Палеогеографія антропогену

 Палеогеографічні умови антропогену значно відображені в сучасному природному середовищі України. Тривалість антропогенового періоду, за різними джерелами, коливається від 1 млн до 1,8-2,0 млн років і складається з окремих палеогеографічних етапів.

Нагадаємо, що антропоген — це останній період кайнозойської ери, який настав після неогенового періоду і триває досі. У літературі він має кілька назв, але найчастіше вживана — четвертинний період. У 1922 р. геолог О. Павлов запропонував називати його антропогеновим у зв'язку з тим, що в цей час з'явилася і розвивалася людина. Антропогеновий період є найкоротшим із геологічних періодів. Існує розбіжність щодо критеріїв проведення нижньої його межі: перше значне похолодання, перше зледеніння, поява найдавнішої людини — презиндкантропа (2,5-3,5 млн років), перших справжніх архантропів — пітекантропа, синантропа (0,6-0,8 млн років). За рекомендаціями Міжнародного геологічного конгресу (1972) нижню межу антропогенового періоду проводять під морськими калабрійськими відкладами Італії та їхніми континентальними аналогами.

На території України її проводять по покрівлі морських Куяльницьких відкладів. Антропогеновий період поділяється на еоплейстоцен, плейстоцен (нижній, середній, верхній) і голоцен.

Палеогеографічні умови антропогену на території України характеризуються пануванням суші, зміною рівня південних морських басейнів, коливанням клімату з тенденціями до похолодання, материковим зледенінням північної частини України, лесонакопиченням, розвитком річкової долини, зміною меж географічних зон, формуванням структури ландшафтів, близьких до сучасних.

Важливим геологічним процесом були неотектонічні рухи. У цих умовах відбувалося нагромадження переважно континентальних відкладів — лесових, алювіальних, озерних, водно-льодовикових, льодовикових, еолових, делювіальних, пролювіальних, елювіальних. Тому потужність антропогенових відкладів незначна і пересічно становить 10-20 м з коливанням від 0 до 100 м. Вона залежить від геоструктурних і геоморфологічних умов. У тектонічних западинах і передгірних прогинах потужність антропогенових відкладів більша, а на позитивних структурах значно менша.

Велику роль у нагромадженні антропогенових відкладів і формуванні рельєфу відіграли неотектонічні рухи, які відбувалися протягом неогену й антропогену. Сумарна амплітуда висхідних рухів становить у платформній частині України 350-450 м (низхідних 0-600 м), а в гірських областях — 600-1800 м. Ці рухи мали переважно коливальний характер і були диференційовані в часі та просторі. Змінювалася не лише швидкість рухів, а і їхня спрямованість. Так, початок антропогену характеризується переважно висхідними коливальними тектонічними рухами і посиленням розмиву у зв'язку з низьким рівнем базису ерозії. Територія України, за винятком вузької берегової смуги в Причорномор'ї, зазнала підняття. На ділянках з найвищою швидкістю піднімання (Придністров'я, Донецька височина, Кримські гори та Українські Карпати) утворилася розчленована поверхня з річковими терасами в долинах. Невеликі підняття, що змінювались опусканнями на території Придніпровської і Причорноморської низовини, зумовили формування зниженої рівнини з незначним розчленуванням. У плейстоцені на території України почали переважати низхідні рухи земної кори. Але в цілому в антропогені на території України підняття переважало над опусканням.

Диференціація тектонічних рухів у просторі тісно пов'язана з геологічними структурами, і значною мірою ці рухи є успадкованими. Позитивні структури (Український щит, схили Воронезького масиву. Донецька складчаста область), які протягом геологічних періодів мали тенденцію до підняття, продовжували підніматися, а від'ємні структури (Дніпровсько-донецька, Причорноморська западини) мали тенденцію до опускання або менш інтенсивно піднімалися, ніж позитивні структури.

Накопичення і формування четвертинних відкладів свідчать про складну етапність у формуванні тогочасних ландшафтів. Вона характеризує своєрідну кліматостратиграфічну циклічність протягом плейстоцену і голоцену та відповідну їй ландшафтну зональність. У дослідження цієї проблеми значний внесок зробили природознавці П. Тутковський, Б. Лічков, Г. Мірчинк, В. Бондарчук, П. Заморій, Г. Молявко, І. Підоплічко, М. Веклич, П. Гожик, І. Мельничук та ін.

