Проблеми медіакультури і медіаосвіти нині привертають увагу представників різних наук. Причина – не тільки в тому, що медіакультура – домінуюча культура інформаційного суспільства, а й в її міжпредметності. Тут можна назвати “медіакультурну модель становлення діалогічної особистості” В. А. Возчикова, й медіавиховання як напрямку в педагогічній теорії та практиці, і дослідження Н. Б. Кирилової, в полі зору якої перебувають проблеми медіакультури, й увагу до формування сучасними ЗМІ нових загальнокультурних універсальних категорій, які змінюють культурну парадигму і тип сучасного інформаційного дискурсу [1,с.172].
Інноваційна освіта – це нова педагогіка, нові освітні процеси, нові технології. Розвиток здатності орієнтуватися в нових умовах, адаптуватися до нових вимог – ось на що спрямована інноваційна система. Сучасна педагогіка відмовляється від твердого «авторитарного керування», де учень є «об’єктом навчальних впливів», і переходить до системи організації підтримки і стимулювання самостійної пізнавальної діяльності об’єкта навчання, створення умов для творчості, до навчання творчістю, до педагогіки співробітництва. На це спрямована ідеологія активного навчання, в якому школа «пам’яті» поступається місцем «школі мислення». Одним із способів створення таких умов є застосування педагогом методів активного навчання як складової частини сучасних інноваційних технологій, що останнім часом широко впроваджуються у практику навчання. Саме активні методи навчання дають змогу тому, хто навчається, розкритися як особистості. Активна розумова і практична діяльність тих, кого навчають, у навчальному процесі є важливим чинником підвищення ефективності засвоєння і практичного опанування досліджуваного матеріалу. Інтерактивні методи потребують багато часу для підготовки як тих, хто навчається, так і того, хто навчає. Починати слід з поступового використання цих методів, якщо ви чи ті, кого ви навчаєте, з ними не знайомі. Необхідно звикнути до них і отримати певний досвід їх використання. Можна навіть створити цілий план поступового впровадження інтерактивних методів. Краще ретельно підготувати кілька таких занять, ніж часто проводити поспіхом підготовлені «ігри». Саме медіаосвітні технології, котрі виокремилися в окрему частину педагогіки – медіадидактику, яка розробляє теорію медіаосвіти й навчання, науково обґрунтовує зміст медіаосвіти, вивчає закономірності, принципи, методи, організаційні форми навчання із залученням медіапродуктів та посиланням на мас-медіа, втілюють принципи гуманізації освіти, сприяють підвищенню інтелектуального, культурного, духовного, морального рівня майбутнього фахівця. Відтак медіадидактика складається з пресодидактики, теледидактики, кінодидактики, радіодидактики, інтернетдидактики, мультимедіадидактики тощо [4, с.212]. Медіапедагоги розглядають кілька варіантів запровадження медіаосвіти: включення її до навчальних програм у загальноосвітньому чи вищому навчальному закладі; дистанційну освіту за допомогою телебачення, радіо, системи “Інтернет”; самостійну/безперервну освіту медіазасобами та ін. [5,с.201]. На думку науковців Інституту соціальної та політичної психології (ІСПП), реалізація медіаосвітнього навчання учнів, спрямованого на виховання їх особистісної медіакультури, орієнтовно може здійснюватися в різних формах: як системний шкільний спецкурс, як факультативні заняття, як інтеграція медіаосвітнього курсу з деякими наявними шкільними предметами.
За свідченнями фахівців ЮНЕСКО, медіаосвіта з’явилася я інструмент захисту від шкідливих ефектів і трендів медіа. Першою країною, яка використала цю парадигму «щеплення» стала Великобританія в 30-тих роках ХХ століття. У 60-тих роках переважна більшість західних інтелектуалів із заперечення медіа переключилася на заперечення та критику різних видів медіа і популярної культури. Цей процес прийнято називати "парадигмою популярної культури". Нарешті, наприкінці минулого століття прийшло розуміння, що ідеологічна сила медіа була пов'язана з натуралізацією зображення. На сьогодні у Великобританії та Австралії медіаграмотність викладається як окремий курс, у плані підготовки фахівців за гуманітарним напрямом. [3, с.207] . Нині ряд найавторитетніших міжнародних та європейських організацій (зокрема, ЮНЕСКО та Рада Європи) наголошують на необхідності запровадити медіаосвіту до навчально-виховного процесу. Оскільки сучасні мас-медіа відіграють вагому роль у житті сучасного суспільства та володіють потужнім освітньо-виховним потенціалом. [4, с.152
У сучасному суспільстві наукам природничого циклу належить особлива роль, оскільки в процесі їх вивчення відбувається формування основ світогляду, становлення моральної соціально-політичної культури. У зв'язку з цим проблема інтеграції географії, як предмету і медіаосвіти продиктована самим життям і є дуже актуально. Під час інтеграції географії та медіаосвіти використовуються: текст підручника; дидактичні матеріали, періодична преса; телевізійні передачі; аудіо-та відеозаписи, музичні твори, довідкова та енциклопедична література; інформація, отримана під час відвідування виставок, музеїв, туристсько-краєзнавчих екскурсій, подорожей. З метою формування в учнів критичного мислення, вміння аналізувати інформацію з різних критеріїв на заняттях з географії вирішуються проблеми медіаосвіти. Під критичним мисленням ми розуміємо здатність людини самостійно сприймати та аналізувати інформацію; вміння бачити помилки або логічні порушення у твердженнях партнерів; аргументувати свою думку, переглядати й, якщо вона не витримує критики; вміння розпізнавати пропаганду; наявність розумної долі скепсису, сумнівів; прагнення до пошуку оптимальних рішень; мужність, принциповість, сміливість у відстоюванні своїх позицій; відкритість до сприймання інших поглядів. Визначення методичних прийомів інтеграції залежить від медіаосвітніх і предметних завдань конкретного заняття з географії. Спектр методичних прийомів інтеграції досить широкий і залежить від: специфіки навчального предмета; індивідуальної методичної системи викладача; рівня розуміння мети і можливостей інтеграції медіаосвіти в географію; професійного бачення проблеми дослідження.
