Класифікація країн за формою державного режиму

Будь-який політичний режим визначається насамперед процедурами та способами організації установ влади і здійснення владних функцій, відносинами між державою і громадянами, способом прийняття владних рішень.

Форма державного режиму — сукупність засобів і методів здійснення влади державою.

Державний режим — найважливіша складова політичного режиму, що існує в суспільстві й е сукупністю характерних для певного типу держави політичних відносин, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.

Існують демократичні та антидемократичні державні режими.

Демократичні режими.

Демократія (грецьк. — народ і — влада) — форма державно-політичного устрою суспільства, заснована на визнанні народу як джерела влади, його права брати участь у вирішенні державних справ.

Основними принципами існування демократичної держави є: влада більшості, рівноправність громадян, захищеність їх прав і свобод, верховенство закону, поділ влади, виборність глави держави та представницьких органів.

Розрізняють дві форми демократії: безпосередню (основні рішення приймаються безпосередньо всіма громадянами на зборах або шляхом референдумів) і представницьку (рішення приймаються виборними органами).

Демократичними державами є країни Західної Європи, США, Канада, Японія, Австралія та ін.

Антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські тощо) режими. До них належать тоталітаризм, диктатура, авторитаризм, апартеїд, геноцид тощо.

Тоталітаризм (давньолат. — весь, цілий, повний) — одна з форм держави (тоталітарна держава), яка характеризується її повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями щодо опозиції та інакомислячих.

Різноманітні форми тоталітаризму були властиві фашистській Італії та нацистській Німеччині, колишнім і теперішнім соціалістичним державам (сталінському режиму, комуністичному режиму в КНДР, на Кубі тощо).

Диктатура (лат. — необмежена влада) — термін, який характеризує систему здійснення нічим не обмеженої влади особи, класу чи інших соціальних груп у державі, регіоні, що спирається на силу. Означає, з одного боку, сутність державної влади, що забезпечує політичне панування визначеному класу, а з іншого — засіб здійснення державної влади, політичний режим, наприклад особиста диктатура.

Основними особистими диктатурами в XX ст. були: в Італії в1922—1945рр. — диктатура Муссоліні, в Іспанії в 1939—1975 рр. — диктатура Франко, в СРСР у 1930—1953 рр. — диктатура Сталіна тощо.

Авторитаризм (лат. — влада, вплив) — політична концепція і політична практика, в основу яких покладено зосередження монопольної чи більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб; політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що занижує або виключає роль представницьких інститутів влади.

Авторитаризм є системою влади, характерною для антидемократичних політичних режимів. Здебільшого поєднується з особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютні форми правління стародавності, військово-поліцейські та фашистські режими, різноманітні варіанти тоталітаризму.

Апартеїд (африканс. — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації, яка означає позбавлення певних груп населення залежно від їх расової приналежності політичних, соціально-економічних і цивільних прав, аж до територіальної ізоляції.

За сучасним міжнародним правом апартеїд є злочином проти людства. Політику апартеїду здійснював уряд ПАР у 1948— 1991рр.

Деякі акти апартеїду можуть становити геноцид.

Геноцид (грецьк. — рід, плем'я і лат. — вбивати) — один із найзначніших злочинів проти людства, що припускає знищування окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп.

Такі злочини здійснювалися в масових масштабах турецькою державою проти вірменського народу в 1915 р., це голодомор українського народу в 1930—1933 рр. у колишньому СРСР, гітлерівські злочини під час Другої світової війни, особливо проти слов'янського та єврейського населення, геноцид проти кампучійського народу клікою Пол Пота у 1970—1979 рр. тощо.

Класифікація країн за політичною структурою

За цією класифікацією держави поділяють на однопартійні та багатопартійні.

Однопартійні країни. Такі держави мають неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Вони характерні для китайського, православного і мусульманського світу: Китай, Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Куба, Іран, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир, колишній СРСР. Однопартійні режими часто перероджуються в диктатуру.

Багатопартійні країни. Їх політична система є багатопартійною і формується на основі усталених зв'язків між партіями, які різняться програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Серед багатопартійних країн виділяють три підгрупи:

— біпартійні (двопартійні) країни — дві партії становлять конкуруючу олігархію, а демократичні вибори дають змогу населенню змінювати керівників. У Західній Європі до таких партій належать християнські демократи і соціалісти, а в СІЛА — республіканська (протестанти) і демократична (католики) партії;

— країни «двох з половиною партій» — у них жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду. Така партійна система характерна для сучасної Німеччини;

— поліпартійні країни — мають три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна на тривалий час одержати підтримку більшості в парламенті й змушена формувати урядові коаліції. Такі партійні системи існують в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Україні, Росії тощо. Також поліпартійність характерна для більшості країн, що розвиваються і нещодавно вийшли з-під влади метрополії або позбулися диктатури. Іноді наявність великої кількості партій спричиняє неузгодженість політичних орієнтацій, поширення корупції та зловживань і, як наслідок, — появу «сильної руки» або «революційних генералів», наприклад у більшості країн Латинської Америки.