Реклама

Головна » Статті » Теорія географії » Фізична географія України [ Додати статтю ]

Грунтовий покрив України

На рівнинній частині території України поширені дерново-підзолисті, сірі лісові, чорноземні, каштанові ґрунти, лучні, лучно-чорноземні й болотні ґрунти, солончаки, солонці та солоді. У горах розвинулись дерново-підзолисті, поверхнево-оглеєні, бурі лісові, буро-підзолисті, гірсько-лучні, гірсько-торфові, гірські чорноземні, дерново-глеєві, червоно-бурі та коричневі ґрунти.

За результатами суцільного великомасштабного картографування ґрунтів сільськогосподарських земель України, виконаного в 1956-1961 рр., виявлено 634 ґрунтових види. Складені карти ґрунтів землекористувань у масштабі 1:10000 і 1:25000 стали основою для раціонального використання сільськогосподарських угідь, агроґрунтового районування, обліку й оцінки земель, кадастрових робіт. Різні види ґрунтів займають неоднакові площі, характеризуються високим рівнем розораності. Серед орних земель 65 % площі займають чорноземи. На сірі лісові припадає 17 %, дерново-підзолисті — 7, каштанові — 4, інші — 8 % загальної площі орних земель.

Поширення ґрунтів на рівнинній частині й у горах істотно відрізняється.

Ґрунти рівнинної частини

Дерново-підзолисті ґрунти є зональними в Українському Поліссі й займають 60 % його території, зустрічаються в лісостепу на борових терасах і в давніх водно-льодовикових долинах.

Дерново-підзолисті ґрунти сформувалися під лісовою рослинністю на безкарбонатних давньоалювіальних, водно-льодовикових і моренних відкладах піщаного, супіщаного та суглинкового механічного складу, іноді на продуктах вивітрювання твердих кислих і карбонатних порід. Завдяки легкому механічному складу материнських порід та відсутності у хвойно-широколистяних лісах ялини серед дерново-підзолистих ґрунтів переважають слабо- та середньопідзолисті їх різновидності.

Серед дерново-підзолистих ґрунтів найбільш поширені приховано-підзолисті, дерново-слабопідзолисті глинисто-піщані, дерново-слабопідзолисті супіщані, дерново-середньопідзолисті супіщані, дерново-підзолисто-глейові ґрунти.

Як правило, слабопідзолисті ґрунти розвинулись на піщаних і глинисто-піщаних відкладах, дерново-середньопідзолисті — на супіщаних, дерново-сильнопідзолисті — на суглинкових. Дерново-борові (приховано-підзолисті) та дерново-слабопідзолисті ґрунти сформувалися під боровими та суборовими лісами на піщаних давньоалювіальних відкладах. Ґрунтовий профіль на генетичні горизонти є малодиференційованим. Вони характеризуються низькою вологоємністю, високою водопроникністю, бідністю на увібрані основи та поживні речовини (рухомі форми азоту, калію, фосфору). Ґрунти безструктурні, містять 1-1,5 % гумусу, мають кислу реакцію (рН 4,5-4,8). Дерново-слабопідзолисті ґрунти є орнопридатними, на них вирощують жито, люпин, картоплю, кукурудзу. Для підвищення їх врожайності ефективним є внесення органічних і мінеральних добрив, вапнування.

Дерново-середньопідзолисті ґрунти є переважно супіщаними. Вони сформувалися під змішаними лісами на флювіогляціальних і гляціальних відкладах, поширені на терасах та моренно-зандрових рівнинах. У цих ґрунтів чітко виражений підзолистий процес, наслідком якого є суцільний білястий горизонт товщею до 20 см. В алювіальному горизонті наявні прошарки червоно-бурого суглинку або супіску до 3-5 см товщиною, які чергуються з прошарками піску. Дерново-підзолисті супіщані й легкосуглинкові ґрунти краще утримують вологу у верхніх горизонтах. Вони багатші на гумус (1,5-,5 %) і рухомі поживні речовини, мають кращі водно-фізичні властивості й умови водного живлення рослин. На землях з дерново-підзолистими супіщаними і легкосуглинковими ґрунтами вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, льон-довгунець.

