Головна » Статті » Наукові статті » Часопис "Історія української географії" [ Додати статтю ]

Син України (про М.М. Миклухо-Маклая). Микола Костриця, Наталія Костриця


УДК 91 (477) (092)
Микола Костриця, Наталія Костриця
Син України (про М.М. Миклухо-Маклая)

--------------------------------------------------------------------------------

На основі ознайомлення з архівними і рукописними фондами Російського Географічного товариства доведено українське походження видатного вченого-етнографа, мандрівника М. М. Миклухо-Маклая. Показано основні етапи його діяльності та перебування в Україні.
Mykola Kostrytsya, Natalia Kostrytsya. The son of Ukraine. A Ukrainian origin of outstanding ethnographer and explorer M.M.Myklucho-Maklay is proved on the basis of studies of the Russian Geographical Society archives. The main periods of his activities and his stay in Ukraine are shown.
17 липня 1996 року виповнилося 150 років від дня народження видатного вітчизняного мандрівника і вченого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.
Філософ, антрополог, етнограф, анатом, лікар, лінгвіст, зоолог, біолог, географ, письменник, публіцист, художник, навіть метеоролог — і в більшості з цих галузей не аматор, а справжній професіонал, чиї праці не втратили свого значення по сьогоднішній день — таким він залишився у пам’яті людства.
Впродовж тривалого часу радянська історіографія називала М.М.Миклухо-Маклая не інакше як "выдающимся русским учёным-этнографом и путешественником”. Це було типовим явищем, коли росіянам приписували всі досягнення, що створювалися всіма народами імперії. Та архівні документи спростовують ці упереджені факти.
Ознайомлення з рукописними та архівними фондами Російського Географічного товариства у Санкт-Петербурзі дозволили виявити нові цікаві подробиці щодо біографії вченого, зокрема щодо його походження та перебування в Малині на Житомирщині у 1886 і 1887 роках.
Отже, слово за документами.
Пращур майбутнього вченого був курінним отаманом Запорізької Січі. Спершу його прізвище було Охрім Макуха, а прадіда Маклая, який був сотником у козацькому війську, звали Степан Макуха. Він якраз і змінив своє прізвище на "благородніше”. А сталося це через те, що той же Степан Макуха в 1772 році при взятті Очакова, під час російсько-турецької війни, командував кінною сотнею і "виявив кмітливість і безприкладне геройство”, за що дістав чин хорунжого і дворянство. Прізвище ж Макуха ніяк не звучало по-дворянському, тож він і вирішив змінити на милозвучніше — Миклуха.
Отже, батько Миклухо-Маклая Микола Ілліч походив із Стародубського повіту на Чернігівщині. Його старший брат Григорій навчався й товаришував з видатним письменником-українцем Миколою Гоголем. Після закінчення Петербурзького інженерного інституту батько очолював одну з ділянок будівництва залізниці Москва – Петербург. Був знайомий з творчістю Т. Шевченка, читав у рукописах поеми "Гайдамаки”, "Катерина”, "Гамалія” і "Єретик”. А коли почалося клопотання про звільнення Тараса Шевченка із заслання, він вислав поетові 150 карбованців. За це батька Миколи в 1856 році звільнили зі служби і мали судити, але довідка лікаря про те, що він був хворий на сухоти, врятувала його від суду.
Мати Миклухо-Маклая Катерина Семенівна походила з мішаної німецько-польської родини: лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці С.Ф.Беккера, зрусифікованого німця, і польської дворянки Лідії Шатковської.
Ще одним доказом того, хто за національністю Миклухо-Маклай, свідчить його відповідь на запитання кореспондента газети "Сідней морнінг Гералд” у 1884 р.: "Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося, непримиренних ворогів — гордих поляків, розбавлена кров’ю холодних німців. Чого у цій суміші більше, чи який з її складників у мене найзначніший судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини і Польщі”.
Шлюб Миколи Ілліча і Катерини Семенівни виявився щасливим. У подружжя народилося п’ятеро дітей: сини Сергій, Микола, Володимир, Михайло та дочка Ольга. Микола Ілліч жив із сім’єю тут же на будівництві. Ось у таких похідних умовах і народився у 1846 році у с. Рождественському на Новгородщині другий син, названий Миколою.
Коли ж дорогу було споруджено, Миколу Ілліча, як талановиту людину, призначили начальником залізниці і одночасно комендантом петербурзького вокзалу. Та на цій високій посаді йому довелося прослужити недовго. Здоров’я Миколи Ілліча було підірвано виснажливою роботою на болотах Новгородщини. Він захворів на сухоти і помер у січні 1858 року, сорока років від роду. Усі турботи про сім’ю лягли на плечі мужньої і розумної дружини покійного — Катерини Семенівни. Мати зуміла дати всім дітям вищу освіту.
Освіту Микола здобув в Петербурзі в гімназії та університеті, звідки його звільнили за протирежимні погляди. Тоді він виїхав до Німеччини і закінчив там філософський факультет Гайдельберзького університету, а потім здобув медичну освіту в Єнському та Лейпцизькому університетах. Ставши науковцем, він здійснив десять подорожей до Філіппін, Малакки, Австралії, Нової Гвінеї тощо. У Новій Гвінеї він прожив три роки з перервами.
У 1873 році Катерина Семенівна виконала заповіт чоловіка, який мріяв після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні і решту років прожити "в краю соняхів і калини”. За кошти, виручені від розпродажу акцій Волзького пароплавного товариства, придбаних ще за життя чоловіка, Катерина Семенівна в 1873 році купила маєток у Малині і з синами Сергієм і Михайлом та дочкою Ольгою переїхала туди на постійне мешкання.
Вперше про цю купівлю маєтку ми дізнаємося з листа М.М.Миклухо-Маклая своєму товаришу А. А. Мещерському ( від 11 грудня 1873р.): "Те, що ви повідомляєте про справи матері, мене не дуже тішить, але я знаю, що маєток був завжди її нав’язливою ідеєю. Бажано тільки, щоб вона не розкаялась”. Цю ж думку він розвиває у листі до матері від 5 жовтня 1874 р., відправленого з острова Ява.
На запрошення матері і сестри Ольги приїхати до Малина на відпочинок дослідник відповідає: "Я чимало здивований, читаючи про купівлю Малина (мається на увазі маєтку — М.К.), але не знайшов ні у Вашому, ані в Ольжиному листі достатніх подробиць. Жаль, що цією купівлею ви зв’язані і що Малин не знаходиться у гарному кліматі”. Тут слід зауважити, що, говорячи про клімат Малина, вчений порівнював його з Італією. Адже саме до Італії, на постійне проживання, мала серйозний намір виїхати Катерина Семенівна. Цю ідею схвально підтримував і Микола. Але мати зробила інший вибір.
Далі у листі вчений висловлює жаль, "що життя наше таке коротке, що не слід витрачати марно час, а то я б приїхав подивитись на вас і переговорити про все. Але мені залишається ще так багато зробити, що не приходиться навіть поки що думати про повернення, намагаюсь прибрати на шляху всілякі перешкоди; про відпочинок поки ще рано мріяти”. І далі знайоме прохання: "Не відкладайте, якщо можливо, присилку грошей, яка звільнить мене від боргів”. Дійсно, постійні нестатки коштів супроводжували вченого все життя. Та, на превеликий жаль, саме купівля малинського маєтку, а у зв’язку з цим і численні борги, позбавили Катерину Семенівну можливості надавати матеріальну допомогу синові. Про це ми дізнаємося з листа сестри мандрівника Ольги до А.А.Мещерського (від 25 жовтня 1874 р.), в якому вона повідомляє про великі фінансові труднощі у зв’язку з купівлею маєтку, про посуху та падіж худоби на Поліссі, про борг у розмірі три тисячі карбованців сріблом і у зв’язку з цим про неможливість надати допомогу Миколі Миколайовичу. Із жалем і співчуттям читаємо лист вченого до матері (від 20 березня 1876 року), у якому він прохає надати йому хоч невелику допомогу: "Отже, з травня 1874 року я не отримав жодної копійки з Росії”. Регулярну допомогу надавав йому лише вірний друг Мещерський. У листі до нього дослідник обіцяє приїхати в Росію у 1877 році. Та цим намірам було суджено збутися лише через довгих дев’ять років, тобто в 1886 році. Цього року у листі до брата Сергія дослідник повідомляв, що з Порт-Саїда він в кінці квітня прибуде до Одеси, а звідтіля "з небагатьма речами дістанеться Києва й Малина”. При цьому просить Сергія докладно описати маршрут до Малина або самому "якщо можливо, виїхати до Києва”.
Після 10-денного перебування в Одесі (вчений чекав на аудієнцію з царем Олександром ІІІ для вирішення особистих справ) Микола Миколайович 4 травня 1886 року приїхав до Києва, а звідти через Радомишль разом із братом дістався до Малина. У Малині мандрівник пробув понад два місяці. Тут він занурюється у роботу. Як розповідає письменниця Л. Тинянова в повісті "Друг з далечини”: "Миколу Миколайовича розмістили в найдальшій кімнаті, яка звалась "бібліотекою”, тому що в ній стояла полиця з книгами батька — Миколи Ілліча. Тут було спокійно і просторо. Залізне ліжко, два стільці, великий дерев’яний стіл, що заміняв письмовий”. Він жив, оточений турботами сім’ї, і давно не почував себе так чудово.
Пізніше брат вченого, Михайло Миколайович, згадував: "Вечорами вся сім’я збиралась у нього в кімнаті і слухала жваві, яскраві розповіді про мандрівки. Говорив він завжди із захопленням, в його розповідях переплітались і події раннього дитинства, і студентства, і життя у тропічних країнах”. Микола Миколайович вивчав побут, звичаї, традиції місцевого населення, захоплювався народною творчістю, досліджував багатий тваринний і рослинний світ краю, цікавився історією древлян, у сусідніх селах вивчав антропологічні особливості жителів Полісся. Та найголовнішим його завданням було, як зазначається в автобіографії мандрівника, "приступити до надрукування своїх "Подорожей”. Робота була з нелегких. Доводилося, поряд з літературною правкою, здійснювати переклад, оскільки чимало щоденників і заміток було написано іноземними мовами (Миклухо-Маклай знав їх 17!). Як би там не було, редакційну підготовку І-го тому подорожей мандрівника було закінчено саме в Малині. Перше повідомлення, яким науковець оповіщає про своє прибуття з Малина до Петербурга, датоване 21 липня 1886 року.
Другі відвідини вченим Малина припадають на літо 1887 року. Цього разу родину він відвідав разом із дружиною Маргаритою Робертсон і дітьми Олександром і Володимиром. У листі від 23 серпня 1887 року братові Михайлу він зазначав: "... по приїзді в Радомишль, послав, як і збирався, телеграму Юлії (матері свого улюбленого племінника Михайлика) прискорити її повернення”. Другий візит до Малина був короткочасним, і про нього документальних відомостей дійшло мало.
До останніх днів свого життя видатний вчений цікавився Малином, рідними і знайомими. Вже важко хворий, він писав братові Михайлу: "Одержав щойно з Києва лист, якого я тобі пропоную, від незнайомого гр. Сербу відносно бідного становища сестри (!) нашого покійного батька... Прошу тебе дуже, довідайся про все детально... Нам не гоже залишати її у такому становищі, може, варто поселити її в Малині...”.
Нестатки і тяжка хвороба підірвали здоров’я М.М.Миклухо-Маклая. Він помер у квітні 1888 року і похований в Петербурзі на знаменитих Літературних містках Волкового кладовища, поряд з могилою батька.
Після смерті сина Катерина Семенівна присвячує себе освітянській діяльності. Довгі роки поруч з нею жив її наймолодший син — геолог Михайло, який вивчав надра північно-західної частини українського Полісся. Ще й досі старожили Малина місцину, де жив Михайло Михайлович, називають Михайлівкою. Михайло Миклухо-Маклай помер у Ленінграді в 1927 році. Науці присвятили своє життя його дочка й онуки. Тепер їх нащадки є спадкоємцями родинних традицій і реліквій Миклухів у Росії. Адже після смерті Миколи Миколайовича Маргарита Робертсон, проживши з дітьми ціле літо в Малині, назавжди виїхала в Австралію, і всі прямі нащадки по лінії вченого живуть відтепер на зеленому континенті.
Катерина Семенівна прожила довге життя і померла 1905 року в Малині. Її могила збереглася на міському цвинтарі.
У приміщенні Малинського лісового технікуму створено музейну експозицію, яка розповідає про подвижницьке життя Миклухо-Маклая, його родину та малинський період життя.
У 1986 р. у центрі Малина вченому встановлено пам’ятник. У древньому поліському місті відбулася Міжнародна краєзнавча конференція, присвячена ювілею вченого, випущено збірник наукових матеріалів конференції, книжку "М.М.Миклухо-Маклай і Україна”. Пам’ять про видатного вченого і людину живе у вдячній пам’яті нащадків.
Опубліковано:
Костриця М., Костриця Н. Син України // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. - Випуск 1. - С.26-30.

Фото:
Джерело: http://ukr-tur.narod.ru
Категорія: Часопис "Історія української географії" | Додав: wiktor (26.12.2009)
Переглядів: 2271 | Теги: етнографія, Костриця, Миклухо-Маклай | Рейтинг: 0.0/0
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar