Головна » Статті » Теорія географії » Основи фізичної географії | [ Додати статтю ] |
Логіко-пізнавальний апарат географічного
дослідження. Фізико-географічні класифікації Джерела інформації в географії. Видатні географи здійснювали первинні
дослідження через спостереження, експеримент та під час експедицій.
В географії використовуються здобутки, отримані в інших галузях знання чи
діяльності й викладені у формі карт, таблиць, описів чи фізичних теорій. В фізичній
географії поширені дослідження: 1) спостереження прямі та непрямі (тобто виконані
за допомогою приладів без участі людини) — насамперед, дистанційні з
геофізичних ракет, орбіт
космічних станцій, штучних
супутників Землі, а також за допомогою куль-зондів, літаків-лабораторій
тощо; 2) зйомки (геодезичні та топографічні, геологічні,
ґрунтові, геоботанічні тощо), що ними вкрито велику територію цивілізованого
світу; 3) спостереження та вимірювання, здійснювані з
борту науково-дослідницьких кораблів, що працюють за відповідними науковими
програмами, або ж рейсових морських суден та інших активних плавучих засобів,
котрі, не здійснюючи досліджень, зобов'язані (за правилами навігації) проводити
систематичні спостереження за програмами океанографічних і метеорологічних
станцій; 4)
метеорологічні й гідрологічні спостереження та вимірювання виконувані за
спеціальними програмами (настановами) на сітьових метеорологічних та
гідрологічних станціях і постах; відповідні дані збираються, опрацьовуються та
узагальнюються в Світових центрах метеорологічних даних у Вашингтоні, Мельбурні
й Москві; 5) наземні
спостереження стаціонарні (насамперед антарктичних та арктичних станцій,
комплексних і галузевих стаціонарів) та спорадичні (експедиції, мандрівки,
військові дії чи відповідне забезпечення народногосподарської діяльності —
меліоративного будівництва, спорудження великих об'єктів — ГЕС, АЕС тощо, де
потрібні ґрунтовні комплексні дослідження). Ці дані становлять істотну частину фактичного
матеріалу, котрий у сукупності з наявною системою попередніх знань і дає нове
знання. Якщо частини нової картини знань, отримані різними засобами, не
узгоджуються, виникає нагальна потреба уточнення відомостей, і створюється
поштовх до подальшого дослідження
тощо. Такий розвиток науки, що поєднує безперервність і
наслідування наукових фактів, і описує парадигма науки. 2. Фізико-географічне районування території. Основою вивчення фізичної географії є
фізико-географічне районування у прийнятій, на сьогодні, регіональній системі
таксономічних одиниць. Ця система
передбачає поділ географічної оболонки на континенти і океани. Континенти в
свою чергу поділяються на частини світу, субконтиненти, фізико-географічні
країни. Материк – компактна частина суші, оточена океаном. Континент – компактна частина суші оточена океаном з
прилягаючими до неї островами, що лежать на шельфі материка. Частина світу – це територія що характеризується певним
соціально-історичним розвитком, відкриттями і дослідженнями. Під субконтинентом розуміють групу фізико-географічних країн,
що розміщені в однакових кліматичних умовах і мають близьку геоструктурну
основу, а також характеризуються певним соціально-історичним розвитком. До
субконтинентів належить Сибір, Східна Азія, Середземномор’я, Західна Європа. Фізико-географічна країна – це цілісна територія, що
характеризується єдністю геотекстури і морфоструктури та певною специфікою
географічної зональності, обумовленої широтним чи висотним розподілом тепла
і вологи.
Переглядів: 4824
| Теги: | |
Матеріали по темі: |