УДК 91 (477) Микола Костриця

КРАЄЗНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО
ВІДДІЛУ РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО
ТОВАРИСТВА У КИЄВІ (1873 – 1876 рр.)

Висвітлюється роль інституції у становленні організаційних форм українського географічного краєзнавства.
Mykola Kostrycya. Regional activity of South-West Department of Russian's geographical society in Kyiv (1873 – 1876). The role of the institution in the establishment of the organization forms of the Ukrainian geographical study of local lore is discovered.


Припинення діяльності Комісії для опису Київського навчального округу лише на певний час загальмувало становлення організаційних форм українського географічного краєзнавства.
Починаючи з середини 50-х років XIX ст., пожвавлюється діяльність учених-природознавців Київського університету Св. Володимира, пов’язана, насамперед із пробудженням після поразки Росії в Кримській війні (1853–1856 рр.) суспільного руху та включенням до гімназійних програм циклу природничих дисциплін. Терпимість ц

УДК 338:91 (39.21, 06.61) Галина Баб’як, Василь Файфура, Дмитро Шушпанов

З ІСТОРІЇ ГЕОГРАФІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО
ВИВЧЕННЯ ПОНЯТТЯ "ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ”

У статті подано особливості формування поняття "трудовий потенціал”. Подано різні підходи до визначення поняття трудовий потенціал (від планової економіки і до сучасного етапу). Здійснено аналіз понять "трудовий потенціал”, поданих різними авторами відповідно до сучасних ринкових умов. На основі синтезу різноманітних підходів, запропоноване власне визначення трудового потенціалу.
Halyna Babyak, Vasyl Faifura, Dmytro Shushpanov. From the History of Studying the Conception "Labour potential”.
The article deals with the peculiarities of forming the conception "labour potential”. The different approaches to defining the conception "labour potential” (from the planned economics to the modern stage) are presented. The analyse of conception "labour potential” which are proposed by different authors according to the modern market circumstances is realized. On the basis of different approaches synthesis, the own conception of "labour potential” is offered.


Реформування економіки України у напрямку до ринкової робить надзвичайно актуальним питання сутності трудового потенціалу, проблему його формування та використання, формування і вдосконалення механізмів ринку праці.
Для наукового обґрунтування визначення сутності, формування та використання трудового потенціалу особливо важливою стає розробка теоретичних і методичних положень його дослідження. До певної міри ці питання відображені в науковій літературі.
Категорія "трудовий потенціал” почала утверджуватися в соціально-економічній та географічній літературі порівняно недавно. Її виникнення і відносну популярність пояснюють об’єктивними обставинами, що склалися у зв’язку з гострою потребою переведення економіки на шлях інтенсивного розвитку та якісними змінами в системі використання живої праці. Тому поряд із поняттям "трудові ресурси”, що містило в собі кількісну визначеність, почало вживатися поняття "трудовий потенціал”. Причому різні автори вкладали у нього неоднаковий зміст, але всі виходили з визначення сутності трудових ресурсів.
В науковій літературі склалися різні підходи до визначення сутності трудового потенціалу. Одні автори (Маслова І., Котляр А., Іванова Р., Пирожков С. та ін.) розглядають трудовий потенціал як узагальнюючу характеристику міри (кількості) та якості сукупних можливостей до праці працездатного населення по участі в суспільній діяльності, інші (Коров'яківська Н., Скаржинський М. та ін.) — зводять трудовий потенціал до потенціалу самої праці, зв'язуючи його з сукупним робітником. Залежно від умов аналізу проблеми, обсягу дослідження можна, на нашу думку, підтримати наведені підходи.
Які ж критеріальні ознаки сутності та змісту трудового потенціалу, його якості і кількості? Абсолютна більшість авторів, які займаються дослідженням проблеми трудових ресурсів, під трудовим потенціалом розуміють сукупну здатність до праці як форму прояву особистого і людського фактора, максимально можливу міру праці, якою володіє суспільство на даному етапі розвитку.
М. Скаржинський розглядає трудовий потенціал як одну з форм особистого фактора, який, на його думку, проходить в своєму русі ряд дослідницьких стадій: ресурсну, факторну (яка залежить від умов виробництва) й виробничу. Він підкреслює, що "виробнича здатність особистого фактора, яка виражена через потенційно можливий кінцевий результат, набуває економічну форму трудового потенціалу. Такий методологічний підхід правомірний тільки для визначення трудового потенціалу матеріального виробництва і не охоплює всього змісту поняття.