На початку плейстоцену (приазовський час) відбувається похолодання, свідченням чого є зниження середньорічних температур. На теренах майбутньої України простежувалися лісова, лісостепова і степова ландшафтні зони. У лісовій зоні формувалися товщі озерних суглинків, алювіальних піщано-глинистих відкладів. У рослинному покриві домінували сосна, ялина, вільха, береза. У трав'яному покриві — осокові, зонтичні, лободові, сфагнові та зелені мохи. З тварин тут водилися носороги, коні, бізони, ведмеді, гризуни, у водоймах — молюски.

Лісостепова зона простягалася до широти Черкаси — Полтава. У межах цієї зони утворювалися леси і лесоподібні суглинки, а в річкових долинах — піщано-глинисті відклади. У фітоценозах переважали сосна, береза, вільха, тополя, лободові, полинні та злакові рослини. Тут водилися гігантський олень, носоріг, куниця лісова, карликовий ведмідь, гризуни.

Степова зона простягалася до широти нинішніх Кіровограда — Запоріжжя — Луганська. Степові ландшафти розвивалися на малопотужних лесових породах і алювіальних відкладах. На них були поширені холодні степи з полиново-злаковими асоціаціями. Водилися слони, носороги, бізони, ведмеді та ін.

Кліматичні умови мартоноського часу були близькими до субтропічних до широти Житомир — Прилуки — Ромни. Середньорічні температури сягали +9...+14 °С при річній сумі опадів 800-1000 мм. За цих умов утворювалися темнокольорові оглеєні лукові та червоно-брунатні ґрунти.

Значні зміни ландшафтних умов на терені України відбулися протягом лубенського часу, коли з потеплінням і збільшенням вологості клімату (середньорічна температура північних і південних районів близька до сучасної доби) значною мірою розширилася лісостепова зона. У межах останньої формувалися чорноземоподібні ґрунти, у північних лісових районах — малопотужні руді, подекуди чорноземоподібні, а в південному степу — своєрідні рудувато-брунатні.

У північних лісах росли сосна, ялина, граб, вільха, клен, серед трав'яної рослинності переважали різні злаки, лободові, зонтичні, траплялися папороті та сфагнові мохи. Лісові ландшафти охоплювали чималу територію басейнів Дніпра і Дністра, південна межа їх поширення проходила по лінії Могилів-Подільський — Умань — Лозова — Харків. Перехід від лісової до лісостепової зони був поступовим. Для лісостепової зони були характерні широколисто-соснові асоціації (граб, дуб, клен, липа, сосна) та розмаїття злакових, лютикових. У південних степах домінували типчаково-ковилові злаки, полинові, розоцвіті, а в лісових масивах, у долинах рік і балок росли каштанові, дуб, бук.

Для степів були характерні гризуни, сайгаки, слон, носоріг, бізон.

У лісостеповій та лісовій зонах мешкали полівки, схожі на тарпана коні, бізони, олені, косулі європейські та ін.

У тилігульський час, що збігається із закінченням чаудинської трансгресії Чорного моря, відбулося значне похолодання, яке палеогеографи пояснюють впливом окського покривного зледеніння, що охопило Дністровсько-Санське межиріччя. Волинське Полісся, долину Дніпра до м. Канева. На території Середнього Придніпров'я та Придністров'я існували перигляціальні тундрово-степові, на півдні, у Причорномор'ї, були поширені степові ксерофітні ландшафти.

Завадівський час збігається з евксинською трансгресією Чорного моря. За таких умов змінюється зональна ландшафтна структура — степові ландшафти зміщуються до лінії Тернопіль — Біла Церква — Суми. У лісостепу домінували сосна, ялина, береза, вільха, ліщина, дуб, в'яз, липа, бук. Трав'яниста рослинність була представлена лободовими, полинами, злаками та різнотрав'ям лучного типу. У лісостепових ландшафтах мешкали слон, великорогий олень, своєрідні хохулі, землерийки, полівки, хом'яки, бобри, водяний щур.

У степових ландшафтах сформувалися брунатні, чорнувато-брунатні та лучно-чорнувато-брунатні ґрунти, які подібні до сучасних брунатно-червоних ґрунтів, сформованих за умов теплого і вологого із середньоморськими рисами клімату.

Істотні зміни природних умов сталися в дніпровський час, коли мало місце Дніпровське зледеніння, максимальне для території України. Його південний край досягав лінії, що проходить поблизу Луцька, Словечного, Житомира — Ружина — Погребищ — Дашкова, Верхньодніпровська, Нових Санжар — Гадяча — Білопілля.

У прильодовиковій (перигляціальній) смузі були поширені своєрідні болотно-тундрові, тундро-лучно-степові ландшафти з бідною рослинністю (карликова берізка, полярна верба, вільха). Тваринний світ був небагатим. Тут виявлено рештки лемінга, полярної куріпки. Особливо були поширені мамонти. На південь були поширені холодні лісостепові й степові ландшафти на лесових породах. Клімат був сухим континентальним.

Степові ландшафти в дніпровський час займали територію Причорномор'я і Приазов'я. Це були своєрідні холодні "лесові" ландшафти. Таку назву вони одержали у зв'язку з тим, що утворилися на лесових відкладах. Лесові породи на території України займають понад 2/3 рівнинної території, саме на них сформувалися різні види чорноземних ґрунтів. Дніпровський льодовик залишив морену, водно-льодовикові піски, суглинки з гравієм і галечником. Пилові часточки переносилися вітром, утворюючи в прильодовиковій смузі потужні відклади лесів.

Прилуцький час є прикладом типового міжльодовиків'я. Він розпочався приблизно 110 і закінчився 80 тис. років тому. Природні умови прилуцького часу дуже нагадували сучасні. Про це свідчить подібність ландшафтів, близькість їхніх меж. У північній частині України були поширені сосново-широколистяні ліси на бурих лісових, лучних і болотних ґрунтах. Порівняно із сучасними вони були зміщені на південь. Клімат був теплішим і вологішим, ніж сучасний.

На Середньому Придніпров'ї і Придністров'ї в прилуцький час були поширені лісостепові ландшафти із сосново-широколистяними і дубовими лісами та різнотравними степами на чорноземних ґрунтах. Вони були зміщені на південь і займали значну територію сучасної північної степової під зони. Ці ландшафти формувалися в теплому вологому кліматі.

У межах Причорномор'я і Приазов'я переважали в той час сухі степові ландшафти на чорноземних і каштанових ґрунтах. Рослинність степової зони за прилуцького часу характеризувалася порівняно багатим флористичним складом, але роль лісів значно зменшувалися. Лісові масиви складалися з дуба, липи, в'яза, граба з незначною домішкою сосни, берези, ліщини. У трав'янистій рослинності домінували різнотрав'я, злакові, лободові, полинові та ін.

Видовий склад дрібних ссавців належить до типових степових тварин — ховрахи, сірий хом'як, полівки, великі тушканчики. Великі представники ссавців (мамонт, волохатий носоріг, печерний ведмідь, бізон та ін.) були досить поширені за прилуцького часу.

Поблизу м. Судака в Криму (район мису Меганом) встановлено стоянки палеоантропів (неандертальців) мустьєрського віку. Стоянки цього віку знайдено також у районі м. Бахчисарая (Холодна Балка) у гроті Шайтан-Коба, а також поблизу с. Молодова Буковинська на Буковині.

За витачівського часу (60-50 тис. років тому) в теплих і вологих умовах сформувалась близька до сучасної ландшафтна зональність. У лісовій зоні переважали хвойні породи з домішками граба, в'яза, липи, ліщини. У лісостеповій домінували широколистяні ландшафти, у степовій — степова рослинність, байрачні ліси з дуба, в'яза, граба, ліщини, на вододільних просторах, сухих схилах, засолених зниженнях розвивалися ковилові, злакові, полинові угруповання. Із тварин були поширені мамонти, шерстисті носороги, коні, ведмеді, ховрахи та ін.

У бузький етап (50-30 тис. років тому) настало похолодання.

Лісостепові ландшафти поширювалися на південь до сучасного Приазов'я і Причорноморської низовини, де росли клен, липа, сосна, вільха, чагарники з ліщини, кизилу поряд з полиновими, лободовими, злаковими асоціаціями. У фауні поєднувалися тварини різних природних зон: лемінги, ховрахи, полівки; виділялися ссавці — мамонти, шерстисті носороги, вівцебики, північні олені, бізони, песці та ін.

Протягом бузького часу на території України утворилися перигляціальні ландшафти, що зумовлювалося валдайським зледенінням. Клімат був холодним і сухим, відбувалися кріогенні процеси, лесові пилові бурі.

У дофінівський етап (30-20 тис. років тому) настало потепління, Середньорічні температури становили 7 °С (на півночі) і 10 °С (на півдні). На рівнинній частині України в цих умовах розвинулися чорноземні й чорноземоподібні ґрунти. У поширенні рослинних угруповань встановлено такі особливості: у північній частині території росли ялина, сосна, береза, вільха; у середній — дуб, липа, граб, береза, ліщина; у південному степу переважали дубово-липові ліси серед злаково-полинових степів. У фауні виділялися бізони, тури, коні, лісові полівки, соні (лісова і лісостепова зони), кріт звичайний, крапчастий ховрах, хом'як звичайний (степова зона).

Причорноморський час (20-10 тис. років тому) був холодним. У лісовій зоні зникли теплолюбні види флори, натомість залишилися сосна, береза, вільха, у трав'яному покриві — папороті, злаки, лободові, зелені й сфагнові мохи; водилися зубри, олені, косулі та ін. У степовій зоні мешкали тури, коні, ховрахи, хом'яки, полівки.

Фізико-географічні умови протягом причорноморського етапу істотно коливалися. Так, у період потепління бьолінг (12,4-12,1 тис. років тому) у басейні Верхнього Дніпра були поширені сосново-ялинові та сосново-березові ліси, виникали торфовища. Похолодання в середньому тріасі (12,1-11,9 тис. років тому) спричинило зникнення широколистих порід. Різке потепління аллерьод (11,9-11,1 тис. років тому) привело до встановлення теплого вологого клімату; мішанолісові ландшафти простяглися до широти м. Дніпропетровська. У пізньому тріасі (11,1-10,3 тис. років тому), що був часом різкого похолодання, виникли холодні ксерофітні ландшафти.

Протягом причорноморського етапу в Північній Україні розселилися неоантропи (кроманьйонці). Сліди їхньої життєдіяльності виявлено під час розкопок стоянок у селах Мізин, Пушкарі, Клюси, Осокорівка на Чернігівщині, Липа на Волині, Гінці на Полтавщині, Межирічі на Черкащині.

У голоцені (0-10 тис. років тому) та території сучасної України сформувалася сучасна структура широтної (горизонтальної) на рівнинній частині та вертикальної ландшафтної зональності в гірських областях. Протягом голоцену відбулось глобальне потепління клімату, зникли покривні зледеніння, сформувалася гідрографічна мережа, визначилися береги Чорного й Азовського морів. Фізико-географічні умови протягом голоцену не були сталими).

На початку голоцену (дріас — пребореал) відбулося помітне потепління (10 300 років тому), що стало причиною еволюції перигляціальних гіперзональних умов ландшафтогенезу в сучасні. У пізньольодовиковий етап (> 10300 років тому) клімат був холодний, континентальний, що зумовило розвиток тундрово-степових ландшафтів. У суббореальний період (10300-9300 років тому) сталося значне потепління, яке сприяло формуванню ґрунтового покриву, початкові розвитку ландшафтів міжльодовикового типу. У бореальний період (9300-8000 років тому) простежувались потепління клімату, наростання його сухості формування сосново-березових природних комплексів. В атлантичний період (8000-4500 років тому) кліматичні умови були найтеплішими. Завдяки цьому широколистяні ліси просувалися на північ, займаючи територію сучасних мішаних хвойно-широколистяних ландшафтів. У суббореальному періоді (4500-2500 років тому) дослідники виділяють дві фази: 1) ранню суббореальну зі значним похолоданням і зміщенням природних зон на південь; 2) пізню суббореальну, теплу і вологу, з новим зміщенням широколистянолісових ландшафтів на північ. Нарешті, у субатлантичний період (2500-0 років тому) відбулося похолодання, середня річна температура знизилась на 4° порівняно з атлантичним оптимумом, водночас збільшилася зволоженість території. Це спричинило зміщення природних зон на південь.

Отже, в еволюції ландшафтів протягом голоценового періоду простежується загальна закономірність: на межі плейстоцену і голоцену формується первинний, у середньому голоцені — зрілий (повний) профіль сучасних ландшафтів.

Поняття "вік ландшафту" не має точного визначення. З ним ототожнювали вік молодих акумулятивних товщ, кори вивітрювання, окремих компонентів. Можна зіставляти вік ландшафтів з часом появи компонентів, найбільш характерних для одної стадії розвитку; це ґрунти, рослинність і тваринний світ. Можна виділяти і вік геолого-геоморфологічної основи — морфоструктури і морфоскульптури.

У межах географічних зон наявні гетерохронні ландшафти, що сформувались у різні етапи плейстоцену і голоцену. На думку Л. Серебряного (1980), сучасна ландшафтна структура Східно-Європейської рівнини утворилась наприкінці кліматичного оптимуму голоцену. Типові (зональні) ландшафти є результатом ландшафтоутворення за відрізок часу, необхідного для формування структури ландшафтів у певному діапазоні фізико-географічних умов. Тривалість такого часу являє собою своєрідні ландшафтні етапи, які є характерним часом для кожного з типів ландшафту, не співмірним з періодом осадконакопичення.

Сучасні ландшафти, маючи голоценовий вік, у певній мірі екранують вплив чинників попередніх етапів (клімату, складу гірських порід та ін.). Так, чергування льодовикових і міжльодовикових епох в антропогені відображається в наявності різних типів відкладів, їх літології, потужності, неоднаковій площі поширення і часу утворення, що впливає на типові й видові властивості сучасних ландшафтів. У розвитку голоценових ландшафтів можна схематично виділити такі стадії.

1. Стадія формування первинного ландшафту. Їй передує утворення кори вивітрювання, коли на вихідній літогенній основі створюються умови для поселення рослинності, протікання мікробіологічних процесів, початкового ґрунтоутворення. На особливості кори вивітрювання впливає мінералогічний склад гірських порід, наявність або відсутність глинистих мінералів, зумовлені кліматом і рельєфом умови зволоження, інтенсивність речовинного обміну, енергетичні характеристики, властиві загальним зональним відмінностям ландшафтів, які на цій стадії вже мають початкову дискретну просторову структуру.

2. Стадія становлення природної структури ландшафту, за якої формуються його повний вертикальний профіль, зональні типи ґрунтів і рослинності. У цей період виявляються ландшафтоутворююча роль субстрату, розчленування поверхні, теплозабезпеченості й зволоження, біотичних компонентів. Зональні відмінності ландшафтів стають більш помітними. У ландшафтогенезі помітно зростає вплив речовинно-органічного обміну. За таких умов ускладнюється просторова організація регіональних ландшафтних структур, визначаються загальні зональні риси ландшафтів, зумовлені кількістю тепла і вологи.

3. Стадія завершення формування зональних ландшафтних інваріантів. Вже сформувалися зональні типи ґрунтів і рослинності, їх провінціальні варіанти. Територіально-просторова структура ландшафтів набуває стійкості та найвищої природної функціональної організації. Можна зазначити, що в цей час завершується виокремлення регіональних структур, пов'язане з формуванням ландшафтних ярусів на рівнинній частині й у гірських регіонах, долинних природно-територіальних комплексів. Для типових зональних ландшафтів характерний повний вертикальний профіль, в якому відображається функціональна роль його компонентів з їх зональними, провінціальними, місцевими відмінностями.

4. Стадія освоєння і трансформації ландшафтів господарською діяльністю. Вона характеризується використанням їх ресурсів, зміною природної рослинності й появою культурних біоценозів, знищенням диких тварин і прирученням частини з них, виведенням нових порід, появою в ландшафтах нових соціальне значимих елементів, їх зміною за історичний період.