Реклама
Недорого флагшток напольный купить по низкой цене с доставкой по Украине от компании СТАЛКОЛ.
Головна » Статті » Теорія географії » Геологія [ Додати статтю ]

Основні етапи розвитку Землі: Силур, Девон, Карбон, Перм
   Силурійський період

    Силурійську систему виділив у 1835 р. англійський вчений Р. Мурчи сон в Уельсі і назвав її ім’ям давнього кельтського племені силурів, яке населяло колись ці місця. Силурійська система поділяється на два відділи: нижній і верхній. Тривалість періоду 44 – 45 млн. років.
    У силурійському періоді існували ті геосинкліналі й платформи, що і в ордовіку. Моря в геосинклінальних зонах були здебільшого острівними. У силурійських геосинкліналях накопичувались величезні товщі осадових і вулканогенних порід, які зазнали значного метаморфізму. У платформенних морях відкладалися вапняки, мергелі, пісковики, доломіти. В кінці періоду місцями накопичувались лагунні фації (кам’яна сіль, гіпс). Характерними для силуру є граптолітові сланці і цефалоподові, брахіоподові й табуляторі вапняки, що місцями утворювали рифові споруди.

Органічний світ

    У відкладах силуру знайдено перші наземні рослини. Найдавніші з них належать до типу псилофітових – Zosterophyllum, Varravia. Вони росли на зволожених місцях або в мілких прісноводних водоймах. Виникли вони, мабуть, з бурих водоростей, з якими мають ряд спіль-них особливостей будови. Деякі риси (будова, спорангія) зближують їх із сфагновими мохами. Найбільш високоорганізованою рослиною силурійського періоду є невелика (до 1 м) дерев’яна рослина Baragwanathia з верхнього силуру Австралії, що належить до примітивних плаунових.
    Вихід рослин на сушу і завоювання ними широких наземних просторів були важливою подією в розвитку органічного життя на Землі і поклали початок освоєння суші тваринами.
    В силурійському періоді продовжували розвиватись ті ж самі типи морських безхребетних, які жили в ордовіку. З найпростіших відомі крем’янисті радіолярії. Серед форамініфер поширені преставники рядів астроїзид та вапнякових лагенід. З’являються перші аглютинові амодисциди. З нижчих багатоклітинних зустрічаються кам’янисті чотиривісні губки Astylospongia. Кишечнопорожнинні представлені рифоутворюючими строматоподами, колоніальними і поодинокими коралами. Дуже поширені табуляти – Halysites, Syringopora, Tetraporella, Favosites, Alveolites. З ругоз слід назвати Goniophyllum, Cystiphyllum, Omphyma;із справжніх восьмипроменевих – Heliolites.
    Значно зменшуються кількість трилобітів, хоч біостратиграфічне значення їх ще велике. Воно посилюється появою нових родів, що не переходять у девон. Усі відомі роди належать до класу полімерів і мають різноманітні ознаки пристосування. Найхарактерніші Phacops, Harpes, Encrinurus, Calymene, Dalmanites. З інших членистоногих відомі остракоди, в складі яких з’явились нові види, а також велетенські раки Eurypterus, Pterygotus, Myxopterus – найбільші тварини цього часу, вищі і мечохвості раки – лімуліди.
    З головоногих молюсків важлива роль належить наутилоідеям, хоч порівняно з родо-виком у розвитку їх спостерігається деякий спад і під кінець силуру деякі групи їх вимирають. Найчисленнішими є онкоцератиди, серед яких з’являється ряд нових родів (Gomphoceras, Cyrto¬ceratus), ортоцерадити (Bohemicus, Virgoceras) і дискоцератиди (Phragmoceras та інші). У Карнійських Альпах у верствах верхнього силуру знайдено рештки примітивних амоноідей з ряду агоніатитів.
    Значно зростає кількість двостулкових молюсків, у складі яких багато нових родів – Leda, Pteria, Cardiola, Praecardium та інші. Серед гастропод найчисленніші ковпакоподібні. З’являються перші натікопсиди і башточноподібні гастроподи.
    Серед моховаток найбільш поширені представники родини фенестелід – Fenestella, Semicoscinium. Багато брахіопод, хоч родовий їх склад біднішає. Серед беззамкових відомі Lingula, Crania, серед замкових найбільше пентамерід – Pentamerus, Strophomera.   З’являються перші нові роди атрипід, рінхонелід, продукти і спіреферид (Atrypa, Chonetes, Eospirifer), а в пізньому силурі – теребратулід.