Дерново-підзолисто-глейові ґрунти поширені серед дерново-підзолистих у зниженнях. Оглеєння зумовлюється надмірним зволоженням нижніх шарів ґрунту внаслідок високого залягання підґрунтових вод, а також поверхневими водами. Ґрунти характеризуються низькою кислотністю. Кращими серед них є глеюваті різновидності, а сильноглейові є орнопридатними. Основними заходами щодо підвищення їх родючості є регулювання водного режиму, поліпшення умов аерації, вапнування.

Дерново-карбонатні ґрунти сформувались на крейдових і мергельних породах на Волинському Поліссі; мають гумусовий профіль потужністю 20-40 см, вміст гумусу — від 2 до 3,5 %. Завдяки близькому заляганню карбонатних порід ґрунту насичені кальцієм; нейтральна або слаболужна реакція ґрунтового розчину.

Сірі лісові ґрунти сформувалися під широколистими лісами на карбонатних, лесових породах, в умовах досить теплого і не дуже вологого клімату. Вони представлені неоглеєними й оглеєними світло-сірими і сірими ґрунтами. Світло-сірі ґрунти мають суцільний елювіальний горизонт і глибшу, ніж у сірих, лінію закипання карбонатів (130-150 см). Вміст гумусу у верхньому горизонті світло-сірих ґрунтів становить 1,5-2,5 %, а рН — 5,5-6,0.

Сірі лісові ґрунти поширені на правобережжі лісостепової зони, відрогах Середньоруської височини, лесових островах (опіллях) зони мішаних лісів. Вони мають диференційований профіль з добре вираженими гумусово-елювіальним (18-25 см), елювіальним (25-35 см) та ілювіальним (70-90 см) горизонтами. На Прут-Дністровському межиріччі, Опіллі поширені бурувато-сірі лісові ґрунти, що сформувалися на легких лесових породах з гранулометричним складом при близькому заляганні пісків, гальки, вапняків. Вміст гумусу в сірих лісових ґрунтах — 2,0-2,7%. Вони придатні під всі зональні сільськогосподарські культури, плодові та ягідні насадження.

Опідзолені ґрунти представлені темно-сірими опідзоленими і чорноземами опідзоленими. Вони поширені переважно в лісостепу, де росли байрачні ліси.

Темно-сірі опідзолені ґрунти сформувалися на лесових породах, карбонати в їх профілі вилугувані й залягають на глибині 120-140см. Темно-сірі ґрунти характеризуються наявністю крем'янкової присипки у верхніх горизонтах, ілювіального та добре розвиненого гумусового горизонту, який досягає глибини 30-35 см, кількість гумусу в темно-сірих ґрунтах становить 3,5-4,5 %, рН дорівнює 6,0-6,3.

Чорноземи опідзолені поширені на півночі лісостепової зони. Ознаками опідзолення є ущільнення нижньої частини гумусового горизонту і наявність крем'янки у верхній його частині. Вони розвинулись під розрідженими грабово-дубовими лісами, слабокислі, вміст гумусу невеликий — 3,5-5,5%. Характеризуються структурністю, хорошими агрофізичними властивостями. Опідзолені ґрунти використовують під всі сільськогосподарські культури лісостепової зони, сади, ягідники та ін. За Н. Вернандер, формування генетичного профілю сірих ґрунтів відбувається в процесі глибокого розпаду мінералів, а темно-сірих — диспергації (лесиважу). Темно-сірі ґрунти пройшли чорноземну стадію, вони є чорноземами, які зазнали змін під впливом лісової рослинності.

