План

1.      Ґрунти східно-сибірської мерзлотно – тайгової області

2.      Ґрунти берингово-охотської тайгово-лісової області

1.ҐРУНТИ СХІДНО-СИБІРСЬКОЇ МЕРЗЛОТНО – ТАЙГОВОЇ ОБЛАСТІ

Східно-Сибірська мерзлотно-тайгова область роз­ташована на захід від Єнісею і займає території Середнього і Схід­ного Сибіру. В межах області переважає гірський рельєф. Клімат екстраконтинентальний, майже вся територія зазнає впливу бага­торічної мерзлоти. Основний тип рослинності — модринові ліси. Ґрунтовий покрив області ще недостатньо вивчений, недосконала систематика і номенклатура ґрунтів.

Завдяки природним умовам в межах області виділено дві під­зони:

1. Підзона глейомерзлотно-тайгових ґрунтів північної тайги.

2. Підзона мерзлотно-тайгових ґрунтів середньої тайги.

Умови ґрунтоутворення. Екстраконтинентальний клімат області характеризується такими показниками: температура найхолоднішого місяця коливається в межах —25—45 °С, найтеплішого + 12—19 °С; середньорічна температура в різних районах колива­ється від —7 до —16 °С; безморозний період триває від 40 до 100 днів, сума температур вище 10 °С становить 400—1000 °С в райо­нах північної тайги і 1000—1550 °С в районах середньої і півден­ної тайги; річна сума опадів 150—350 мм; коефіцієнт зволоження 0,44—1,33. Зима в області тривала і сувора, літо коротке і прохо­лодне. Ґрунтоутворення відбувається під впливом багаторічної мерзлоти. Вона впливає на водний і тепловий режими ґрунту, на перебіг хімічних, фізико-хімічних і біологічних процесів. Низькі температури уповільнюють розкладання органічних решток, роз­виток рослин і біологічний кругообіг речовин в цілому.

Рослинність. Основними лісоутворюючими породами північної тайги є модрина даурська і чагарникова береза. Поверхня ґрунту вкрита мохами і лишайниками. На заболочених ділянках ростуть журавлина і багно болотне. Модринові ліси панують також і на території середньої тайги. В східних районах підзони на давніхалювіальних рівнинах сформувались остепнені і вологі луки (аласи), на піщаних масивах — соснові ліси.

Ґрунтоутворюючими породами в цих регіонах є продукти вивіт­рювання корінних порід (елювій, делювій, колювій), характерними особливостями яких е важкий механічний склад, висока водоутримуюча здатність і наявність мерзлого горизонту на глибині 75— 120 см.

Такі умови ґрунтоутворення зумовлюють характерні риси мерз­лотно-тайгових ґрунтів, а саме: малу потужність ґрунтового про­філю, відсутність процесу опідзолювання, уповільнений біологіч­ний кругообіг речовин, високий вміст фульвокислот у складі гу­мусу.

Ґрунти північної тайги. Основним зональним типом ґрунту під-зони є мерзлотно-тайговий, який поділяють на два підтипи: глейо-мерзлотно-тайговий і мерзлотно-тайговий кислий.

Глейомерзлотно-тайговий ґрунт формується переважно на ни­зинних територіях. Його профіль складається з лісової підстилки (5—7 см) і оглеєного горизонту, що поступово переходить в мерз­лотно-глейовий горизонт. Ці ґрунти ненасичені основами і мають сильнокислу реакцію. У складі гумусу переважають фульвокислоти.

На понижених ділянках рельєфу формуються мерзлотні болот­ні ґрунти, їх профіль складається з торфового (20—ЗО см), оглеє­ного і глейового горизонтів. Мерзлотний горизонт залягає на гли­бині 40—60 см.

Крім того, на території північної тайги поширені мерзлотно-тай­гові кислі, тайгові підбури і залишково-карбонатні мерзлотно-тай­гові ґрунти.

За особливостями ґрунтового покриву підзону поділяють на дві провінції: Північно-Ленську та Індигірсько-Колимську.

Ґрунти середньої тайги. Тут переважають мерзлотно-тайгові кис­лі і мерзлотно-тайгові палеві ґрунти.

Мерзлотно-тайгові кислі ґрунти мають слабкодиференційований буруватого забарвлення профіль. Вміст гумусу 3—5 %, в йога складі переважають фульвокислоти. Реакція по всьому профілю кисла, насиченість основами і ємність вбирання низькі.

Мерзлотно-тайгові палеві ґрунти поширені на території Цен­тральної Якутії. Вони сформовані на підвищених елементах рельє­фу на стародавньоалювіальних лесовидних суглинках та на елю­вії корінних порід під модриновими мохово-лишайниковими та мішаними модриново-березовими лісами. Генетичні горизонти ви­ражені нечітко, весь профіль має майже однаковий палево-бурий колір. Ґрунтоутворююча порода містить карбонати, які зумовлю­ють нейтральну або слабколужну реакцію цих ґрунтів. Ємкість вбирання становить ЗО—35 мг-екв на 100 г ґрунту, вбирний комплекс повністю насичений основами. Палеві ґрунти Якутії містять З—5 % гумусу.

На понижених ділянках надзаплавних терас, на аласах під лучно-різнотравною рослинністю Центрально-Якутської провінції формуються чорноземно-лучні ґрунти, які мають гумусний гори­зонт потужністю до 40 см, з вмістом гумусу до 10—12 %. Цей тип має нейтральну або слабколужну реакцію, високу ємкість вбиран­ня (40—60 мг-екв на 100 г ґрунту), ГВК. насичений основами.

На території підзони середньої тайги поширені також мерзлот­но-тайгові опідзолені ґрунти, мерзлотно-тайгові залишково-карбо­натні, тайгові солоді, солончаки та інші ґрунти. В межах підзони ви­діляють дві провінції: Середньо-Сибірську і Центрально-Якутську.

Більшу частину Східно-Сибірської мерзлотно-тайгової області займають гори, плоскогір'я, розчленовані плато. Структура верти­кальної зональності їх різноманітна залежно від ступеня континентальності і зволоженості клімату. Основними вертикальними поя­сами гірських масивів Сибіру є гірсько-тайговий з гірськими мерз­лотно-тайговими ґрунтами і гірсько-тундровий з гірсько-тундрови­ми дерновими і гольцово-дерновими ґрунтами.

Сільськогосподарське використання ґрунтів Східно-Сибірської області. Суворий клімат області перешкоджає розвитку землероб­ства. Сільськогосподарські угіддя північної підзони (в основному сіножаті і пасовиська) становлять всього 0,1 % території. Орні зем­лі є лише на присадибних ділянках. Тут вирощують картоплю, ка­пусту та однорічні трави на корм худобі. Ґрунти потребують теп­лової меліорації, вапнування і високих доз добрив.

У підзоні розвинене оленярство, хутрове звірівництво та інші тваринницькі галузі. У середньотайговій підзоні землеробство та­кож слабко розвинене. Орні землі займають всього 0,1 %. У земле­робстві використовують в основному мерзлотно-тайгові палеві і лучно-чорноземні ґрунти Центральної Якутії. Розвиток промисло­вості у цьому регіоні потребує збільшення виробництва овочів, мо­лока і м'яса. Орні землі регіону потребують високих доз добрив, зрошення і захисту від вторинного засолення.

На заході підзони роль землеробства зменшується.

З тваринницьких галузей в підзоні розвинене м'ясо-молочне ско­тарство, табунне конярство, звірівництво та мисливський промисел.

2. ҐРУНТИ БЕРИНГОВО-ОХОТСЬКОЇ ТАЙГОВО-ЛІСОВОЇ ОБЛАСТІ

Берингово-Охотська тайгово-лісова область займає територію вздовж узбережжя Охотського моря від Пенжинської губи до нижньої течії Амура, півострів Камчатку, Курильські остро­ви і північну частину острова Сахалін.Природні умови материкового узбережжя і Камчатки різко різняться, тому тут виділяють дві ґрунтові зони:

1. Зона лісових попелово-вулканічних ґрунтів.