   Дуже поширені і різноманітні граптоліти, хоч переважна більшість їх під кінець силуру вимирає. Риби представлені панцирними безщелепними – кісткощитковими (Cephalaspis), безщитковими (Birkenia), різнощитковими  (Pteraspis) і щелепноротими – справжніми щелеп-ними рибами,які мали парні плавники і складний хребет. Серед останніх цікаві акант оди, які мали ознаки хрящових і костистих риб, і пластиношкірі – плакодерми.
    Найбільше стратиграфічне значення мають головоногі молюски, брахіоподи, трилобіти та граптоліти.  
 
Девонський період

    Девонський період був виділений в 1839 р. англійськими геологами Седжвіком і Мурчи соном у Великобританії, в графстві Девоншір. Тривалість девону 45 – 50 млн. років.
    Девон поділений на три відділи, по два яруси в кожному: у нижньому  відділі – жединський і кобленський, у середньому – ейфельський і живецький, у верхньому – франський і фаменський.
    Каледонський орогенез наклав чіткий відбиток на фізико-географічні умови ранньо-девонської епохи, яка була найяскравішим теократичним етапом у геологічній історії Землі. У середньому девоні занурення в геосинклінальних зонах викликали нові затоплення платформ, максимум яких був у  франському віці. Для фаменського віку характерне часткове підняття, регресія моря, а подекуди й горотворні рухи, якими відкривався другий у палеозої – герцинський цикл орогенезу.
    Складний хід девонської історії відбився на особливостях відкладів цієї системи. Насамперед тут вперше зустрічаються потужні континентальні відклади. Найхарактерніша з них  - фація давнього червоного пісковику (Old Red Sandstone), яка дуже поширена в областях ка¬ледонської складчастості північної півкулі: на Британських островах, Скандинавії , островах Шпіцберген, Медвежих, Ньюфаундленді, Гренландії. Петрографічно – це червоноколірні або строкаті пісковики, конгломерати, сланці алювіального, пролювіального і пустинного походження, "німі” або з рештками риб, раків і рослин. Розвинені вони на рівнинах, що при¬-лягають до каледоніт, або в між гірських западинах їх; місцями їх потужність досягає 6000 м.
    Другою особливістю девону є поширення лагунних відкладів – кам’яної солі, гіпсу, доломіту, хемогенного вапняку.
    Серед морських порід багато вапняків: брахіоподових, криноїдних, гоніатитових, рифових – табулятових і строматопорових та інших.

Органічний світ

    Різка зміна фізико-географічних умов викликала істотні зміни в складі органічного світу. Девонський період характеризується зникненням або занепадом ряду груп організмів, що були значно поширені в минулому, і разом з тим розквітом багатьох інших форм , які пристосувалися до нових умов життя і набули великого поширення, різноманітності і більш високої організації. Тварини і рослини освоїли прісноводні водойми і сушу.
    З найпростіших у девоні існують радіолярії та форамініфери. Серед останніх з’являю¬ться численні текстулярії, міліоліди, лагеніди. Серед губок зустрічаються перші вапняки фор¬¬ми. З кишечнопорожнинних присутні рифоутворюючі строматоподи (Stromatopora, Labechia) та хететиди (Chaetetes). Серед табулят виникають нові представники рядів аулопорид (Cladochonus, Aulocystis) і фавозитид (Michelina). Ругози поповнюються родами Zaphrentys, Amplexus, Calceola. Кількість трилобітів значно зменшується, найхарактерніші Dalmanites, Proetus, Asteropyge, Dianops.  Більшість з них у кінці девону вимирає. З членистоногих знайдено рештки гігантських морських скорпіонів – Eurypterus, Pterygotus, осткакод, особливо бейрихіїд, перших ластоногих раків – філопод (Pseudestheria), різноманітних комах – первинно безкрилих, багатоніжок, кліщів, павукоподібних.
    Серед пелеципод з’являються перші представники піннід, авікулопектенід, мітілід, соленіїд та ін. У комплексі гастропод зустрічається багато белерофоннід. Істотну роль далі відіграють головоногі, проте нпутілоідеї. З наутілоідей найчисленнішим лишався ряд онкоцерапід (Evlanoceras, Ovoceras, Brevicoceras), який вимер на кінець періоду, та ортоцератид, деякі подини яких жили до кінця палеозою, а родина Orthoceratinae  навіть перейшла в тріас.
    У девоні з’являється нечисленна група головоногих із своєрідними слабозігнутими або прямими белемнітоподібними черепашками, які об’єднуються в надряд бактритоідей (Bactrites, Devonobactrites).
    Амоноідеї девону представлені агоніатитами (Agoniatites, Anatoceras,  Anarcestes, Timanites), гоніатитами (Tornoceras, Cheiloceras, Imitoceras), і кліменіями (Clymenia, Soliclymenia, Cyrtoclymenia). Характерні кліменії, виключно фаменські форми з різною, іноді трикутною формою черепашок, широким ареалом поширення.
Брахіоподи дуже різноманітні. Найбільш поширені спірифериди та атріпіди (Karpinsckia, Cyrtina, Eospirifer, Cyrtospirifer), а також строфоменіди (Strophomena), продуктиди (Chonetes), ринходенеліди (Ladogia), теребратуліди (Stringocephalus). З моховаток найважливішою  лишається родина Fenestellidae.
Серед стеблових голкошкірих переважають бластоідеї і тектоідеї. Морські лілії предс-тавлені родами Ancylocrinus, Ammonicrinus, Cupressiocrinus. В ранньому девоні вимирають останні карпоідеї, а в кінці періоду – цистоідеї. З рухливих голкошкірих відомі морські зірки Stephonura і правильні їжаки. З граптолітів зберігся рід Dictyonema.
Істотні зміни відбуваються в складі фауни хребетних. У девоні зустрічається багато різних риб і перші примітивні амфібії. Серед безщелепних знайдено інопанцирних (Drepanas-pis, Hemicyclaspis та безпанцирних Rhyncholepis. Справжні риби представлені акантодами Climatius, Euthacanthus, пластиношкірими Bothriolepis, Coccosteus, хрящовими акулами Clado-selache, кістковими. Серед останніх відомі всі три підкласи: кистепері Holophychus, Osteolepis,  дводишні Dipterus  і давніпроменевопері ганоїдні Cheirolepis. Найцікавіші дводишні і кіст опері риби , які були, як і панцирні риби, мешканцями солонуватих або прісних водойм. Кіст опері мали новий тип плавників, які були зв’язані з осьовим скелетом і відігравали роль кінцівок. У таких самих умовах існували і дводишні риби, які мали пристосований до повітряного дихання плавальний міхур. Кистепері риби були, мабуть, тією паростю дальшого розвитку хребетних, яка привела до виникнення наприкінці девону амфібій. Перші відомості про амфібій надійшли із штату Пенсільванія (США), де у відкладах верхнього девону знайдено нечіткий відбиток чотирипалої ступні. Цю проблематичну тварину було названо Tinopus.      

