Північна Америка багата водами. Її належить найдовша в світів річкова система – Міссісіпі з Міссурі, і найбільше нагромадження прісної води у Великих озерах. Середній річний стік рік Північної Америки – 8200 км³. Але зрошена Північна Америка нерівномірно, що зумовлено в першу чергу з кліматичними і орографічними умовами. Висота шару стоку міняється від кількох см  у Великому Басейні до 100 см в Аппалачах і до 200 см на північному заході Кордильєр. Найбільша частина води поступає в Атлантичний океан. В басейні Атлантичного океану річкова мережа зріла, густа, ріки досягають значної довжини. Більшу частину території займають басейни р. Міссісіпі і р. Святого Лаврентія. Ріки тихоокеанського басейну коротші рік інших басейнів; в північній, сильно зволоженій частині Північної Америки, ріки мають значну водність. Вони мають велике падіння, нерідко з бурхливою течією, утворюють глибокі ущелини і каньйони. Найбільш крупні ріки цього басейну – Юкон, Колумбія і Колорадо.

            Басейн Північного Льодовитого океану має слабо розроблену систему стоку. Тут багато озер і боліт. Найбільші річкові системи: рр. Фінлі – Піс-Рівер – Невільнича – Макензі. Загальні запаси гідроенергії рік материку біля 200 Гвт. За режимом живлення ріки належать до 4 типів: переважно дощового, снігово-дощового, льодовикового в ґрунто­вого. Перший тип характерний для рік берегових низин, південних частин Аппалачів і південних частин Великих рівнин, Центральної Америки і Вест-Індії, а також для рік Берегових хребтів на заході США. Крім рік Берегових хребтів, ріки одержують живлення за рахунок літніх дощів і мають найбільші витрати води восени і весною; літом завдяки значного випарування вологи стік в них понижений. Вони характеризуються високою водністю і енергією, яка використовується вздовж всього зовнішнього краю плато Підмонт, де утворюють низку порогів і водоспадів. На більш сухій території на захід від Міссісіпі ріки (Колорадо, Ріо-Гранде та інші) літом сильно міліють, а у верхів’ях іноді навіть пересихають. В той же час епізодичні зливи нерідко викликають на них  сильні повені. Ріки на заході США бурно розливаються під час зимових дощів і міліють літом. До другого типу відносяться ріки Лаврентійської височини, низовини Макензі, північних частин Аппалачів, північних частин Великих рівнин і Кордильєр (крім заходу США і Канади). Ці ріки одержують живлення за рахунок дощів і танення снігу і на них проходить повінь під час або після танення снігового покриву. Зимою ріки цього типу як правило покриваються льодом. На ріках внутрішніх рівнин Аппалачів повінь проходить весною, а літом і восени на них встановлюється межень. Міссурі, Арканзас та інші ріки Великих рівнин характеризуються малою водністю, особливо в літньо-осінній період, і різким весняно-літніми паводками. Ріки на сході мають стійкий режим, значну водність і мають великі запаси енергії, особливо р. Огайо та її притоки. Рівномірні витрати відмічаються на р. Святого Лаврентія, через яку здій здійснюється стік з Великих озер. Ріки Лаврентійської височини, низовини Макензі і плоскогір’я Юкон-Макензі, Черчіл, Юкон та інші, як правило, протікають через численні озера, але режим їх нерегулярний. У зв’язку з розповсюдженням багаторічно мерзлих гірських порід вони одержують бідне ґрунтове живлення і сильно міліють зимою. Тривалість льодоставу на цих ріках досягають 8 місяців, повіддя буває на початку літа, має високу хвилю і супроводжується заторами льоду. Снігово-дощовий режим також у рік, які формуються в Скелястих горах США. Ці ріки мають добре виражене літнє повіддя. Ріки льодового живлення характерні для північного заходу США, заходу Канади і південного заходу Аляски. Вони мають велику водність, чітко виражене літнє повіддя і великими запасами водної енергії, особливо р. Колумбія. Ґрунтове живлення мають більшість рік Великого Басейну і внутрішньої частини Мексиканського нагір’я. В цих пустинних районах бідні водою водостоки появляються тільки в зимовий період, коли випарування невелике.

            Північна частина материку, яка була охоплена четвертинним зледенінням, багата озерами льодово-тектонічного походження. В їх числі Великі озера, Вінніпег, Вінніпего­сіс, Манітоба, Велике Невільниче озеро та інші. В Центральні Америці (в Нікарагуанській улоговині) розташовані великі тектонічні озера Нікарагуа і Манагуа. У Великому Басейні є реліктові озера, які збереглися від вологої епохи плейстоцену; саме значне з них – Велике Солене озеро. На берегових низинах багато озер лагунного походження. В бага­тьох районах Кордильєр (на Алясці, в Каскадних горах, в Мексиці, Центральній Америці) знаходяться вулканічні озера. Не дивлячись на численні заходи, що обмежують стік неочищених вод, річні і озерні води басейнів Атлантичного і Тихого океанів сильно забруднені, особливо в густо заселених промислових і сільськогосподарських районах  на сході і заході материку.

Льодовики

            Загальна площа зледеніння перевищує 2 млн. км². Льодовий щит Гренландії представляє собою фрагмент пізньочетвертинного зледеніння Північної Америки, - найбільш великий. Інші льодовики, які також збереглися з цього часу, - льодові куполи, що покривають значні ділянки на острові Елсмір та на інших островах Канадського Арктичного архіпелагу. Для цих островів, а також для берегової районів Гренландії характерні гірські карові льодовики, для північного узбережжя озера Елсмір – льодовики підніж і шельфові льодовики. На самому материку значне зледеніння на південній Алясці (Чугачські і Кенейські гори і особливо г. Святого Іллі) – 52 тис. км², де льодовики спускаються до рівня океану. Крім того, льодовики є в хребтах Брукса, Аляскінському і Алеутському, Скелястих горах, Береговому хребті Канади, на окремих вершинах Каскадних гір і Вулканічному Сьєра-Мадре. Загальна площа, що була піддана покривному зледенінню в антропогені, складала 15,6 млн. км² (без Гренландії). Льодовий покрив спускався до 40^о пн.ш.