А.Корнус, О.Усик, Ю.Буц.
Ландшафтні екотони і ярусність ландшафтів

Явище вертикальної диференціації рівнинних ландшафтів (ярусності ландшафтів) є відносно слабо вивченим, хоча й тривалий час знаходиться у полі зору географів-ландшафтознавців. Особливо це стосується питання визначення меж між різними (сусідніми) ландшафтними ярусами рівнин, якого практично не торкалися попередні дослідники ярусності ландшафтів. Останнє й визначило мету нашого дослідження.
Стикові (перехідні) смуги між різними ярусами характеризуються різкими пороговими перепадами потоків речовини та енергії, мають досить чіткі просторові межі. Такі прикордонні (буферні) смуги цілком справедливо можна називати ландшафтними екотонами (Нешатаєв, Журов, 2002) розуміючи під останніми доволі стійкі у просторі й часі перехідні зони, внутрішня структура яких досить добре розкривається наявністю різнорівневих у таксономічному відношенні типологічних комплексів, об’єднаних в одне ціле потоками речовини, енергії та інформації. В довжину вони можуть досягати кількох десятків і сотень кілометрів. Кожен ландшафтний екотон відрізняється своїм віком, умовами формування своєї неоднорідної (контрастної) морфологічної структури, специфічною біогеохімічною обстановкою і характером сучасної еволюції.
Способом виділення ландшафтних екотонів ми обрали аналіз порушень профілю рівноваги (кривої нормального падіння) річок. З цією метою нами було створено карту аномальних похилів річок Лівобережного Придніпров’я, територію якого ми обрали для дослідження. Нагадаємо, що крива нормального падіння являє собою параболічну криву, що увігнута догори і дотична до горизонту в базисі ерозії; вона полого піднімається від останнього вгору, досягаючи максимальної крутості до верхів’я річки, де робиться майже дотичною до вертикалі. У потоку, що досягнув профілю рівноваги, у верхній частині незначній масі води відповідає більше падіння, а внизу більшій масі води – менше падіння, завдяки чому досягається рівномірний і безперешкодний рух води. Зрозуміло, що похил річки при цьому повинен поступово і неухильно знижуватися від витоку до гирла.
Наша увага була прикута до ділянок течії, де спостерігались аномальні похили, які вниз за течією не зменшуються, а зростають. Такі ділянки можуть відповідати ландшафтним екотонам, оскільки вони характеризуються різкими пороговими перепадами потоків речовини та енергії, мають досить чіткі просторові межі. Особливо суттєво в екотонах змінюються гідрофункціонування (стрибкоподібні зміни поверхневого й ґрунтового стоку) і біогеохімічні процеси в ґрунтово-рослинному комплексі. Ландшафтні екотони являють собою парадинамічні ряди природно-територіальних комплексів, котрі формують контрастне і динамічне локальне природне середовище, яке відзначається свою екологічною неоднорідністю, відмінністю від зональних ландшафтів, що функціонують на прилеглих сусідніх висотно-ландшафтних ярусах.
Аномалії кривої нормального падіння також можуть бути пов’язані із локальними тектонічними структурами, галокінетчними рухами та місцями впадіння приток до магістральної річки, де різко зростає кількість води, яка посилює ерозійну роботу. Ці чинники враховувалися при визначенні місцерозташувань ландшафтних екотонів.
На підставі картометичних вимірювань, аналізу космічних знімків і польових обстежень, в рамках території дослідження нами виділено ландшафтні яруси та уточнено їхні межі. У даній публікації (для стислості викладу) наводимо інформацію про них лише у межах Псільсько-Ворсклянського межиріччя.
Раніше на цій території нами було виділено п’ять ландшафтних ярусів та описані деякі їх ландшафтні параметри (Корнус, 2003). Теперішніми дослідженнями підтверджено існування попередньо встановленої кількості висотних ландшафтних ступенів, розділених чотирма ландшафтними екотонами. Перший ландшафтний екотон з’єднує нижні течії Ворскли (уріз води 65,8-63,5 м між селами Кунівка і Перегонівка) і Псла (уріз води 67,0-65,2 м між селами Манжелія і Ламане), проходячи у напрямку Харченки – Олександрівка – Бережинівка – Кобеляки смугою завширшки від 1-2 до 10-15 км.
Другий ландшафтний екотон виділено між урізами води 84,3 і 76,7 м між селами Устивиця і Бірки (р. Псел) та 73,8 і 69,8 м між селами Решетники і Кунцеве (р. Ворскла). Він проходить у напрямку Байрак – Лиман Другий – Лиман Перший – Дмитренки. Цей екотон є значно ширшим від першого. Його максимальна ширина перевищує 25-30 км.
Наступний ландшафтний екотон з’єднує середні течії Псла (уріз води 109,8-102,0 м між селами Межиріч і Бобрик) і Ворскли (уріз води 102,4-97,5 м між селами Чернетчина і Скелька), проходячи у напрямку Боровенька – Семенівка – Грунь. Зазначимо, що цей екотон виражений значно гірше за попередні. Його ширина коливається від 15-20 до 30-40 км.
Верхній ландшафтний екотон виділено між урізами води 132,0 і 129,2 м між селами Миропілля і Вел. Рибиця (р. Псел) та 120,6 і 118,7 м між селами Олександрівка і Вільне (р. Ворскла). Він проходить у напрямку Мал. Рибиця – Самотоївка – Бранцівка – Ніцаха. Цей екотон є дещо вужчим від третього. Його максимальна ширина не перевищує 15-20 км.
Характерною рисою ландшафтних екотонів рівнин є яскраво виражена просторова впорядкованість їх внутрішньої структури, що утворює своєрідний ландшафтний рисунок. Він носить досить добре виражену поясність, смугастість, мікрозональність. Особливо яскраво ця риса проявляється в умовах схилових місцерозташувань. На тлі інших категорій ландшафтів рівнин, саме ландшафтні екотони виділяються насиченістю ландшафтними (ландшафтне різноманіття) та реліктовими елементами.
Подібна екологічна неоднорідність (контрастність) рівнинних ландшафтних екотонів обумовлена багатьма природними чинниками, перш за все – спільним впливом на них низхідних літодинамічних потоків та підвищеною гідроморфністю своїх місцерозташувань. В екотонах виникає диференціація ландшафтної структури природних комплексів, яка залежить від кількості та енергетики речовини, що надходить сюди з верхніх ландшафтних ярусів.



Опубліковано:
Корнус А., Усик О., Буц Ю. Ландшафтні екотони і ярусність ландшафтів // Мат-ли міжнар наук. конф. „Ландшафти та геоекологічні проблеми Дністровсько-Прутського регіону. – Чернівці, 2005. – С. 163-166.