Н. Коров’яківська справедливо підмітила, що особистий фактор є свого роду специфічним виробничим ресурсом, в той час як сукупний робітник – умовою здійснення суспільного виробництва. Вона підкреслює, що виявом сучасного розуміння ролі людини в економіці як активного суб’єкта, вирішальної сили суспільного прогресу стало поняття "людський фактор”. Уявляється, що трудовий потенціал характеризує трудові можливості людського фактору в єдності економічного і соціального аспектів. Вихідною структуроформуючою одиницею аналізу трудового потенціалу є особистий трудовий потенціал, що утворює основу формування трудових потенціалів вищих структурних умов, а мірою прояву – суспільна діяльність.
Аналіз поняття "трудовий потенціал" як форми прояву людського фактора дозволяє в комплексі розглянути сукупність його соціально-економічних, професійно-технічних, організаційно-управлінських і психофізіологічних можливостей, визначити систему показників кількості та якості трудового потенціалу, провести аналіз на макро- і мікрорівнях, по вертикалі та його горизонталі, вияснити коло економічних відносин, що виникають в процесі формування і використання людського фактора. Такий підхід дає можливість також визначити сутність трудового потенціалу як поняття, що відображає соціально-економічні відношення, які виникають на всіх стадіях руху людського фактора: від формування ресурсів праці до повної реалізації трудових потенцій окремого або сукупного робітника в процесі суспільної діяльності.
Одні дослідники зводять поняття трудового потенціалу до трудових ресурсів; інші розуміють його розширено, тобто пов'язують трудові ресурси з засобами виробництва, а також з організацією особистісних і матеріально-речових елементів продуктивних сил. Так, Г. Сергеєва і Л. Чижова вважають трудовий потенціал ресурсами праці, якими володіє суспільство; чисельність працездатного населення та його якісні характеристики (стать, вік, освіта, професійна підготовка, кваліфікація тощо) визначають реальне значення "трудового потенціалу”. По суті, цієї точки зору притримується М. Гольдін, який пише, що кількісні характеристики трудового потенціалу визначаються чисельністю трудових ресурсів. Подібних визначень трудового потенціалу є чимало. В них фактично трудовий потенціал ототожнюється з трудовими ресурсами.
Можна було б навести й інші визначення трудового потенціалу, що побутували на початку 80-х років ХХ століття і були властивими московській науковій школі. Як правило, дослідники трудових ресурсів і зайнятості під трудовим потенціалом розуміли ті самі трудові ресурси з більшою або меншою конкретизацією їх якісних параметрів. Загалом, під трудовим потенціалом розуміли важливий елемент продуктивних сил.
Слід зазначити, що впродовж останніх десятиліть на лідерство в економічній науці претендували московські вчені, в тому числі й у тлумаченні сутності трудового потенціалу. В Україні склалися, головним чином, три осередки дослідження проблем трудових ресурсів і зайнятості — Київський, Львівський і Харківський, яким не є притаманною єдність поглядів стосовно сутності трудового потенціалу. Так, серед київських дослідників намітилися три позиції у розумінні сутності трудового потенціалу: трудоресурсна, політекономічна і демографічна. Першу відстоює В. Онікієнко, який вважає, що трудовий потенціал — це сукупність працездатного населення, яке має відповідну професійно-кваліфікаційну підготовку, застосовує працю у господарстві з урахуванням його технологічної та технічної оснащеності. В. Врублевський, Б. Сухаревський при визначенні трудового потенціалу акцентують увагу на зв’язку трудових ресурсів із засобами виробництва. Так, В. Врублевський вважає, що визначення трудового потенціалу лише, як маси праці, що знаходиться в розпорядженні суспільства, досить спрощене. Він відстоював політекономічні погляди на трудовий потенціал, розуміючи під ним сукупного працівника в його єдності з продуктивними силами. Б. Сухаревський в систему трудового потенціалу включає населення і зайнятість, освітній рівень, зміст праці, технічне озброєння праці, продуктивність праці.
Демографічний підхід до оцінки трудового потенціалу представлений у дослідженнях київських науковців. Вперше цей погляд виклав І. Лукінов у публікації про зв'язок між відображенням і використанням трудового потенціалу, де акцентувались роль і місце окремих поколінь у функціонуванні трудового потенціалу.
Вказані напрямки досліджень трудового потенціалу спиралися на вікові, демографічні, професійні та інші ознаки трудових ресурсів, пов’язаних з їх біологічною основою. Виробничо-трудовий, біологічно-демографічний підхід був переважаючим, що було даниною традиції, яка склалася під впливом матеріалістичних детермінацій і тоталітарно-бюрократичного режиму використання людських ресурсів у господарських процесах. Однак, ще були спроби вийти на загальнолюдські показники і критерії трудового потенціалу, розглянути його сутність і основні складові через призму всієї системи суспільних відносин, у тому числі взаємодію людини і навколишнього природного середовища.
С. Пирожков під трудовим потенціалом розуміє сукупність демографічних, соціальних і духовних характеристик і якостей працездатного населення, які реалізовані або можуть бути реалізовані в умовах досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, науково-технічного прогресу і системи відносин, пов'язаних з участю в процесі праці і суспільної діяльності.
Заслуговують на увагу дослідження львівських вчених, які розглядають трудовий потенціал як можливості, які можуть бути мобілізовані та приведені до дії у процесі праці і, які визначають фізичні межі трудового потенціалу на будь-якому рівні.
Оскільки трудовий потенціал людини є частиною його потенціалу як особистості, то по відношенню до індивідуму трудовий потенціал – це частина потенціалу людини, яка формується на основі природних здібностей, освіти, виховання і життєвого досвіду [3].
Із визначень трудового потенціалу нами виділено визначення демографів, які зводять його до тривалості працездатного періоду в житті людини. На наш погляд, основним є економічний зміст трудового потенціалу, тому спроби ототожнювати трудовий потенціал з трудовими ресурсами або інтерпретувати його лише, як один з елементів продуктивних сил не мають підстав.
Становлення ринкових відносин не лише не знизило значущості категорії "трудовий потенціал”, а, навпаки, вимагає поглибленого її дослідження з урахуванням сучасних соціально-економічних перетворень. Необхідність реалізації нових принципів управління економічними процесами відкривають актуальність й перспективність розвитку останньої. Вона дає змогу на територіальному рівні перейти від безпосереднього управління трудовими ресурсами до регулювання соціально-економічного середовища руху робочої сили, а на галузевому — загалом до стратегічного управління трудовим потенціалом і ефективним його використанням у певних виробничих умовах зокрема.
Дослідження трудового потенціалу за умов ринкових відносин не може обмежуватись лише статево-віковою структурою, тривалістю життя, загальноосвітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем населення тощо.
Він визначається також і тими резервами живої праці, що можуть бути використані за умов певних відносин власності, форм господарювання, існуючої системи мотивації праці. Через це варто перейти від статичної моделі розгляду трудового потенціалу як сукупності ресурсів і резервів живої праці до динамічної, тобто як здатності та можливості досягнення ним встановлених цілей. Останнє зумовлює необхідність приділити увагу не лише відтворенню окремих складових трудового потенціалу, а й рівню їх внутрішньої системної взаємодії, а також взаємодії зі своїм мікро- та макросередовищем для одержання результатів функціонування.
Головна специфіка сутності трудового потенціалу полягає у тому, що під впливом постійних змін суспільних форм і видів праці поступово розвивається людський фактор, підвищуються якісні характеристики робочої сили. Це, в свою чергу, має зворотний вплив на виробництво і зумовлює необхідність якісного оновлення форм його організації. При цьому останні супроводжуються тим, що індивіди, по-перше, як носії здатності до праці, по-друге, як, учасники процесу праці загалом, по-третє, як члени суспільства, вступають з цього приводу в певні відносини, які становлять основний зміст трудового потенціалу як соціально-економічної категорії.
Отже, трудовий потенціал є домінантною формою реалізації людського фактора. Такі категорії як населення, трудові ресурси, робоча сила виступають конкретними носіями останнього на певних стадіях його відтворення.
На стадії формування трудовий потенціал виявляє себе як населення й трудові ресурси. На стадії розподілу й використання він відбивається як потенційна і реальна робоча сила. Одначе, на відміну від попередніх категорій, трудовий потенціал характеризує також умови, за яких відбувається і є можливою його реалізація.
Загалом різноманітність прояву категорії "трудовий потенціал" свідчить про багатогранність сутності поняття "потенціал”, без з’ясування якого неможливо достеменно визначити природу якості трудового потенціалу. Проблему відтворення населення, й особливо його працездатної частини, віднесено до загальнодержавних. Підтвердженням цього є Указ Президента "Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року” від 03.08.99р. №958/99. В ньому відсутнє поняття "трудові ресурси”, а визначення категорії "трудовий потенціал” об’єктивно відображає ситуацію на ринку праці в умовах переходу до ринкових відносин. Відповідно до "Основних напрямів...”, трудовий потенціал визначається як "сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за наявністю окремих ознак (стан здоров’я, психолого-фізіологічні особливості, освітній, фаховий та інтелектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір проводити трудову діяльність” [1]. Однак, це визначення є дещо спрощене, не зовсім точне. На нашу думку, віднесення до трудового потенціалу осіб тільки працездатного віку дещо звужує його обсяги, бо при цьому не враховують осіб пенсійного віку, які можуть працювати. Крім того, зайнятість осіб пенсійного віку зумовлена ще й об’єктивними обставинами (низькі доходи окремих верств населення змушують працювати навіть тих, хто перебуває на пенсії). Тому доцільним було б до трудового потенціалу відносити не осіб працездатного віку, а працездатних осіб.
Виходячи з наведених визначень поняття, характеристики його кількісних та якісних параметрів, під трудовим потенціалом ми розуміємо ті можливості (демографічні, соціальні, духовні) працездатного населення, які можуть бути реалізовані і приведені до дій в умовах певного рівня розвитку продуктивних сил суспільства та науково-технічного прогресу.

Література

1. Указ Президента України "Про основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року”. Київ, 03.08.99 р. N 958/99.
2. Врублевский В.К. Развитой социализм: труд и НТР (очерки теории труда). Москва: Наука, 1984.
3. Генкин Б.М. Экономика и социология труда: Учебник для вузов. Москва: Издательская группа НОРМА – ИНФРА * М, 1998.
4. Гольдин М.И. Актуальные проблемы развития трудового потенциала общества зрелого социализма // Вопросы философии. 1982. N 5.
5. Долишний М.И. Качество трудового потенциала (социально-экономический аспект). К.: Наукова думка, 1986.
6. Долішній М.І., Злупко С.М., Токарський Т.Б. Трудовий потенціал, зайнятість і ринок праці. Львів, 1997.
7. Коровяковская Н.В. Совокупный работник социалистического общества. – Москва: Экономика, 1987. – С. 42.
8. Костаков В., Попов А. Интенсификация использования трудового потенциала // Социалистический труд. 1982. N 7.
9. Левченко О. Якість трудового потенціалу як визначальна умова конкурентоспроможності робочої сили // Україна: аспекти праці. 1999. N 6.
10. Лукинов И.И. Некоторые проблемы воспроизводства и использования трудового потенциала // Социалистический труд. 1981. N 8.
11. Маслова И. Трудовой потенциал: методические вопросы социально-экономической характеристики // Тезисы докладов Всесоюзной научно-практической конференции "Трудовой потенциал советского общества”. Т. 2, Ч. 1. Москва, 1987.
12. Пирожков С.И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. К.: Наукова думка, 1992.
13. Сергеева Г.П., Чижова Л.С. Эффективное использование трудового потенциала. Москва: Знание // Новое в жизни, науке, технике. 1987. N 7.
14. Скаржинский М.И., Баландин И.Ю., Попов А.И. Трудовой потенциал социалистического общества. Москва: Экономика, 1987.
15. Соціально-трудовий потенціал: теорія і практика. Частина 1 / За ред. Долішнього М.І., Злупка С.М. К.: Наукова думка, 1994.
16. Трудовий потенціал: зайнятість, теоретичні основи та регіональні особливості / Долішній М.І., Злупко С.М. та інші. Ужгород: Карпати, 1997.
17. Трудовой потенциал Украинской ССР. К.: Наукова думка, 1982.

арських властей до пробудження підвищеного інтересу до природознавства пояснювалась тим, що, за словами К.А.Тімірязєва, "...природничі науки, як найбільш віддалені від політики, вважалися і найбільш нешкідливими; їм не відмовляли навіть у відомій пошані, відкривали доступ до загальної системи навчання – до кадетських корпусів включно " [1].
Після відміни кріпосного права (1861) за новим університетським статутом з’явилася можливість організовувати при університетах Товариства дослідників природи. Їх виникнення відображало наукові тенденції Західної Європи, де природничі науки вступали в блискучу епоху свого розвитку.
Організаційне засідання Київського товариства дослідників природи (КТДП) відбулося 28 лютого 1869 р. у приміщенні університету Св.Володимира. Ініціатором створення КТДП були зоолог К. Ф. Кесслер і біолог-еволюціоніст О.О.Ковалевський. Активну участь у діяльності товариства у різний час брали геологи М.І.Андрусов, К.М.Феофілактов, В.Ю.Тарасенко, геолог і географ П.А.Тутковський, ботаніки О.С.Рогович, І.Ф.Шмальгаузен, зоолог О.О.Коротнєв та ін.
Завдання, структура і напрямки діяльності Товариства визначалися статутом. Головна мета полягала у дослідженні органічної і неорганічної природи території, що входила до Київського навчального округу, необхідно сприяти розвиткові природничих наук взагалі та поширювати природничо-історичні знання [2]. Для реалізації цих завдань планувалося спорядження експедицій та екскурсій для проведення наукових досліджень і збирання природничо-історичних предметів. 1870 р. було започатковано видання "Записок Киевского общества естествоиспытателей", на сторінках яких члени Товариства регулярно публікували матеріали своїх досліджень [3]. Внаслідок краєзнавчих експедицій членами товариства було складено і видано перші геологічні карти Києва і Київської губернії, проведено дослідження різноманітних компонентів природи території Київського навчального округу, інших регіонів України, зокрема Чорного і Азовського морів.
Таким чином, Товариство природодослідників прийняло естафету краєзнавчого дослідження України від Комісії для опису Київського навчального округу і заклало підґрунтя для відкриття в 1873 р. у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
Вирішальну роль у відкритті відділу Російського географічного товариства (далі – РГТ) у Києві відіграв уродженець Київщини, видатний вчений-етнограф, географ, автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Платонович Чубинський (1839 – 1884) [4]. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету, П.П.Чубинський ще в студентські роки познайомився з віце-президентом РГТ П.П.Семеновим, зі своїм ровесником-офіцером, слухачем Академії Генерального штабу Миколою Пржевальським, відомим на той час географом-мандрівником Миколою Миклухо-Маклаєм, який уже побував на Канарських островах, Червоному морі. Регулярно відвідував Павло Платонович лекції відомих географів в університеті. За сприяння П.П.Семенова Павлу Платоновичу дозволили брати участь у роботі відділу етнографії Російського географічного товариства. Він мріє про організацію комплексної експедиції з метою вивчення південно-західної частини імперії. Починає збирати матеріали про Україну, шукає підтримки у друзів і знайомих, зокрема у М.Костомарова, П.Куліша, Т.Рильського та ін. [5]. Та свій задум він зміг втілити лише у 1869 р., відбувши за українофільську діяльність та участь в нелегальній Київській громаді 6,5 років вислання до Архангельської губернії. Навіть у висланні дослідник часу не марнував. У далекому Архангельську П.Чубинський вражає всіх своєю бурхливою краєзнавчою діяльністю. Тут він вивчав хлібну продуктивність і торгівлю зерном на Півночі Європейської частини імперії. Матеріали етнографічного дослідження краю він надіслав до РГТ, де вони отримали високу оцінку фахівців. За "активные труды" у вивченні Півночі, РГТ нагороджує П.П.Чубинського у 1866 р. срібною медаллю. Цього ж року він став членом Вільного економічного товариства, а ще через рік – дійсним членом РГТ. 1869 р. за клопотанням П.П.Семенова вчений одержав дозвіл повернутися в Україну і йому доручають під егідою Російського географічного товариства очолити комплексну краєзнавчу етнографічно-статистичну експедицію до Південно-Західного краю.
Задум про спорядження такої експедиції зародився ще 1862 р. У рескрипті, виданому 8 вересня 1862 р. Олександром II, зокрема зазначалося: "Высочайше повелеть соизволил передать из сумм Министерства в Русское географическое общество десять тисяч рублей для отправления в 1863 г. зазначенной експедиции". Перед членами експедиції були поставлені завдання: 1) дослідити народності Південно-Західного краю, а саме – етнічні відмінності, які проявляються в мові, звичаях; відносну чисельність етнічних груп, важливі етнографічні кордони; 2) дослідити розподіл населення за віросповіданнями та міру його релігійності і культури; 3) дослідити господарський побут етнічних груп краю і рівень їх матеріального благополуччя [7].
В Україні дослідженнями мали бути охоплені Київська, Волинська і Подільська губернії. Проте польське повстання 1863 року перешкодило реалізувати цей задум. Приступивши до обов’язків керівника експедиції, П.П.Чубинський значно розширив коло запланованих раніше досліджень. У передмові до першого тому "Трудов" Павло Плато-нович, зокрема зазначав: "Сперва я указал на необходимость раздвинуть пределы исследования, не ограничиваясь Юго-Западным краем в административном смысле..." . Крім раніше запланованих, він залучає до кола досліджень південні повіти Гродненської й Мінської губерній, західні – Люблінської і Сідлецької та північно-східну частину Бессарабії, тобто місця компактного проживання українського населення.
Перша подорож розпочалась взимку 1869 р. Вона пролягала через Київський, Канівський і Черкаський повіти долиною річки Рось. З Бердичівського повіту експедиція переїхала у Житомирський повіт на Волині. Звідси відправились долиною річки Случ через Новоград-Волинський і Старокостянтинівський повіти в Подільську губернію. Тут досліджувались Проскурівський, Ушицький і Кам’янець-Подільський повіти. Далі Чубинський подався в Бессарабію, об’їхав Хотинський повіт, а потім повернувся в Подільську губернію (Ушицький, Проскурівський і Кам’янець-Подільський повіти). Потім досліджувалися Старокостянтинівський, Кременецький, Дубенецький і Володимир-Волинський повіти Волинської губернії. Звідси в Люблінську, Мінську і Гродненську губернії, потім – на Волинь – Ковельський, Луцький, Ровенський, Новоград-Волинський, Житомирський і Радомишльський повіти та в Київ. На другу зиму в 1870 р., П.Чубинський вирушив через Радомишльський повіт Київської губернії на північну окраїну Волинської губернії (Ковельський, Луцький, Рівненський повіти) і завершив його у Радомишлі. Під час третьої подорожі – влітку 1870 р. – члени експедиції обстежували Полтавську, Київську і Подільську губернії.
Загалом впродовж 1869–1870 років члени експедиції обстежили 36 повітів Правобережної України, 1 повіт Бессарабії, 9 повітів Люблінської і Седлецької губерній, 4 повіти Гродненської, 2 – Мінської і 2 – Полтавської губерній. Членами експедиції, у складі якої під керівництвом П.П.Чубинського брали участь І.Чередниченко, В.Кравцов, П.Раєвський, Б.Ілляшевич і К.Кардаш, менше, ніж за два роки було зібрано 12 томів унікальних матеріалів. Відділення етнографії РГТ на своєму засіданні 1871 р., на якому був присутній М.Костомаров, розглянуло ці матеріали і вирішило "в видах уменьшения расходов такого громадного материала" видати 7 томів (9 книжок), обсягом понад 300 друкованих аркушів.
"За особенно полезные труди в экспедициях, снаряженных Обществом" П.Чубинського нагородили золотою медаллю РГТ (1873), премією Російської академії наук (1879), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875). До речі, відбір експонатів на цю виставку здійснювала комісія на чолі з М.П.Драгомановим [8]. Для географів особливо цінний VII том з трьома картами: "Карта южно-русских наречий и говоров" (це була одна з перших досить точних карт розселення українців), "Карта еврейского населення Юго-Западного края", "Карта католиков, в т. ч. поляков Юго-Западного края". Дві останні – це карти розселення найбільших на той час етнічних меншин – євреїв і поляків у Правобережній Україні, на Волині і Бессарабії.
Праці П.П.Чубинського виводили географічне краєзнавство з регіонального на всеукраїнський і надукраїнський рівень. За словами академіка Л.С.Берга, "Труды" експедиції П.П.Чубинського стали "найвидатнішим явищем в історії", стали унікальною і неперевершеною народознавчою енциклопедією України, в якій акумульовані найхарактерніші риси, звичаї, традиції, обряди й інші історичні, етносоціальні та економічні відомості мешканців краю. Зазначимо, що П.П.Чубинський й далі продовжував вивчення теренів України, зокрема досліджував торфові ресурси і виготовлення заліза на Поліссі ("О торфе Киевской губернии" (1873), "О возникшем производстве железа на Вольни" (1875).
Незаперечний успіх етнографічної експедиції в Південно-Західний край, пожвавлення в Україні дослідницько-краєзнавчого руху вимагали утворення спеціального наукового центру. За цю справу й взявся П.П.Чубинський. У листі до М.О.Максимовича від 25 січня 1872 р. він писав: "На днях я еду в Киев, где пробуду больше двух недель. Там я буду ходатайствовать о создании Южного отдела Рус-ского Географического Общества. ”Эта организация необходима, она сдвинула б изучение края и народа. В Петербурге этому очень сочувствуют. Я знаю многих людей, желающих стать основа-телями отдела. Ваш авторитет в этом деле имел би исключительное значение". Високий авторитет П.Чубинського, як визначного дослідника-крає-знавця, дав змогу прискорити реалізацію давньої ідеї про створення у Києві реґіонального краєзнавчого центру. Як відомо, пропозицію про створення відділу Російського географічного товариства висувала ще Комісія для опису губерній Київського навчального округу. П.П.Чубинський, підтримуючи цю ідею, запропонував розширити функції губернських статистичних комітетів до окружних, надавши їм обов'язки координаторів реґіональних краєзнавчих центрів з комплексного дослідження підвідомчих їм територій.
Спираючись на підтримку М.О.Максимовича, О.Ф.Кістяківського, В.Б.Антоновича, М.І.Петрова, М.П.Драгоманова та інших учених, П.П.Чубинський уже 15 лютого 1872 р. подав Київському генерал-губернаторові О.М.Дондукову-Корсакову проект статуту Південно-Західного відділу РГТ [12]. Князь М.О.Дондуков-Корсаков прихильно поставився до цієї ідеї і всіляко сприяв дальшому розгляду проекту статуту у вищих інстанціях. Хоча правління Російського Географічного товариства та царський уряд зрештою погодилися на заснування Південно-Західного відділу РГТ, але його роль зводили до "вивчення губерній Київського навчального округу у всіх тих напрямках, які складають предмет дослідження товариства і особливо з ... статистики та етнографії" [13]. По суті, це була спроба урядовців на базі Південно-Західного відділу лише реанімувати колишню Комісію для опису губерній Київського навчального округу. Та практика діяльності новоутвореної науково-краєзнавчої установи порушила ці плани [14].
Офіційне відкриття в Києві Південно-Західного відділу РГТ відбулося 13 лютого 1873 року в актовому залі контори Державного банку. На засіданні 17-ти членів-засновників (П.П.Чубинський, В.Б.Антонович, П.Г.Житецький, К.П.Михальчук, Г.П.Ґалаґан, В.Ф.Симиренко та інші відомі наукові і громадські діячі) князь М.О.Дондуков-Корсаков ознайомив присутніх з "Положенням" про Південно-Західний відділ і пожертвував у фонд товариства перший грошовий внесок (500 руб). Головою відділу обрали Г.П.Ґалаґана, популярного в Києві мецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції і матеріально підтримувала вітчизняну науку. Управителем справ одностайно обрали П.П.Чубинського. Йому ж надали почесне право виступати з програмною промовою [15]. Слід вважати, що з цього дня починає вести свій літопис наукове географічне краєзнавство як організаційна структура. А відомий історик Н.Д.Полонська-Василенко справедливо вважає цю подію першим кроком до створення майбутньої Академії наук України [16]. Один з найсумлінніших дослідників історії Південно-Західного відділу Російського географічного товариства Ф.Савченко дуже вдало назвав період 70-х років XIX ст. часом "українського науково-культурного самовизначення" [17]. Ф.Савченко цілком слушно зазначав, що Київський відділ, на відміну від інших реґіональних відділів РГТ, зокрема Кавказького, мав національне обличчя, "український характер ".
У вступній промові на першому засіданні новоутвореного Товариства П.П.Чубинський наголосив, що утворення відділу покликане пожвавити економічний й інтелектуальний стан суспільства, сприяти виникненню нових наукових осередків в Україні. Зазначивши, що одним з головних завдань відділу є організація етнографічно-статистичного вивчення краю, насамперед трьох основних етнографічних типів – українського, польського і єврейського. Згадавши імена видатних українських і польських дослідників краю, Чубинський закликав присутніх працювати на користь країни, "откуда пошла есть руськая земля".
Навколо Товариства згуртувався потужний прошарок української інтелігенції. Його активними членами були В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, П.Г.Житецький, М.І.Зібер, О.Ф.Кістяківський, О.В.Клосовський, О.М.Лазаревський, М.В.Лисенко, С.О.Подолинський, О.О.Русов, І.Я.Рудченко, М.П.Старицький, М.П.Яснопольський. З перших днів існування Відділ розгорнув активне дослідження природних умов і соціально-економічного життя краю. Зокрема, К.М.Феофілактов здійснював вивчення геологічної будови і рельєфу, О.С.Рогович – рослинного світу, О.В.Клосовський – клімату, П.П.Чубинський, М.І.Зібер, С.А.Подолинський – населення, М.П.Яснопольський – стан хлібної торгівлі тощо. Особливу увагу вчені звертали на краєзнавче вивчення Києва, провівши 2 березня 1874 року одноденний перепис населення міста. Перепис дав цінні відомості про кількісний, становий, релігійний, національний склад населення, допоміг скласти розгорнуту краєзнавчу економіко-географічну характеристику міських жителів, яких, до речі, за переписом налічувалось 127551 осіб.
За матеріалами перепису у 1875 р. побачила світ книга "Киев и его предместия: Шулявка, Соломинка с Протасовым Яром, Байкова гора и Демиевка с Саперною слободкою по переписи 2 марта 1874 года, произведенной и разработанной Юго-Западным Отделом Императорского Русского Географического Общества". Книга містила значний статистичний матеріал, але була вкрай вороже зустрінута реакційними колами. Їх рупор – газета "Киевлянин", яку редагував професор університету В.Шульґін, вміщувала інспіровані властями матеріали, де висловлювався сумнів з приводу достовірності наведених у праці відомостей про соціальний і національний склад населення міста. Проти цих необґрунтованих звинувачень у "Киевском телеграфе" виступив М.І.Зібер. Тоді "Киевлянин" почав приписувати членам Південно-Західного відділу "...поширення соціалістичних ідей". Це негативно вплинуло на долю цієї науково-краєзнавчої організації.
Важливе місце в діяльності відділу займало налагодження відносин з іншими науковими товариствами й установами, обмін друкованою продукцією, складання і поширення програм для збирання матеріалів про край і предметів для музею, підготовка та заслуховування рефератів. Було закладено бібліотеку та музей.
У 1874 р. відділ одержав запрошення взяти участь у Географічному конгресі і географічній виставці в Парижі. Для відбору колекцій і складання бібліографічного огляду головних географічних та етнографічних праць про край, як було зазначено вище, було створено комісію під головуванням М.П.Драгоманова. На виставку надіслана колекція фотографій видів місцевості України, типів жителів та узорів-орнаментів.
Свої реферати на виставку представили: В.Б.Антонович "Про ремісничу і фабричну виробничу діяльність у Південно-Західному краї в кінці XVIII ст.", М.П.Яснопольський "Про умови торгівлі Південно-Західного краю і Малоросії з північно-західними і особливо польськими ринками", О.В.Клосовський "Деякі дані для кліматології м. Києва", О.К.Волков "Про сільські ярмарки та значення їх для вивчення кустарної промисловості", О.О.Русов "Російські тракти кінця XVII і XVIII ст." та "Деякі дані про Дніпро із атласа кінця минулого століття". Протягом восьми місяців відділ мав свій друкований орган – газету "Киевский телеграф". За матеріалами перепису населення 1874 року на сторінках "Киевского телеграфа" вийшло цілий ряд аналітичних матеріалів, зокрема "О жилище бедного населення Києва", "Квартирний вопрос в Києве", "Женский труд в Києве" та ін. [19].
Науковим органом відділу стали "Записки Юго-Западного отдела РГО", хоча фактично видавнича діяльність відділу розпочалася ще з перших днів його заснування, коли вийшли в світ три томи "Трудов" етнографічно-статистичної експедиції П.П.Чубинського.
Впродовж 1874 – 1875 років побачили світ два томи "Записок". Серед найцікавіших краєзнавчих публікацій до них вміщено статті О.Клосовського про клімат Києва, бібліографічний покажчик праць О.Роговича, присвячений природі Київщини, статті О.Русова про Остапа Вересая, М.Драгоманова – про відголоски лицарської поезії в руських (тобто українських) народних піснях. В узагальненому вигляді було видрукувано матеріали перепису населення Києва.
У зв’язку з проведенням перепису П.Чубинський повідомляв віце-президента РГТ П.П.Семенова: "Юго-Западный отдел уже имел честь сообщить Вам о полном успехе переписи, о результатах её, по которим вказалось жителем в Киеве, не считая предместей, на 50 % почти более, чем считалось официально" [20]. У звіті, представленому князем М.О.Дондуковим-Корсаковим у грудні 1873 року правлінню РГТ, зокрема повідомлялося: "В первый же год своего существования Отдел успел составить и распространить обмерные программы для собирания сведений о крае, что вызвало уже присылку в Отдел разнообразных материалов, (...) выслушал 10 рефератов, касающихся края в естественно-историческом, зтнографическом и статистическом отношениях, что дало возможность приступить к напечатанию очередного тома "Записок", (...) положил основание зтнографическому музею, в который поступило уже до 800 предметов ".
Наукова продукція відділу дістала широкий міжнародний розголос. У рецензії на два перші випуски "Записок" англійський вчений У.Ральстон писав: "Книги, про які ми говоримо, прекрасно характеризують вчених, що завдяки своїй високій працездатності випустили їх у світ. Ніде на світі не видають тепер подібних книг краще, ніж у Росії".
Науковці товариства склали програму комплексного краєзнав