ҐРУНТИ УКРАЇНИ

План

1. Умови ґрунтоутворення

2. Агроґрунтове районування

3. Характеристика основних типів ґрунтів україни

3.3. Ґрунти степу

1. УМОВИ ҐРУНТОУТВОРЕННЯ

Географічне положення. Україна розташована на південному заході Східної Європи. Найбільша протяжність її те­риторії з заходу на схід становить 1316 км, а з півночі на пів­день — 893 км. На заході Україна межує з Польщею, Словаччиною і Угорщи­ною, на півночі — з Білоруссю, на північному сході і сході—з Росією, на південному заході — з Румунією і Молдовою. На півд­ні рубежі республіки виходять до Чорного і Азовського морів. Загальна площа України становить 60355 тис. га, орні землі займають 34,4 млн га, сіножаті — 2,2, пасовища — 4,8 млн га. Значна площа сільськогосподарських угідь розміщена на меліо­рованих землях. Республіка має 2,7 млн га осушених і 2,5 млн га зрошуваних земель. Ліси та чагарники поширені на площі 10,0 млн га.Рівнинна частина України займає південно-західну частину Східно-Європейської рівнинної країни. В її межах з півночі на південь чітко виражена зміна ландшафтних зон: мішаних лісів (МЛ), Лісостепу (ЛС) і Степу (С). Степова зона поділена на дві підзони: Північно-степову і Південно-степову (сухостепову). На заході України знаходиться Карпатська гірська країна, на півд­ні — Гірський Крим.

Клімат. На основній території республіки клімат помірно кон­тинентальний і лише на Південному березі Криму — субтропічний. Континентальність наростає з заходу на схід. Під впливом пів­нічно-західних атлантичних повітряних мас в західних регіонах республіки формується помірно теплий вологий клімат. Сухі схід­ноєвропейські повітряні маси зумовлюють континентальний клімат з нестійким зволоженням і частими посухами в східних і південно-східних районах.Характерною особливістю клімату Гірського Криму є посуш­ливість і сильні вітри. На відкритих ділянках, зокрема на терито­рії передгірно-степової зони, навесні виникають пилові бурі.

Карпатська буроземно-лісова область має вертикальну терміч­ну поясність, що зумовлює вертикальне розташування рослинних з ґрунтових зон. В Карпатах випадає до 1000 мм опадів на рік.

Рослинність. Ґрунти Полісся формуються під сосновими, гра­бовими, дубово-грабовими та іншими лісовими формаціями. Під покривом лісу добре розвинений підлісок з чагарникових порід і трав'яний покрив. В заплавах річок, западинах та інших понижен­нях розвивається лучна і болотна рослинність.Для Лісостепу характерне чергування лісових і степових ма­сивів. Ліси ростуть на підвищених, добре дренованих ділянках.

1. Середня річна   температура       повітря, °С 5,5—7,0

2. Тривалість     безморозного       періоду, днів       1£0-1С,0

3. Тривалість     вегетаційного        періоду, днів       193—210         190-215        210—245

4. Сума активних температур > 10 °С         2200—2600     2400—2800    2800—3400

5. Кількість опадів, мм 550—650         400—550        300—450

6. Коефіцієнт зволоження      1 0—2,8         1,4—1,8        0,8—1,4

Тут переважають дубові, дубово-грабові і дубово-кленово-липовї ліси. На понижених ділянках рельєфу формуються степові еко­системи: лучні степи і остепнені луки, у складі яких переважають дернинні злаки і багате різнотрав'я. Рослинність Степу представлена різнотравно-типчаково-ковиловими і типчаково-ковиловими степами. На території Північного Степу зустрічаються байрачні дубові ліси та зарості степових ча­гарників: терну, степової вишні, мигдалю та ін. У зоні сухого степу ґрунти формуються під полиново-типчаково-ковиловими степами, В їх складі багато напівчагарників, ефемероїдів, ефемерів, лишай­ників і синьозелених водоростей.