Кам’яновугільний період

Тривалість періоду 50 – 55 млн. років
    Кам’яновугільну систему виділили в Англії в 1822 р. геологи Конібір і Філіппс. Велике поширення відкладів карбону та наявність серед них промислових відкладів вугілля майже в усіх частинах світу сприяло тому, що вони вивчені краще, ніж інші системи палеозою. Разом з тим питання стратиграфії карбону остаточно не розв’язані, що пояснюється надзвичайною складністю і різноманітністю геологічних подій, які були зумовлені герцинськими тектонічними рухами, основні фази яких пов’язані саме з карбоном.
    У Західній Європі та Північній Америці, де на середину карбону припадає інтенсивна горотворча фаза, прийнято двочленний його поділ., що відповідає двом істотно різним етапам розвитку цих ділянок земної кори: ранньому – переважно морському та пізньому – переважно континентальному. У Східній Європі та Азії, де протягом карбону відбулися дві великі тектонічні фази, карбон поділяють на три відділи.
    Напружена тектонічна діяльність, пов’язаний з нею вулканізм і неодноразові зміни фізико-географічних умов зумовили дуже різноманітний склад порід, що залишилися після кам’яновугільного періоду. Великий розвиток  наземної деревної рослинності в поєднанні з довгочасним зануренням значних вкритих лісами площ зумовили накопичення, швидке поховання і консервацію рослинних решток, з яких часом утворилися численні поклади кам’яного вугілля, часто величезних розмірів. Друга особливість континентальних відкладів карбону – наявність серед них льодовикових фацій, які дуже поширені в південній півкулі, на материках, що входили до складу Гондвани. Серед осадочних морських платформенних відкладів карбону переважають неглибоководні фації: Сланцюваті глини, пісковики, різноманітні вапняки (коралові, криноїдні, брахіоподові, фузулітові, моховаткові та ін.) У геосинклінальних зонах формувалися паралічні вугленосні товщі, глинисті та крем’янисті сланці, радіолярити, аргіліти, кварцити, глауваки, вапняки, туфогенні і вулканогенні породи.
 
