ОХОРОНА ҐРУНТІВ

ЕРОЗІЯ ҐРУНТІВ ТА ЗАХОДИ БОРОТЬБИ З НЕЮ

Ерозія ґрунтів — це різноманітне і дуже поширене явище руйнування і переміщення ґрунтової маси і пухких порід потоками води і вітру. Залежно від фактора руйнування ерозію поділяють на водну і вітрову. Крім того, виділяють нормальну (або геологічну) і сучасну (прискорену) ерозію.

Геологічна ерозія відбувається без втручання людини протя­гом всієї геологічної історії Землі під впливом льодовиків, стіка­ючої води, коливань температури, переміщення повітряних мас та інших факторів. Інтенсивність її низька. Під впливом геологічної ерозії відбуваються нівелювання рельєфу, формування схилів і акумулятивних рівнин.

Прискорена ерозія відбувається під впливом виробничої діяль­ності людини в усіх частинах світу. Основними її причинами є зни­щення рослинного покриву і неправильний обробіток ґрунту. Ін­тенсивність руйнування орних ґрунтів на два-три порядки вища, ніж цілинних ділянок.

Водна ерозія — це змивання родючого шару ґрунту, або розмив його в глибину. Крім руйнування ґрунтового покриву в цьому ви­падку втрачаються талі і дощові води, розчленовуються поля, замулюються річки, ставки, водойми, зрошувальні і дренажні сис­теми.

Інтенсивність і характер водної ерозії залежать від ряду фак­торів: потужності снігового покриву і інтенсивності його танення; кількості та інтенсивності дощів (зливові дощі інтенсивніше роз­мивають ґрунт, ніж мрячні); форми, крутизни і довжини схилів (ерозія посилюється на опуклих, крутих і довгих схилах); меха­нічного і структурного складу ґрунту (на піщаних і структурних ґрунтах ерозія слабша, ніж на глинистих і погано оструктурених,. глинисті і суглинкові породи розмиваються легко).

В еродованих ґрунтах зменшується запас гумусу, азоту, фос­фору, калію та інших поживних елементів. Ґрунт втрачає свою родючість.

У боротьбі з водною ерозією застосовують організаційно-госпо­дарські, агротехнічні і лісомеліоративні заходи.

Організаційно-господарськими заходами є протиерозійна ор­ганізація території і впровадження ґрунтозахисних сівозмін.

Агротехнічні заходи послаблюють поверхневий стік і перево­дять його у внутрішньоґрунтовий. Для цього всі види обробітку ґрунту проводять паралельно горизонталям місцевості («Контурне землеробство)», впоперек схилу насипають валки ґрунту 15—25-см заввишки, проводять снігозатримання, щілювання і кротування ґрунту, обробіток плоскорізами, терасування схилів тощо.

Особливі заходи застосовують у боротьбі з ярами. В останні десятиліття в Україні проведені роботи щодо вирівнювання діля­нок, порізаних ярами. На вершинах ярів будують системи канава — вал для відведення поверхневого стоку, закріплюють схили і дна яру.

В окремих випадках будують протиерозійні гідротехнічні спо­руди, які захищають населені пункти, дороги тощо. На прилеглій до яру території вирощують ґрунтозахисні лісонасадження.

Вітрова ерозія поширена в районах недостатнього зволоження і низької відносної вологості повітря. Найбільше вітровій ерозії під­даються сіро-бурі і бурі ґрунти пустинь, каштанові і чорноземні ґрунти степів.

Основними причинами вітрової ерозії є велика швидкість віт­ру, погано оструктурений або безструктурний стан ґрунту, глинис­то-пилуватий механічний склад, відсутність рослинного покриву, порушення верхнього шару ґрунту ґрунтообробними машинами. Вітром інтенсивно розвіюються розпушені звичайною оранкою,, глинисто-пилуваті, безструктурні ґрунти.

Виділяють два підтипи вітрової ерозії: пилові (чорні) бурі і по­всякденна (місцева) вітрова ерозія.

Пилові бурі повторюються один раз за кілька років і бувають при дуже сильних вітрах (15—40 м/с) у суху пору року і слабко­му рослинному покриві. Як правило, вони бувають у весняно-літ­ній період, їх характер залежить від добових змін швидкості віт­ру. Пилові бурі виникають вранці, в полудень досягають макси­мальної сили, а надвечір стихають.

