається взаємодія згаданих факторів. Співвідношення поверхні літосфери і гідросфери впливає на зонально-провінціальні риси ландшафтів.

Взаємодія між ландшафтоутворюючими факторами відбувається опосередковано, через основні фізико-географічні процеси: тепло- та вологообмін, речовинний органо-мінеральний обмін. Ці процеси досліджуються, вимірюються і кількісно оцінюються у вигляді певних балансів: тепла, вологи, мінеральних і органічних речовин. У результаті такої взаємодії ландшафтоутворюючих факторів через згадані фізико-географічні процеси формуються природні комплекси, розвиваються взаємозв'язані їх складові — компоненти: 1) форми рельєфу, які формуються тектонічними та екзогенними факторами; 2) клімат як багаторічний режим погоди та її складових; 3) гідрологічний режим суші та моря, поверхневий і підземний стік; 4) ґрунтовий покрив, який формується через процеси вивітрювання, накопичення гумусу і мінеральних солей, зміну фізико-хімічних властивостей материнських порід; 5) біота — рослинний покрив і тваринний світ. Утворення біоти завершує формування вертикального профілю ландшафту. Характер і поширення біоти відбивають вплив ландшафтоутворюючих факторів і фізико-географічних процесів на даній території.

Сучасні фізико-географічні процеси розвиваються в межах певних природних територіальних комплексів. Вони характеризують якісні й кількісні відмінності класифікаційних одиниць ландшафтів.

Закономірні поєднання процесів декількох видів, їх територіальні відмінності служать об'єктивними ознаками для розмежування і виділення регіональних одиниць. Відмінності в характері й ступені прояву властиві видам ландшафтів і місцевостям. Так, мозаїчність ландшафтної структури поліських ландшафтів пов'язана з процесами різновікового її переформування. У межах зони мішаних лісів і лісостепу спостерігається складне взаємопроникнення місцевостей і урочищ з розвитком процесів заболочування, засолення, водноерозійних та еолових.

Показники інтенсивності сучасних фізико-географічних процесів кількісно характеризують природні територіальні комплекси певних рангів. Цим природним комплексам властиві відносна генетична спільність умов, за яких інтенсивність і прояв процесів наростають від нижчих рангів до вищих.

В основу виділення одиниць фізико-географічного районування покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території з використанням матеріалів галузевих досліджень (геоморфологічних, кліматичних, гідрологічних, ґрунтових, геоботанічних) і схем районування окремих компонентів природи.

Прояв взаємодії основних ландшафтоутворюючих факторів має зональний і азональний аспекти. Тому в системі одиниць фізико-географічного районування в одному таксономічному ряді необхідно об'єднувати групу зональних одиниць (фізико-географічний пояс, зона, підзона) і групу так званих азональних одиниць (фізико-географічна країна, край (провінція), область, район).

Для відображення просторової диференціації ландшафтної оболонки на територіальне обмежені природні комплекси шляхом фізико-географічного районування прийнята така система таксономічних одиниць: країна, пояс, зона, підзона, край (провінція), область, район.

На карті фізико-географічного районування України показані країни, зони, підзони, краї (провінції) і області. Пояси на карті не відображені, бо майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу за винятком Південного берега Криму, який характеризується низкою рис субтропічного поясу.

Фізико-географічні країни визначаються своєрідністю структури зональності природних комплексів, яка зумовлюється географічними положеннями і положенням у межах великих геоструктурних одиниць та загальними (крупними) рисами будови поверхні, що створює умови для певної атмосферної циркуляції та тепло- і вологообміну. Кожна рівнинна країна характеризується певним типом горизонтальної зональності ландшафтів, а гірська країна — певними типами вертикальної зональності ландшафтів. Рівнинна частина України розташована в межах Східно-Європейської рівнинної фізико-географічної країни. Тут чітко виражена біокліматична і ландшафтна горизонтальна зональність. Складчасті споруди альпійського орогенезу — Українські Карпати і Кримські гори характеризуються висотною поясністю ландшафтів, де умови для прояву ландшафтоутворюючих факторів і протікання фізико-географічних процесів різко відмінні від рівнинних. Досить чіткі тектоніко-орографічні межі між цими фізико-географічними процесами виявляються у зміні горизонтальної структури рівнинних зон на висотно-поясну гірську. В межах країни переважає один клас ландшафтів.

Фізико-географічні пояси виділяються на основі врахування значних відмін радіаційного балансу і термічного режиму та типів атмосферної циркуляції, які визначають певний характер, спрямованість та інтенсивність процесів вивітрювання, геохімічних і біологічних процесів тощо, що, зрештою, зумовлює формування різко відмінних типів ґрунтово-рослинного покриву. Кожний пояс відрізняється тривалістю періоду активних біологічних процесів. Пояси об'єднують певну групу зональних типів ландшафтів на рівнинах і групи типів вертикальної зональності ландшафтів у горах. В Україні межа між помірним і субтропічним поясами проходить по південному схилу Головного пасма Кримських гір.

Пояси поділяються на фізико-географічні зони, які характеризуються спільним балансом тепла і вологи, що зумовлює формування зональних типів ґрунтів і рослинності. Кожній зоні відповідає певний тип ландшафтів, підзоні — підтип ландшафтів. Співвідношення тепла і вологи змінюється з півночі на південь, що впливає на умови росту рослин і умови існування, на формування ґрунтів, розвиток стокових, ерозійних, геохімічних процесів, а це приводить до закономірної зміни типів рослинного і ґрунтового покриву, впливає на характер господарського використання ресурсів природних зон.

Фізико-географічні краї (провінції) виділяють як частини зон або підзон за ступенем континентальності у зв'язку з віддаленістю території повітряних мас, що істотно позначається на розвитку геохімічних і біологічних процесів і зумовлює певні внутрішньозональні відмінності ландшафтів довготно-кліматичного характеру. Це істотно впливає на розвиток біоти, вирощування сільськогосподарських культур. У ряді випадків при виділенні країв ураховується історія розвитку території в антропогені й пов'язані з цим генезис і літологія покривних порід, які є основою сучасних ландшафтів і об'єднавчим фактором різнорідних структур у відносно однорідну фізико-географічну одиницю цього рангу. Прикладом такого краю є Полісся в межах зони мішаних лісів. Поділ на краї добре виражений у лісостеповій і степовій зонах.

При виділенні фізико-географічних областей у межах провінцій враховують геолого-геоморфологічні відмінності, зумовлені оротектонікою, які викликають місцеві зміни елементів теплового, водного і геохімічного балансів і, відповідно, зумовлюють значні внутрішньопровінціальні відмінності фізико-географічних процесів. Окремі фізико-географічні області поділяють на підобласті. При виділенні підобластей найважливіше значення надається особливостям залягання корінних порід і властивостям поверхневих порід, зокрема антропогенного покриву, який становить безпосередню основу сучасних ландшафтів. Області та підобласті об'єднують певні види і підвиди ландшафтів. Межі областей визначаються за гіпсометричними ознаками, характером розчленування рельєфу, літологічним складом антропогенових відкладів. У межах областей характерне переважання певних фізико-географічних процесів. У межах Придніпровської височини, яка переживає тенденцію до підняття, велике поширення мають ерозійні та зсувні процеси. На розташованій поряд Дніпровській терасовій рівнині внаслідок епейрогенічних опускань і її незначної дренованості розвиваються процеси засолення, у сучасних і давніх долинах — заболочування.

Кожна природна область поділяється на фізико-географічні райони. Фізико-географічний район — це найменша таксономічна регіональна одиниця. Вона виділяється як частина області чи підобласті у зв'язку з особливостями ландшафтної структури, місцевими відмінами в характері, інтенсивності й спрямованості сучасних природних процесів — ерозії, акумуляції, фільтрації, заболочування, засолення і т. д., які викликають значні місцеві зміни фізико-хімічних властивостей ґрунтів і рослинних угруповань. Фізико-географічний район характеризується певними генетичне зв'язаними місцевостями та їх структурними складовими — урочищами.

На основі аналізу ландшафтної структури фізико-географічних одиниць можна провести типологію регіонів. Кожна регіональна одиниця має свої особливості ландшафтної структури. Так, фізико-географічній зоні відповідає тип ландшафтів, а підзоні — підтип ландшафтів. Для фізико-географічних країв характерне переважання одного підкласу або груп видів ландшафтів, для області — видів і підвидів ландшафтів, для районів — переважаючий вид ландшафтів, група місцевостей. Ступінь однорідності рисунка структури регіональних фізико-географічних одиниць залежить від рангу останніх.

Зіставлення особливостей ландшафтних морфоструктур регіонів різного рангу показує, що чим дрібніші регіональні одиниці, тим різкішими є риси подібності ландшафтно-морфологічної структури, тим менша амплітуда кількісних показників їхніх властивостей.

В основу типології фізико-географічних районів покладені аналіз і зіставлення ландшафтно-морфологічної структури. Типологія районів проводиться на основі порівняльного аналізу ландшафтно-морфологічної структури, аналізу ступеня подібності й відмінності території. Види районів виділяють за подібністю ландшафтно-морфологічних структур. Подібність районів зумовлена однорідністю умов формування ландшафтної структури, тісно пов'язаної з характером давніх і сучасних фізико-географічних процесів. Як відомо, процеси біокліматичного циклу (ґрунтоутворення, засолення, заболочування) мають найбільше значення при аналізі подібності й відмінності зональних одиниць (за цими відмінностями виділяють, наприклад, лучно-степові, північностепові, південностепові типи ландшафтів, які входять до відповідних зон та підзон). Процесам, пов'язаним з діяльністю води, з особливостями геолого-морфологічної будови, надається вирішальна роль при аналізі азональних одиниць (областей, районів). Ландшафтна структура районів визначається домінуючими видами ландшафтів і місцевостей з властивими їм процесами або певними поєднаннями окремих видів ландшафтів чи місцевостей. Для зони мішаних лісів характерні: 1) райони з домінуючим розвитком зандрових рівнин з дерново-слабопідзолистими ґрунтами, з боровими і суборовими лісами, які мають чарунково-пасмову структуру; 2) райони з домінуючим розвитком моренно-зандрових рівнин з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, долинними і терасовими комплексами з повздовжньою смугастою структурою.

У лісостеповій зоні виділяють три групи районів: перехідні, північнолісостепові й південнолісостепові. У перехідній групі зустрічаються райони з ландшафтами поліського типу. В групі північнолісостепових районів найбільш поширені райони з переважним розвитком лесових вододільних рівнин з глибокими малогумусними чорноземами, які сформувались під лучно-степовою рослинністю і зараз розорані й вирізняються мозаїчністю структур ПТК. Характерні для лісостепу також райони з яружно-балковими і долинно-балковими місцевостями із сірими лісовими еродованими ґрунтами, із залишками широколистяних лісів. У лівобережному лісостепу поширені райони давньотерасових лесових рівнин з чорноземними малогумусними і з лучно-чорноземними солонцюватими ґрунтами із суфозійними процесами і процесами засолення. У степовій зоні виділяють райони з місцевостями лесових вододільних рівнин (відрізняються від лісостепових біокліматичними показниками); райони з долинно-балковими місцевостями, з пануванням яружно-балкових місцевостей.

У степовій зоні добре виділяються групи північностепових, південностепових та приморських районів. Для типології районів важливим е встановлення ступеня зональної виявленості особливостей ландшафтної структури. Ландшафтна структура, типова для зони, яскраво виявлена на вододільних місцевостях. У межах рівнинної частини України добре простежується зональність ландшафтної структури. Поряд із зональною вираженістю типовості фізико-географічних районів спостерігається також їх типовість, властива для країв і областей. У кожному краї відносна однотипність регіонів пов'язана з гідротермічними умовами, вплив яких виявляється значною мірою через фізико-географічні процеси. У кожній фізико-географічній області Українського Полісся поряд з видами районів, характерними для зони мішаних лісів, є райони з ландшафтною структурою, властивою лише даній області. Це пов'язано, головним чином, з особливостями палеогеографічного розвитку ландшафтів, з розвитком давніх і сучасних фізико-географічних процесів. Так, у межах Волинського Полісся поширені денудаційно-рівнинні райони на крейдовій основі з карстовими процесами, у межах Житомирського Полісся — денудаційно-рівнинні на кристалічній основі. Типуючи райони на основі аналізу ландшафтної структури, можна зробити висновки про особливості морфологічної структури видів ландшафтів, типи морфологічної структури. Типові райони кожної зони характеризуються певною подібністю ландшафтно-морфологічної структури. Це питання має важливе практичне значення, оскільки ландшафтно-морфологічна структура території визначає особливості раціонального господарського використання земель.