Ґрунтоутворюючі породи. 74,8 % території республіки займа­ють лесові породи: леси, лесовидні породи і оглеєні леси. Харак­терними особливостями їх є висока пористість (45—50 %) і карбонатність (10—15 %). На Поліссі ґрунти формуються на водно-льодовикових відкла­дах і морені. Водно-льодовикові відклади здебільшого складені з середньо- та крупнозернистого кварцевого піску, інколи вони ма­ють суглинковий механічний склад. Моренні відклади переважно суглинкові з включенням гальки, валунів та інших грубих улам­ків. У заплавах річок залягають алювіальні відклади, які займа­ють близько 9 % території республіки. За віком виділяють сучас­ні і давні відклади. Перші утворюють заплавну, а другі надзаплав­ні тераси річок. Вони бувають різноманітного механічного складу,, але характерними ознаками для всіх є чітко виражена шарува­тість і диференційованість за розміром часток. Значні площі в республіці займають делювіальні відклади, різноманітні глини та продукти вивітрювання місцевих порід.

Рельєф. 95 % площі України займають рівнинні території, в тому числі низовини — 70, височини — 25 % (Маринич О. М. та ін­ші, 1982). Широкі простори займають Поліська, Придніпровська. Причорноморська низовини. Найбільшими височинами в респуб­ліці є Волинська, Подільська, Придніпровська, Приазовська та Донецька.

 2. АГРОҐРУНТОВЕ РАЙОНУВАННЯ

Агроґрунтове районування України в 60-ї роки провела група вчених ґрунтознавців Українського науково-дос­лідного інституту ґрунтознавства і агрохімії ім. О. Н. Соколовського та інших наукових установ республіки. Територію України було поділено на регіони за ознаками подібності та відмінності у ґрунтовому покриві з урахуванням усього комплексу природних умов, які мають значення для сільськогосподарського виробництва. Отже, основним принципом такого районування була сільсько­господарська спрямованість території республіки. В результаті виділено такі агроґрунтові одиниці: області, зони, підзони, про­вінції та райони. Далі наведено перелік агроґрунтових регіонів України

Бореальний пояс помірно холодний: В — Центральна тайгово-лісова область; П — зона мішаних лісів з дерново-підзолистими типовими і оглеєними ґрунтами Полісся; провінції: ПІ — Захід­на, П2 — Центральна правобережна, ПЗ — Лівобережна висока, П4 — Лівобережна низинна. Суббореальний помірний пояс: Е — Західна буроземно-лісова область; К. — зона широколистих лісів з бурими лісовими типовими опідзоленими і оглеєними ґрунтами; вертикальні ґрунтові зони: Кзн — Закарпатська низовина (підгір­на смуга), Кпз — буроземів опідзолених оглеєних Закарпатсько­го передгір'я (висота 215—400 м), КЛ — бурувато-підзолистих по­верхнево оглеєнпх ґрунтів передгір'їв Передкарпаття (висота 300— 500 м), КГ — гірсько-лісових буроземів (висота 500—1500 м); КГл — гірсько-лучних буроземів полонин (висота 1200—1500 м). вертикальні ґрунтові зони Гірського Криму: КрС — чорноземів передгірського степу, КрЛС — ґрунтів передгірського лісостепу,

Субтропічний помірно теплий пояс: М — субтропічна помірно тепла ксерофітно-лісова область; КрП — вертикальна зона корич­невих ґрунтів південного схилу Головного пасма Кримських гір.

Схема агроґрунтового районування показує, що ґрунтовий пок­рив України дуже різноманітний. Великомасштабним ґрунтовим обстеженням на території країни виявлено близько 650 видів ґрунтів. Ця різноманітність вкладається в чітку систему небага­тьох ґрунтових типів, підтипів та агрономічних груп.

 3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ТИПІВ ҐРУНТІВ УКРАЇНИ

Ґрунти Українського Полісся

Українське Полісся займає північну і північно-західну частини країни і включає майже всю Волинську, Рівненсь­ку, Житомирську, Чернігівську, північні райони Львівської, Терно­пільської, Київської і Сумської областей. Загальна площа Поліс­ся становить близько 11,4 млн га, або 19 % території республіки. За агроекологічними факторами (кількість опадів, тривалість без­морозного періоду, сума активних температур та ін.) Полісся по­діляють на правобережне (Західне і Центральне Полісся) і ліво­бережне (Східне Полісся). Місцеві фактори ґрунтоутворення зумовлюють розвиток в цьо­му регіоні трьох типів ґрунтоутворення: підзолистого, дернового і болотного.

Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елемен­тах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промив­ного водного режиму. Під пологом світло-хвойних і мішаних лі­сів розвивається трав'яниста рослинність. В цих умовах на підзо­листий процес накладається дерновий. Болотний процес розвивається при надмірному зволоженні. В таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається оглеєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рос­линності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні болота. В межах Українського Полісся поширені такі ґрунти: дерно­во-підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дер­нові оглеєні, дерново-борові, дерново-лучні, болотні, сірі лісові і чорноземи опідзолені. На давніх і сучасних алювіальних відкла­дах річкових долин поліські ґрунти сформувалися також на те­риторії лісостепової зони.

В Україні дерново-підзолисті ґрунти розглядають як самостій­ний тип і тому його поділяють на два підтипи: дерново-підзолисті і дерново-підзолисті оглеєні. Ці ґрунти займають понад 60 % те­риторії Полісся. 26 % дерново-підзолистих ґрунтів мають різний ступінь оглеєння. Найпоширенішими видами цього типу ґрунту є слабко- і середньопідзолисті (92%), сильнопідзолисті займа­ють незначну територію (8 %). Загальна потужність горизонтів А і Е в різних районах Поліс­ся коливається від 20 до 40 см, вміст гумусу від 1,0 до 2,0 %, єм­кість вбирання від 2 до 6 мг-екв на 100 г ґрунту. Дерново-підзо­листі ґрунти мають кислу реакцію, рН сольової витяжки стано­вить 5,0—5,6. Завдяки інтенсивному промиванню ці ґрунти мають низький вміст поживних елементів, погані водні і фізичні власти­вості, низький ступінь оструктуреності.

Наведені факти свідчать про те, що цей тип ґрунту належить до категорії низькородючих ґрунтів. Дерново-борові ґрунти сформовані на випуклих і рівнинних ді­лянках борових терас під сухими борами з бідною трав'янистою рослинністю. Ґрунтоутворюючими породами цих ґрунтів є давньо-алювіальні і воднольодовикові відклади піщаного і глинисто-пі­щаного гранулометричного складу. Дерново-борові ґрунти бідні на гумус (0,9—1,9%), оксиди, карбонати та інші сполуки; дуже бідні на азот, фосфор, калій, мікроелементи, особливо на бор, мідь, цинк; мають низьку ємність вбирання і слабкокислу реакцію ґрунтового розчину (рН водної витяжки становить 6,0—6,5).

Основним заходом поліпшення родючості цих ґрунтів є зміна їх гранулометричного складу (глинування, внесення цеолітів то­що). Дерново-карбонатні і дернові ґрунти сформувалися на карбо­натних ґрунтоутворюючих породах (вапняки, крейдяні відклади, вапнякові мергелі, туфи, валунні суглинки з уламками вапняків тощо). Дернові ґрунти мають добре виражений дерновий і слабкорозвинений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабкокис­лу або нейтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які вказують на його високу родючість.Дерново-карбонатні ґрунти мають подібні властивості, але внаслідок щебенюватості, малої вологоємкості і низької водоут-римуючої здатності є слабкорозвиненими і, порівняно з дернови­ми, мають нижчу родючість.

Лучні ґрунти сформувалися на понижених ділянках рельєфу і в заплавах річок на алювіальних, делювіальних і льодовикових відкладах під трав'янистою рослинністю. Подібними до них є дер­нові глейові, .які формуються в умовах надмірного ґрунтового і поверхневого зволоження. Ці ґрунти мають глибокий гумусний горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3—5 %). На лучних і освоєних дернових оглеєних ґрунтах вирощують овочеві і кормові культури. Болотні ґрунти на Поліссі займають близько 10 % території. Найпоширенішими серед них є низинні болота. Вони займають значну площу в нашій країні — до 95 % болотного фонду. Ґрунти цього типу формуються в заплавах річок, на притерасних пони­женнях, днищах балок тощо. У профілі цих ґрунтів виділяють такі горизонти: лісова під­стилка або лучна повсть (О), торфовий (Т), глейовий (О) і ; материнська порода (С). В умовах інтенсивного розкладання орга­нічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гу­мусний горизонт (А). Залежно від режиму ґрунтових вод і їх мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт (ВІ) — скупчення болотної руди.

Ґрунти верхових і перехідних боліт становлять всього 5 % бо­лотних ґрунтів України. Вони поширені в основному на Поліссі (північна частина Рівненської і північно-західна частина Жито­мирської областей) і в Карпатах. Ці ґрунти сформувались на без­стічних западинах, ..неглибоких пониженнях вододілів, терасних пониженнях тощо. Основними діагностичними ознаками торфових ґрунтів е по­тужність торфового горизонту, величина зольності, ступінь роз­кладання і гуміфікації органічних речовин. За потужністю тор­фового горизонту болотні верхові ґрунти поділяють на три, а бо­лотні низинні на п'ять підтипів. За вмістом золи торфові ґрунти поділяють на слабкозольні (12%), середньозольні (12—20%) і багатозол^ні (20—50%). Ґрунти верхових боліт є слабкозольними (2—6 % золи). Золь­ність низинних боліт середня і висока. У сільському господарстві широко використовуються низинні болотні ґрунти, які містять ба­гато азоту, фосфору, інших зольних елементів і мають слабкокислу реакцію.

Основним меліоративним заходом на цих ґрунтах є зниження рівня ґрунтових вод. Сірі лісові ґрунти і чорноземи опідзолені в зоні Полісся зай­мають значну територію, але основні їх площі зосереджені в Лі­состепу. Тому характеристику цих ґрунтів буде наведено в нас­тупному параграфі. Орні землі Полісся займають понад 5 млн га, або 45 % всієї земельної площі зони. Низький процент сільськогосподарського освоєння ґрунтів Полісся пояснюється тим, що значні площі зай­няті лісом, чагарниками і болотами. Сільське господарство зони спеціалізується на виробництві продукції тваринництва, льону, картоплі, хмелю, овочів, жита. Основними заходами підвищення родючості ґрунтів Полісся є вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених ґрунтів, глинування піщаних ґрунтів тощо.

В зоні Полісся функціонують кілька науково-дослідних інсти­тутів і дослідних станцій, наукові здобутки яких сприяють підви­щенню родючості ґрунтів і культури землеробства в даному регіоні. Серед них Український науково-дослідний інститут землероб­ства (Київ), Науково-дослідний інститут землеробства і тварин­ництва західних районів України (Львів), Український науково-дослідний інститут картопляного господарства (Немішаєво), На­уково-дослідний інститут сільського господарства Нечорноземної зони України (Коростень), Науково-дослідний і проектно-техно­логічний інститут хмелярства (Житомир), Поліська дослідницька станція (Малинський район) та ін.

Ґрунти Лісостепу

Зона Лісостепу займає 20,2 млн га, або 34 % зе­мельної площі України. Тут зосереджено 37 % орних земель Ук­раїни. Ґрунтовий покрив зони дуже різноманітний. У структурі ґрунтового покриву значні площі займають сірі лісові ґрунти, чорноземи опідзолені, чорноземи вилугувані, сірі лісові і чорно­земи реградовані, чорноземи типові та ін. Сірі лісові ґрунти сформовані переважно на лесах і лесовидник суглинках різного механічного складу — від легких до важких су­глинків, яким характерна карбонатність. За ступенем опідзолення і гумусованості їх поділяють на три підтипи: ясно-сірі, сірі і темно-сірі. Ясно-сірі зовні схожі на дерново-підзолисті ґрунти. Характер­ними особливостями цього підтипу є чітко виражений елювіаль­ний горизонт (Е).

У сірих лісових ґрунтів суцільного елювіального горизонту не­має, тут він замаскований гумусом і має бурувато-сіре забарвлен­ня, темніший, ніж у ясно-сірих. Порівняно з іншими підтипами сірі лісові ґрунти найпоширеніші в Лісостепу. Темно-сірі лісові ґрунти відрізняються від перших двох під­типів більш глибоким заляганням гумусного горизонту і слабшим опідзоленням. Вбирний комплекс сірих лісових ґрунтів насичений Са, Мg; і Н. Увібраний водень становить 20—25 % загальної кількості увіб­раних основ. Сума увібраних основ становить: у ясно-сірих — 6,9— 8,8, сірих — 9—15, темно-сірих—12—22 мг-екв на 100 г ґрунту. Реакція ґрунтового розчину кисла: рН сольової витяжки ясно-сірих лісових ґрунтів становить 4,8—6,0, сірих — 5—6,1, темно-сірих — 5,5 — 6,5. Вміст гумусу збільшується від ясно-сірих до темно-сірих ґрунтів (від 4 % у ясно-сірих до 6—10 % у темно-сірих). Всі сірі лісо­ві ґрунти України мають середній і високий ступінь забезпеченос­ті рухомими формами поживних речовин. Отже, сірі і темно-сірі лісові ґрунти належать до категорії високородючих ґрунтів. Ясно-сірі лісові ґрунти при систематичному удобренні, вапнуванні та високій агротехніці можуть також дава­ти високі і стійкі врожаї сільськогосподарських культур.

Чорноземи типові займають 35 % загальної площі лісостепо­вої зони і становлять 54,6 % її орних земель. Поширені від перед­гір'їв Карпат на заході до лівого берега Оскола на сході. Сформо­вані на лесових породах під лучними степами і характеризуються потужним гумусним горизонтом (0,6—1,2 м). Вміст гумусу збіль­шується з півночі на південь і з заходу на схід: у цілинних ґрунтах його 5—9 %, в освоєних — 3—5 %. Чорноземи типові мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, високу ємкість вбирання (20—40 мг-екв на 100 г ґрунту), міцну грудкувату структуру. Чорноземи опідзолені поширені в основному на Правобережжі навколо Подільського лісового масиву і в передгір'ях Карпат. Характерною особливістю цього підтипу є глибоке вимивання карбонатів, які «скипають» в породі на глибині 120—140 см. Ос­новна морфологічна ознака опідзолених чорноземів — наявність борошнистої присипки, яка вкриває структурні агрегати в нижній частині горизонту А і у верхній частині горизонту В.

Чорноземи опідзолені пройшли степову і лісову стадії розвит­ку. Тому поряд з ознаками типових чорноземів вони мають озна­ки, властиві сірим лісовим ґрунтам: вилугуваність, кислотність, знижена насиченість основами тощо.  До підтипу чорноземів опідзолених відносять і чорноземи реградовані, походження яких трактують двояко:

1) чорноземи реградовані є результат окультурення опідзоле­них і вилугуваних чорноземів;

2) формування реградованих чорноземів є природний ґрунтоутворений процес в місцях повного знищення лісу і розвитку ба­гатої трав'янистої рослинності. У реградованих чорноземів спос­терігається відновлення ознак, властивих чорноземам.

Чорноземи вилугуваш вклинюються або облямовують  масиви чорноземів опідзолених і типових. Вони сформувалися під розрі­дженими парковими лісами, на узліссях та під різнотравно-злаковими степами на більш вологих ділянках. У вилугуваних чорноземів немає елювіально-ілювіальної ди­ференціації профілю і кремнеземистої присипки, які характерні для чорноземів опідзолених. Карбонати у цих ґрунтів також вимиті до ґрунтоутворюючої породи. Вилугувані чорноземи містять 4—8 % гумусу, мають слабко-кислу, близьку до нейтральної, реакцію ґрунтового розчину (рН = = 6—6,8), вбирний комплекс на 93—98% насичений основами. Чорноземні ґрунти мають високу природну родючість. Вони містять до 0,4 валового фосфору, 2—3 % валового калію і до 0,35 % валового азоту, багато кальцію, магнію і мікроелементів у водорозчинних сполуках. Винятком є фосфати (зокрема, фос­фат кальцію), які погано розчиняються у воді. Тому на чорнозе­мах широко застосовують суперфосфат як легкорозчинну форму фосфату. Чорноземи мають сприятливий водний, повітряний і тепловий режими, їх «населяє» значна кількість (до 3,5 млрд особин на 1 г ґрунту) бактерій, які розкладають велику кількість органічної маси, формують гумус, переводять хімічні елементи у доступну для рослин форму.

Лісостеп — зона інтенсивного землеробства. Сільськогоспо­дарськими угіддями тут зайнято 85,2 % земельної площі. Орні. землі становлять 13,7 млн га, або 67,4 % загальної площі ґрунтів зони. Ґрунтово-кліматичні умови зони сприятливі для вирощуван­ня зернових, цукрових буряків, плодових і овочевих культур. Основними заходами поліпшення родючості ґрунтів лісостепо­вої зони є боротьба з водною ерозією, вапнування ділянок кис­лих ґрунтів і регулювання водного режиму (осушення, зрошення, снігозатримання). В результаті багатовікової експлуатації ґрунти Лісостепу значною мірою виснажені на гумус і поживні еле­менти, зруйнована їх структура. Тому вони потребують внесення високих доз органічних і мінеральних добрив.

 3.3. Ґрунти Степу

Зона Степу займає майже 25 млн га, або 40 % території України. Вона охоплює частково або повністю Харків­ську, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіро­воградську, Херсонську, Миколаївську, Одеську області і Респуб­ліку Крим. За ґрунтово-кліматичними умовами Степ поділяють на дві підзони: північну і південну. Ґрунтовий покрив зони відносно однорідний, тут сформувались головним чином чорноземи. В стру­ктурі ґрунтового покриву чорноземи звичайні займають 64, чорноземи південні — 23, чорноземи на нелесових породах — 6, лучно-чорноземні, лучні та їх солонцюваті види — 6 % площі орних зе­мель зони.

Чорноземи звичайні поширені в північному Степу на лесах, Мають добре розвинений гумусний горизонт зернистої структури потужністю від 45 до 120 см. За потужністю гумусного горизонту їх поділяють на глибокі (85 см), середньоглибокі (65—85 см) і неглибокі (45—65 см). З півночі на південь у міру наростання посушливості клімату потужність гумусного горизонту і вміст гу­мусу зменшується (з 4,7—6,1 до 4,0—4,6 %). Реакція ґрунтового розчину нейтральна, донизу профілю слабколужна. Сума увібраних основ становить 20—50 мг-екв на 100 г ґрунту. Ґрунти цього підтипу мають високу родючість, але недостат­ня кількість вологи обмежує повне їх використання.

Чорноземи південні займають південну посушливу підзону Степу. Вони сформувалися на лесах під типчаково-ковиловими степами. Потужність гумусного горизонту коливається від 45 до 100 см, вміст гумусу — від 2 до 5%. Реакція ґрунтового розчину нейт­ральна або слабколужна (рН водної витяжки становить 6,5— 7,5). Сума увібраних основ коливається від 5—15 до 17—50 мг-екв на 100 г ґрунту. На глибині 2—4 м залягають солі і гіпс. Чорноземи південні мають великий запас азоту, фосфору і калію, але не всі вони доступні для рослин. Основними заходами підвищення родючості чорноземів є зро­шення, боротьба з водною і вітровою ерозією, гіпсування солон­цюватих видів. Чорноземи України — наше національне багатство. Це основ­ні райони виробництва зерна, соняшнику, плодових, овочевих, кормових та інших культур.

Ґрунти сухих степів

Зона сухого степу займає 3 % території республі­ки. Вона приурочена до крайньої південної частини Причорномор­ської низовини і крайньої північної частини Кримського півост­рова. Для зони характерний рівнинний рельєф. У ґрунтовому покриві переважають каштанові ґрунти: темно-каштанові солонцю­ваті, каштанові солонцюваті і лучно-каштанові солонцюваті. Темно-каштанові ґрунти поширені в північній підзоні сухого Степу. Потужність їх гумусного горизонту становить 25—ЗО см, вміст гумусу 4—5 %. Легкорозчинні солі і гіпс залягають на глибині 150—250 см. Реакція ґрунтового розчину нейтральна або слабколужна (рНводної витяжки становить 6,8—8,0). Ґрунтовий вбирний комплекс насичений кальцієм, магнієм і натрієм. Сума увібраних основ ста­новить 20—40 мг-екв на 100 г ґрунту.