Повсякденна (місцева) вітрова ерозія відбувається без пило­вих бур. Найчастіше вона спостерігається на схилах, які сприй­мають удари вітру. При сильному вітрі на схилах піднімаються смерчі, стовпи пилу, при слабкому — курить поземок, частки ґрунту не піднімаються високо, вони переміщуються стрибками і при цьому січуть листки рослин.

Вітрова ерозія буває і взимку. Вітер зносить з поля сніг, пере­сушує ґрунт і розвіює його. На прилеглих ділянках сніг чорніє від принесених часток ґрунту. Таке явище в народі називають «чор­ними зимами».

Для захисту ґрунтів від вітрової ерозії застосовують комплекс організаційно-господарських, агротехнічних і лісомеліоративних заходів. При землевпорядкуванні виділяють ділянки, на яких час­то спостерігається вітрова ерозія. Такі ділянки доцільно засівати багаторічними травами або вирощувати на них плодово-ягідні культури. В районах з посиленою вітровою ерозією слід впрова­джувати ґрунтозахисні сівозміни.

Агротехнічні заходи мають забезпечити накопичення вологи в ґрунті, формування міцних структурних агрегатів, зменшення швидкості вітру в приземному шарі, повернення у ґрунт втраче­них поживних елементів. Для цього на полях залишають стерню, яка захищає ґрунт від ерозії, рівномірно розподіляє сніг на полі, вносять добрива.

Ефективним заходом щодо боротьби з вітровою ерозією є обро­біток ґрунту плоскорізами і сівба зернових культур спеціальними стерньовими сівалками.

В районах з посиленою вітровою ерозією запроваджують зай­няті, сидеральні і кулісні пари, створюють системи полезахисних лісових смуг.

РЕКУЛЬТИВАЦІЯ

ПРОМИСЛОВА ЕРОЗІЯ ҐРУНТІВ

Промисловість багатьох країн світу завдає вели­кої шкоди ґрунтовому покриву планети. Внаслідок промислової ді­яльності людини ґрунт фізично знищується або забруднюється токсичними сполуками на значних площах. Особливо багато ґрунтів і ландшафтів порушується під час добування корисних копа­лин відкритим способом. При цьому значні території зайняті ка­р'єрами, відвалами, териконами. Токсичні сполуки, винесені на поверхню землі, забруднюють оточуючу територію і згубно діють на рослинні і тваринні організми.

Найчастіше токсичність порід зумовлена наявністю піриту, який різко підвищує кислотність до рН = 2,1. Підкислення середо­вища, в свою чергу, призводить до збільшення концентрації ру­хомих форм заліза, алюмінію та інших токсичних сполук.

Розкривні породи неоднорідні також за. іншими хімічними властивостями. Тому меліорація цих порід включає вапнування, внесення мінеральних добрив і гомогенізацію їх верхнього шару. Шахтний спосіб добування корисних копалин також спричинює порушення ландшафту. Над шахтними виробками просідає ґрунт, змінюються рельєф, гідрологічний і геохімічний режим території, терикони забруднюють оточуючу територію шкідливими сполу­ками.

При добуванні нафти і газу погіршується якість ґрунтів в ре­зультаті забруднення їх сирою нафтою, супутніми газами, пласто­вими (солоними) водами, буровими розчинами тощо. Буріння свердловин, будівництво газо- і нафтопроводів спричинюють по­рушення ґрунтів на значних площах. Те саме відбувається під час будівництва доріг, ліній електропередачі, промислових підпри­ємств та інших об'єктів.

В наш час в багатьох країнах світу розроблено прийоми ре­культивації кар'єрів, териконів, золовідвалів, шлаків, а самі від­ходи використовують на виготовлення будівельних матеріалів і будівництво доріг.

Рекультивація — це система заходів відновлення порушених ландшафтів і їх оптимізація. В науково-дослідних установах і сіль­ськогосподарських підприємствах розроблено методику рекульти­вації земель, порушених гірничодобувними роботами, її прово­дять в три етапи.

Перший етап — підготовчий. На цьому етапі прово­дять обстеження порушених територій, визначають напрям ре­культивації, складають техніко-економічне обґрунтування і про­ект реконструкції.

Другий етап — гірничо-технічна рекультивація. її проводять гірничо-добувні підприємства. Технологія гір­ничо-технічної рекультивації залежить від багатьох факторів: ви­ду використання рекультивованих площ, об'єму розкривних порід і родючого шару ґрунту, відстані їх транспортування, наявності потрібних машин і обладнання, рельєфу, клімату, гідрологічних особливостей місцевості та ін. Цей етап рекультивації проводять одночасно з експлуатацією кар'єру. Він складається з кількох стадій і серій необхідних робіт. Перша  стадія — зняття  і   складування   гумусного   горизонту ґрунту і окремо нейтральної (нетоксичної) породи для наступного їх використання під час рекультивації.

Друга стадія — формування і планування поверхні відвалів. Третя стадія — формування потенційно родючого горизонту ґрунту. Якщо породи відвалів містять понад 20 % токсичних речо­вин, то спочатку їх засипають шаром нейтральної породи до 1 м (лес, пісок, лесовидний суглинок), а потім шар гуміфікованого ґрунту,

У разі потреби розкривні породи вапнують, розпушують насип­ний лес тощо.

На території рекультивованих ґрунтів будують під'їзні дороги, дренажну систему, гідротехнічні споруди для захисту відновлених ґрунтів від водної ерозії тощо.

Третій етап — біологічна рекультивація. Вона спрямована на відновлення родючості рекультивованих земель з метою переведення їх у повноцінні угіддя різного призначення. Напрям і методи біологічної рекультивації вибирають залежно від географічного положення району, клімату і господарсько-еконо­мічних особливостей.

Найпоширенішим і найдешевшим видом освоєння рекультивова­них територій є лісонасадження. В інших випадках на відновле­них землях вирощують польові або плодові культури, створюють зони відпочинку (лісопарки з водоймами), архітектурно-ланд­шафтні комплекси тощо.

Щоб уникнути порушення продуктивних ґрунтів на значних площах, рекомендується нові автомагістралі прокладати у нап­рямку існуючих доріг, надземні і підземні лінії електропередачі, газо- і нафтопроводи прив'язувати до доріг, ділянок малопродук­тивних земель.

ОХОРОНА ҐРУНТІВ ВІД ЗАБРУДНЕННЯ ХІМІЧНИМИ ПРЕПАРАТАМИ

Інтенсивна система землеробства передбачає зас­тосування високих доз мінеральних добрив, пестицидів та інших продуктів хімічної промисловості. При грамотному, науково об­ґрунтованому і раціональному їх застосуванні підвищуються ро­дючість ґрунту і урожайність сільськогосподарських культур без. зниження якості продукції.

Безсистемне внесення .мінеральних добрив спричинює нега­тивні наслідки. Надмірне внесення азотних добрив зумовлює під­вищення концентрації нітратів у ґрунтових водах. Ґрунт і ґрунтові води забруднює також і надлишок амонійного азоту, джерелом якого є відходи тваринництва і міські стічні води. Аномально ви­сокі концентрації азоту в ґрунтах і природних водах мають місце навколо хімічних заводів, які виробляють азотні добрива.

Вживання питної води з високим вмістом азоту негативно впли­ває на здоров'я людей. Амонійний азот окислюється до нітратів, на що витрачається велика кількість кисню. Тому у водоймах з ви­сокою концентрацією цієї форми азоту згодом настає кисневе го­лодування всіх  гідробіонтів, а вода стає протухлою.

Щоб зменшити надлишок азоту в ґрунтах і природних водах, слід розширювати посівні площі бобових культур, застосовувати повільно діючі форми азотних добрив, виготовляти компости з органічних  решток,  запроваджувати   нові   технології   виробництва азотних добрив.

Вміст фосфору в ґрунтах порівняно невеликий, а йога природні сполуки, як правило, малодоступні для рослин. Для нормального живлення рослин азотом, фосфором і калієм їх співвідношення в ґрунті має бути 1:1:1 або 1:2: 2,5. Якщо співвідношення фос­фору до азоту буде менше один до одного, тобто відносний вміст фосфору менший за вміст азоту, то в тканинах рослин накопичу­ються відновні сполуки азоту і їх концентрація може досягти рівня канцерогенності. Тому фосфорні добрива слід систематично вносити в ґрунт.

Внесений у ґрунт фосфор рослини засвоюють у меншій кілько­сті, ніж азот. Коефіцієнт використання фосфору з мінеральних добрив майже вдвічі менший, ніж азоту.

З кальцієм, алюмінієм та іншими металами фосфор утворює нерозчинні і важкорозчинні сполуки. Все це змушує збільшувати дози фосфорних добрив.

Підрахунки вчених агрохіміків показали, що з 10 частин фос­фору, який витрачено на вирощування кормових рослин, одна час­тина засвоюється людиною з продуктами харчування, три частини залишаються увібраними ґрунтом, а шість частин з відходами тва­ринницьких ферм змиваються у водойми, якщо їх не використову­ють як органічні добрива. Ця частина фосфатів і є джерелом за­бруднення природних вод. В наш час близько 3—4 млн т фосфатів щорічно надходить з континентів у Світовий океан.

Одночасно відбувається інтенсивна фосфатизація суші. Основ­ними джерелами її є виробництво і застосування мінеральних доб­рив, біоцидів, детергентів, добування молюсків, водоростей, риб­ний промисел, викиди промислових підприємств та ін.

Застосування фосфорних добрив у великих дозах призводить до небажаного накопичення в ґрунтах деяких супутніх елементів: стабільного стронцію, фтору, сполук урану, радію, торію та інших елементів.

Внесення калійних добрив суттєво не впливає на навколишнє середовище. Проте з калійними добривами вноситься значна кіль­кість хлору. Накопичення його в ґрунтах, ґрунтових водах і водой­мах призводить до негативних наслідків. Насамперед знижується якість продукції багатьох сільськогосподарських культур. Так, у картоплі формуються водянисті бульби з неприємним запахом. Надлишки хлору негативно впливають на деякі процеси ґрунто­утворення: в кислих ґрунтах він підкислює середовище, посилює елювіальні процеси, а в нейтральних і лужних — спричинює солон­цюватість.

Поряд з азотом, фосфором і калієм значну роль в житті рослин відіграє сірка. Вона бере участь у перетворенні нітратів на амінокислоти. Тому при нестачі сірки в рослинах накопичується нітрат­ний азот.

У ґрунтах сірки, як правило, достатньо для нормального життя рослин. Джерелами надходження її у ґрунт є органічні і мінераль­ні добрива і викиди промислових підприємств. Викиди промисло­вих підприємств надходять в атмосферу і ґрунти у вигляді сухих часток SО2, газоподібних сполук і кислих дощів.

При забрудненні ландшафтів оксид сірки крізь продихи пот­рапляє в асиміляційну тканину рослин і спричинює зменшення су­марної поверхні хлоропластів, що призводить до зниження інтен­сивності фотосинтезу і зменшення продуктивності рослин.

В атмосфері оксид сірки SО2 окислюється в оксид SО3. Оксиди азоту і сірки, які викидаються в атмосферу, розчиняються в крап­линах туману і хмар і перетворюються на кислоти, які випадають на землю з дощовими краплинами. Кислотні дощі підвищують кис­лотність ґрунту до рН = 4,0, що негативно впливає на розвиток культурних рослин.

Міграція мінеральних добрив з сільськогосподарських угідь у водойми зумовлює їх евтрофікацію. Висока концентрація азоту, фосфору та інших елементів спричинює інтенсивний розвиток во­доростей і мікроорганізмів, процеси денінтрифікації, ресульфатації з утворенням сірководню, метану, етилену. В таких водоймах ви­никає гострий дефіцит кисню внаслідок використання його на ди­хання водоростей і окислення органічних речовин.

Явище евтрофікації призводить до загибелі риби та інших тва­рин водойми, захворювання людей і тварин, які п'ють цю воду.

Основними заходами охорони ґрунтів від забруднення міне­ральними добривами та супутніми сполуками є внесення науково обґрунтованих доз добрив, їх оптимальні форми і строки внесення. Раціональне застосування органічних і мінеральних добрив стабі­лізує баланс поживних елементів в ґрунті, не спричинює небажа­них явищ, підвищує родючість ґрунту.

Ведення сільського і лісового господарства в наш час немож­ливе без застосування пестицидів — отрутохімікатів для боротьби з бур'янами, шкідниками і хворобами рослин. Вони захищають сільськогосподарські і лісові культури, зберігають високий урожай. Однак поряд з цим пестициди накопичуються в ландшафтах, вно­сять небажані зміни в біоценозах, знищують тварин, призводять до глибоких і незворотних порушень нормальних циклів біологіч­ного кругообігу речовин. З продуктами харчування вони потрап­ляють в організм людини і спричинюють захворювання або відхи­лення від норми. Деякі з пестицидів зумовлюють мутації.

Частина пестицидів, що потрапила у ґрунт, затримується вбир­ним комплексом, інша частина — з нисхідними потоками води міг­рує в нижні горизонти. Багато пестицидів є стійкими сполуками і тривалий час збері­гаються в ґрунті. Вони переносяться вітрами, ґрунтовими водами, з продуктами харчування і таким чином поширюють свій вплив на великій території. Навіть незначна концентрація пестицидів у ґрун­тових водах змінює їх органолептичні властивості (смак, запах), робить їх непридатними для пиття.

Якщо поле одноразово оброблене гербіцидами, то ця сполука залишається в ґрунті кілька років. Це так звана залишкова ток­сикація ґрунтів. Однією з її причин є ексудація отрутохімікатів кореневою системою рослин. При обробці надземних органів рос­лин гербіцидами їх молекули потрапляють у провідні тканини і з внутрішнім потоком речовин досягають кореневої системи, де і за­лишаються після відмирання рослин.

Основними заходами захисту ґрунтів від забруднення пестици­дами є синтез і застосування малотоксичних і нестійких сполук, зменшення їх доз. Вже розроблено кілька способів, які дають змо­гу зменшити дози внесення пестицидів, не знижуючи їх ефектив­ності. Найпоширенішими з них є застосування пестицидів одночас­но з іншими агротехнічними заходами, застосування перспектив­них форм отрутохімікатів, відмова від авіаційного і збільшення наземного способу внесення, чергування застосування пестицидів з неоднаковим механізмом дії та ін.

Частина пестицидів, яка потрапляє в ґрунт, через певний час втрачає біоцидні властивості, відбувається детоксикація їх. Голов­ний критерій детоксикації — повне розпадання молекул пестициду на нетоксичні компоненти. У багатьох пестицидів цей процес зай­має значний відрізок часу. Основний шлях детоксикації полярних пестицидів — адсорбція їх колоїдним комплексом ґрунту. Природ­на детоксикація відбувається також під впливом дистиляції пес­тицидів з водними парами і перехід їх у газоподібний стан. Токсиканти інтенсивно розпадаються під впливом ультрафіолетового опромінення, в процесі життєдіяльності мікроорганізмів, в ткани­нах рослин тощо.

ОХОРОНА ГУМУСНОГО СТАНУ ҐРУНТІВ

Освоєння цілинних земель та тривале їх викорис­тання зумовлює дегуміфікацію — змешнення вмісту гумусу в ор­ному горизонті. Основною причиною цього явища є зменшення: кількості органічних речовин, які надходять у ґрунт. Мікроорга­нізми, які пристосовані до розкладання певної кількості органіч­них решток, використовують частину гумусу для свого живлення. Це призводить до порушення природної рівноваги між синтезом і розкладанням гумусних речовин.

Зменшення вмісту гумусних речовин у ґрунті зумовлює погіршення їх фізичних властивостей і насамперед структурного стану їх і водопроникності. Погано оструктурені ґрунти легше піддають­ся водній і вітровій ерозії. Внаслідок ерозії посилюється процес дегуміфікації.

Вміст гумусу в ґрунтах змінюється залежно від структури по­сівних площ, від площі просапних культур і багаторічних трав у сівозміні. Вміст гумусу зменшується в ґрунтах під просапними культурами значно швидше, ніж під багаторічними травами.

На зрошуваних землях також спостерігаються зменшення вміс­ту гумусу і перерозподіл його за профілем. В орному горизонті вміст його зменшується, а в перехідному — збільшується. Одно­часно в складі гумусу зменшується відносний вміст гумінових кис­лот. Зміна якісного складу гумусу при зрошенні спричинює погір­шення структурного стану і появу ознак злитості ґрунтової маси, особливо у чорноземів.

Осушення торфових ґрунтів зумовлює різке зменшення в їх складі органічних речовин. В аеробних умовах, які при цьому ство­рилися, припиняється накопичення торфу і активізується процес його мінералізації. В результаті зневоднення відбувається змен­шення потужності торфового горизонту за рахунок ущільнення торфової маси, коагуляції колоїдів, зміни природного складу та інтенсивної мінералізації торфу. На осушених торфових ґрунтах виникає водна і вітрова ерозія, особливо у весняний період, коли ґрунт не захищений рослинами.