2. Зона підзолистих і буро-тайгових ґрунтів.

На території області переважає холодний мусонний клімат. Зи­ма сувора, порівняно суха, літо — холодне і вологе. Багаторічна мерзлота поширена островами.

Такі умови зумовлюють промивний водний режим і, як наслі­док, процес опідзолення.

Зона лісових попелово-вулканічних ґрунтів займає рівнинну частину півострова Камчатка і Курильські острови до 47° пн. ш.

Клімат зони помірно континентальний, надмірно вологий. Зима холодна, висота снігового покриву досягає 80—100 см. Середньо­річна температура +0,7—3,1 °С. Протягом року випадає 350— 900 мм опадів, в гірських районах до 1200 мм. Коефіцієнт зволо­ження 1,3.

Рослинність. Основним типом рослинності Камчатки є ліси з бе­рези кам'яної, які займають 70 % лісопокривної площі. Решту пло­щі займають хвойні та мішані ліси. Лісистість півострова стано­вить 26 %. Під покривом лісу розвивається багата трав'яниста рос­линність. Біологічна продуктивність Камчатських лісів висока. Щорічний опад фітомаси становить близько 100 ц/га.

Ґрунтоутворюючі породи. Територія зони входить до складу тихоокеанського тектонічного поясу з активною сучасною вулка­нічною діяльністю. В наш час на півострові налічується близько ЗО діючих вулканів. В зв'язку з цим основними ґрунтоутворюючими породами на Камчатці та Курильських островах є пухкі вулка­нічні відклади. Поблизу діючих вулканів під шаром попелу зна­ходяться поховані ґрунти.

Рельєф зони гірський. З півночі на південь Камчатки простя­гаються Середній і Східний хребти, між якими розташована Цен-трально-Камчатська депресія. Вздовж західного узбережжя пів­острова простягається Західно-Камчатська низовина.

Домінуючим фактором ґрунтоутворення на Камчатці є вулка­нічний попіл. Ґрунтовий покрив зони ще недостатньо вивчений. Найпоширенішим типом рівнинних територій є охристі вулканічні і шарувато-попельно-вулканічні ґрунти.

Охристі вулканічні ґрунти формуються під трав'янистими бере­зовими лісами, їх профіль складається з трьох елементарних про­філів, які накладені один на одний. Кожний профіль має гумусний та ілювіально-гумусний горизонти. Поховані горизонти з часом набувають охристого забарвлення і є основним діагностичним го­ризонтом вулканічних ґрунтів.

В районах з незначним випаданням попелу розвивається процес підзолоутворення. Тут формуються охристо-підзолисті ґрунти в районах з інтенсивним випаданням попелу поширені шарувато-попелові вулканічні ґрунти.

Попельно-вулканічні ґрунти багаті на гумус. У верхньому гори­зонті його 5—10 %, а в похованих — 3—6 %. Загальні запаси гу­мусу становлять 250 т/га і більше. У складі гумусу переважають фульвокислоти.

Легкий механічний склад вулканічних ґрунтів зумовлює їх низь­ку ємкість вбирання (8—10 мг-екв на 100 г ґрунту). Вони мало на­сичені основами. Реакція ґрунтового розчину коливається від 4,0 до 5,6—6,5 рН.

Під високотравними луками на підвищених елементах рельєфу, в умовах періодичного перезволоження формуються лучно-дернові ґрунти. Ґрунтоутворюючими породами для них є алювіальні або делювіальні відклади, які за хімічним і мінералогічним складом подібні до вулканічних відкладів.

Профіль лучно-дернових ґрунтів складається з дернового (Асі), гумусного (А 20—ЗО см) і перехідного (В) горизонтів. Інколи в складі цих ґрунтів є поховані гумусні горизонти.

Ємкість вбирання лучних ґрунтів висока (З0 - 40 мг/екв/100 г), вбирний комплекс насичений основами. В горизонті А міститься до 20 % гумусу.

Ґрунти болотного типу на Камчатці займають незначні тери­торії.