Каштанові солонцюваті ґрунти поширені в Присивасько-При-чорноморській смузі Лівобережжя Дніпра і по узбережжю Сива­ша в Криму під полиново-типчаковими степами на лесах та на алювіальних відкладах. Потужність гумусного горизонту стано­вить 20—25 см, вміст гумусу 3—4 %. Легкорозчинні солі і гіпс залягають на глибині 110—150 см. Інші діагностичні показники каштанових ґрунтів аналогічні темно-каштановим. Лучно-каштанові ґрунти трапляються серед каштанових на сте­пових западинах, де коефіцієнт зволоження дещо більший за ра­хунок поверхневого стоку з оточуючої місцевості; Вони мають таку саму будову профілю, як і каштанові ґрунти, але потужність гумусного горизонту більша (45—55 см). Крім того, вони міс­тять більше поживних елементів. Каштанові ґрунти Сухого Степу також належать до категорії високородючих ґрунтів, але вирощування високих урожаїв на цих ґрунтах можливе лише за умовзрошення. Основними заходами підвищення родючості ґрунтів сухостепової зони є зрошення, гіпсування, плантажна оранка і боротьба з вітровою ерозією. На зрошваних каштанових ґрунтах України вирощують висо­кі врожаї озимої пшениці, рису, соняшнику, винограду, плодових та інших культур.

Ґрунти Гірського Криму і Карпат

Гірський Крим займає .невелику територію, але різноманітність клімату зумовлює різноманітність його ґрунто­вого покриву. В передгірських районах та на схилах гірських пасом до висоти 400—.450 м над рівнем моря поширені дерново-карбонатні гірсько-лісостепові ґрунти. У комплексі з ними поширені сірі гірсько-лі­состепові ґрунти, які сформувались під чагарниковою і трав'янис­тою рослинністю на схилах південної і південно-західної експо­зиції.
Основним типом ґрунтів Гірського Криму слід вважати бурі гірсько-лісові ґрунти. Вони сформувались на делювії і елювії вап­няків, глинистих сланців, пісковиків та інших порід і займають пояс букових, дубових і мішаних лісів від 400 до 800—850 м над рівнем моря.

На узбережжі Чорного моря (ПБК) на схилах до висоти 300— 350 м над рівнем моря та на заході в районі Севастополя в умовах субропічного клімату сформувались коричневі ґрунти, які ма­ють великий запас поживних речовин і сприятливі фізичні власти­вості, їх використовують для вирощування субтропічних культур, винограду, тютюну, ефіроолійних та інших культур. На плоскогір'ях (яйлах) Головного, пасма Кримських гір під лучною рослинністю сформувались гірсько-лучні чорноземовидні ґрунти, які використовують для випасання худоби. Карпатська буроземно-лісова провінція має вертикальну тер­мічну поясність, що зумовлює вертикальну зональність рослинного і ґрунтового покриву. Найбільшу площу в провінції займають буроземи кислі, для яких характерні низький вміст увібраних основ (4—8 мг-екв на 100 г ґрунту) і висока кислотність (рН = 4,6—4,8). У цих ґрунтах не відбуваються процеси нітрифікації і тому вони бідні на азот. У міру збільшення абсолютної висоти від теплого (підніжжя гір) до холодного альпійського поясу (до 1800 м над рівнем моря) вміст гумусу зростає від 2 до 9 %.

Основними заходами підвищення родючості буроземних ґрунтів є вапнування, внесення мінеральних добрив, вирощування кормо­вих бобових культур, система протиерозійних заходів. Серед буроземів кислих поширені дерново-буроземні ґрунти, які відрізняються від перших наявністю дернового горизонту і більшим вмістом гумусу. На ділянках горбистого Передкарпаття (Чернівецька, Івано-Франківська, Львівська області) в умовах помірно теплого поясу сформувались буро-підзолисті ґрунти. В профілі цього ґрунту чіт­ко виділяється білястий елювіальний горизонт. Всі ґрунти Передкарпаття кислі (рН = 4,4—5,4), мають нега­тивні водні, фізичні, теплові і агрохімічні властивості. З метою підвищення їх родючості проводять дренажні роботи, вапнування, удобрення органічними і мінеральними добривами, запроваджу­ють сівозміни з бобовими травами.  У Закарпатті та інших районах Карпат (на висоті до 450— 500 м) поширені підзолисто-буроземні кислі поверхнево оглеєні ґрунти. Вони також мають високу кислотність (рН = 4,2—4,8), низь­ку насиченість основами (ЗО—60%), низький вміст гумусу (2— З %) і поживних елементів.