Головна » Статті » Теорія географії » Основи економічної географії [ Додати статтю ]

Природні ресурси як фактор вливу на розміщення господарства

До мінеральних ресурсів океану відносять корисні копалини прибережної зони океанів і морів, глибоководної частини шельфу і материкового схилу. Якщо на суходолі багато джерел мінеральної сировини скорочуються, то в океані запаси деяких металів, як-от марганцю, кобальту, цирконію, щороку зростають на величину, більшу від величини їх річного використання людством.

Уже сьогодні значну кількість корисних копалин видобу­вають із дна океанів і морів. Це стало можливим завдяки техніч­ному прогресові: побудові плавучих бурових платформ і спе­ціальних суден, підводних апаратів, спеціальних драг, підводних шахт.

Розгляд видобування в морях різних видів корисних копалин почнемо з розсипних родовищ.

На пляжах, у лагунах, у прибережній зоні моря та на шельфі відкладаються розсипи алмазів, золота, платини, каситериту, ільменіту, магнетиту та інших мінералів. Родовища розсипних алмазів давно відомі на південно-захід­ному узбережжі Африки. Тут, на відстані 1600 км у піщано-гравійних відкладах шельфу та берегових терас утворились багаті родовища високоякісних алмазів, запаси яких становлять біля 40 млн. каратів. Кожного дня тут видобувають 1000 каратів алма­зів ювелірної якості з глибин 30—120 м. А якщо підрахувати їхню вартість, то вона становитиме 20 % вартості всіх алмазів, що добуваються в далекому зарубіжжі. Родовища алмазів трап­ляються також на Атлантичному узбережжі Південної Америки. Геологи прогнозують родовища у прибережно-морських відкла­дах Анголи, Індії, Шрі-Ланки.

Золотоносні піски є в багатьох місцях: на піщаних пляжах Золотого берега Аляски (затока Нортон, біля міста Ном), де під час «золотої лихоманки» було добуто коштовного металу на 100 млн доларів. Тут відкрито родовища і в прибережній аквато­рії Берингового моря, а також біля берегів Канади, Панами, Чилі, Бразилії, Туреччини, Єгипту, Індії та Австралії.

Платинові піски з кількістю 10 г металу на 1 м-3 породи відомі на узбережжі Аляски (в затоці Гудньюс). Тут Сполучені Штати Америки видобувають 90 % всієї розсипної платини (біля 500 кг на рік) з глибини до 30 м. Цей метал добувають також на узбережжі Індії, Австралії та Бразилії. Перспективні для розроб­лення платинові піски узбережжя Колумбії.

Щорічна частка видобутку Австралії серед промислово розвинених країн становить близько 90 % рутилу, приблизно 60 % циркону і 25 % ільменіту.

Залізомарганцеві конкреції мають розмір переважно 5—10 см у діаметрі, їхня форма здебільшого округла або сплюснута. Заля­гають вони на глибинах від 100 до 7000 м. Величезні запаси їх у Тихому, Індійському і Атлантичному океанах та в їхніх морях, де ними (за даними підводного фотографування) рівномірно, ніби через велике сито, густо засіяне дно. Поширені вони і в морях Північного Льодовитого океану, але в меншій кількості, ніж в інших. Усього рудні поля займають біля 10 % площі дна океанів. Високоякісні конкреції вміщують до 30 різних елементів, в тому числі 25—30 % марганцю, біля 15 % заліза, 12 % нікелю, 1,2 % міді, 0,3 % кобальту тощо. Є конкреції, у яких міді до 2,5 %, нікелю до 2 %, кобальту до 2,6 %. Для порівняння можна відзначити, що на суходолі кондиційними вважаються руди з 1 % міді і 1,2 % нікелю. Приблизно третя частина запасів конкрецій для добування сьогодні технічно доступна.

Розсипи сонячного каменю янтарю (бурштину) в Прибалтиці відомі ще з минулого століття. На Калінінградському янтарному комбінаті його щорічно добувають до 500 т. Виноситься він хвилями моря і течіями Балтійського та Північного морів на узбережжя Фінляндії, Швеції, Данії, Нідерландів і східної части­ни Британських островів.

Промислові запаси пов'язані з морськими голубуватими глинами і зеленуватими пісками, потужність яких становить 6— 8 м. Янтароносна товща залягає на глибині до 20 м нижче від рівня моря. Під час сильних штормів хвилі досягають дна і розмивають ці відклади, викидаючи на берег шматки янтарю. На Калінінградському янтарному комбінаті потужним екскава­тором знімають верхній шар порід і промивають янтароносний шар морською водою.