Землеробство в зоні вулканічних ґрунтів розвинене слабко. Найбільш придатними для освоєння є охристі ґрунти Центрально-Камчатської долини. Високотравні луки є кормовою базою для тваринництва. На базі термальних вод розвивається парниково-теп­личне господарство.

Зона підзолистих та буро-тайгових ґрунтів займає більшу час­тину басейну р. Зеї і низов'я Амуру між Буреїнським і Сіхоте-Алін-ським хребтами, а також північну частину о. Сахалін і Курильські острови з півдня до 47 ° пн. ш.

В межах зони виділено дві ґрунтові провінції: Верхньозейська і Амурсько-Північно-Сахалінська.

Верхньозейська провінція займає територію Зейсько-Селем-джинського межиріччя і Верхньозейської рівнини. Клімат провінції мусонний, різко континентальний. Протягом року випадає 500— 600 мм опадів. Коефіцієнт зволоження 0,77—1,00. Зима сувора ма­лосніжна, літо м'яке коротке.

Рослинність представлена березовомодриновими та модриновими лісами. Ґрунтоутворюючою породою є четвертинні наноси піщано­го механічного складу.

Основним типом ґрунту провінції є буро-тайгові ґрунти. На їх поверхні формується шар (6—10 см) лісової підстилки, під якою залягає гумусовий горизонт потужністю близько 6 см. Нижче залягає перехідний горизонт сірувато-бурого забарвлення. На гли­бині 60—70 см починається ґрунтоутворююча порода.

Характерною особливістю буро-тайгових ґрунтів є високий вміст (до 24 %) гумусу у верхньому горизонті. У складі гумусу вміст гумінових і фульвокнслот приблизно однаковий. Ємність вбирання буро-тайгових ґрунтів порівняно висока — 22—23 мг-екв на 1 100 г ґрунту). Вони ненасичені основами і по всьому профілю мають кислу реакцію.

На піщаних породах з промивним режимом формуються буро-тайгові опідзолені ґрунти, а на породах важкого механічного скла­ду — буро-тайгові поверхнево-оглеєт.

На понижених ділянках рельєфу формуються мерзлотно-болот­ні ґрунти. В межах Зейсько-Селемджинського межиріччя вони зай­мають понад 40 % території.

Амурсько-Північно-Сахалінська провінція займає пониззя Аму­ра і північну частину о. Сахалін.

Порівняно з Верхньозейською провінцією зима тут менш холод­на, менша континентальність клімату, виший коефіцієнт зволожен­ня (1,33) при меншій кількості опадів (380—550 мм за рік).

Рослинність провінції представлена модриновими (даурська модрина) і подекуди ялиновими (ялина аянська) лісами.

Ґрунтоутворюючими породами на рівнинах материкової части­ни в основному є озерно-алювіальні глини. В ґрунтовому покриві тут переважають буро-тайгові опідзолені ґрунти. Значну площу провінції займають верхові болота з торфово-болотними ґрунтами.

Північно-Сахалінська низовина являє собою сильнозаболочену територію (сфагнові болота). На дренованих ділянках ростуть модринові ліси з заростями кедрового сланика, на важкосуглинкових ґрунтах — ялиново-ялицеві.

Характерними особливостями клімату є постійні вітри, тумани, мала кількість сонячних днів.

Основним типом ґрунту Північного Сахаліну є підзолистий ілювіально-залізисто-гумусний ґрунт, який має чітко виражений горизонт вимивання (Е). Цей тип ґрунту містить менше 1 % фульватного гумусу, має кислу реакцію, ненасичений основами, з низь­кою ємкістю вбирання, бідний на поживні елементи.

Ґрунтовий покрив області малопридатний для землеробства. Основними перешкодами є велика заболоченість рівнинних терито­рій і гірський рельєф. Тому перед освоєнням земель слід осушува­ти їх. Всі орні землі області потребують вапнування, регулювання водно-теплового режиму і внесення добрив. На освоєних землях вирощують картоплю, овочі, овес, ячмінь.

З тваринницьких галузей тут розвинене оленярство, хутрове зві­рівництво та морський звіробійний промисел. На Камчатці розви­нене м'ясо-молочне скотарство.