Процес дегуміфікації торфових ґрунтів, можна послабити регу­люванням водного режиму осушених ділянок, внесенням органіч­них і мінеральних добрив, вапнуванням кислих ґрунтів, вирощу­ванням багаторічних трав та іншими заходами.

Захист гумусного стану ґрунтів від деградації здійснюють шля­хом застосування комплексу заходів з урахуванням місцевих еко­логічних і господарських умов.

Основними заходами оптимізації та охорони гумусного стану дерново-підзолистих ґрунтів є внесення органічних і мінеральних добрив, сидерація, вапнування, регулювання водного режиму, зап­ровадження травопільних сівозмін тощо. На чорноземних ґрунтах слід запроваджувати полезахисне лісонасадження, агротехнічні методи боротьби з ерозією, сівозміни з часткою багаторічних трав і бобових культур не менше 25 %, внесення органічних і мінераль­них добрив.

ВОДНІ МЕЛІОРАЦІЇ І ОХОРОНА ҐРУНТІВ

У багатьох регіонах земної кулі лімітуючим фак­тором розвитку землеробства є волога. Цей фактор можна регу­лювати різними способами, серед яких найефективнішими є штучне зрошення і осушення земель. Однак поряд з високою ефектив­ністю водних меліорацій вони спричинюють деякі негативні на­слідки.

Так, при неправильному зрошенні відбувається вторинне засо­лення ґрунту. Щорічно воно перетворює сотні тисяч гектарів про­дуктивних земель в непридатні для землеробства.

Основними причинами деградації зрошуваних ґрунтів є над­мірний полив, зрошення мінералізованою водою, відсутність дре­нажної системи, гідроізоляції вздовж каналів, контролю за пода­ванням води та ін.

Вторинне засолення ґрунтів відбувається в разі підняття рівня ґрунтових вод. При поверхневому способі зрошення ґрунтові води піднімаються до критичної глибини (1,5—2,5 м) за 8—10 років, при зрошенні дощуванням швидкість підняття ґрунтових вод знач­но менша. Підняття і випаровування мінералізованих вод і зумов­лює накопичення солей у верхніх горизонтах.

Найшкідливішим є содове засолення. Навіть при незначному накопиченні в ґрунті соди різко підвищується лужність ґрунту (рН = 9—11), змінюється склад увібраних катіонів, посилюється пептизація колоїдів, підвищується рухомість гумусних речовин, руйнуються структурні агрегати, погіршуються водно-фізичні влас­тивості ґрунту, ґрунтова маса злипається у великі брили, на по­верхні ґрунту утворюється кірка.

Щоб запобігти вторинному засоленню та іншим небажаним явищам, слід ретельно скласти проект зрошувальної системи, на­лежним чином виконати будівельні роботи і дотримуватися техніч­но-обґрунтованого режиму зрошення. Особливу увагу приділяють якості поливної води. Для зрошення слід використовувати воду з концентрацією солей не більше 1 г/л.

З метою економії прісної води рекомендується будувати зрошу­вальні системи з закритою мережею надійно гідроізольованих ка­налів і з дренажною системою для відведення мінералізованих вод. Регулярні вегетаційні поливи і оптимальні норми поливу та­кож економлять поливну воду.

Крім вторинного засолення при неправильному зрошенні спо­стерігається заболочування земель, злитість і осідання ґрунтової маси, зсув верхніх горизонтів ґрунту на схилах та інші негативні явища.

Для меліорації засолених ґрунтів проводять гіпсування в поєд­нанні з капітальним промиванням їх прісною водою.

У процесі експлуатації зрошувальних систем можлива ірига­ційна ерозія: розмивання каналів, замулювання водосховищ, пло­щинне змивання ґрунту на схилах. Щоб запобігти ерозійним яви­щам, на схилах запроваджують протиерозійну систему обробітку ґрунтуНа зрошуваних землях слід дотримувати високої культури зем­леробства, постійно стежити за водно-сольовим режимом, струк­турним і гумусним станом ґрунту.

При правильному осушенні торфових ґрунтів також спостері­гаються небажані явища: переосушення верхніх горизонтів, водна і вітрова ерозія, вторинне заболочення тощо.