   Органічний світ

    Кам’яновугільна фауна морських безхребетних мало відрізняється від девонської і лише відбиває дальшу зміну одних груп тварин на шляху розвитку, других – на шляху занепаду і повного вимирання.
    Однією з характерних особливостей кам’яновугільної фауни є численність форамініфер, особливо фузуліні, які з’явились у девоні, а розквіту досягли в пізньому карбоні, коли їх чере –
 пашки утворювали цілі товщі вапняків. Основними представниками їх є Fusulina, Hemifusulina, Fusu¬linella, Eostafella, Schubertella та ін. Кишечнопорожнинні, як і раніш, численні й різноманітні. Відомо близько 13 родів хетенид, для яких кам’яновугільний період був часом розквіту. Особливо багато представлені роди Chaetetes, Chaetetipora та ін. Менш ніж у девоні, але досить поширені табуляри. Характерні Aulopora, Cladoch0nus, Favosites, Syringopora. Численні чотирипроменеві корали ругози – поодинокі та колоніальні, серед яких з’являються нові роди – Lonsdaleia, Lithostrotion, Caninia. Колоніальні ругози разом з табулятами і хететидами утворюють рифи.
    Трилобіти представлені всього кількома родами – Phacops, Philipsia, Proetus, Griffithides. Майже повністю вимирають ракоскорпіони. Останні представники їх (Eurypterus), невеликі за розміром, зникають у ранній пермі. Разом з тим, у зв’язку з пишним розвитком рослинного покриву, швидко еволюціонують і широко розселюються наземні членистоногі. В континен-тальних вугленосних відкладах карбону є залишки скорпіонів, павукоподібних, сольпуго-подібних, первиннобезкрилих і крилатих комах. З’являються і досягають великого розвитку представники прямокрилих комах. Серед них – величезні бабки, що мали розмах крил 70 см і більше (Protophasma, Meganeura). Це були найбільші представники цього класу за всю історію його існування та перші і до того єдині в карбоні підкорювачі повітряного середовища.
    Численні і різноманітні морські і прісноводні остракоди, вусоногі та листоногі раки – філоподи, які в карбоні вперше освоїли прісноводні водойми.
Склад головоногих молюсків значно змінився. Вже на початку карбону повністю вимирають майже всі давні ряди наутілоїдей. Винятком є ряд наутилід із спрощеною спіраль-ною черепашкою, який відокремився і девоні від ортоцератид, а в пізньому палеозої і мезозої й мезозої утворив численну і різноманітну групу. Їх представниками в карбоні є Tainoceras, Metacoceras, Endolobus, Titanoceras, Ephippioceras та ін. З давніших рядів продовжують існувати ортоцератиди (Thoracoceras, Uralorthoceras), онкоцератиди (Poterioceras, Anthono¬ceras), актиноцератиди (Loxoceras), більшість з яких вимирає в карбоні. Продовжує існувати численний і досить стійкий верхньопалеозойський надряд белемнітоподібних бактритоідей (Bactrites, Ctenobactrites).
Серед амоноїдей у кам’яновугільному періоді зберігаються обидва їх давні ряди: агоніатиди і гоніатиди. Серед агоніатидів з’явився новий підряд пролеканітин. Характерні Prolecanites, Pronorites. Гоніатиди в карбоні перебувають у стадії розквіту. Їх представники  -  Pericyclus, Baschkirites, Anthracoceras, Goniatites, Gastrioceras та інші.
Серед пенеципод багато одном’язових: Pseudomonotis, Pernopecten, Aviculopecten, Posidonia та інші. З’являються прісноводні молюски з ряду Schizodonta – Anthracosia, Anthraconauta, Carbonicola, Anthracomya. Зустрінуті перші Astartidae.Серед гастропод характерні Omphalotrochus, Dawsonella, Treptospira, Trachydomia, Cylindrobullina. У верхньому карбоні зустрінуті перші наземні легеневі гастроподи з родини Ellobiidae, Siphonariidae, Physidae.
    Серед моховаток, як і раніше, розквітала родина Fenestellidae.Кількість родів брахіопод в цілому зменшується, але деякі родини поповнені і все ще мають істотне значення для стра-тиграфії. До таких належать спірифериди (Choristites, Spirifer) і продуктиди (Productus, Chonetes, Gigantoproductus). Черепашка останнього досягала 30 см у поперечнику. З інших рядів відомі Orthotetes, Dielasma, Camarotoechia та інші.
    Серед голкошкірих багато бластоідеї (Pentremites) і кривоноідеї (Woodocrinus, Poterio-crinus). Уламки криноідеї складають місцями самостійні пласти вапняків. З рухливих голкошкірих багато правильних їжаків, з яких характерні роди Archaeocidaris у Європі і Melonites  у Північні Америці. Відомі також офіри і морські зірки. Закінчують своє існування граптоліти. Останні представники з роду Dictyonema зрідка зустрічаються в нижньому карбоні.
    Хребетні в карбоні представлені рибами, амфібіями і рептиліями. У складі риб немає панцирних. Знайдено багато решток давніх щелепноротих – акантод. Серед хрящових з’являються справжні акулові та молюскоїди (брахіодонти) (Clododus, Ctenocanthus). Серед
кісткових риб продовжують розвиватися всі три класи: кистепері, дводишні і променевопері, переважно ганоїдні і хрящокісткові.
    Амфібії в карбоні були панівною групою наземних хребетних. Проту зв’язок з водою обмежував поширення їх на суші. Кам’яновугільні амфібії мешкали вздовж укритих лісом або заболочених берегів водних басейнів. Залишки їх зустрічаються в гумідних піщано-глинистих породах.  Вони представлені надрядом стегоцефалів (панцирноголових). Пристосувавшись до різних умов існування, вони набули різних форм. Відомі трилобітоподібні стегоцефали (Eogyrinus), саламандро подібні болотні форми (Dolichosona, Sauropleura, Ptyonius). У верхньому карбоні виявлено рештки батрахозаврів – жабо ящерів (Seymouria, Anthracosaurus)  та ін., які за будовою хребта й поясів кінцівок наближались до рептилій, а також залишки перших примітивних плазунів – Petrolacosaurus, Edaphosaurus/
    Флора карбону різноманітніша і значно більш поширена, ніж у девоні. Проте вона щільно пов’язана з флорою девону і відбиває дальший етап її розвитку. У морських і прісно¬водних відкладах карбону знаходимо залишки водоростей. Особливого значення набувають зелені водорості – хлорофіти (Pila, Reinschia), які іноді складають основну масу кам’яного вугілля (бокхедів); відомі багряні водорості та харофіти.
    У карбоні з’являються перші гриби і дрібні трав’яні моховинні наземні або прісноводні рос¬¬лини, подібні до сучасних печіночників, що розвинулися, мабуть, від псилофітів, які зникли.
    Найбільшого розвитку досягли вищі псилогенові рослини – плаунові, членистостеблові і папоротеві, які дали велику кількість дерево видних форм. З плаунових виділяються лепідоліти – лускатовстовбурні рослини, які дали багато гігантських (до 40 м висоти) деревовидних форм.
У них не було річних кілець, вони мали порожні стовбури, могутні дихотомічно розгалужені крони, великі кореневища – стигмарії, які утримували рослини в рихлих ґрунтах. Стовбури їх були вкриті лускою – рубцями, що утворилися  від опадання спорангій або філоїдів – примітивних одножилкових листків. Типовими представниками їх є Lepidodendrom, Sigillaria, Lepidophloios, Bothrodendron.
Кам’яновугільні членистостеблові
– це великі деревоподібні рослини, що досягали 20-30 м висоти. У складі їх ще з девону можна виділити клинолисті (Sphenophyllum) і каламітові (Calamites, Annularia). Наприкінці карбону з’являються перші представники трав’янисто-хвощевих. Значного поширення досягають примітивні, близькі до псилофітів прапапороті (Cladoxylon, Stauropteris) і справжні папороті – великі деревовидні рослини, що становили істотну частину кам’яновугільних лісів (Megaphyton, Archaeopteris, Rhacopteris nта інші).
    Четверту велику групу деревоподібних рослин становили голонасінні рослини з підкласів птеридоспермід і стахіоспермід. До перших належать насінні папороті з великими розсіченими листками і одиночними насіннєвими зачатками (Medullosa) та глосоптериди – дрібніші рослини, які мали цілісне лінійне або ланцетоподібне листя з сітчастим жилкуванням. Воно було зібране в пучки і трималося на кінцях паростків разом з угрупованими насіннєвими бруньками (Glossopteris).
    Крім того, в карбоні знайдено багато розрізнених решток папоротеподібних рослин , які важко визначити і систематизувати. Їх усі об’єднано в умовні роди – Pecopteris, Neuropteris, Cardiopteris  та інші.
    Найдосконалішими рослинами кам’яновугільного періоду є кордаїтові. Це великі дере¬ва, що досягали 30 м висоти і мали широке цілісне або ланцетоподібне листя з паралельним жилкуванням. Листя було зібране в крони з безладного гілля (Cordaites, Noeggerathiopsis). З’явились вони на початку карбону і вимерли в тріасі.
    Особливістю флори кам’яновугільного періоду є не тільки широкий розвиток дерево-подібної рослинності, а й певна закономірність у розміщенні окремих її груп  на поверхні пла¬не-ти, що  чітко виявилось в середню та пізню епохи цього періоду. У ранньому карбоні, як і у девоні, флора на всій планеті була дуже подібна. Це пояснюється, мабуть, підпорядкованістю флори відносно обмеженим вологим площам, де був теплий без морозний клімат.