Темно-сірі ґрунти багатші, ніж сірі, на поживні речовини, зокрема на азот і калій, у доступній для рослин формі — фосфор. Кращі вони і за фізичними властивостями. У темно-сірих ґрунтів спостерігаються процеси реградації. Реградовані темно-сірі ґрунти поширені серед орних земель. Вони характеризуються наявністю у профілі карбонатів, а сильно реградовані різновидності закипають з поверхні. Для підвищення родючості сірих лісових ґрунтів вносять органічні, азотні, калійні й фосфорні добрива, ефективним е внесення дефекату.

Чорноземні ґрунти. В Україні поширені чорноземи типові (потужні), реградовані, міцелярно-карбонатні, звичайні, південні.

Чорноземи типові мають площу більше 6 млн га і становлять основний земельний фонд лісостепової зони. Вони розвинулись під лучно-степовою рослинністю за умов періодичного промивного режиму і глибокого залягання ґрунтових вод. Степові трави мали добре розвинену кореневу систему, тому гумусовий горизонт цих ґрунтів потужний (120-150 см). Генетичний профіль типових чорноземів однорідний. Механічний склад їх різний: від легких до важких суглинків, вони багаті на мулуваті частки. Вбирний комплекс типових чорноземів насичений катіонами кальцію (Са) і магнію (Мg), а реакція їх нейтральна. Значна кількість органічних решток, що залишаються в ґрунті, сприяє накопиченню гумусу. Його вміст змінюється від 2,0-3,5 % на заході до 6 % — на сході лісостепової зони, їх рН — 6,8-7,3. Ці ґрунти мають зернисту структуру і сприятливі агрофізичні водно-повітряні властивості, багаті на сполуки калію, що зумовлює активну мікробіологічну діяльність, а також життєдіяльність ґрунтових тварин. Всі згадані особливості типових чорноземів спричиняють Їх високу природну родючість. Землі з цими ґрунтами мають універсальне використання.

Чорноземи реградовані поширені в лісостеповій зоні, де виявлені на площі в 1 млн га. Вони утворились на вододілах під широколистяними лісами. За Н. Вернандер, реградація чорноземів полягає в накопиченні органічних речовин, підвищенні лінії карбонатів, поліпшенні фізико-хімічних властивостей опідзолених чорноземів (реградація — очорноземлювання). Вміст гумусу в орному шарі цих ґрунтів становить 4,0-4,9 %. Опідзолені й реградовані чорноземи є родючими ґрунтами завдяки рухомості колоїдального комплексу.

Чорноземи звичайні поширені в степовій зоні; вони розвинулися під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю на лесових породах і червоно-бурих глинах в умовах посушливого клімату. Потужність їх гумусового горизонту становить від 40-50 до 65-85 см. Вміст гумусу коливається від 3,8 до 6,5 %, вони насичені основами, багаті калієм, мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, високу природну родючість.

Міцелярно-карбонатні чорноземи поширені на підніжжях південних схилів Приазовської височини. Вони мають глибокий гумусовий профіль, але кількість гумусу в них невелика: 3-5 %. На глибині 120-140 см у профілі цих ґрунтів наявний чітко виражений горизонт карбонатів.

Чорноземи південні займають північну частину Причорноморської низовини і південну частину Степового Криму. Вони утворились під ковилово-типчаковими степами в умовах посушливого клімату на лесах і червоно-бурих глинах. Товщина гумусового горизонту в них порівняно невелика — 50-65 см. Серед чорноземів південних виділяють міцелярно-карбонатні та солонцюваті. Чорноземи південні відрізняються від звичайних меншою кількістю гумусу: у верхньому горизонті його вміст становить 3,0-3,5 %. Реакція ґрунтів нейтральна. Ґрунти високопродуктивні за умов зрошення.

Каштанові солонцюваті ґрунти поширені на крайньому півдні України. Вони розвинулись на засолених ґрунтоутворюючих породах під полиново-ковилово-тинчаковими степами, в умовах посушливого клімату на лесах і глинах. Каштанові ґрунти поділяють на темно-каштанові й каштанові. Темно-каштанові ґрунти характерні для сухостепових ландшафтів півдня Причорноморської низовини і півночі Степового Криму. Каштанові ґрунти розвинулися вузькою смугою на півдні Причорноморської низовини і в Присивашші.