Органічно переплітаючи завдання медіосвіти з навчальними, розвивальними та виховними завданнями, використати прийоми: «Вірю-не вірю», «Викликаю асоціацію», «Географічна розминка», «Географічна лабораторія», «Географічний практикум», «Експрес-тести», «картографічна лабораторія», «Випереджувальне домашнє завдання», «Бліцопитування», «Проблемне питання», «Шпаргалка». Як бачимо, інтенсивний розвиток засобів масової інформації став визначальною рисою суспільного поступу в багатьох країнах світу у XX столітті. Особливістю змісту медіаосвіти, інтегрованої з географією, є те, що фактологічна основа того чи іншого навчального предмета одночасно є фактологічною основою медіаосвіти. Зміст медіаосвіти входить у контекст змісту географії, на основі тематичних, інструментальних, історико-логічних, фактологічних та інших взаємозв'язків.
Є безліч шляхів формування критичного мислення в учнів. Але найголовніше: зміст і методичне забезпечення шкільної освіти не повинні привчати учнів до «єдино правильних істин», до одномірного бачення світу. Отже, важко переоцінити значення розвитку критичного мислення в кожному чневі. Але, нажаль, орієнтації на розвиток у школярів цієї здатності ми майже не знаходимо в офіційних освітніх документах, у наукових дослідженнях, і підручниках та методичних посібниках. Проте, розбудова демократичного суспільства вільних людей, якими ніхто не зможе маніпулювати з будь-якою метою, неможливе без виховання критичної особистості, яка відчуває насамперед внутрішню свободу і незалежність.
Сьогодні ми знаходимося на ІІ Етапі поступового укорінення медіаосвіти та стандартизації вимог (2014–2016 роки), який включає зокрема
. організацію широкого громадського обговорення результатів експериментального впровадження медіаосвіти в педагогічну практику, врахування виявлених ризиків і ресурсів, подальше формування позитивної громадської думки;
· розроблення та затвердження державних стандартів фахової підготовки медіапедагогів, що встановлюють вимоги до її змісту, обсягу та якості;
· започаткування масової підготовки медіапедагогів у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної педагогічної освіти;
· підготовка інформаційно-методичних матеріалів, програмного інформаційно-комунікаційного забезпечення, відеотек, фонотек, інформаційних баз шкільних бібліотек;
· запровадження інтегрованої медіаосвіти в початковій та основній школі, факультативних медіаосвітніх курсів, активізація роботи шкільних медіаосвітніх студій різного профілю, гурткової роботи;
· розроблення та апробація варіантів курсу медіакультури для старшокласників з урахуванням переходу до профільного навчання;
· організацію систематичного підвищення кваліфікації педагогічних кадрів з питань викладання курсів медіакультури.[2].
Нещодавно до розробників медіаосвітніх теорій підключились психологи. Зокрема, М.В.Жижина переконана, що умови глобалізації та технізації сучасного суспільства актуалізують вивчення широкого комплексу психологічних проблем медіакультури, серед яких: психологічна безпека особистості в інформаційному суспільстві; вивчення впливів специфічних видів медіакультури на психіку людини; вивчення психологічних механізмів і наслідків впливу медіа на формування особистості молодої людини, на духовну культуру; психологічний аналіз самопочуття особистості в умовах медіасередовища; ідентичність особистості в умовах глобального поширення масмедіа; вплив медіасередвища на соціалізацію особистості; аналіз соціально-психологічних функцій комп’ютера та Інтернету; спілкування у віртуальному просторі: специфіка та ефекти; дослідження соціально-психологічних впливів Інтернету на особистість; гендерні особливості користувачів Інтернету; психологія залежності від віртуальної реальності і кіберпростору; рух особистості в полікультурних медіапросторах; соціально-психологічні ефекти мас-медіа; вплив соціокультурних факторів медіасередовища на дозвіллєві практики [7] – й висуває психологічну концепцію медіаосвіти. На її думку, медіаосвіта – це «напрямок в педагогіці й психології, що виступає за вивчення закономірностей соціальних особистісних упливів засобів масової комунікації і формування на цій основі медіакомпетентності особистості» [7, с.70].

А що фактично може запропонувати сьогодні школа учневі ? Окрім прийомів та методів, які використовуються в рамках інформаційно-комунікаційних технологій, на уроках природничого циклу доречно використовувати презентації. По-перше: їх наочність своїм змістом і завданнями створює пізнавальний інтерес, пробуджує активну розумову діяльність учнів. По-друге : презентації базують на раніше набутих знаннях, або ж підводять до нової теми. Це дозволяє систематично повторювати раніше засвоєний матеріал. А вивчений матеріал знаходиться у тісному зв’язку з проходженням та засвоєнням нового.По-третє: завдяки наочності складається певна конкретність і образність в абстрактному мисленні учнів. Вони намагаються шукати і знаходити спільне в різних явищах і процесах. Головне завдання вчителя полягає не тільки в забезпеченні засвоєння кожною дитиною наукових знань, а й у тому, щоб кожна з них оволоділа самою навчальною діяльністю. Тобто, щоб кожен учень вчився вчитися. У межах викладання географії, разом із традиційними технологіями навчання, закладено величезні можливості для застосування комп’ютерних технологій, насамперед, загальнодоступних засобів MS Office: текстовий редактор MS Word, програми MS Power Point, MS Explorer, MS Photoshop, Windows Movie Maker, My test. Вчителю географії потрібно використовувати програму MS Map Point для впровадження геоінформаційних систем під час створення динамічних картографічних об’єктів. Дидактичними можливостями інформаційно-комунікаційних технологій вважаю:
- індивідуалізацію навчального процесу,
- високий ступінь наочності під час вивчення географії;
- пошук необхідних ресурсів для занять (Інтернет тощо);
- можливість моделювання природних процесів і явищ;
- організацію групової роботи;
- забезпечення зворотнього зв’язку в процесі навчання;
- контроль та перевірку засвоєння навчального матеріалу.
У процесі роботи вибір способів використання ІКТ залежить від поставлених керівником дидактичних завдань. Комп’ютер у навчальному процесі виконує декілька функцій: він є засобом спілкування, створення проблемних ситуацій, партнером, інструментом, джерелом інформації, контролює дії учнів і надає їм нові пізнавальні можливості.
Висновки. Теоретичні концепції та моделі явища, котре сьогодні визначається як медіаосвіта, нині розробляють педагоги, журналісти, мистецтвознавці, соціальні педагоги, психологи, фахівці інших галузей знань, що засвідчує, що інтерес до медіаосвіти міжгалузевий, сталий, з гарними перспективами на майбутнє. А школу лише треба забезпечити інструментами, які дозволять використовувати медіаосвіту у навчально-виховному процесі: комп’ютерами, мультимедійними установками, інтерактивними дошками, ноутбуками та планшетами

Список використаних джерел:
1. Зражевська Н. І. Масова комунікація і культура: Лекції / Зражевська Н. І. – Черкаси : Брама – Україна, 2006. – 172 с.
2. КОНЦЕПЦІЯ ВПРОВАДЖЕННЯ МЕДІАОСВІТИ В УКРАЇНІ 2010-09-29 Схвалено постановою Президії Національної академії педагогічних наук України 20 травня 2010 року, протокол № 1-7/6-150
3. Гоне Ж. Освіта і засоби масової інформації / Ж. Гоне ; пер. з фр. -К., 2002. - 207 с.
4. Recommendations Addressed to the United Nations Educational Scientific and Cultural Organization UNESCO. In Education for the Media and the Digital Age. Vienna: UNESCO, 1999, Р. 273-274. Reprint in : Outlooks on Children and Media. Goteborg: UNESCO & NORDICOM, 2001, P. 152. - С. 152.
5. Онкович Г. В. Медіаосвітні технології і компетентнісний підхід / Онкович Г. В. Реалізація європейського досвіду компетентнісного підходу у вищій колі України : матеріали методологічного семінару. – К. : Педагогічна думка, 2009. – С. 212.
6. Федоров А. В. Медиаобразование в России и Украине: сравнительны анализ современного этапа развития (1992–2008) // Федоров А. В. Медиаобразование имедиакомпетентность: слово экспертам /под ред. А. В. Федорова. – Таганрог : Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2009. – С.201.
7. Жижина М.В. Медиакультура: культурно-психологические аспекты. / Жижина М.В. – Москва: Вузовская книга, 2009. – 188 с