Грунти суббореального поясу лісостепової та степової  зони

На схемі ґрунтово-географічного районування сві­ту виділено дві ґрунтові області суббореальних степів: Північно-Американську і Євразійську. В ґрунтовому покриві цих областей переважають сірі лісові, чорноземні і каштанові ґрунти, їх гене­зис, властивості і еколого-географічні закономірності поширення розглянемо на прикладі Євразійської області.

Євразійська степова область перетинає центр континенту від Карпат до східних районів Китаю.

Клімат області помірно континентальний з недостатнім зволо­женням. Сухість клімату наростає з заходу на схід і з півночі на південь. У зв'язку з цим в межах області виділяють три ґрунтові зони:

1. Зона сірих лісових ґрунтів, опідзолених, вплутуваних і типо­вих чорноземів Лісостепу.

2. Зона звичайних і південних чорноземів Степу.

3. Зона темно-каштанових і каштанових ґрунтів сухого Степу.

2.1. Ґрунти зони Лісостепу

Умови ґрунтоутворення. Зона Лісостепу є перехід­ною від вологого клімату лісової зони до посушливого клімату сте­пу. Характерною особливістю клімату є майже однакова кількість річної суми опадів і випаровування. Коефіцієнт зволоження на півночі зони близько 1,0, на півдні — 0,77—0,80. В напрямку з за­ходу на схід елементи клімату змінюються. Так, температура найхолоднішого місяця на Заході становить —4—8 °С, на сході — до —25 °С. Річна кількість опадів на заході 550—700 мм, на сході зменшується до 350 мм. Тривалість вегетаційного періоду на заході становить 150—180 днів, на сході — 90—120 днів. Таким чином, з півночі на південь зони простежуються зменшення гумідності, а з заходу на схід наростання континентальності.

Основними ґрунтоутворюючими породами є леси   і лесовидні

суглинки.

Рослинність зони представлена поєднанням широколистяних (Європейська частина зони) і дрібнолистяних (Західний Сибір) лісів з ділянками лучних степів і остепнених луків. Лісоутворюючими породами широколистяних лісів є дуб, граб, бук з домішкою липи, ясеня, клену гостролистого та інших порід. На поверхні ґрунту розвивається багата трав'яниста рослинність. За Уралом пере­важають березово-осикові трав'янисті ліси. Щорічний опад листя­них лісів становить 35—50 ц/га. Фітомаса лісу багата на азот і зольні елементи. Щороку в ґрунт надходить 70—100 кг/га кальцію та близько 20 кг інших елементів.

Біомаса лучних степів становить 200—300 ц/га, в складі якої переважає маса кореневих систем (65—75%). Щороку у ґрунт надходить 50—55 % всієї біомаси, яка містить до 700 кг/га азоту і зольних елементів. Швидкість розкладання рослинних решток як лісу, так і степу відстає від їх надходження. Тому на поверхні ґрунту утворюється лісова підстилка або степова повсть.

Рельєф на території Європейської частини зони лісостепу хви­лястий, сильно розчленований водною ерозією. Західно-Сибірська провінція має рівнинний слабкодренований рельєф.

Рельєф східних провінцій значною мірою розчленований, гор­бистий.

Сірі лісові ґрунти. Поширені переважно в північній частині зо­ни. Вони займають площу понад 50 млн га. Ці ґрунти не утворюють суцільної смуги; між їх островами поширені дерново-підзолисті або чорноземні ґрунти.

Профіль сірих лісових ґрунтів має таку будову:

Горизонт О — лісова підстилка потужністю 1—2 см. Горизонт А — гумусний сірого або темно-сірого забарвлення з дрібно- або середньогрудкуватою структурою. В нижній    частині має кремнеземнисту присипку; містить велику   кількість   коренів трав'янистих і деревних рослин. Потужність його 20—ЗО см.

Горизонт Е — вимивання сірого забарвлення з листувато-пластинчастою структурою. Потужність його близько 20 см. В темно-сі­рих ґрунтах, як правило, не формується. Інколи має залізо-марганцеві конкреції.

Горизонт В — ілювіальний коричнево-бурого забарвлення з чітко вираженою горіхуватою структурою. Структурні агрегати вкриті блискучими темно-коричневими плівками. Має залізо-мар-ганцеві новоутворення. Потужність його 80—100 см.

Горизонт С — ґрунтоутворююча порода лесовидний суглинок жовтувато-бурого кольору з карбонатними новоутвореннями.

Тип сірих лісових ґрунтів поділяють на три підтипи: ясно-сірі, сірі і темно-сірі.

Назви підтипів вказують на інтенсивність забарвлення гумус­ного горизонту. Другою відміною їх е потужність горизонту Е, який чітко виражений у ясно-сірих ґрунтів, меншої потужності у сірих і слабко виражений або зовсім не формується у темно-сірих.

Сірі лісові ґрунти містять від 3 (ясно-сірі) до 8 % (темно-сірі) гумусу. Відношення Сгк : Сфк близько 1. В лісовій підстилці бага­то кальцію. Тут виникають новоутворення мінералу вевеліту (ок­салату кальцію).

Реакція ґрунтового розчину гумусного горизонту ясно-сірих ґрунтів кисла, сірих — слабкокисла, темно-сірих — близька до нейтральної.

Ємкість вбирання гумусного горизонту змінюється від 10— 15 мг-екв у ясно-сірих лісових ґрунтів до 25—45 мг-екв на 100 г ґрунту у темно-сірих. Насиченість вбирного комплексу основами досягає 90 % і більше. Всі сірі лісові ґрунти є опідзоленими.

Отже, за сукупністю властивостей ясно-сірі лісові ґрунти на­ближаються до дерново-підзолистих, а темно-сірі лісові — до чор­ноземів. Географічне ясно-сірі ґрунти тяжіють до північного, а тем­но-сірі — до південного Лісостепу.

Морфологічні ознаки і властивості сірих лісових ґрунтів зміню­ються не лише з півночі на південь, а й з заходу на схід. Це зумов­лено наростанням континентальності клімату і зменшенням суми опадів.

У західних провінціях клімат тепліший, вологий, період актив­ного ґрунтоутворення триваліший. В цих умовах біологічний кру­гообіг речовин відбувається швидко і повно, процеси ґрунтоутво­рення поширюються на значну глибину. Тому на заході ґрунти ма­ють потужні гумусні горизонти з відносно невисоким вмістом гу­мусу. У східних провінціях період активного ґрунтоутворення ко­ротший, клімат холодніший, опадів менше порівняно з західними провінціями. Ґрунт промерзає на значну глибину. У цих умовах гумусний горизонт має меншу потужність, а вміст гумусу більший. Це зумовлено уповільненням біологічного кругообігу речовин і неповним розкладанням органічних решток.

На понижених та плоских слабкодренованих ділянках рельєфу з неглибоким (1—2,5 м) заляганням ґрунтових вод формуються сірі лісові глейові ґрунти. Ці ґрунти мають чітко виражений гумус­ний горизонт потужністю 35—45 см з високим вмістом гумусу (під лісом до 14 %).

Чорноземи Лісостепу. Перші відомості про генезис чорноземів з'явилися у працях М. В. Ломоносова та Ф. І. Рупрехта. Проте ос­новоположником вчення про їх походження, географію і родючість € В. В. Докучаєв. Значний вклад у вивчення ґрунтів цього типу внесли П. А. Костичев, Г. М. Висоцький, С. І. Коржинський, О. О. Ізмаїльський та ін.

У зоні Лісостепу чорноземи представлені трьома підтипами: опідзолені, вилугувані і типові.

Чорноземи опідзолені сформовані на рівних слабкодренованих вододілах під лучними степами. В Україні основна їх площа зосе­реджена на правобережжі. На лівобережжі їх менше. Тут вони залягають на лесових терасах Дніпра та його притоків.

Характерною особливістю ґрунтів цього підтипу є наявність білястої кремнеземистої присипки на структурних агрегатах гуму­сного горизонту, особливо в його нижній частині. Потужність гу­мусного горизонту 35—50 см. На цілинних ділянках в ньому міс­титься від 4 до 8 % гумусу, на освоєних — 2,5—5,5 %. В його скла­ді переважають гумінові кислоти (Сгк : Сфк= 1,2—1,5). У нижній частині горизонту ґрунтовий розчин має слабко-кислу реакцію (рН = 5,5-6,0).

Чорноземи вилугувані сформувалися в автоморфних умовах під парковими лісами та лучними різнотравно-злаковими степами, які мають дещо вищий коефіцієнт зволоження, їх ділянки вклиню­ються між масивами опідзолених і типових чорноземів або ото­чують їх.

Значні площі ці ґрунти займають на правобережжі Лісостепу України, а також на лесових островах Полісся. На лівобережжі площа їх менша.

Характерною особливістю вилугуваних ґрунтів є глибоке (85—125 см) залягання карбонатів. Це зумовлено періодично про­мивним водним режимом ґрунтів цієї зони. Наскрізне промочу­вання їх до ґрунтових вод спостерігається один раз на 10 років. За потужністю гумусного горизонту, вмістом гумусу та його роз­поділом за профілем цей підтип не відрізняється від чорнозему опідзоленого. Чорноземи типові формуються під остепненими луками і луч­ними степами на лесових відкладах. У зоні Українського Лісосте­пу поширені від передгір'я Карпат до Лівобережжя р. Оскол.

Чорноземи типові мають найхарактерніші ознаки ґрунтоутворюючого процесу серед підтипів чорноземних ґрунтів: накопичен­ня гумусу, неглибоке залягання карбонатів, нейтральна реакція ґрунтового розчину, високий ступінь оструктуреності тощо. Про­філь даного ґрунту має таку будову:

Горизонт О — степова повсть, потужність 0,5—1,0 см.

Горизонт А — гумусний,  потужність  45—50 см,  темно-сірого, майже чорного забарвлення, з чітко вираженою зернистою або грудкувато-зернистою структурою, в нижній частині карбонатний.

Горизонт АВ — гумусний перехідний, потужність 35—45 см, тем­но-сірий з буруватими відтінками, багато кротовин, карбонатний.

Горизонт В — перехідний, потужність ЗО—40 см, слабкогумусний, сірий з бурим відтінком, структура грудкувата неміцна, з карбонатними новоутвореннями у вигляді псевдоміцелію.

Горизонт С — ґрунтоутворююча порода лес, бурувато-палево­го забарвлення, з великою кількістю карбонатних новоутворень.

Чорноземи типові мають високу ємкість вбирання (35—40 мг-екв на 100 г ґрунту), містять 7—10 % гумусу, у складі якого пе­реважають гумінові кислоти (Сгк : Сфк= 1,6—2,4).

За потужністю гумусного горизонту та вмістом гумусу кожний підтип лісостепових чорноземів поділяють на види.

У зв'язку зі змінами біокліматичних умов в меридіональних відрізках Лісостепу чорноземи набувають певних (радіальних особливостей, зокрема в гумусному і сольовому профілях. У су­часній географії ґрунтів чорноземи Лісостепу і Степу поділяють на чотири фаціальні групи.

Південноєвропейська група формується в умовах теплого і м'якого клімату. Для цих ґрунтів характерний глибокий (100 см і більше) гумусний горизонт з відносно невисоким (3—6 %) вміс­том гумусу, їх профіль промитий від легкорозчинних солей і гіпсу.

Східноєвропейська група ґрунтів формується в умовах дещо холоднішого і менш вологого клімату. Ці ґрунти мають глибокий або середньоглибокий гумусний горизонт з високим вмістом гу­мусу (6—12 %). За валовим запасом гумусу вони посідають пер­ше місце в світі (300—700 т/га).

Західна- і середньосибірська група чорноземів формується в умовах холодного континентального клімату. Суворі зими зумов­люють їх глибоке промерзання (100—200 см), що призводить до скорочення вегетаційного періоду і зниження біологічних процесів. Мерзлий ґрунт розтріскується на значну глибину, від чого на профілі утворюються «язики» з ґрунтової маси гумусного горизонту. Тому ці ґрунти називають глибокопромерзаючими. Крім того, на­явність сезонномерзлотного шару зумовлює глибинне оглеєння і консервацію гумусних речовин. Чорноземи цієї групи містять від 5,5 до 14 % гумусу, а потужність гумусного горизонту досягає ли­ше 45—60 см.

Північносибірська група чорноземів формується в умовах різ­ко континентального клімату з мінусовими середньорічними тем­пературами. Для даного регіону також характерне глибоке (300— 350 см) промерзання ґрунту і тривале його відтаювання. Суворі зими, сухий весняно-літній період і раннє осіннє похолодання скорочують тривалість біологічно активного періоду. Чорноземи цієї групи мають неглибокий гумусний горизонт (35—45 см) з низьким вмістом гумусу (4—6 %).

В умовах підвищеного ґрунтового зволоження при заляганні ґрунтових вод на глибині 3—6 м формуються напівгідроморфні лучно-чорноземні ґрунти. За будовою профілю вони подібні до автоморфннх чорноземів, але багатші на гумус і мають глибинну глеюватість.

На понижених ділянках рельєфу при заляганні ґрунтових вод на глибині 1—3 м в лісостеповій зоні формуються гідроморфні лучні ґрунти. В їх формуванні поєднані дерновий і глейовий про­цеси. Оглеєння починається з гумусного горизонту.

В межах лісостепової зони виділяють шість провінцій: Північно-Українську, Оксько-Донську, Нижньокамську, Барабинську, Бійсько-Єнісейську і Красноярсько-іркутську.

Північно-Українська провінція займає територію від передгі­р'я Карпат на заході до південно-західних відрогів Середньоруської височини (північні частини Молдови та України, західна час­тина Білгородської та південна частина Курської областей). Ґру­нтовий покрив включає сірі лісові ґрунти, опідзолені, вилугувані і типові чорноземи. На лівобережних терасах Дніпра поширені лучно-чорноземні ґрунти.

Характерними особливостями сірих лісових ґрунтів цієї про­вінції є малогумусність (2—3 %), низька ємність вбирання гумус­ного горизонту (10—15 мг-екв на 100 г ґрунту) та кисла реакція верхніх горизонтів (рН = 4,5—5,5).

Чорноземи провінції мають глибокий гумусний горизонт (до 120 см) з низьким вмістом гумусу (4—5 %).

Значні площі ґрунтів провінції порушені водною ерозією. Сі­льськогосподарська освоєність коливається від 20 до 80 %. На цих землях вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки, соняшник, картоплю, овочеві, баштанні, плодові та інші культури. Основними заходами щодо підвищення родючості ґрунтів є вне­сення добрив, накопичення вологи і боротьба з водною ерозією.

2.1. Зона звичайних і південних чорноземів

Умови ґрунтоутворення. Зона звичайних і пів­денних чорноземів простягається суцільною смугою від Молдови до Алтаю, а далі окремими островами до Великого Хінгану.

Клімат зони континентальний. Континентальність наростає з заходу на схід. Середньорічна температура в Європейській части­ні зони становить +8—10 °С, за Уралом — —2—З °С. Сума тем­ператур > 10 °С відповідно 2300—3500 °С. Тривалість вегетацій­ного періоду становить 140—180 днів на заході і 97—140 днів на сході.

Характерною умовою формування чорноземів Степу е непромивний водний режим. Середньорічна сума опадів в межах зони становить 400—500 мм на заході і 250—350 мм на сході. Тут часто повторюються роки з посушлими періодами.

Рослинність зони на цілинних ділянках представлена різно-травно-злаковими та злаковими угрупованнями, загальна біомаса яких коливається від 200 до 300 ц/га. Щорічний опад трав'янистих рослин в середньому становить 200 ц/га.

Велику роль у формуванні чорноземів Степу відіграють дощо­ві черви, чисельність яких досягає 100 особин і більше на 1 м². Така кількість червів здатна щороку викидати на поверхню до 200 т ґрунтової маси на 1 га. Частки ґрунту, які разом з рослин­ними рештками потрапляють у травний канал дощових червів, утворюють міцні глинисто-гумусні комплекси — капроліти. Саме вони становлять основу зернистої структури чорноземів. На цілин­них ділянках Степу мешкає значна кількість хребетних земле­рийних тварин (кроти, ховрахи, миші, бабаки тощо), які перемі­шують і викидають на поверхню велику кількість ґрунту.

Непромивний водний режим, континентальний клімат і над­ходження біологічної маси переважно у вигляді відмерлих коренів трав'янистих рослин сприяють накопиченню стійких форм гумус­них речовин.

Чорноземи звичайні поширені в північній частині Степу на во­доділах і лесових терасах річок. Характерною ознакою їх є наяв­ність карбонатних новоутворень (білозірка) нижче гумусного го­ризонту. В Україні цей підтип ґрунту сформувався під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю і займає 10,4 млн ґа.

Профіль чорнозему звичайного має таку будову:

Горизонт О — степова повсть. Шар відмерлих решток трав'я­нистих рослин потужністю 1—2 см.

Горизонт А — гумусний, темно-сірий або чорний, структура зерниста або грудкувато-зерниста, потужність 40—80 см.

Горизонт ВІ — верхній перехідний, темно-сірий з слабким буруватнм   відтінком,   грудкувато-зернистої   структури,   потужність 20—30 см.

Горизонт В2 — нижній  перехідний,  карбонатний, темно-бурий, грудкувато-горіхуватий, потужність ЗО—40 см.

Горизонт С — ґрунтоутворююча порода.

У нижній частині профілю багато ходів землерийних тварин. Чорноземи звичайні містять від 4 до 6 % гумусу, у складі яко­го переважають   гумінові   кислоти    (Ст : Сфк = 2,0—3,5).   Сума увібраних основ становить 30—50 мг-екв на 100 г ґрунту. Ступінь насиченості основами досягає 95—97 %.

З півночі, на південь зони наростає посушливість клімату, вна­слідок чого зменшуються потужність гумусного горизонту і вміст гумусу. Одночасно ближче до поверхні ґрунту підходять горизон­ти скупчення карбонатів і гіпсу.

За потужністю гумусного горизонту чорноземи звичайні поді­ляють на глибокі (85—129 см), середньоглибокі (65—85 см) і неглибокі (45—65 см). За вмістом гумусу їх поділяють на середньо- (5—6 %) і малогумусні (4—5 %.).

Чорноземи південні поширені в південній частині степової зо­ни. На території України підзона цих ґрунтів простягається від нижньої течії Дунаю до Азовського моря в межах Одеської, Ми­колаївської, Херсонської, Дніпропетровської і Запорізької облас­тей. Сформувались вони під типчаково-ковиловими степами в умо­вах посушливого клімату.

За будовою профілю вони нагадують чорноземи звичайні, але мають меншу потужність гумусного горизонту (25—60 см), мен­ший вміст гумусу (3—5 %) і нижчу ємкість вбирання. Це зумовлено меншою продуктивністю біологічної маси та інтенсивним її розкладанням мікроорганізмами, що призводить до утворення простих сполук. Реакція ґрунтового розчину півден­них чорноземів нейтральна або слабколужна (рН = 6,5—7,5). Карбонати наявні вже в горизонтах А і АВ. На глибині 2—3 м бувають скупчення (друзи) гіпсу та інших солей.

За вмістом гумусу чорноземи південні поділяють на малогу­мусні (> 3 %) і слабкогумусні (< 3 %).

Степова зона в системі ґрунтово-географічного районування включає дев'ять провінцій: Придунайську, Південно-Українську, Передкавказьку, Південно-Руську, Заволзьку, Північно-Казах-станську, Передалтайську, Мінусінську і Забайкальську.

На території України виділено дві провінції. Південно-західна частина Одеської області входить до Придунайської провінції. Основними ґрунтами цієї території є звичайні і південні малогу­мусні міцелярно-карбонатні чорноземи, які тотожні міцелярно-карбонатним чорноземам країн Дунайського басейну (Румунія, північна Болгарія, Югославія, Словаччина та ін.). Характерноюособливістю ґрунтів цієї провінції є потужний гумусний гори­зонт— 80—120 см у звичайних і 70—100 см у південних чорноземів. Карбонатні новоутворення представлені у вигляді псевдомі-целію. Тому до їх назви і додають епітет міцелярно-карбонатні. Південно-Українська провінція займає територію від Дністра до Сіверського Дінця. Чорноземи цієї провінції відрізняються від чорноземів східних провінцій більшою потужністю гумусного го­ризонту і меншою гумусованістю. Уздовж південної межі провін­ції простягається вузька смуга солонцюватих чорноземів, виник­нення яких зумовлено інтенсивним випаровуванням ґрунтових вод.

2.2. Ґрунти сухих степів

В умовах сухих степів формуються каштанові ґрунти. Вони простягаються широкою смугою від Східного Передкавказзя до Алтаю. На території України сухостепові ґрунти  займають безстічні рівнини між річками Дніпро j Молочна та північну частину степового Криму.

Умови ґрунтоутворення. Характерною особливістю клімату зо­ни сухих степів є перевага випаровування над річною сумою опа­дів. Коефіцієнт зволоження тут становить 0,3—0,5. Протягом року в зоні випадає 200—400 мм опадів, а випаровується 340—875 мм.

Термічні умови зони мають такий самий характер, як і сте­пової зони. З заходу на схід посилюється континентальність, знижується середньорічна температура, зменшується сума темпе­ратур >10°С від 3300—3500 до 1600—2100 °С, скорочується пері­од вегетації від 180—190 днів до 110—129 днів, зменшується кі­лькість опадів від 350—400 до 200—300 мм. Сніговий покрив незначний і, як правило, здувається вітром.

Рослинність представлена типчаково-ковиловими (європей­ська частина зони), ковилово-типчаково-полиновими (Казахстан), полиново-злаковими (Тува) та злаково-полиновими чагарникови­ми степами (Забайкалля). Біомаса сухих степів становить близь­ко 100 ц/га. Органічний опад інтенсивно розкладається мікроор­ганізмами. З органічною масою щороку в ґрунт надходить 150— 160 кг/га азоту і зольних елементів.

Темно-каштанові і каштанові ґрунти зони сухого степу форму­ються на лесовидних суглинках, які місцями збагачені грубими уламками місцевих корінних порід. На значних територіях грунтоутворюючі породи засолені.

Важливу роль у формуванні сухостепових ґрунтів відіграють форми мезо- і мікрорельєфу, зокрема, дрібносопкових Централь­ного Казахстану і форми гривистого рельєфу на правобережжі Іртиша.

Морфологічний профіль каштанових ґрунтів складається з та­ких горизонтів:        

Горизонт   А — гумусно-акумулятивний,    сірувато-каштанового

забарвлення, структура грудкувата, потужність 15—25 см.

Горизонт В — перехідний, забарвлення гумусного горизонту донизу зникає, посилюється буре забарвлення, структура крупно-грудкувата.

Горизонт С — ґрунтоутворююча порода. Лесовиднии, часто щебенюватий, жовто-бурого забарвлення суглинок з карбонатни­ми новоутвореннями. На глибині 1 — 1,5 м є скупчення новоутво­рень борошнистого гіпсу.         

Темно-каштанові ґрунти за будовою і властивостями подібні до чорноземів південних. Вони містять 3—5 % гумусу, у складі якого переважають гумінові кислоти (Сгк : Сфк=1,5—2,5). Ємкість  вбирання становить 25—30 мг-екв на 100 г ґрунту

Реакція ґрунтового розчину верхнього горизонту нейтральна, нижніх горизонтів слабколужна або лужна.

Підтип каштанових ґрунтів поширений у південній частині зо­ни сухих степів. Вони містять 2—4 % гумусу, ємкість вбирання 20—ЗО мг-екв на 100 г ґрунту. У складі увібраних основ багато натрію. Верхні горизонти мають нейтральну або слабколужну ре­акцію, нижні — лужну.

В Україні основну площу сухих степів займають темно-кашта­нові ґрунти, які простягаються вузькою смугою в причорномор­ській зоні лівобережжя Дніпра та по узбережжю Сиваша в Криму.

Між ділянками автоморфних ґрунтів сухих степів на понижен­нях рельєфу (западини, улоговини, блюдця тощо) формуються напівгідроморфні лучно-каштанові ґрунти. Порівняно з каштано­вими ґрунтами вони мають дещо більшу потужність гумусного го­ризонту і більший вміст гумусу (4—6 %).

В дещо глибших пониженнях, на недренованих рівнинах при заляганні ґрунтових вод на глибині 1—3 м формуються лучні І лучно-болотні ґрунти.

У межах сухостепової зони, крім зональних підтипів, виділя­ють чотири групи фаціальних підтипів каштанових ґрунтів: пів-денноєвропейську, східноєвропейську, казахстанську і східноси­бірську. Зміна властивостей ґрунтів зумовлена наростанням кон-тинентальності клімату з заходу на схід. Як і у чорноземів, з просуванням на схід зменшується потужність гумусного горизонту, зростає процентний вміст гумусу, змінюється характер сольового горизонту.

У системі ґрунтово-географічного районування зона включає п'ять провінцій: Східно-Передкавказьку, Донську, Сиртовозаволзьку, Центрально-Казахстанську і Тувинсько-Південно-Забай-кальську.

У зоні темно-каштанових і каштанових ґрунтів орні землі зай­мають близько 33 %. В землеробстві використовують в основному темно-каштанові ґрунти, які мають досить високу родючість. Всі ґ