Каштановим ґрунтам притаманна солонцюватість. Солонцюваті різновидності каштанових ґрунтів характеризуються малим вмістом у вбирному комплексі натрію, глибоким заляганням легкорозчинних солей. Загумусований горизонт має потужність 40-50 см, а вміст гумусу у верхньому горизонті змінюється від 2,5 % (каштанові ґрунти) до 2,8-3,5 % (темно-каштанові ґрунти). На родючість впливають ущільненість ґрунтів, низькі водно-фізичні властивості, солонцюватість. Каштанові ґрунти є об'єктом зрошувальних меліорацій.

Лучно-каштанові солонцюваті ґрунти поширені в Присивашші, вони сформувалися в комплексі з лучними солонцями приглибині залягання ґрунтових вод у 3-5 м, на лесах і лиманно-морських відкладах. Вміст гумусу становить 2,3 % .

Солончаки, солонці, солоді. На території України ці ґрунти займають невеликі площі. Серед солончаків переважають содові та хлоридно-сульфатні різновидності. Содові солончаки поширені серед лучно-чорноземних та лучних ґрунтів на низьких терасах Дніпра та його приток. Вони характеризуються великим вмістом увібраного натрію і лужною реакцією ґрунтового розчину. Содово-сульфатні й сульфатні солончаки поширені, починаючи з півдня лісостепової зони, у степу, на морських узбережжях.

Солонці мають поширення серед чорноземних і каштанових ґрунтів, де вони залягають окремими плямами. Серед них виділяють солонці степові, лучно-степові, лучні. У лісостеповій зоні розвинулися солонці-солончаки. Вон" мають лужну реакцію ґрунтового розчину, у вбирному комплексі багато натрію. Вміст гумусу в них малий: 1-2%. Степові солонці відрізняються від них малою кількістю увібраного натрію у верхніх горизонтах, у вбирному комплексі переважають кальцій і магній. З глибини 50-60 см залягає гіпс і легкорозчинні солі. Реакція ґрунтового розчину нейтральна. Фізичні властивості солонців несприятливі для росту рослин, ці ґрунти неродючі. Для поліпшення солонців застосовують дренаж, гіпсування (солонці-солончаки), плантажну оранку з порушенням профілю солонцю, промиванням, внесенням органічних добрив (степові солонці).

Солоді розвинулись у породах Причорноморської низовини, де є умови для періодичного промивання ґрунтів. Вони мають незначний гумусовий горизонт (10-12 см), під яким утворився елювій. Реакція ґрунтового розчину слабокисла. Фізичні властивості ґрунтів погані, вони бідні на азот і фосфор, родючість їх незначна.

Лучні ґрунти сформувались у річкових заплавах, у зниженнях межиріч та вододілів. Вони розвинулись під трав'яною злаково-осоково-різнотравною рослинністю в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод (1,5-2 м), і тому мають ознаки оглеєння. За ступенем виявленості й товщиною гумусового і перехідного горизонтів розрізняють лучні ґрунти, які мають товщину гумусового й перехідного горизонтів понад 40 см і краще виявлену зернисту структуру, і дернові ґрунти, що мають меншу потужність загумусованого горизонту. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3-6 %, вбирний комплекс насичений кальцієм і магнієм, реакція ґрунтового розчину нейтральна, ґрунти багаті на рухомі поживні речовини.

Лучно-чорноземні ґрунти поширені на терасових рівнинах і низьких вододілах лісостепової і степової зон. Ці ґрунти подібні до чорноземів, але відрізняються від них близьким до поверхні заляганням ґрунтових вод та оглеєнням підгумусового горизонту і верхньої частини ґрунтотворної породи з глибини 120-150 см. Вони мають значну кількість гумусу (до 6-8 %), нейтральну реакцію ґрунтового розчину, насичені кальцієм і магнієм. При суглинистому механічному складі верхні горизонти мають зернисту структуру. Завдяки цьому лучно-чорноземні ґрунти мають високу родючість і, як правило, розорані використовуються під овочеві культури. Серед них часто трапляються засолені відміни, що зумовлено солоними ґрунтовими водами. У північному лісостепу засолення содове, у південному — сульфатне, а в степовій зоні — хлоридно-сульфатне.

Засолені відміни лучно-чорноземних ґрунтів мають знижену родючість, що пов'язано з їх гіршими фізичними властивостями (безструктурністю, в'язкістю і запливанням при зволоженні) та неглибоким заляганням легкорозчинних солей. Використовуються як сінокісні угіддя.

Болотні ґрунти. В Україні болота і заболочені землі займають близько 4 млн га, із них 1400 га торфових ґрунтів. На території зони мішаних лісів знаходиться 70 %, у лісостеповій зоні — 30 % всіх торфових ґрунтів України. Потужність низинних торфовищ становить 1-4 м. Їх зольність змінюється від 20-35 до 65-70 %. Вони мають низьку кислотність, насичені основами, багаті на рухомі форми азоту і фосфору. На лівобережному лісостепу в заплавах річок Трубіж, Супоя, Недра, Удай та ін. поширені засолені торфові ґрунти з гіршими агрохімічними та водно-фізичними властивостями. Значні площі болотних і торфових ґрунтів меліоровані й використовуються як сільськогосподарські угіддя.

Ґрунти Українських Карпат і Кримських гір.

Для цих гірських країн характерна вертикальна поясність ґрунтів.

Дерново-глейові ґрунти поширені на Закарпатській низовині під вологими луками і сформувалися на давньоозерних відкладах. Ґрунти дуже кислі, фізичні властивості їх погані. Вміст гумусу — 3,5-4 %, ґрунти використовують як кормові угіддя.

Дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти поширені в Передкарпатті й розвинулись на делювіальних відкладах в умовах надмірного поверхневого зволоження під буковими і буково-дубовими лісами. Ґрунти мають кислу реакцію, багаті валовими запасами поживних речовин, але бідні їх рухомими формами. Через перезволоженість, кислотність, малу доступність поживних речовин ґрунти малородючі. Для підвищення їх продуктивності застосовують дренаж, вносять органічні та мінеральні добрива.

Підзолисто-буроземні поверхнево-оглеєні ґрунти сформувалися в передгір'ях Вулканічного хребта, гірських річкових долинах, вододільних поверхнях Передкарпатської височини на вилугуваних лесових суглинках, що залягають на червоноколірній корі вивітрювання, піщано-галечникових відкладах під дубовими і буковими лісами в теплих і помірно теплих кліматичних умовах. Завдяки надмірній кількості опадів, малій водопроникності ілювіального горизонту ці ґрунти періодично перезволожуються, у них розвиваються глейові процеси. Верхня частина ґрунтового профілю бурувато-палева, нещільна. Вміст гумусу незначний -—2,6 %, рН — 4,2-6,5. Ґрунти кислі, малонасичені основами, бідні на поживні речовини, багаті на рухомий алюміній, їх повітряний режим несприятливий для рослин. Землі з цими ґрунтами потребують дренування, внесення органічних добрив, вапнування, фосфорних і азотних добрив, багаторічних трав у сівозмінах.

Буроземи і дерново-буроземні ґрунти поширені в Українських Карпатах. Вони сформувалися на лесових відкладах та елюво-делювії гірських порід під лісовою і лучною рослинністю в умовах інтенсивного сезонного промивного режиму. Потужність їх гумусового профілю — 20-90 см, а власне гумусового горизонту — 15-25 см. Основна властивість — наявність у профілі несилікатних форм сполук заліза. Вміст гумусу — 2-6 %.

Буроземні малонасичені ґрунпш.поширені в Кримських горах. Вони сформувалися на продуктах вивітрювання вапняків, глинистих сланців, конгломератів, пісковиків під лісовою рослинністю. Ґрунти щебенюваті, реакція ґрунтового розчину слабокисла: рН 5,2-6,3. Вміст гумусу від 4 до 6 %. На них ростуть високопродуктивні чисті букові та змішані ліси.

Коричневі ґрунти поширені на Південному березі Криму. Вони сформувались на червоноколірній корі вивітрювання вапнякових порід, глинистих сланців. Червоно-бурі ґрунти багаті на окисли заліза, мають нейтральну реакцію, містять 3,5-5 % гумусу. Ґрунти щебенюваті, піддаються водно-ерозійним процесам. Одним із заходів з підвищення їх родючості є терасування схилів і збереження гумусового горизонту на терасах, протиерозійна організація території.

Гірсько-лучні й гірсько-торфові ґрунти поширені на вершинах і безлісих поверхнях хребтів Українських Карпат. Вони сформувалися під трав'яною рослинністю в умовах промивного режиму і надмірного зволоження. Гірсько-лучні ґрунти мають оторфований горизонт у 10-15 см. Вони кислі, ненасичені основами. До полонинських знижень приурочені малопотужні гірсько-торфові ґрунти, які є малопродуктивними, використовуються як пасовища.

Дерново-карбонатні гірсько-лісостепові ґрунти поширені в Кримських горах на висотах 400—450 м. Вони сформувалися на неогенових вапняках, карбонатних конгломератах. Потужність ґрунтового профілю коливається від 10-25 до 40-120 см. Гумусовий горизонт незначний: 15-20 см, його структура грудкувата чи зернисто-грудкувата. Землі з цими ґрунтами придатні для вирощування польових, ефіроолійних культур, садів і виноградників. Одним із необхідних заходів є протиерозійні меліорації.

Гірсько-лучні чорноземоподібні ґрунти поширені в Кримських горах починаючи з 600 м і вище. Вони утворилися на продуктах вивітрювання юрських вапняків, конгломератів і пісковиків в умовах значного зволоження. У їх профілі виділяється 12-40 см акумулятивно-перегнійного горизонту. Вміст гумусу коливається від 18 до 8 %. Доцільне їх використання як сіножатей.

 

Ґрунтово-географічне районування

 

Ґрунтово-географічне районування полягає у виділенні регіональних підпорядкованих одиниць, у межах яких сукупність ґрунтоутворюючих чинників зумовлюють однорідність складу і структури ґрунтового покриву, господарське використання земель. Одиницями ґрунтово-географічного районування є: ґрунтово-біокліматичний пояс, ґрунтово-біокліматична область, ґрунтова зона, ґрунтова підзона, ґрунтова провінція, ґрунтовий округ. Ґрунтово-біокліматичний пояс виділяється за подібністю радіаційних і термічних умов, у яких розвинулись широтні рівнинні й вертикальні гірські ґрунтові зони. Ґрунтово-біокліматична область виділяється за подібними радіаційними, тепловими умовами, характером зволоження та континентальності клімату. Ґрунтова зона виділяється в межах області, у ній поєднуються зональні типи ґрунтів (автоморфних, напівгідроморфних і гідроморфних). Ґрунтова провінція є частиною ґрунтової зони або підзони і виділяється за характером зволоження і ступенем континентальності кліматичних умов. Нарешті, ґрунтовий округ виокремлюється в межах ґрунтової провінції з урахуванням характеру ґрунтоутворюючих порід, рельєфу, має однотипну структуру ґрунтового покриву. Грунтово-географічне районування є базовим, на його основі складають схеми агроґрунтового, ґрунтово-меліоративного, ґрунтово-ерозійного тощо. За їх допомогою оптимізують землеустрій, обґрунтовують раціональне використання й охорону земельних ресурсів.

Фото:
Джерело:
Категорія: Фізична географія України | Додав: wiktor (31.03.2010)
Переглядів: 27348 | Теги: грунтове районування, грунти України | Рейтинг: 4.3/11
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar