Європа (грецьке Európё, від ассирійського – ереб – захід; в Древній Греції так іменували території, що лежать на захід від Єгейського моря), частина світу, західна частина материка Євразії.

            Загальні відомості

На півночі Європа омивається Північним Льодовитим океаном і його морями -  Карським, Баренцовим, Білим, Норвежським, на заході і півдні – Ат-лантичним океаном і його морями – Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним, Азовським. На сході і на південному сході границя з Азією частіше всього проводиться по східному підніжжю Уралу, по річці Емба до Каспійського моря, річкам Кума і Манич до гирла Дона. Крайні материкові точки Європи: на півночі – мис Нордкін, 71^о08^׀ пн. ш., на півдні – мис Маррокі, 36^о  34^׀ пн. ш., на заході – мис Рока, 9^о34^׀ з. д.,   сході – східне підніжжя Полярного Уралу біля Байдарацької губи, 67^о20^׀ с. д. До Європи відносяться острови і архіпелаги. Найбільш великі з них є: Нова Земля, Земля Франца-Йосифа, мис якої Флігері на острові Рудольфа є самою північною точкою Європи, 81^о49^׀ пн. ш., Шпіцберген, Ісландія, Британські, Зеландія, Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія, Кріт. В цих границях, тобто з островами загальна площа Європи складає біля 10 млн. км², загальна площа самих островів біля 730 тис. км².

В деяких географічних і статистично-економічних роботах до Європи нерідко відносять Кавказ з Предкавказзям і Закавказзям.

Європу прийнято поділяти з деякою умовністю на такі великі частини: Східну Європу, яка включає Східно Європейську рівнину, Західну Європу, Північну Європу, Південну Європу та Середню Європу

Берегова лінія

Серед інших частин світу Європа відрізняється найбільшою розчленова­ністю берегової лінії: на 1 км її довжини приходиться біля 246 км² території. Загальна довжина берегової лінії біля 38 тис км. Максимальна відстань  внутрішніх районів Європи від моря 1600 км. Біля 25 % площі Європи приходиться на півострови: Канін, Кольський, Скандинавський, Ютландія, Бретань, Піренейський, Апеннінський, Балканський, Кримський.

Переважають вирівняні акумулятивні і абразійні береги, які формуються переважно хвильовими процесами моря. До них відносяться східні береги Білого моря, південно-східні Баренцового моря, південні береги Балтійського моря, західні береги Північного моря, східні береги Біскайської затоки, береги Середземного і Чорного морів. В умовах низького побережжя та під впливом приливних і відливних процесів формуються береги ваттового (мар-шевого) типу, до яких відносяться південні і південно-східні береги Північ­ного моря та окремі ділянки південних берегів Баренцового моря. В решти районів Європи переважають відносно високі, сильно розчленовані текто­нічні береги: скидові береги Кольського півострова, складчасті береги північ-ної частини Піренейського півострова; місцями оброблені древніми льодови­ками (фіордові і шхерні береги Норвежського моря та північної частини Балтійського моря, побережжя Шотландії і Ісландії) або змінені під впливом морської інгресії (ріасові береги півострова Бретань, Уельс, західної Ірландії, північного заходу Піренейського півострова, далматинські береги на заході Балканського півострова).

Основні риси орографії

За середньою (біля 300 м) і максимальною (4807 м, г. Монблан в Альпах) Європа поступається решті частин світу, за виключенням Австралії. Біля 60 % поверхні Європи знаходиться на висоті менше 200 м, частково навіть нижче рівня моря (північне побережжя Каспійського моря, - 28 м, а також деякі райони побереж Північного і Балтійського морів), 24 % - від 200 до 500 м, 10 % - від 500 до 1000 м, 6 % - більше 1000 м ( в тому числі 1,5 % - вище 2000 м).  Такий розподіл висот поверхні відображає переважання в Європі рівнинного рельєфу. Майже всю Східну Європу займає Східноєвропейська  (Руська) рівнина, яка продовжується на захід (Середньоєвропейська рівнина). Значні площі займають рівнини в Фіноскандинавії. В інших районах рів­нини вкраплені між горами. Це Середньодунайська, Нижньодунайська та інші. На крайньому сході протягуються гори Урал, на північному заході – Скандинав-ські гори. Смуга невеликих за площею і висотою гір охоплює південну частину Середньої Європи: Центральний Французький масив, Вогези, Швар­цвальд, Рейнські Сланцеві гори та інші. З півдня ця смуга обрамлена най­більш високими горами Європи – Альпами, а також Карпатами. Гірський рельєф переважає в Південній Європі: Піренеї, Андалузькі гори, Апеннінські гори, Стара Планида, Динарські гори, Родопи, Пінд та інші.

Походження і розвиток рельєфу

Переважання в Європі платформенних структур проявляється в розпов­сюдженні рівнинних типів рельєфу, особливо характерних для Східної Європи. В північно-західних частинах Східноєвропейської платформи представлені цокольні рівнини Феноскандії, які сформувалися в результаті тривалої, починаючи з палеозою, денудації поверхні Балтійського щита. В плейстоцені поверхня цих рівнин була ускладнена діяльністю покривних льо-довиків. До цього типу відносяться рівнини південної і східної частин Скан­динавії, Фінляндії, Кольського півострова, Карелії. Серед них переважають низькі, з абсолютними висотами 100 – 150 м рівнини з густим, але неглибоким, тектонічним розчленуванням, частими перепадами висот, широ­ким розповсюдженням моренних гряд, озів, камів, котловин, часто зайнятих озерами. Окремі височини, кряжі такі як Смоланд, Суоменселькя, Манселькя, Західно-Карельська, Вітряний Пояс, Кейви, а також низькогір’я і серед­ньогір’я – Ловозерські Тундри і Хібіни відносяться до зон найбільших текто­нічних піднять, або до виходів дуже щільних порід.

В межах Європейської платформи і прилягаючих до неї частинах синекліз епіпалеозойських платформ, на півдні – Скіфської, і на заході – Західноєв-ропейської знаходяться пластові акумулятивні рівнини, формування яких визначалось тривалим нагромадженням осадових порід платформенного чохла. Ці породи мають горизонтальне, або, головним чином, моноклінальне залягання, із слабим похилом на північний захід. При загальній вирівненності  поверхні і невеликій середній висоті, біля 170 м, характерно сполучення височин, до 300-400 м (Середньоруська, Валдайська, Верхньокамська, Приволжська, Бугульмінсько-Белебеєвська, Північні Ували) і низин (Оксько-Донська рівнина, Причорноморська, Печорська, Прикаспійська низовина, низинне Заволж’є, Середньоєвропейська рівнина та інші), які віддзерка­лю­ють тектонічну неоднорідність фундаменту платформи, різну направленість і розмах неотектонічних рухів.

В північних районах пластових рівнин, що піддавалися дії плейстоцено-вих льодовиків, широко розповсюджені льодовикові і водно-льодовикові ти­пи рівнин. На цих рівнинах льодовикові форми рельєфу накладені на дольо­до­викову поверхню древніх річкових долин, вододілів, куестових гряд. Ступінь виразності льодовикових форм зменшується в цілому при просуванні на південь, до границь максимального (дніпровського) зледеніння. Особливо добре зберігся льодовиковий рельєф в районах останнього (валдайського) зледеніння. Для нього характерні свіжі моренні гряди (Балтійська гряда Валдайської височини), горби основної морени, озерно-льодовикові низини. Рівнини, які лежать між границями максимального і останнього зледенінь, мають льодовиковий рельєф, сильно перероблений післяльодовиковою еро­зією і денудацією: переважають слабо згорблені моренні рівнини і майже плоскі зандрові рівнини (Полісся, Оксько-Донська рівнина, південні райони Середньоєвропейської рівнини), зустрічаються залишки древніх моренних гряд в північній частині Білорусії, на Смоленсько-Московській височині. Більшу частину позальодовикових районів займають пластові рівнини з водно-ерозійним рельєфом, який характеризується зрілими широкими аси- метричними річковими долинами, а також балками, ярами і відносно плос­кими вододілами. Особливо густе ерозійне розчленування притаманне Середньоруській, Приволжській, Подільській, Придніпровській височинам, покритих товщею лесів і лесоподібних суглинків. В Заволжі, де рихлі поверх-неві відклади на значних просторах відсутні, ступінь розчленування зменшу­ється. На прикаспійській низовині, яка є акумулятивною морською рівниною, яка недавно звільнилася від моря, у зв’язку з її геологічною молодістю, невеликою абсолютною висотою і сухим кліматом переважають плоскі по-верхні з дрібними (глибиною до 1-5 м) западинами і лощинами, які в пів­нічній частині складені глинами, і невисокими (2-8 м) піщаними грядами і буграми на півдні.

Донецький і Тіманський кряжі і кряж Чернишова, що розташовані серед пластових рівнин приурочені до виступів складчастого фундаменту, пред­ставляють собою ерозійно-денудаційні височини, а Придніпровська і При­азовська височини є цокольними рівнинами, частково захороненні під осадовим чохлом.

В західній частині Скандинавського півострову, обрамляючи цокольні рівнини Фенноскандії, розташовані відродженні складчасто-глибові і глибові Скандинавські гори, які сформувалися на місці пенепленізованих (вирівня­них) і піднятих в кайнозої структур каледонід на півдні і південному сході Балтійського щита. Тут переважають плоско вершинні масиви – ф’єльди, роз-членовані глибокими трогоподібними льодовиковими долинами, які мають  круті західні і більш пологі східні схили; повсюдно розповсюджені форми льодовикової екзарації. Найбільш високі вершини мають альпійський рельєф. Подібні особливості притаманні більш низьким горам північної частини Ве-ликобританії – Північно-Шотланському нагір’ю, Південно-Шотландській височині.

В районах розповсюдження герцинських складчастих структур пред­ставлені переважно омолоджені складчасто-глибові середньовисотні гори. Найкраще цей тип рельєфу виражений в горах Уралу, розташований в Урало-Тяньшанської складчастої області. Вони представляють систему витягнутих в меридіональному напрямку паралельних хребтів, розділених повздовжніми і поперечними пониженнями, зайнятими річковими долинами. Тривала і інтенсивна денудація призвела до утворення на Уралі серії пенепленів, і лише неотектонічні рухи омолодили гірський рельєф. Тут переважають низькі і середньовисотні хребти з плоскими або куполоподібними вершинами і м’якими окресленнями схилів. На Полярному і Приполярному Уралі є гір­сько-льодовикові форми рельєфу і невеликі сучасні льодовики.

В західноєвропейській герцинській зоні складчасто-глибові низькі і серед­ньовисотні гори і височини відповідають антеклізам складчастої основи. Це Центральний Французький масив, Армориканська височина, Кембрійські гори, Вогези і Шварцвальд, Рейнські Сланцеві гори, Чеський масив з Рудни­ми горами, Судетами, Чешсько-Моравська височина та інші. Вони випробу­вали тектонічне роздроблення, часто перемежовуються з ділянками рівнин на місці грабенів. До таких рівнин відноситься Верхньорейнська і Ронська низовина, а також пластово-ступеневі куестові рівнини, притаманні переваж­но до синекліз складчастої основи (Паризький, Лондонський, Тюрінгенський басейни, Швабсько-Франконська рівнина).

Різноманітним рельєфом відрізняється Альпійська геосинклінальна склад­часта область, для гірського рельєфу якої характерні складчасті і глибово-складчасті альпійські середньовисотні і високі лінійно витягнуті або дугоподібно вигнуті хребти з чітко вираженими вододільними гребенями, добре розвинутими схилами і передгір’ями. Самими високими з них є Альпи, орографічним продовженням яких на північному заході є Юра, на північному сході – Карпати, які переходять потім в Стару Планину, на південний схід – Динарські гори і Пінд, гори острова Пелопоннес і острова Кріт, на південь – Апеннінські гори. До цього ж типу відносяться Піренеї, Андалузькі, а також Кримські гори. У формуванні рельєфу вказаних гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові та інші екзогенні процеси, а найбільш високих гір – неодноразові плейстоценові зледеніння, а в самих Альпах – сучасне зледе­ніння.

Карстові форми рельєфу більш всього типові більш всього типові для вап-някових районів Альп, Юри, Динарських і Кримських гір. Другим характер-ним типом гір області є глибові середньовисотні і низькі хребти і нагір’я, приурочені до серединних масивів палеозойського віку і характеризуються відносно вирівняною вершинною поверхнею, густою тектонічною роздробле­ністю, крутими схилами. Такими є Родопи, Рила, гори Македонії і східної Греції, Калабрійські Апенніни, більша частина гір Корсики і Сардинії, Центральна Кордельєра Піренейського півострова, Кантабрійські гори.

Значні території зайняті пластовими і акумулятивними рівнинами і плато міжгірних і передгірних прогинів з пануванням форм водної ерозії і акумуля-ції. Це Середньодунайська, Нижньодунайська Паданська, Андалузька, Порту-гальська рівнина, плато Нової і Старої Кастилії. Переважанням карстового рельєфу відрізняються плато Карст і Добруджа.

Своєрідним рельєфом відрізняється Ісландія, де широко розповсюджені серії різновисоких базальтових плато з насадженими на них куполами і конусами потухлих і діючих вулканів, нерідко похованих під льодовиками; тут також широко розповсюджені льодовикові форми рельєфу.