Ми розглянули корисні копалини, що їх можна в буквально­му розумінні вичерпувати з морського дна. Проте на дні, як і на суходолі, є корінні родовища. Розробляти їх можна лише за допомогою підводних шахт і рудників. На даний час у багатьох країнах їх уже побудовано більше сотні. Закладаються вони найчастіше з берега материка або зі штучних (насипаних на мілководді) островів. Деякі шахти перекриваються морськими водами на відстані до 8 км і заглиблені на 2400 м. Будуються шахти для видобутку руди і вугілля на відстані до 25 км від берега. Розрахунки показують, що з розвитком техніки най­ближчими роками стане вигідно видобувати корисні копалини за 50 км від берега.

З підводних шахт видобувають переважно кам'яне вугілля та руди для виплавлення заліза, нікелю, міді, олова, ртуті та інших металів. Кам'яне вугілля нині розробляється в Канаді, Японії, Англії та Австралії, де є понад 60 підводних шахт.

Залізні руди видобувають у Японії — поблизу острова Кюсю, в Канаді — біля Ньюфаундленду і в Гудзоновій затоці, в Фінляндії — у Фінській затоці.

Мідно-нікелеві руди відкрито в Гудзоновій затоці (поблизу міста Черчілл), у Великобританії біля півострова Корнуолл. Ртутні руди видобувають у Туреччині на прибережжі Егейського моря.

У Ботнічній затоці Балтійського моря шведські спеціалісти побудували бетонні шахти для розроблення на глибині 140— 150 м руд на залізо й поліметали: мідь, цинк, свинець, золото і срібло.

Нині поблизу берегів більш як 50 країн виявлено промислові запаси нафти й газу. Морські родовища нафти забезпечують 25 % світового видобутку, а до кінця нашого тисячоліття ця цифра подвоїться.

Видобування нафти й газу ведеться переважно з бурових платформ. Хоча вартість кожної з них досягає 70—80 млн дола­рів, їхня кількість щорічно зростає. Так, якщо 1970 р. в усіх країнах було 240 бурових платформ різних конструкцій, 1985 р.— 800, то на початок 90-х рр.— більше 1000. Бурові плат­форми бувають нерухомі, напіврухомі та рухомі.

Розвідку на нафту й газ здійснює в своїх водах понад 100 країн. Нафтовики вважають, що в надрах морського дна — 65— 70 % запасів нафти планети. За останніми даними, на дні Світо­вого океану відомо близько 400 нафтогазоносних басейнів. У них уже відкрито приблизно 1500 родовищ. Цікаво, що до 95 % нафти і до 80 % газу випадають на територію між 30° пн. ш. і 10° пд. ш. А всього родовища газу можуть бути відкриті на третині площі дна Світового океану. Давно відомі великі запаси нафти в Перській затоці. Щороку з-під її дна викачують 200 млн т. Потенційні запаси тут станов­лять понад 30 млрд. т. Це найбільші запаси і найбільші видобут­ки морської нафти в світі.

Друге місце за видобутком нафти посідає Венесуела, яка щорічно отримує приблизно 120 млн. т з Венесуельської затоки і прилеглих акваторій. Запаси нафти в цьому районі становлять 1,5 млрд. т. Третє місце за видобутком нафтопродуктів належить США, які щорічно з різних районів узбережжя (Аляски, Каліфорнії, Луїзіани) видобувають близько 75 млн т. Лише в Мексиканській затоці, де пробурена 16 тис. свердловин і встановлено велику кількість платформ, щорічно видобувають 50 млн т нафти і 115 млрд. м3 газу.

У морях, що омивають південь нашої держави, вже відкрито три родовища газу та визначено багато перспективних нафтога­зоносних структур. Голіцинське газове родовище, що знаходить­ся на шельфі Чорного моря на схід від півострова Тарханкут, може повністю забезпечити Крим блакитним паливом. Готують­ся до експлуатації газогідратні родовища Чорного моря, запаси яких величезні. 3 1м3 гідрату можна отримати 200 м3 газу.

З усіх речовин морської води найбільше добувають кухонної солі. Завдяки випаруванню нею забезпечується близько третини потреб людства.

Морська вода — єдине джерело добування брому, де його у 8 разів більше, ніж у земній корі. З морської води дістають також калій та йод. У Японії з 1986 р. діє завод, що добуває з води уран. У США проводяться експерименти з одержання золота. У морях почало розвиватись промислове будівництво: підводних нафто- і газосховищ, тунелів, мостів, штучних островів для за­будови промисловими підприємствами тощо.

Біологічні ресурси. Сьогодні Світовий океан дає людству лише 2 % продуктів харчування (88 %—оброблені землі, 10 %—пасовища). Але харчові ресурси його значно більші. Для переконливості можна навести такі дані: в океанах знаходиться 43 % біомаси всієї планети, рибних ресурсів — біля 200 млн. т. Величезні ресурси молюсків, ракоподібних, водоростей, зоопланктону. Однак зараз 80—90 % вилову складає риба, біля 6 % — безхребетні, 4 % — водорості і 1 % — морські ссавці: кити (до 25 тис. голів на рік), ластоногі (тюлені, котики, нерпи й моржі) в суворо обмеженій кількості.

З безхребетних добувають двостулкових (устриць, мідій, гребінців, морське вушко) і головоногих (кальмарів і восьмино­гів) молюсків. Дуже цінні краби, креветки, лангусти, омари та ін. У складі зоопланктону є невеликий представник ракоподіб­них — кріль (креветка), широко вживаний як продукт харчуван­ня. Ресурси його величезні — 5—6 млрд. т, а зараз добувають 50—60 млн т.

Морські водорості, за твердженням учених, практично всі можна вживати в їжу. Найбільше їх заготовляють Китай, Японія і КНДР (мільйони тонн). У харчуванні використовується понад 100 видів рослин. З одного гектара мілководної зони можна збирати приблизно в 4 рази більше зеленої маси, ніж із луки. Вона багата на вуглеводи (60 %), білки (6 %), вітаміни та мінеральні елементи.   Щорічний  видобуток їх  можна довести до 20 млн т. Дедалі більшого поширення набуває аквакультура — розмно­ження і вирощування риби, молюсків і водоростей. Найбільших успіхів у цьому досягла Японія. До 2000 р. вона планує одержа­ти з морських ферм до 50 % усього вилову.

Говорячи про раціональне та ощадливе використання біоло­гічних ресурсів, слід підкреслити, що потужність сучасного риболовного флоту всіх країн дозволяє виловлювати біоресурсів більше, ніж їх відтворюється. Розміри вилову риби вже в наші дні доходять до краю. Ось чому міжнародні організації розроб­ляють заходи щодо регулювання вилову, переселення та акліма­тизації риб, інших мешканців моря.

Біологічні ресурси океану, як уже зазначалось, розподілені його акваторією нерівномірно. Зараз промисел біологічної продукції моря ведеться не лише у вузькій прибережній смузі, а й у відкритому океані. Але все ж таки у прибережній смузі добувається 95—97 % морської риби та безхребетних тварин. Велика кількість морепродуктів у шельфовій зоні пояснюється сприятливими умовами для високої біологічної продуктивності. Основними об'єктами морського рибальства є анчоусові, оселедцеві, тріскові, скумбрієві, тунцеві, ставридові та камбало­ві. Вилов кожної з цих родин перевищує 1 млн т, а загалом він складає 2/3 світового вилову риби.

Важливе місце в загальному світовому вилові займають інші морепродукти, серед яких понад 60 % становлять молюски та близько чверті — ракоподібні. Серед молюсків найбільше про­мислове значення мають двостулкові (устриці, гребінці, мідії) та головоногі (кальмари, восьминоги, каракатиці). У світовому промислі ракоподібних креветки складають 57 %, краби 25 %, омари й лангусти 10 %.

Промислове значення мають також морські їжаки, зірки і трепанги. Останніх за їхню форму називають морськими огірка­ми, а за поживні якості — морським женьшенем. У м'ясі тре­панга білків дещо менше, ніж у молюсків, зате значно більше цінних мінеральних речовин.

В океані добувають тюленів, моржів, морських котиків тощо. Найбільшими районами добування тюленів є води приполярних широт. Печінка та язик цих тварин у народностей Півночі вва­жаються делікатесами. Але найцінніший продукт промислу — це, звичайно, ніжні шовковисті шкурки, м'ясо і жир. Через хижацьке знищення число видів тюленів зменшується. Два види і шість підвидів тюленів занесено до Червоної книги.

Надзвичайно гарне хутро морських котиків. Воно високо цінується на світовому ринку. Після варварського промислу цих цінних тварин значно поменшало. Тепер полювання на них регулюється. Великі лігвища котиків знаходяться на островах Прибилова, Командорських і Тюленячому.

Південна півкуля та північна частина Тихого океану — основні райони полювання на ще одну цінну океанську твари­ну — кита. У 60-х рр. добування китів було особливо активним. Нині воно регулюється.

Енергетичні ресурси. Коли говорять про енергетичні (а не паливно-енергетичні) ресурси океану, то мають на увазі ресур­си, що здатні виробляти електроенергію обертанням турбін генераторів безпосередньо в морі. Тобто, мова йде про викорис­тання енергії течій, припливів, хвиль, вітру, перепаду темпера­тур води на глибині та інше — про все, що може обертати лопаті турбін.

Океанічні та морські течії — це гігантські потоки, ширина яких досягає сотень і навіть тисяч кілометрів (згадайте хоча б Гольфстрім, Куросіо та Антарктичну Циркумполярну течії). Кожна з них досить швидко несе потік води, в десятки і навіть у сотні разів більший, ніж усі річки планети. На перший погляд побудова електростанції всередині течії здається фантастикою, але у США вже розроблено проект установлення турбін у Флоридській течії — одному з відгалужень Гольфстріму біля півострова Флорида. Проект передбачає встановлення на якорях 200 турбін діаметром до 80 м на відстані 20 км одна від одної. При швидкості Гольфстріму 2 м/с з кожної турбіни можна одержувати 24 тис. кВт енергії, а всього в разі здійснення про­екту — 25 млн кВт.

Великі енергетичні ресурси криються в припливах і відпливах, які мають максимальний рівень біля берегів океанів. Спеціаліс­ти підрахували, що енергія припливів у 2000 разів перевищує енергетичий запас усіх річок світу за календарний рік. Одначе припливні електростанції (ПЕС) технічно можливо будувати лише там, де рівень між припливами і відпливами більше 5 м. Першу ПЕС збудовано в Англії біля Ліверпуля 1913 р. Відтоді їх споруджено в різних країнах багато. Тільки в Китаї діє понад 100 малопотужних ПЕС. Найбільшу за потужністю електростанцію задумано в Західній Європі. Якщо проект буде здійснено, то на півострові Котантен діятиме ПЕС потужністю 50 млн кВт, яка даватиме енергію для Франції, Норвегії та Швеції.

Ще одне дуже цікаве джерело електроенергії — енергія хвиль. До реалізації проектів використання енергії хвиль наблизились Японія, США, Швеція, Австралія та Росія. Проекти різні, але всі вони базуються на розрахунках потужності фронту хвилі. Що більша хвиля — то краще. Проте вартість електроенергії хвильо­вих станцій у 5—8 разів вища від теплових і атомних. І все-таки нерідко потреби змушують іти на такі затрати. Наприклад, у Японії понад 300 буїв і маяків живляться електроенергією хвилевих станцій.

Та вітер моря служить не тільки парусникам. У США розроб­лено проекти будівництва на шельфі Мексиканської затоки висотних вітряних вишок, на яких буде встановлено двигуни, що вироблятимуть не тільки електроенергію, а й водень.

З погляду економічності вітрове енергетичне устаткування має найбільшу перспективу.

Термальну енергію моря вже почали добувати в тропічних ши­ротах океанів і морів. Джерелом електроенергії є різниця темпе­ратур води на поверхні та в її товщі. Причому ця різниця повинна бути не меншою 20 °С, та ще й на інтервалі глибин до 100 м. Тому найбільш придатними є акваторії між 20° пн. ш. і 20° пд. ш.

Принцип дії таких електростанцій полягає в тому, що теплу воду закачують у плавучу електростанцію, де вона нагріває рідину, яка випаровується, будучи герметично закритою при невисокій температурі (аміак, пропан, ізобутан), і виривається на лопасті турбіни. Такі електростанції, хоч і малої потужності почали будувати з початку 80-х рр. біля Гаваїв, в Японському морі. Будуються такі електростанції в Бразилії та деяких країнах Африки. Запаси термальної електроенергії у Світовому океані становлять 30 000 млрд. кВт.

І, нарешті, останнє – важка вода. Це ізотопний різновид води, у якій звичайний водень заміщений важким воднем (дейтерієм). Важкою її назвали тому, що вона справді важча від звичайної води. І хоч її частка у Світовому океані становить 1/5600, цього достатньо, щоб заповнити улуговину Чорного моря. А важкого водню, який і є джерелом термоядерного синтезу, вчені налічують 2,5*1013т. Лише 1г дейтерію, при перетворенні його в реакторі на гелій, вивільнює 100 000 кВт енергії.

Поняття «природно-ресурсний потенціал» належить до тих, що найчастіше трапляються в сучасній науковій літе­ратурі. В його назві вжито ключові слова — потенціал (від лат. сила) та ресурси (від фр. засіб, спосіб). Одначе загальновизнаного його тлумачення поки що немає.

Економіст-географ В.Г.Руденко нарахував до семи озна­чень, що їх найчастіше вживають різні автори для харак­теристики змісту цього поняття [15]. їх узагальнення, систе­матизація й аналіз дали змогу В.П.Руденкові вивести таке формулювання: «Природно-ресурсний потенціал (ПРП) території (акваторії) —це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, виражена в їхній суспільній споживній вартості». В такому розумінні ПРП території (акваторії) посідає цілком певне місце в системі «суспільство —природа».

Фото:
Джерело:
Категорія: Основи економічної географії | Додав: wiktor (02.06.2010)
Переглядів: 1751 | Теги: природні ресурси, енергетичні ресурси, корисні копалини | Рейтинг: 0.0/0
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar