Реклама
Лаковая миниатюра федоскино шкатулки www.palekh.su.
Головна » Статті » Теорія географії » Геологія [ Додати статтю ]

Основні етапи розвитку Землі: Кайнозойська ера
    Кайнозойська ера

    Кайнозойську еру, або еру нового життя, раніше поділяли на третинний і четвертинний періоди, а третинний – на палеогенову і неогенову епохи. Тепер обом цим епохам надано значення періодів, а термін "третинна система” більше не вживається.
    У кайнозойську еру остаточно сформувалися сучасні материки і океани, відбувся один з найбільш напружених в історії Землі альпійський цикл тектогенезу, сформувався сучасний рельєф поверхні Землі та її кліматичні зони, відбувся останній етап розвитку сучасного органічного світу.

Палеогеновий період

    Палеогеновий період виділив у 1866 році німецький геолог к, Наума. Тривалість періоду 35 – 40 млн. років. Період поділяється на три епохи – палеоценову, еоценову й олігоценову.
Фаціально палеоген різноманітний. Серед його утворень поширені фліш, алеврити, піщано-глинисті моласи, зоогенні, зокрема нумулітові піски та пісковики з концентраціями фосфоритів, опоки, трепели, спонголіти, вулканогенні і туфогенні породи. Серед відкладів континентального походження значно поширені лімнічні вуглевмісткі породи.
  
 Органічний світ


    З безхребетних найбільше значення для стратиграфії мають форамініфери та молюски. З форамініфер величезного розвитку досяг ряд нумуліти. Замість орбітоїдів, які вимерли в крейді, в палеогені з’явилися нумуліти, дискоцикліни, асиліни, оперкуліни, лепідоцикліди тощо, які широко розселилися в мілководних зонах Тенісу та пов’язаних з ним епіконти¬нентальних морях. Часом їхнього розквіту був еоцен. Наприкінці олігоцену вони майже вимерли. З інших груп форамініфер найбільше значення мають планктонні форми з ряду Rotaliidae (родини Globigerinidae та Globorotaliidae).

     Серед молюсків найбільше стратиграфічне значення мають пелециподи та гастроподи, які прийшли на зміну амонітам і белемнітам. Кількість їх родів дуже велика. З дуже різному¬нітних пелеципод характерні Cucullaea, Arca, Pectunculus, Limopsis, Crassatella, Astarte, Veneri¬cardia, Cyprina, Pitar, Cardium, Corbula, Ostrea, Spondylus, Pecten, Chlamys,  з гастропод – Turritella, Mesalia, Natica, Athleta, Fusus, Pleurotoma, Aporrhais, Solarium.
    Серед головоних молюсків трапляються всього кілька родів (Nautilus, Aturia, Beloptera та ін.), стратиграфічне значення яких незначне.
    З інших безхребетних багато губок, рештки яких разом з панцирами радіолярій і діатоміт є істотною складовою частиною трепелів, діатомітів, спонголітів.
З хребетних на зміну плазунам прийшли ссавці – сумчасті та плацентарні. У палеогені переважали сумчасті, які мали тоді майже повсюдне розповсюдження. В еоцені панівне становише перейшло до плацетарних. Мезозойські ссавці були виключно наземними тварина-ми. У палеоцені вони пристосувались до життя також на деревах, у середньому еоцені освоїли повітря, а в пізньому еоцені також водне середовище, поступово захоплюючи таким чином, усі ті екологічні сфери, які належали в мезозої плазунам. Палеоценові сумчасті були вже значно спеціалізовані і представлені деревними й наземними комахоїдними та всеїдними тваринами.
    У складі плацетарних палеогену, крім комахоїдів, які існували вже в крейді, були примітивні копитні (ряд Condylarthra) – п’ятипалі пальцеходячі тварини з ознаками парно- й непарнокопитних, примати, предки сучасних лемурів (Adapis), перші представники виключно палеогенових рядів диноцератів і тапіроподібних пантодонтів, примітивні неповно зубі, зайцеподібні гризуни, хижаки (Creodonta).
    Еоцен був часом дальшої глибокої спеціалізації і великого поширення ссавців. З давніх груп продовжують існувати пантодонти (Coryphodon), диноцерати, серед яких – невеликий собакоподібний всеїдний Mongolotherium і незграбний слоноподібний Uintatherium, хижі креодонти (Hyaenodon). З’явилися перші рукокрилі  (летючі миши) та китоподібні - зубасті кити (Zeuglodon). Копитні розгалузилися на парно- й непарнокопитних. Серед непарного¬пит-них з’явилися перші кінські (Hyracotherium, Eohippus) розмірами з собаку, носорогоподібні (Amynodon) та тапіроподібні (Desmatothrrium). Серед парнокопитних – перші свиноподібні (Achaenodon) та карликові предки сучасних верблюдів (Protylopus). Пізніше з’явилися справжні хижаки, серед них перші собачі (Canidae), коти (Felidae) і дрібні жуйні (Archaeomeryx). Напр謬кінці епохи вже жили хоботні. Їх представники – північно-африканський Moeritherium,  який був розмірами лише з сучасного тапіра і мав зачаткові бивні. На межі верхнього еоцену – ниж¬ньо¬го олігоцену появились слонові (Palaeomastodon), рештки якого знайдено на території Єгипту.   
    В олігоцені з’явилися великі рогаті ембрітоподи (Arsinoitherium), нові непарнокопитні (Hyracodon, Brontops) та безрогі носороги (Aceratherium, Indricotherium), серед парнокопитних перші справжні свині (Anthracotherium), олені, більш досконалі кінські ((Mesohippus), з гризунів – боброві, хом’якові, дикобрази, з морських ссавців – беззубі кити та сиренові (Hali¬therium). Багато нових хижаків.
    У Патагонії у відкладах олігоцену знайдено першу широконосу мавпу, а в Єгипті (околиці Файюму) – перших людиноподібних мавп ( Parapithecus та Propliopithecus).
    Просторове розміщення викопних хребетних свідчить про те, що Австралія в палеогені ізольованою зоогеографічною областю де жили лише нижчі хребетні, сумчасті та одно прохід-ні. До появи людини вищих плацентарних там, мабуть, не було. Південна Америка в палеогені також не мала сухопутних зв’язків з Африкою, а наприкінці раннього еоцену – і з  Північною Америкою. З цього часу в ній розвивалися лише сумчасті, неповно зубі, лемури та ще деякі, не характерні для інших континентів нечисленні вищі плацентарні. Північна Америка в середньому еоцені втратила зв’язок з Євразією. У складі її фауни багато невідомих в Євразії непарнокопитних – кінських, тапірів, бронтотеріїв, гіракодонтів та інших.
    Палеогенові амфібії та рептилії представлені виключно сучасними рядами. Рештки птахів трапляються рідко і належать також сучасним формам, позбавленим зубів.
    У наземній флорі на межі крейдового і палеогенового періодів радикальних змін не відбулося. Проте загальний характер розташування її на поверхні Землі, принаймі в найбільш вивченій північній півкулі, значно змінився. Наземна рослинність, яка в крейді була скрізь більш-менш однаковою, вже в палеоцені розподілилася принаймні між двома широтними фітогеографічними зонами. Перша зона проходила від Мексики та південної частини США через південну частину Європи в Південну Азію. Характерною її особливістю був виключно тропічний склад флори в палеоцені і особливо в еоцені.
    Друга зона охоплювала Північну Америку, Гренландію, Арктику, Північний Урал, Анадирське плоскогір’я Північний Казахстан та Приморський край. Вона характеризувалась рослинністю сучасних помірних широт, але з домішкою деяких більш теплолюбних форм.
    В Євразії флора від палеоцену до середнього еоцену ставала все далі більш тропічною, причому в середньому еоцені вона нагадувала флору тропіків, а пізніше до неї поступово домі¬-шу¬вались, а в олігоцені майже переважали представники рослинності помірних широт (табл.).

Відділ

Південна зона

Північна зона

Олігоцен

Вічнозелений дуб, лавр, ліани, секвойя, болот­ний кипа­рис, волоський горіх, бересклет, тополя, береза, деякі бобові  та імбирні рослини. (Зміїв, Харківська обл.)

Болотний кипарис, секвойя, гліптостро­бус, дуб, бук, береза, клен, виноград, папороті (г. Ашукас оз. Зайсан).

Еоцен

Мірта, сандалове, коричне та мильне дерева, фікуси, різноманітні пальми, лаври, тропічні папороті, гладко-листі дуби, секвойя. (Житомирська облю, с. Рижани)

 

Олігоцен

Вічнозелений каштан, гірський дуб, лавр, камфорне та коричне дерева, магнолія, волоський горіх, вільха, верба, бересклет, бамбук, туя, різні папороті. (м. Комишин, г. Уші.).

Гінкго, метасеквойя, волоський горіх, платан, магнолія, ліани, вільха, клен, виноград, папороті (Якутія – оз. Тастах, Пенежська губа).

     
Неогеновий період

    Назву періоду вперше запропонував австрійський геолог М. Гермес в 1853 р. Тривалість періоду 30 млн. років. Поділяється на дві епохи: нижню – міоцен, верхню – пліоцен.
    Назва пов’язана з тим, що в цей період на поверхні Землі склалися нові умови, які чітко відрізняють неоген від попередніх геологічних періодів і близькі до сучасних. Континентальні та океанічні западитни в неогені вже набули майже сучасних обрисів. Повністю розпався Теніс. На його місці лишилася система окремих, дуже своєрідних морських басейнів типу сучасних середземних морів, часто неглибоких та солонуватоводних, погано або й зовсім не пов’язаних один з одним.
    Неоген представлений відкладами, які нагадують відклади сучасного Середземного моря, а також осадами солоноватоводних басейнів, лагун, морських узбереж та заток. Глибо-ководні породи цього періоду на сучасних континентах майже не відомі, мабуть тому, що райони їх накопичення, перебувають під водою. Склад неогену: різноманітні глини, піски та пісковики, органогенні та хемогенні вапняки, гіпси, кам’яна сіль, трепели, опоки. В зонах ак-тивних прогинів накопичувався піщано-глинистий фліш або мілководні та лагунні моласи. Се-ред континентальних порід переважають субаквальні – пролювіальні, алювіальні, озеро-болотні, місцями вуглевмісні відклади. Неоген був часом активних тектонічних рухів, з якими в багаnьох місцях були пов’язані підводний і надводний вулканізм та накопичення туфів і туфітів.

Органічний світ

    Протягом неогену органічний світ поступово набував сучасних рис як у своєму складі, так і в особливостях розміщення на земній поверхні. Із складу хребетних зникло багато давніх форм: примітивні хижаки – креодонти, архаїчні гризуни, копитні та ін. Стали менш різноманітними сумчасті, ареал поширення яких значно скоротився.
   В міоцені серед справжніх хижаків з’явилися перші представники родини ведмежих та гієнових. На неосяжних просторах Європи, Азії та Африки розплодилися шаблезубі хижаки з родини котів – Machairodus.  Утворення широких рівних степових просторів дало значний поштовх розвитку копитних і занепаду менш рухливих мешканців заболочених та залісених низин. Серед непарнокопитних стало набагато більше досконалих кінських – Parahippus, Hypohippus, Hipparion. В кінці пліоцену з’явилися перші справжні коні (Equus). Серед парнокопитних виникають численні представники порожнисторогих – газелі, антилопи, кози, бізони, барани, бики. У середньому міоцені в Північній Америці з’являється великий жирафо- подібний верблюд (Alticamelus. З середнього пліоцену в Східній Європі, Центральній Азії та Сибіру розселюються справжні верблюди Paracamelus, жирафи, олені, серед яких – гігантський Megaloceras. Серед мешканців зволожених низовин з’являються бегемоти, кабани, тапіри. Продовжують існувати антракотерії, носороги – Elasmotherium, Aceratherium і трубкозубі мурашкоїди. Серед неповнозубих характерний лінивець Megatherium. У складі хоботних з’являється  Dinotherium, Mastodon, Gomphotherium, а в пліоцені – справжні слони (Protelephan) 
   У складі приматів мартишко подібні – Macaca, Mesopithecus та людиноподібні – Oreopithecus, Australopithecus.
   У неогені значно збагачується склад водних ссавців. Виникають перші дельфінові, нові представники беззубих китів, вухасті і справжні тюлені, моржі та сиренові.
Завдяки численним знахідкам фауни в різних частинах світу можна визначити основні зоогеографічні провінції неогену та їх взаємозв’язки. В ранньому і середньому міоцені в північній півкулі виділяються дві провінції – північноамериканська та євроазійська, зв’язок між якими був забруднений. У міоценову епоху в Північній Америці було багато ендемічних груп, але не було порожнисторогих, які з’явилися тут лише в антропогені, жирафових, людиноподібних мавп, рогатих оленів, багатьох хижаків. Зв’язок між цими двома провінціями та обмін фауною налагодився очевидно через Північно-Східну Азію і тільки в пізньому міоцені. В Північну Америку емігрували хоботні, носороги, багато хижаків та порожнистого-гих, а в зворотному напрямку розселилися деякі групи вищих копитних. Мішаний комплекс фауни, що утворився в цей час, був дуже поширений в Євразії від Монголії та Західного Сибіру до Середземного моря, а також в Північній Африці. До його складу входили хоботні, парнокопитні – порожнисторогі, гіпаріони, безрогі носороги, свині, жирафи, гімнові, ведмежі, людиноподібні мавпи. За назвою села Пікермі біля Афін, де відкрито багате місцезнаходження решток ссавців, цей комплекс називається пікермійським.
    Південна Америка в міоцені, а Австралія протягом неогену були в умовах ге6ографічної ізоляції. В Австралії у відкладах неогену знайдено тільки рештки сумчастих та зубастих китів. У Південній Америці ще існувало багато архаїчних форм – нотоунгулят, кандилятрів, сумчастих, неповнозубих, гризунів, деяких мавп та китоподібних.
   У пліоцені зв’язок між двома американськими материками поновився і характерна південноамериканська фауна була поступово витіснена емігрантами з півночі. Тепер з місцевої фауни зберігаються лише лінивці, мурашкоїди, лемури, броненосці та деякі інші. Причиною переміщення багатьох північноамериканських ссавців на південь було, очевидно, значне похолодання і висихання степів, яке настало в північній півкулі в пізньому пліоцені.
    В Європі та Азії з цим часом була пов’язана також міграція на південь тапірів, мастодонтів, гіпаріонів та інших тварин і значне розселення порожнисторогих, слонів і хижаків, які пристосувалися до більш сухого і холодного клімату.
    Фауна форамініфер неогену характеризується розвитком ендемічних форм. Найхарак-терніші з них родини Miliolidae, Elhidiidae  та Nonionidae. З Тенісу під час трансгресії набули великого поширення планктонні родини Polymorphinidae, Globigerinidae  та ін. З нумулітид зали¬шилися тільки представники родів Operculinas і Heterostegina, які живуть у тропічних морях і досі.
Неогенові губки представлені переважно сучасними родами і відомі мало. Голкошкірі зустрічаються рідко, і стратиграфічне їх значення невелике. Їх склад близький до сучасного. Краще за інших вивчені їжаки. Моховатки широко відомі на півдні Східно-Європейської платформи, на Кавказі. В окремих районах вони разом з іншими колоніальними тваринами побудували рифи. Прикладом є мембрані подові рифи Керченського півострову, а також Товтри Поділля. Корали мають велике поширення, але в зв’язку з похолоданням у неогені їх поширення увесь час зміщувалось на південь, наближаючись до сучасної.
    Серед пелеципод та гастропод більшість належить сучасним родам. Велика їх різноманітність і поширення визначило важливу роль цих родів у стратиграфії неогену Серед пелеципод найхарактерніші Ostrea, Venericardia, Limnocardium, Venus, Mactra, Ervilia, Donax, Tapes, Corbula, Pholadomya, Congeria, Prosodacna, Dreissensia  та ін; з гастропод – Barbotella, Gibbula, Turritella, Trochus, Hydrobia, Cerithum та інші.
     Неогенова флора характеризується добре виявленою широтною зональністю. Найповніше її вивчено у північній півкулі, де збереглося чимало її місцезнаходжень, зокрема на півдні Донбасу.
    Міоценова флора середземноморської ботанічної провінції ще має багато теплолюбивих елементів, але їх кількість з часом скорочується, і вони поступово мігрують на південь або локалізуються в приморських, більш вологих і теплих, районах. Міоценова флора в основному широколиста з домішкою субтропічних і хвойних рослин. Широкого розвитку набувають сережкоцвіті, листопадні, кількість яких, як і хвойних, збільшується на північ. У нижньосарматських відкладах р. Кринки (Донбас) знайдено секвойю, тис, сосну, тополю, каштан, бук, дуб, клен, горіх, ліщину, березу, таксодіум, ліріодендрон, лавр, виноград, ліани.
    Поступове зникнення кількості теплолюбних рослин до повного їх зникнення у сучасних середніх широтах простежується і в складі пліоценової флори. Тут набувають дедалі більшої ваги листопадні та хвойні рослини, а на півдні Східно-Європейської платформи, де в пліоцені було багато степів, - різноманітні трави та злакові.
    Рослинні комплекси північної провінції також свідчать про поступове похолодання. У міоцені переважали листопадні та хвойні рослини, а в пліоцені вони вже повністю панували на суші того часу. В більш високих широтах вже існувала тайга та лісотундра і лише на тихоокеанському узбережжі утримувалися численні групи теплолюбних рослин. Так само змінювалися протягом неогену і флора Північної Америки.

Література

1.    Афанасьев Г.Д., Зыков С.И. Геологическая шкала фанерозоя в свете новых констант. М., Наука, 1975.
2.    Будз М.Д. Гідрогеологія. Рівне, 2006
3.    Виткевич Г.В. Геологическая хронология Земли. М., Наука, 1984.
4.    Свинко Й. М. Геологія. К.: Либідь, 2003.
5.    Якушова А.Ф., Хаин В.Е., Славин В.И. Общая геология. М., изд-во Моск. ун-та, 1988.
Фото: theresilientearth.com
Джерело: Література
Категорія: Геологія | Додав: wiktor (04.01.2011) W
Переглядів: 15313 | Теги: пліоцен, палеоген, кайнозойська ера, етапи розвитку, неоген, олігоцен, міоцен, Земля | Рейтинг: 3.7/3
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar