Чорне море. Щодо походження назви є дві версії. Згідно з першою, таку назву йому дали давні греки, які ще до нової ери почали освоювати береги Скіфії. За другою версією, «Чорним» його назвали племена меотів, які жили на півдні України до скіфів. На їхній мові воно називалось «Темарун», буквально — Чорне море. Скіфи теж називали його «Ашхаена», що означало «темне» або «чорне».

Історія досліджень Чорного та Азовського морів почалася з античних часів (VIII—IV ст. до н. є.), коли фінікійці і греки, долаючи водні простори, заселяли береги в районі Керчі, Фео­досії, Судака, Євпаторії, Севастополя (Херсонес) та в інших місцях. Вже тоді грецькі мореплавці побудували маяки на Змії­ному острові й Тендрівській косі. На давніх периплах (своєрід­них лоціях) є досить багато довідкових даних, що ними корис­тувались моряки, плаваючи по Понту Евксинському (у перекла­ді з грец.— гостинне море) і Меотиді, як тоді називали відповід­но Чорне та Азовське моря. В той час грекам добре були відомі береги Тавриди (Криму) і Кавказу. Ці відомості знайшли відоб­раження в працях Геродота, Страбона і Птолемея. Цікаво, що вже в «Географії» Страбона, датованій 18 р. н. є., є правильна думка про те, що в минулому Понт Евксинський з'єднувався з Каспійським морем через Кумо-Маницьку протоку і не мав виходу в Середземне море через Пропонтиду (Мармурове море) і Геллеспонт (протоку Дарданелли). У цій самій книзі вперше згадується про Сиваш, який тоді називався болотом Сапра, тобто гнилим.

Видатний математик і астроном II ст. н. є. Клавдій Птолемей склав першу карту Чорноморського узбережжя на основі градус­ної сітки.

У IV ст. н. є. на Чорне море проникли слов'яни і по ньому здійснювали походи на Візантію (626 р. і 860 р.). У ЕХ—XI ст. слов'яни займали на морі панівне становище. Досить згадати походи на Царгород (Стамбул) київських князів Аскольда у 860 р. на 200 човнах, Олега в 907 р. на 2000 човнів із 80-тисяч-ним військом. У 910 р. князь Олег здійснив похід на Персію через Чорне і Каспійське моря на 500 човнах. У 941 р. і 944 р. князь Ігор успішно ходив на Царгород і Персію. Не дивно, що після цих походів у літературі аж до XIII ст. Понтичне море часто називалося Руським морем. У другій половині X ст. князь Святослав Ігорович заснував Тмутараканське князівство, яке займало східне узбережжя Азовського моря, Таманський півос­трів і район Керчі. Це уможливило оволодіння Керченською протокою — важливим торговельним шляхом на Кавказ та Близький Схід і дозволило міцно закріпитися в Криму.

З XV ст. Османська імперія майже на три століття закрила доступ у Чорне море, і дослідження його припинились. Поно­вились вони лише після указу Петра І і переривались тільки під час війн Росії з Туреччиною та в періоди 1-ї і 2-ї світових війн. До 1917 р. Головне гідрографічне управління Росії видало більше як 60 карт Чорного та Азовського морів з урахуванням даних першої океанологічної експедиції 1890—1891 рр. під ке­рівництвом Й. Б. Шпіндлера. В цій експедиції взяли участь гео­лог М. І. Андрусов (засновник морської геології), гідрограф Ф. Ф. Врангель, хімік М. Д. Зелінський та інші. Було, зокрема, встановлено, що дно Чорного моря має пласку поверхню з найбільшою глибиною 2244 м, а також те, що з глибини 200 м вода заражена сірководнем.

З 1923 р. до 1935 р. в морях працювала гідрографічна експе­диція за планом, що його розробив Ю. М. Шокальський. Під­сумком стала нова батиметрична карта. Висвітлилося багато особливостей рельєфу шельфу та підводних схилів Кримських і Кавказьких гір.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни з новою силою постала потреба комплексного вивчення природи Чорномор­ського   басейну.   Цього   вимагали   інтереси   Чорноморського військового флоту, а також Чорноморського пароплавства, річкового і рибного флотів. Тому, крім постійних гідрографіч­них робіт на суднах системи Гідрометслужби України та Росії, в дослідженнях брали участь Інститут океанології та Інститут географії АН СРСР (нині РАН), Інститут геологічних наук НАНУ, Інститут мінеральних ресурсів та Український науково-дослідний геолого-розвідувальний інститут, Об'єднання Крим-моргео, а також учені Одеського, Сімферопольського й Мос­ковського університетів та багато розвідувально-пошукових і проектних організацій.

Чорне море лежить у глибокій западині, яка утворилась у межах Середземноморської геосинклінальної області в альпій­ський етап горотворення. Цим пояснюється його значна глиби­на, яка в середньому становить 1256 м, а максимальна — 2245 м. Воно набагато давніше від Балтійського і кілька разів змінювало обриси своїх берегів, особливо під час наступання і танення материкового льодовика. В морі стільки води, що якби з нього почала витікати така ріка, як Амазонка, то для цього знадобилося б 99 років.

Товща осадових порід досягає 12—15 км і залягає безпосе­редньо на базальтовому шарі, потужність якого 5—6 км. Тобто під морем тип кори океанічний.

Береги моря різні за висотою, розчленованістю та геологіч­ною будовою. Гірські ділянки складені вулканічними й мета­морфічними породами, низинні — осадовими: лесами, суглин­ками, вапняками, пісками. В північно-західній частині узбереж­жя багато лиманів. Динаміка берегових процесів сильно різ­ниться залежно від складу порід і відкритості до моря. Так, наприклад, якщо береги складені рихлими породами (суглинка­ми, лесами), то під ударами хвиль вони можуть відступати зі швидкістю від 4 до 16 м на рік. Максимальна швидкість руйну­вання берега — до 39 м на рік — була зафіксована до проведен­ня берегозакріплювальних робіт на західній околиці Одеси (в районі мису Великий фонтан). Вапнякові породи на берегах руйнуються зі швидкістю до 2 м на рік. Слідом за берегом з такою самою швидкістю переміщуються пляжі, пересипи та бари. В лиманах, де сила удару хвиль різко падає, береги руй­нуються в середньому в 10 разів менше.

Руйнування берегів (окрім гірської частини Криму) поси­люється завдяки підвищенню рівня моря до 3 мм і опусканню суходолу до 2 мм. Разом це створює ефект підвищення рівня моря на 5 мм на рік.

Внаслідок наступу моря на суходіл під водою опинились затоплені долини. Вони чітко простежуються в зоні шельфу та біля гірських споруд, що оточують море.

Історія розвитку Чорного моря налічує близько 10 млн. років і закорінена в ті часи, коли окреслились контури басейну, якого геологи, наслідуючи історичну назву, теж іменують Понтичним, хоча площа його була значно більшою. До того ж воно було теплим і опрісненим, з невеликою глибиною. Залежно від підняттів і опускань земної кори та зв'язку чи ізоляції від Світово­го океану площа, солоність і життя в морі значно змінювались.

Геологи розшифрували, що після Понтичного в пліоцені існували Кіммерійське, Куяльницьке та Гурійське моря. Коли настав четвертинний період, на формування морських басейнів значною мірою впливали води від танення материкового льодовика, який підходив аж до Дніпропетровська. Впродовж 1 млн. років існували такі моря: Чаудинське, Давньоевксинське, Узунларське, Карангатське, Новоевксинське, Давньочорноморське і сучасне. За цей період у морі багаторазово змінювались гідрохімічні, гідрологічні й температурні умови.

Корисних копалин на дні моря відкрито поки що мало, бо їх пошуки розпочато не дуже давно. Проте в шельфовій зоні північно-західної частини Чорного моря вже відкрито досить велике Голіцинське родовище газу. Є ще кілька перспективних нафтогазоносних структур (як-от Зміїнівська, Штормова, Шмідтівська), але найбільші надії морські геологи покладають на газогідратні поклади, що залягають у намулистому осаді. 3 1м³ кристаликів газогідрату можна одержати 200 м³ газу. А всього запаси газу оцінюються в 20—30 трлн м³.

З перспектив рудних корисних копалин найбільшої уваги заслуговують прояви залізомарганцевих конкрецій, що заля­гають на глибині 80—140 м південніше півострова Тарханкут. Залягають вони на поверхні намулистого дна, містячи 18 % марганцю і 52 % заліза. У відкладах піщаних кіс і пляжів від дельти Дунаю до Каркінітської затоки трапляються концентрації ільменітових і цирконієвих розсипів. Є вони і в пісках Одеської, Чурюмської та Бакальської банок. В акваторії моря відкрито великі запаси будівельних пісків, поширених уздовж берегів від Дністровського лиману до Каркінітської затоки та біля берегів Криму (а надто в районі Керчі). За попередніми підрахунками, запаси пісків становлять понад 12 млрд м³.

На мілководді — практично невичерпні поклади черепашнику, що його застосовують при виробництві скла, будівельного вапна, в цукровій промисловості та особливо в птахівництві (як домішок до кормів).

Залізні руди осадового походження (типу Керченських родо­вищ) відкрито в районі Тендрівської коси та Єгорлицького пів­острова.

Проти гирл Дніпра і Дністра морські геологи відкрили субмаринні запаси питної води, що будуть використані для водозабезпечення великих населених пунктів узбережжя. В усіх лиманах моря є лікувальні грязі.

Клімат Чорного моря на більшій частині має субтропічні риси, з сухим і жарким літом та вологою зимою. Влітку над морем стоїть переважно безхмарна погода, що зумовлена Азорським максимумом, а взимку переважають дощі й тумани, що є наслідком проходження середземноморських і атлантичних циклонів.

Температура повітря змінюється з півночі на південь в люто­му від -1, -З °С на півночі до +4, +8 °С на півдні та сході, в серпні від +24 до +28 °С відповідно. Море замерзає рідко.

Кількість опадів також різна. Над північно-західною части­ною моря випадає близько 400 мм, а поблизу міста Батумі —до 2450 мм. Кількість днів зі снігопадом збільшується з північного заходу на південний схід від 5—8 до 25—30.

Вітри над морем протягом року дуже мінливі, проте перева­жають північно-східного, північно-західного, східного й південно-східного напрямків. Біля берегів України переважають вітри північних румбів. Сила їх у більшості випадків менша 5 м/с, проте чимало днів зі швидкістю 15 м/с та більше. У Новоро­сійську, Севастополі, Керчі, Туапсе, Поті й Батумі бувають вітри зі швидкістю 40 м/с.

З березня до жовтня вітер на узбережжях має яскраво вира­жений добовий напрямок, зумовлений неоднаковим нагріван­ням суходолу і моря. Такі вітри називаються бризами. Крім того, цей напрямок зумовлений орографічними причинами. На східному узбережжі — від Анапи до Туапсе та на Південному березі Криму при перевалюванні холодного повітря через гори в зимову пору виникають поривчасті штормові вітри під назвою бора. В Новоросійську за рік буває 46—48 днів із борою.

На схилах Кавказьких і Кримських гір, здебільшого в холод­ний період року, виникають теплі сильні вітри — фени. Дмуть вони від кількох годин до кількох днів.

Температура води на поверхні моря літньої пори істотно не відрізняється в різних його частинах і коливається в середньому в межах +21, +24,5 °С. Найтепліша вода все ж у південно-східній частині. Цікаво, що на глибині від 50 до 100 м вода охолоджується до +6,5,  +8,5 °С і мало змінюється протягом року, а потім теплішає до +9 °С й більше на глибині 2000 м — тобто над поверхнею дна моря.

Північна частина моря взимку надовго (Каркінітська затока на 132 дні) вкривається кригою товщиною до 60 см. Біля Одеси в суворі зими лід тримається до 100 днів, а біля Керчі —до 80 днів.

Історичні дані свідчать, що в 401, 660, 716 і 739 рр. море замерзало повністю. А в 755 р. і 763 р. замерзла навіть протока Дарданелли. Одначе бувають такі теплі зими, що море не замер­зає навіть біля Одеси.

Чорне море сполучене з Мармуровим лише вузькою Бос­форською протокою і приймає води багатьох річок, тому воно значно опріснилося. Середня солоність його 18 %о, а в пригирло­вих частинах —лише 2—3 %_о. Через Босфор і Мармурове море обмінюються води Чорного й Середземного морів. Легша опріс­нена вода виноситься поверхневою течією, а важча солона приноситься глибинною.

Чорне море —єдине з усіх морів нашої планети, яке з гли­бини 120—200 м заражене сірководнем. Сірководень виділяєть­ся на дні моря під час розкладання органіч­них речовин, що міс­тять сірку, та внаслідок життєдіяльності бакте­рій роду мікроспіра. В останні 10—15 років рівень сірководню по­чав підніматись. Найвірогідніші причини цього —зросле забруд­нення вод моря або зменшення притоку прісної води. Тому все морське життя зосе­реджене у верхньому, багатому на кисень, шарі води.

Вода в басейні ру­хається проти годин­никової стрілки, і в тому ж напрямі від берегів наростають пі­щані коси й пересипи. Швидкість течій змінюється в різних частинах моря, на різній відстані від берега й на глибині переважно від 10—15 до 80— 90 см/с, а в Керченській протоці — до 130—140 см/с.

В морі часто виникають згінно-нагінні явища, спричинені тривалими, односпрямованими і сильними вітрами (понад 10 м/с). Рівень води біля Одеси іноді підіймається майже на 1 м або падає більше ніж на 1,5 м. Крім того, в морі проявляється одна з форм припливу — сейші, під час яких вода підіймається від кількох до 50—60 см з періодом відповідно від кількох хвилин до 12 годин. Звичайні ж припливи в різних частинах моря не перевищують 10 см.

Життя в Чорному морі формувалося впродовж багатьох міль­йонів років. Тому тут багато реліктової солонуватоводної фауни. Поряд із нею добре почуваються представники солоного Се­редземномор'я, яких тут біля 80 %.

Море багате на первинний продукт — зоо- і фітопланктон. Тільки віл води представників фітопланктону нараховується багато сотень тисяч або навіть мільйонів екземплярів. Далі все перебігає харчовим ланцюгом, і в кінцевому підсумку ми може­мо спостерігати в морі навіть хижих акул, що живляться не тільки різними рибами, а й нападають на дельфінів. Виявилося, що акула-катран, яка не вважалась небезпечним хижаком, за доказом румунських учених, поїдає дельфінів. В море зрідка заходять також відомі хижаки — акула-молот і голуба акула. З трьох видів дельфінів найбільше поширений білобочок (довжи­ною до 2,1 м і вагою 40—60 кг). За ним —вид афаліна (довжи­ною до 3,3 м і вагою до 350 кг), потім—дельфін під назвою морська свиня (інші назви —азовка, пихтун; довжиною до 1,2, рідко до 1,3 м і вагою 20—30 кг). Усього в морі представників іхтіофауни налічується до 180 видів.

Промислове значення мають: з реліктів — білуга, осетер, севрюга, оселедці; з середземноморських — хамса, тюлька, ке­фаль, скумбрія, ставрида, камбала; з прісноводних — судак, лящ, тарань.

Азовське море — наймілководніше на Землі (переважно від 8 до 11 м, максимальна глибина —15 м), але багате на рослин­ність і тваринний світ. Утворилось і набуло сучасного вигляду в пізньочетвертинну епоху. Про це свідчать суглинки середньо-четвертинної епохи на його дні, які залягають в такій самій послідовності, як і на Причорноморській низовині.

Берегова лінія своєрідна. На півночі чітко оформились мор­ські коси: Крива, Білосарайська, Бердянська, Обитічна, Федотова. На заході море від Сиваша відокремлене піщаним баром завдовжки до ПО км, відомим під географічною назвою Арабатська стрілка. Східні береги низькі, заболочені; південні — невисокі, урвисті.

У морі багато заток і лиманів. Найбільші затоки — Таган­розька, Темрюцька, Арабатська, Бердянська, Обитічна. Найбіль­ші лимани — Молочний, Утлюцький, Єйський та Бейсузький.

Клімат характеризується рисами континентальності. Погодні умови визначаються впливом тих самих факторів, що й на Чорному морі. Проте взимку відчутний вплив сибірського анти­циклону, що зумовлює сильні північно-східні та східні вітри.

Середня температура повітря в січні +3, +5 °С, але бувають морози до -25 °С. У червні ртутний стовпчик термометра підні­мається до +23, +25 °С за безхмарної погоди. Зимою море за­мерзає, нерідко на 4—5 місяців. Поблизу берегів товщина криги досягає 90 см. Влітку верхній шар води прогрівається до +25, +30 °С та більше.

Кількість опадів за рік збільшується з заходу на південний схід від 300 до 500 мм. В море за рахунок опадів потрапляє 13,5 км³, за рахунок річкового стоку (насамперед Кубані й Дону) — 37 км³, а на випарування витрачається 34 км³ води.

Вода в морі рухається проти годинникової стрілки зі швид­кістю від 10—20 до 125 см/с (під час тривалих штормів), через це коси спрямовані в тому самому напрямі.

Прозорість води зменшується від 8 м у південній частині моря до 0,5 м в Таганрозькій затоці, що зумовлено хвильовими процесами та великою кількістю планктону.

Солоність моря в середній частині близько 12 %о, проте в Таганрозькій затоці вона зменшується до 1 — 4 %о, а в Сиваші зростає до 160 %о. Зростання солоності моря останнім часом пов'язане зі зменшенням стоку річок, значна частина якого витрачається на господарські потреби.

В морі налічується 155 видів представників зоопланктону. Влітку тут, як і в Чорному морі, буває світіння води, що зумов­лене ночесвітками — ноктилуками. На всій площі дна моря ростуть зелені, бурі й червоні водорості та морська трава — зостера. Цьому сприяє прогрівання води і освітлення дна моря влітку.

Донедавна в морі було багато риби. Цьому сприяла велика щільність фітопланктону (до 200 г/м³) і зоопланктону. Тут живе 79 видів риб, а виловлюють кефаль, анчоуса, осетра, севрюгу, бичків, оселедців, судака, тюльку, хамсу, камбалу і прісноводних — ляща, коропа, судака, тарань та ін. Живе тут і представ­ник ссавців — дельфін азовка.