Особливості економічного розвитку та загальна характеристика господарства

Країни регіону значно різняться за рівнем соціально-економічного розвитку, про що, зокрема, свідчать показники ВНП на душу населення. Найрозвинутішою країною регіону є Росія (ВНП на душу населення у 2000 р. — 7700 дол.). За нею йдуть Казахстан (5000 дол.), країни Середньої Азії: Туркменістан (4300 дол.), Киргизстан (2700 дол.), Узбекистан (2400 дол.), Таджикистан (1140 дол.).

У економіці регіону переважають галузі важкої та видобувної промисловості, ВПК, відчувається надмірна паливно-сировинна орієнтація господарства. Обробна промисловість, особливо виробництво споживчих товарів тривалого використання, розвинуті значно менше.

Динамічно розвивається господарство азіатської частини Росії. Тут досить висока частка промисловості (порівняно зі слабкорозвинутим сільським господарством), значний розвиток добувних галузей, що утворюють сировинно-енергетичну базу району, потужна електроенергетика. Однак на тлі переважання добувної промисловості та важкої індустрії недостатньо розвинуті деревообробна, легка та харчова промисловість. Низьким є рівень комплексності господарства.

Господарський комплекс Казахстану має у своїй структурі потужний сировинний базис та високий рівень розвитку добувних галузей, зокрема паливно-енергетичних, розвинуту важку індустрію. Однак досить невисоким є інфраструктурне освоєння багатьох районів (транспорт, будівельна інфраструктура, енергетика, водопостачання). Це ускладнює розвиток продуктивних сил Казахстану, який оцінюється як порівняно низький.

Внаслідок пізнього промислового освоєння Середньої Азії у структурі її господарства помітні певні диспропорції. Низькою є частка промисловості порівняно із сільським господарством, високою — частка добувних галузей порівняно з обробними.

За типом економічних реформ країни регіону умовно поділяють на три групи:

1) « країни-радикали », які здебільшого застосовують методи «шокової терапії» (Росія, Киргизстан);

2) «країни-консерватори», які використовують способи поступового переходу до ринкових відносин (Туркменістан, Узбекистан);

3) проміжна група країн, які реформують економіку повільніше, ніж «радикали», але швидше, ніж «консерватори» (Казахстан).

Внаслідок приватизації значна, а нерідко й основна частина виробництва припадає на недержавні підприємства. Їх частка у ВВП країн коливається на рівні 1/3—2/3.

Значна питома вага державної власності в країнах залишається в галузях інфраструктури (енергетиці, транспорті, зв'язку) та ВПК.

Найтиповішими проблемами приватизаційних процесів у країнах регіону є розшарування суспільства, оскільки державна власність потрапила до рук незначного прошарку населення, а також недостатня виробнича ефективність приватизованих підприємств, особливо великих.

У всіх країнах регіону ринкові реформи починалися з лібералізації цін. До 1997 р. цей процес охопив 70-90 % товарообігу країн. Контроль за цінами зберігся на продукцію та послуги інфраструктурних монополій (енергоносії, електроенергія, транспортні тарифи, плата за житло та комунальні послуги тощо), а у багатьох країнах також на базові продовольчі товари (хліб, цукор, олію, деякі м'ясо-молочні продукти). Лібералізація цін дала змогу здебільшого покласти край товарному дефіциту, притаманному плановій економіці.

З другої половини 90-х років XX ст. у країнах регіону почалися стабілізаційні процеси. Повсюдно було подолано інфляцію. Щорічні темпи зростання цін знизилися до 10-30 %. З 1997 р. тільки Росія і Таджикистан залишилися в групі країн, де не було зростання ВВП та промислового виробництва. Сприятливими були тенденції економічного розвитку в Узбекистані та Киргизстані.

Більшість країн регіону подолала нижню межу економічної кризи, розпочавши поступовий розвиток економіки на нових засадах, хоча далеко не всі головні проблеми розв'язані (інвестиційні, бюджетні). Тому економічне зростання у них не набуло стійкого характеру.

Важливі зміни відбулися і в структурі підприємницького капіталу. Для цього в усіх країнах було прийнято сприятливі для іноземних інвестицій закони, які стосуються оподаткування, розпорядження прибутками тощо. Проте для іноземних інвесторів, крім правового режиму, не менш важливими є політична стабільність країни, реальна захищеність капіталів, загальний стан економіки і споживчого ринку, які у багатьох країнах на рубежі XX—XXI ст. є проблематичними.

Попри це рівень іноземних інвестицій є досить відчутним. Перше місце серед країн СНД за показником прямих іноземних інвестицій посідає Казахстан, де понад 80 % промисловості контролюється іноземними корпораціями. Найпривабливіші для них нафтова галузь, видобуток кольорових металів, будівництво нафто- і газопроводів.

Крім традиційних експортерів капіталів (США, Японія, країни Західної Європи), значний інтерес до центральноазіатських країн останнім часом виявляють Південна Корея, Китай та Туреччина. Країни регіону активно використовують міжнародні кредити. Однак сплата державних боргів стає обтяжливою статтею витрат.

У МГПП регіон виділяється передусім галузями видобувної промисловості, паливно-енергетичного комплексу, важкої індустрії (металургія, основна хімія, важке машинобудування). Швидкими темпами розвивається текстильна промисловість. Азіатська частина Росії є одним із найкрупніших у світі районів розвитку лісопромислового комплексу. У сільському господарстві переважає вирощування зернових та олійних культур (Росія, Казахстан), бавовни, рису та баштанних культур (країни Середньої Азії), тваринництво спеціалізується на оленярстві (північ Росії), м'ясо-молочному скотарстві та вівчарстві (Казахстан, Середня Азія).