Пермський період
 
    Тривалість періоду 25 – 30 млн. років. Розділена на нижню і верхню епоху.
    Виділена російськими геологами Д.І. Соколовим, Г.Є. Щуровським. Назву запропонував англійський геолого Мурчи сон у 1941 р.
    Органічний світ
    Істотні зміни фізико-географічних умов спричинили значні зміни в складі органічного світу. Багато типових палеозойських груп фауни і флори в пермі не зустрічається або вимирає. На зміну їх з’являється і поступово займають панівне положення нові групи тварин і рослин, характерні  вже для мезозойської ери.
    Серед найпростіших істотну роль відіграють фузулініди та швагериніди. Характерні роди Pseudofusulina, Schwagerina, Neoschwagerina, Sumatrina та інші. Губки майже не відрізняються від кам’яновугільних. Кишечнопорожнинні представлені значно бідніше. З табулят у нижній пермі зустрічаються Tetrapori nus, Michelinia, Pseudofavosites, Syringopora,  зх нових – Aulochelia, Dictyjpora та інші. Під кінець пермі вони майже всі вимирають і лише деякі роди фавозитид переходять у тріас. Верхньопермські табуляти – це здебільшого дрібні форми, які переходять до паразитарного способу життя. Представники їх у пермі -  Caninia, Timania, Ufimia, Lonsdaleia, Lithostrotion.
    Трилобіти представлені лише кількома родами, які зникають у кінці пермі. Це Phillipsia, Paraphillipsia, Griffithdes, Neoproetus. Кількість їх незначна, але ареал поширення лишається ще дуже великим.
    Відомі також ластоногі і вищі раки, остракоди, останні представники скорпіоноподібних (Eurypterus), а також різноманітні комахи.
    З молюсків найбільше значення мають головоногі. У складі наутилоідей на зміну онкце-ратитам, які вимерли в карбоні, та ортоцератитам, які поступово зникали , прийшли численні представники ряду наутилід. З родів наутилід найхарактерніші: Domatoceras, Liroceras, Parapinacoceras, Scyphoceras, Metacoceras. Вимирають бактриди. Дуже розвинені амоноідеї. Після певного занепаду в карбоні в пермі знову розквітають примітивні амоноідеї – агоніатити, серед яких з’являються нові роди – Sundaites, Aktubinskia, Medlicottia. Спочатку досить поширені, але в кінці пермі повністю вимирають гоніфтити. Представники їх характеризуються ускладненою сутужною лінією, яка наближається до цератитової (Thalassoceras, Paragas¬trioceras, Timorites, Cyclolobus). В кінці ранньої пермі з’являється цератити з над родини Otoceratacea – Xenodiscus, Otoceras. 
    У складі периципод багато солонувато водних (Pseudomonotis, Schizodus, Avicula)  тап прісноводних форм (Anthracosia, Anthracomua), що жили ще в карбоні, а також виключно Перм-ських (Oligodon, Palaeomutela).  Серед морських двостулкових з’явилась родина Bakewellidae (Bakewellia).  З інших нерівном’язових відомі Prospondytus, Septifer. Гастроподи, як і в карбоні, представлені переважно передньозябровими. З’явилися перші представники родини Neritidae (Neritaria).
    Серед моховаток, як і раніше, дуже поширена рифоутворювальна родина Fenestellidae.
    З брахіопод характерні Productus, Strophalosia, Richthofenia,  Lyttonia, Spirifer, Chonetes, Camarotoechia, Terebratula. Переважна більшість їх наприкінці пермі зникає.
    Фауна хребетних переживає значні зміни. На початку пермі вимирають акант оди. Тільки з нижньої пермі відомо кілька їх родів. Значно зменшується кількість акул. З’являються нові хрящові акуло подібні риби з зубами, скрученими в плоску спіраль. (Helicoprion), прісноводні акули та щільноголові риби-химери. Серед кісткових риб значно менше дводишних і кістоперих. Одна з груп кистеперих, яка з’явилася в пермі ( родина целокантид) дожила до наших днів. ЇЇ представник рід Latimeria живе біля Коморських островів в Індійському океані. Вимирають давні хрящово-кісткові, ганоїдні променевопері, які знайдені як у прісноводних, так і в морських відкладах (Platysomus, Palaeoniscus та інші).
головоногих молюсків і споро-пилкових комплексів.   
Аридізація клімату, висихання заболочених, вкритих лісами низовин і поява широких степів і пустинь зумовили значні зміни у складі наземних хребетних. З амфібій далі панували. стегоцефали, у складі яких з’явилися форми, що пристосувалися до життя в сухих лісових і степових областях. Досягнули великої різноманітності плазуни, розмноження і розвиток яких не залежали від наявності водойм.
    Тепер відомо два великі відокремлені центри, де проживали хребетні. Це південні і південно-західні штати США (Техас, Оклахома, Нью-Мексіко, Канзас), де решткт цієї фауни поховані в континентальних відкладах нижньої пермі, та Південна Африка, де фауна верхньо-пермська.
    В американській провінції з амфібій характерні Eryops (0,6 м) і Cacops (0,5 м), батрахозаври, або жабоящери, - Seymouria, Diplocaulus.
    Серед рептилій велику групу тут становили примітивні плазуни – котилозаври. Це перші справжні наземні тварини розміром від ящірки до бегемота. Характерні їх представники – це рослиноїдний Diadectes і молюскоїдні Labidosaurus i Romeria. Другу  групу рептилій ста¬но¬вили звіроподібні, переважно хижаки – пелікозаври, з кістковими виростами на хребцях, що утворювали високі захисні гребені. Розмір їх досягав 3,0 м. Їх представники – Sphenacodon, Dimetrodon, Edaphosaurus.
    В Африці рештки хребетних знайдено на півдні Капської провінції та Наталю, а також у районі озера Ньяса в породах гондванської серії, зокрема в пермо-тріасовій свиті Бофорт. Свита містить величезну кількість родів та видів хребетних, причому  комплекси їх послідовно вгору змінюють один одного. Фауна пермських хребетних тут істотно відрізняється від північно-американської і має ряд спільних рис з пермською фауною східної частини Східно-Європейської платформи і Шотландії. В її складі переважають рептилії. Порівняно нечисленні амфібії належать до стегоцефалів або лабіринтодонтів (Rhinesuchus).Серед рептилій різні за способом життя та виглядом тероморфи (Jonkeria, Moschops, Titanosuchus, Dicynodon) та рослиноїдні котилозаври. Серед останніх  характерні Pareiasaurus, Pareiasuchus, Bradysaurus  та інші. Це великі незграбні рослиноїдні тварини, що досягали 2,7 м довжини і 1,2 м висоти, їхня шкіра та спина  і боки вкрита панциром.
    В пермі відбулася також різка зміна в складі рослинного покриву. У центральній – тропічній провінції в ранній пермі ще існували лепідолітові (Sigillaria, Lepidophloios), каламі¬тові, клинолистяні (Annularia, Sphenophyllus), хвощові (Schizoneura, Phyllipteris, Pecopte¬ris). У складі примітивних голонасінних чимало насіннєвих папоротей, глосоптеридних (Glossopteris, Gangamopteris, Gigantopteris) та кардаїтових (Сordaites, Noeggerathiopsis). У кінці ранньої Пермі з’являються перші хвойні (Walchia), саговникові і гінкгові. У пізній пермі головне місце в комплексі рослин належить хвойним (Walchia, Voltzia, Araucarioxylon, Lebachia) та цикадовим (Taeniopteria, Nilssonia, Pterophyllum). У гондванській і тунгуській провінціях, де в карбоні плаунові займали незначне місце, зміни в складі флори в пізній пермі менш чіткі.
    Наприкінці пермі вимирають гоніатити, трилобіти, табуляти, ругози, бластоідеї, давні іжаки, майже всі спіриферити і продуктиди, фузулініди та швагериніди. З хребетних зникає більшість стегоцефалів, примітивних рептилій, багато акантод, кистеперих, дводишних та давніх променевоперих риб. З рослин зникають гігантські плаунові, давні папоротеподібні, каламітові і клинолистяні, багато насіннєвих папоротей, глосоптеридних та кордаїтів.
    Стратиграфія пермі побудована на даних вивчення форамініфер, коралів, брахіопод,


Література

1.    Афанасьев Г.Д., Зыков С.И. Геологическая шкала фанерозоя в свете новых констант. М., Наука, 1975.
2.    Будз М.Д. Гідрогеологія. Рівне, 2006
3.    Виткевич Г.В. Геологическая хронология Земли. М., Наука, 1984.
4.    Свинко Й. М. Геологія. К.: Либідь, 2003.
5.    Якушова А.Ф., Хаин В.Е., Славин В.И. Общая геология. М., изд-во Моск. ун-та, 1988.
Фото: evolution.powernet.ru
Джерело: Література
Категорія: Геологія | Додав: wiktor (04.01.2011) W
Переглядів: 4005 | Теги: Карбон, етапи розвитку, Девон, Силур, Перм, Земля | Рейтинг: 0.0/0
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar