Теоретичні засади ЕГЗК

Регіональна економічна і соціальна географія світу є невід'ємною складовою сучасного наукового знання. За своєю суттю, генезисом, характером міждисциплінарних зв'язків це наука прикладна, націлена на осмислення досягнень багатьох суміжних дисциплін, формування інтегративних підходів та узагальнень, становлення адекватних уявлень про географічну дійсність.

Економічну і соціальну географію будь-якого регіону світу не можна розглядати ізольовано, без урахування проблем світового господарства та основних соціально-економічних параметрів. Для цього необхідні глибокі знання з теорії економічної і соціальної географії, географії світового господарства, теорії розміщення продуктивних сил, а також фізичної географії. Регіональна економічна і соціальна географія світу в теоретичних положеннях спирається на комплекс основних вчень, теорій, законів, закономірностей та гіпотез.

Базові вчення

Провідними структурними елементами загальної ієрархії наукових знань є вчення, що охоплюють широкі галузі знання та виходять далеко за межі власне регіональної економічної і соціальної географії світу, але пов'язані з нею. До них належать еволюційне вчення, вчення про ноосферу, про природокористування, про природно-територіальний комплекс тощо. Безпосереднє значення для регіональної економічної і соціальної географії світу мають вчення про економіко-географічне положення, про міжнародний географічний поділ праці, про розміщення і територіальну організацію суспільства й господарства.

Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП).

Економіко-географічне положення властиве усім економіко-географічним об'єктам: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам.

Економіко-географічне положення — сукупність просторових відносин між підприємствами, населеними пунктами, ареалами, районами, окремими країнами, їх групами (регіонами) та зовнішніми об'єктами, які мають або матимуть у майбутньому для них економічне значення.

Основи вчення про ЕГП були закладені російським вченим Миколою Баранським (1881—1963), який характеризував ЕГП як відношення даного економіко-географічного об'єкта (підприємства, міста, країни) до об'єктів, які знаходяться поза ним («даностей»), що мають певне економічне значення та впливають на його розвиток. Услід за М. Баранським за масштабом (або за територіальним охопленням зв'язків) ЕГП стали поділяти на мікро-, мезо- і макроположення, а у просторовому аспекті — на центральне, периферійне, сусідське, приморське тощо.

У межах загальної категорії ЕГП можливий поділ його на декілька окремих складових:

— транспортно-географічне положення (щодо основних транспортних шляхів, з урахуванням їх потужностей, ступеня завантаженості, швидкостей тощо);

— промислово-географічне (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості, науково-технічних баз);

— агрогеографічне (щодо продовольчих баз та основних центрів переробки і споживання сільськогосподарської продукції);

— демогеографічне (стосовно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів);

—рекреаційно-географічне (щодо центрів рекреації);

— геополітичне (стосовно світових та регіональних «центрів сили», геополітичних конкурентів та союзників);

— геокультурнс (щодо основних планетарних цивілізаційних утворень, їх центрів) тощо.

У сучасних умовах ЕГП дедалі більше розглядають на основі теорії рентних відносин, що дає змогу перейти від простої констатації ЕГП до його економічної оцінки.

Вчення про міжнародний географічний поділ праці (МГПП).

Це вчення привертало увагу багатьох відомих географів. Засновником його вважають Миколу Баранського, який визначив сутність географічного (територіального) поділу праці як просторову форму її суспільного поділу. Він виділив міжрайонний та міжнародний поділ праці й розширив уявлення про два головних чинники, покладені в основу географічного поділу праці, — природний та соціально-економічний.

На його думку, те, що будь-яка країна може виробляти жито і льон, рис і бавовну, свідчить лише про розмаїтість її продукції, а не про участь у МГПП. Він виникає тільки тоді, коли різні країни працюють одна на одну, коли результат праці переноситься з однієї країни в іншу. Зовнішнє вираження цієї праці полягає у зростанні світової торгівлі, кількості та потужності вантажопотоків.

Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) — форма суспільного територіального поділу праці, тобто поділу праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються.

Спеціалізація виробництва можлива за певних умов.

Для формування МГПП, наприклад, необхідними є такі умови:

— країна-виробник повинна мати будь-які переваги у розвитку даної галузі з-поміж інших країн;

— поза країною-виробником повинні існувати країни, де виникає попит на її продукцію за вищою ціною;

— витрати на перевезення продукції від місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва та ціною продажу.

Ступінь залучення будь-якої держави до МГПП залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинуті країни посідають провідні позиції в сучасному міжнародному поділі праці, особливо у випуску наукомісткої продукції. Підвищення ролі у МГПП багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки відбувається переважно за рахунок ресурсопостачання в економічно розвинуті країни. Їх сировинна спеціалізація, що склалася за колоніальних часів, зберігається й понині.

Вчення про територіальну організацію суспільства й господарства (ТОСГ).

Це вчення узагальнює та інтегрує весь напрацьований економіко-географічною наукою теоретичний інструментарій. Поняття «територіальна організація суспільства й господарства» охоплює всі аспекти розміщення продуктивних сил, розселення людей, взаємодії суспільства і природи, проблеми регіональної соціальної, демографічної, економічної та екологічної політики. Воно акцентує на необхідності географічного аналізу суспільства загалом, а не тільки окремих його сфер, з'ясуванні впливу території (територіальних чинників) на соціально-економічні процеси, дослідженні територіальної організованості суспільства, яку утворюють функціонуючі територіальні структури (виробництво, розміщення населення, природокористування тощо).

Територіальна організація суспільства й господарства — поєднання функціонуючих територіальних структур (розміщення насе лення, виробництва, природокористування), пов'язаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства.

Територіальна організація суспільства й господарства постає одночасно як явище і як процес. Як явище, вона реалізується у формі ієрархічно супідрядних територіальних соціально-економічних систем (регіонів) різного рангу. Як процес — відбувається у постійному русі всього соціально-економічного життя населення в просторі й часі.

У процесі дослідження особливостей ТОСГ сформувалися самостійні наукові теорії: розміщення продуктивних сил, розміщення населення, регіонального розвитку, економічного районування тощо.