| Головна » Статті » Наукові статті » Статті українських науковців | [ Додати статтю ] |
Невеселі роздуми про палеогеографію антропогену
Володимир СТЕЦЮК, доктор географічних наук, професор кафедри землезнавства та геоморфології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік АН вищої освіти України НЕВЕСЕЛІ РОЗДУМИ ПРО ПАЛЕОГЕОГРАФІЮ АНТРОПОГЕНУ Останнім часом доводиться зустрічатися з відносно незнайомою науковою галуззю природознавства – палеогеографією антропогену , оскільки з набуттям наукового і життєвого досвіду все більшу увагу викликає до життя низка запитань щодо історії розвитку рельєфу території України та сусідніх територій, його та геоморфологічних процесів ролі у зародженні і загибелі археологічних культур, у становленні різних видів господарської діяльності, виникненні екологічних проблем, пов’язаних зі станом природного середовища, складником якого є рельєф земної поверхні та геоморфологічні процеси недалекого минулого та сучасні. Очевидно автор цих рядків не є одиноким у спробах осмислення згаданих проблемних питань, проблемних, незважаючи на захищені докторські й кандидатські дисертації, тривале існування авторитетних наукових шкіл, які здавалося б повинні були «узаконити» вирішені дискусійні питання палеогеографії антропогену. Чому виникли «роздуми»? Як виявляється, на сьогодні в українській геоморфології та палеогеографії існують виразні проблеми, пов’язані зі смислом поняття «розвиток природних умов у минулому». Так, дуже переконливо виглядають досягнення палеопедології, яка, маючи конкретний об’єкт дослідження – поховані ґрунти (а вони, як відомо є індикаторами кліматичних умов, складу рослинності минулих епох, механізмів ґрунтотвірного процесу), здійснила значний прорив до наукових уявлень про цей свій об’єкт [Веклич, 1990]. Значно менше, або менш достеменно відомо про характер інших природних процесів антропогену – особливостей механізмів поверхневого стоку (палеогідрології), стоку талих льодовикових вод, механізму руху гляціальних товщ і відповідної зміни морфологічних рис рельєфу земної поверхні (палеогляціодинаміки), розташування і обмін повітряними масами головних баричних центрів упродовж останніх декількох сотень тисяч років (палеометеорологія), надто схематичними і мало інформативними є палеокліматичні реконструкції згаданих часів, Поєднані під одним дахом результати згаданих вище напрямків досліджень мали б скласти єдину науку, яка дійсно має право називатися палеогеографією. Але, як свідчить аналіз публікацій, цю назву вже давно, випадково чи ні, чомусь узурпували палеопедологія разом із палінологією. До речі, питання про можливість транспортування вітром та водою пилку та спор на далекі відстані, наприклад, через декілька природних зон минулого взагалі не згадується. Але навіть, якщо пристати до думки, що спори і пилок є виключно автохтонами, то й тоді результати цих двох напрямків досліджень аж ніяк не мають права підмінити палеогеографію. Невже ця проблема проходить повз увагу фахівців з дослідження антропогену мимо їхньої волі? Адже в історії української палеогеографії є визначні свідчення системного підходу до оцінки природних умов минулого у контексті згаданої проблеми. Так, якщо звернутися до історії українського природознавства, то в ньому помітною була Олександра Трохимівна Артюшенко. Керуючись строгими принципами науковця, вона більше ніж півстоліття тому, дослідивши осади поліських озер, проаналізувавши дані польських та німецьких колег, які в той час вже проводили радіовуглецеве датування, абсолютно точно визначила час їх формування [1959]. Це була робота не ботаніка, а справжнього палеогеографа. На жаль, її результати багато років залишалися непоміченими ні українськими палегеографами, ні геоморфологами. Тому, аналогічні результати, наведені в останніх публікація по даній проблемі, слід вважати лише підтвердженням, а не відкриттям чогось нового [Ільїн, 2008]. Можна сказати, що її дослідження за своїм комплексом формально не відповідають завданням палеогеографії в цілому. Не визначила ж вона механізм утворення озерних улоговин! Ні, не визначила, але вона зробила свою роботу і встановила дуже важливий факт, який був використаний також не фахівцем-палеогеографом В. Пазиничем при створенні фізичної моделі виникнення озерних улоговин. Наведемо адресу де можна знайти цю публікацію: http://geografica.net.ua/publ/sattti/statti_ukrajinskikh_naukovciv/pazinich_v_pokhodzhennja_poliskikh_ozer_ta_parabolichnikh_djun/82-1-0-1095. Відзначивши цю роботу, де крім поліських озер згадувалися ще й параболічні дюни, не можна не помітити у визначенні їхнього віку ще одних «непрофесіоналів» - археологів. Виявляється, що європейські археологи ще століття тому встановили, що вік параболічних дюн («sand dune» у європейській термінології) становить усього 11-17 тис. років. І, що цікаво, що з цим погодився відомий радянський палеогеограф, який у той час був тільки розпочинав свою наукову кар’єру – К. Марков [Єфіменко, 1938]. З досить високою точністю їх результат був підтверджений в останні кілька років [Дубіс, 2010]. Дивним на цьому фоні виглядає необізнаність з цими матеріалами, українських геоморфологів та палеогеографів. Не знаючи результатів археологів, тобто «непрофесіоналів», вони ще довгий час пов’язували їх виникнення з дніпровським періодом [Матошко, 1995]. І поки що не видно вказівок на те, що українські науковці від цього ніколи не відступляться. Але це не всі необізнаності українських палеогеографів у проблемі походження параболічних дюн. Чомусь вони не знають, що серед українських і білоруських природознавців у ключовому питанні про виникнення дюн, тільки один П.А. Тутковський вважав їх чисто еоловими утвореннями [Тутковський, 1909]. Решта ж вважали, що їх основа є алювіальною, причому у нижній частині часто з валунами та риняками, і тільки горішні шари відносяться до еолових [Лічков, 1928; Богуцький 1965; Zieliński, 2011; Маринич, 1963; Коржуєв, 1960; Лукашев, 1963]. Єдине, що вивчене порівняно добре і доступне реальним і достовірним спостереженням з усіма сучасними методиками дослідження – це геологічна будова четвертинних відкладів, відомості про яку ґрунтуються на відносно точних кількісних та якісних характеристиках об’єкта свого дослідження. Проте, і в цьому розділі знань про довкілля дуже мало заслуги геоморфологів, а особливо палеогеографів. Останні, здебільшого, обмежуються припущеннями і ймовірними, чи не ймовірними версіями [Герасименко, 2004: Матвіїшина, 2010]. Достовірність сучасних уявлень про палеогеографію антропогену Точність і якість відомостей про четвертинні відклади була обумовлена розвитком уявлень про них завдяки зусиллям, насамперед, геологів, методика досліджень яких ґрунтується на суворому дотриманні методів і правил вивчення геологічного середовища у процесі геологічних зйомок. Результати геологічних здіймань, які в Україні систематично проводяться майже 150 років, зберігаються в державному геологічному фонді і хочу з певними труднощами все ж таки доступні дослідникам. І, хоча може найбільш відомий дослідник четвертинних відкладів – П.К. Заморій не був ані геологом, ані геоморфологом за освітою, його знання про четвертинний покрив України складалися на підставі участі у професійних геологічних партіях, експедиціях, спеціалізованих інженерно-геологічних вишукуваннях тощо. Тому й не дивно, що його монографія [1961], створена на матеріалах власних багаторічних досліджень, і зараз не втратила своєї актуальності і є одним з не багатьох справжніх наукових доробків географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, здатних конкурувати з палеогеографічними вишукуваннями українських академічних установ. Наразі майже ніхто з геоморфології та палеогеографії України не здійснив спроби оцінити результати своїх досліджень на їх відповідність фізичним законам, відомим всім зі шкільної лави. Адже поняття «фізична географія» найтіснішим чином спочатку було пов'язане з класичною фізикою. І, оскільки всі фізичні закони були виведені і сформульовані шляхом вивчення об'єктивних природних явищ, то земна поверхня, усіяна нині формалізованими категоріями на кшталт «ландшафтів» та їх більш дрібними ієрархічними таксонами, розглядалася як арена діяльності природних процесів. Багатозначність цього можна чудово простежити, ознайомившись з історією фізичної географії, так талановито сформульованої і представленої на Інтернет-сайті Московського державного університету. Багато відомих учених-фізиків 17-18 ст. були авторами підручників і з фізики, і з географії. Часто ці вишукування публікувалися в одному виданні. Однак, після поділу понять «фізика» і «фізична географія», зміст географічних досліджень звелася до «мелькают города и страны, параллели и меридианы», а проблеми фізичних аспектів природних явищ відсунулися на другий план. Після цього термін «фізична географія» знайшов своє абстрактне, формалізоване значення, що дало можливість вельми вільної інтерпретації природних (читай - «географічних») явищ. Тому, не виглядають дивними тенденції до відходу від класичних уявлень про формування рельєфу земної поверхні упродовж антропогену та відбувається збагачення інформацією про справжній спектр палеогеографічних умов минулого (геологічну будову, рельєф, геоморфологічні процеси, особливо – кріогенні та флювіальні, поверхневі води, умови стоку талих льодовикових вод тощо. Відбувається також поступове зацікавлення механізмами низки природних процесів минулого на основі застосування відомих фізичних законів і закономірностей. Абстрактна інтерпретація поняття «закономірності» (себто, прояв фізичних законів, зафіксованих строгими кількісними показниками), наразі замінюється прихильністю до так званих «закономірностей якісного характеру» на кшталт: «Якщо буде те-то і те-то, то наслідками будуть те-то і те-то». Якщо існувало покривне зледеніння, то мусять бути його сліди у вигляді таких-то морфологічних рис, якщо стікали талі води льодовика, то стік відбувався так, як зараз на рівнинах течуть ріки, якщо віяли вітри, то віяли вони із зон високого тиску до тиску низького і т. п. Однак, дуже рідко трапляються кількісні розрахунки в оцінках умов і механізмів перебігу процесів … Часом тенденції відходу від класичних уявлень про формування рельєфу земної поверхні упродовж антропогену відбуваються настільки радикально, що це викликає, м’яко кажучи» – неадекватне сприйняття таких поглядів. Звичайно, історія оцінить новітні кроки таких дослідників у встановленні наукової істини, однак, робити вигляд, що все повинно бути по-старому, категорично неможливо … Так, в Україні прихильником радикальної зміни поглядів на численні закономірності формування рельєфу, пов’язаного з гляціальними та перигляціальними процесами, на зміст існуючих стратиграфічних схем антропогену, на перебіг здавалося б непорушних уявлень про механізми вияву і розвитку давніх та сучасних геоморфологічних процесів є київський науковець В. Пазинич, доробок якого у висвітленні згаданих проблем вельми значний [2005, 2006, 2007, 2010, 2011, 2012]. Також, але дуже обережно висловлювалися альтернативні думки (сформульовані на підставі отримання достовірного фактичного матеріалу) М. Барщевським [Барщевський, Купраш, Швидкий, 1989]. Не пасуть задніх у переоцінці існуючих поглядів на проблеми палеогеографії антропогену і науковці Польщі, Білорусі, Росії, себто, територій, на аренах яких відбувалися ідентичні природні події в антропогені. Не уникнув певних сумнівів в сучасних оцінках існуючих стратиграфічних схем і, відповідно, важливих подій антропогену і автор цього повідомлення, Сумніви з'явилися на підставі особистого знайомства з деякими розрізами антропогену України під час ініціативних експедиційних досліджень та за даними аналізів абсолютного віку власноруч відібраних зразків певних літолого-стратиграфічних комплексів. Серед наукових публікацій останнього часу впадають в око спромоги дати пояснення існуючим проблемам палеогеографії антропогену вже згадуваними маловідомими широкому геолого-географічного загалу науковцями, такими, як М. Барщевський, В. Пазинич. Маловідомими у тому сенсі, що немає поруч з ними імен, які стали у свій час і досі вважаються постатями у науці, таким, як В. Різниченко, П. Тутковський, І. Підоплічко, В. Крокос, В.Чирвінський, В. Бондарчук, М. Веклич, П. Заморій, О. Маринич. На фоні цього, складається враження, що українське природознавство дещо відхилилося від загальної тенденції. Воно «працює», головним чином, на підтвердження стратиграфічних схем антропогену, потребуючих постійного удосконалення, а подекуди – замін. Причини неоднозначності палеогеографічних реконструкцій Як видається сторонньому спостерігачеві (я вважаю себе таким), на сьогодні, вельми цікавою проблемою палеогеографії антропогену є події у природному середовищі України та суміжних держав, які пов’язані з виникненням, існуванням та деградацією льодовикових покривів та супроводжуючою діяльністю геоморфологічних, гідрологічних, кліматичних процесів й відповідною еволюцією первісної людини та зміною археологічних культур. Схеми суворої черговості часів похолодань та потеплінь, якими керується сьогодні геологічний, геоморфологічний, палеогеографічний, археологічний загал, останнім часом поволі модернізуються, на розсуд наукової громадськості надаються нові фактичні дані, які породжують нові гіпотези розвитку природи в антропогені. Про схеми стратиграфічного розчленування антропогену. Ще, слухаючи наприкінці 60-х років минулого століття лекції незабутнього І.М. Рослого з палеогеографії антропогену, довелося звернути особливу увагу на його акцентування щодо визначної ролі у стратиграфічному розчленуванні антропогену схеми В. І. Громова. Тоді студенти І.М. Рослого наче пісню виспівували назви фауністичних комплексів на кшталт Elephasmeridionalis, ElephasWyusti, Mammutustrogonterii, CamelusKnoblochi та інші. Проводилися серед студентів-геоморфологів навіть жартівливі змагання, хто більше запам’ятав і красиво назвав латиною назви великих ссавців в окремих стратиграфічних підрозділах … Очевидно, що тодішнє захоплення дуже обізнаного науковця І.М. Рослого вишукуваннями В. Громова ґрунтувалося на достовірних палеонтологічних та археологічних відомостях та визнаних схемах тодішньої стратиграфії антропогену. Професор І.М. Рослий не висловлював свого відношення до застосування різних методів визначення абсолютного віку певних стратиграфічних підрозділів антропогену у своїх навчальних посібниках «Палеогеографія антропогену» [1982] та «Природа СССР в антропогене» [1986], проте ще у своєму спецкурсі «Спецрозділи з геоморфології» [1970 рік], який мені пощастило слухати, лунали нотки преференції схемам В.І. Громова і методиці І.Г. Підоплічка. Більше і переконливіше сказати про це в опублікованих працях він не міг, оскільки на арену виходили інші методи стратиграфічного розчленування антропогену, а часи були складними щодо прямого висловлення своїх переконань, які не узгоджувалися з ідеологічними догмами у науці та суспільстві. Також і Г.І. Малявко, професор геологічного факультету, авторитетний на ті часи знавець пізнього кайнозою, під час викладання студентам-геоморфологам курсу «Вчення про фації» у «ліричних відступах» ділився враженнями щодо своїх творчих контактів з І.Г. Підоплічком і висловлював свою схильність до важливої ролі схеми В.І. Громова у стратиграфічному розчленуванні антропогену. Але уперше про колагеновий метод визначення абсолютного віку довелося почути на лекціях з геології СРСР, які викладав геоморфологам професор геологічного факультету О. Д. Сергєєв. В одній із лекцій він щиро жалкував, що колагеновий метод майже не використовується для вирішення важливих проблем палеогеографії антропогену. Але тільки сьогодні можна здогадатися, що обережність підтримки І.Г. Підоплічка обумовлювалася тодішніми суспільно-політичними обставинами, коли усі новації, навіть наукові, погоджувалися з тоталітарною ідеологією. Дякувати Богу та істинним науковцям, останнім часом все впевненіше вони свідчать на користь великого значення колагенового методу для стратиграфії антропогену, зокрема у вельми свіжій праці Е.А. Вангенгейм та А.С. Тесакова (2008) йдеться про те, що комплекси ссавців квартеру, які виділені В.І. Громовим (1948, 1961), продовжують залишатися інструментом високо роздільної біостратиграфії континентальних відкладів Східної Європи та Західної Азії. Також, однією із проблем на той час були також здогадки про пряме співвідношення осадових комплексів пізнього палеоліту з дніпровською мореною. У цьому зв’язку варто нагадати, що П.К Заморій не вбачав нічого дивного у співвідношенні верхнього палеоліту з дніпровською мореною, що видно з його опису археологічних знахідок у Подесенні (с. 282). З відомих дослідників, які працювали в Україні, щодо порушених тут запитань, слід також назвати Г.І. Горецького. Його погляди, підтверджені чітким фактичним матеріалом, простежуються наступною цитатою: «В целом же кости млекопитающих, находимые в котловане Каневской ГЭС, в том числе и залегающие в шевченковской свите, не древнее верхнепалеолитического комплекса В.И. Громова. Значит возраст шевченковской свиты не древнее днепровского оледенения с его стадиями и интерстадиалами» (с. 290). Та й взагалі у роботі Г.І. Горецького можна знайти дуже багато інформації щодо будови долини Дніпра, в також відомості про його співпрацю з І. Г. Підоплічком. Він широко використовував результати колагенового методу датувань і, як виглядає з тексту, вважав її достовірними. І це підтвердилося, наприклад, для стоянки Хотульово (20 км по Десні вище Брянська). На той час її дослідження тільки розпочалося і І. Г. Підплічко колагеновим методом визначив, що вік палеонтологічного матеріалу знаходиться в інтервалі від 25 до 50 тис. років . Тобто, вік існування стоянки охоплював верхній та середній палеоліт. Сьогодні це добре відомий факт. А тоді це було лише пророцтвом І. Г. Підоплічка. На цій стоянці Г.І. Горецький, В.І. Громов та І. Г. Підоплічко виконували роботу спільно. Результати І. Г. Підоплічка ми вже згадали. В.І. Громов відібрав кістковий матеріал і визначив його належність до пізньопалеолітичного комплексу, а Г.І. Горецкий здійснив його стратиграфічну прив’язку, вказавши на його приналежність до дніпровського горизонту. Разом з тим Г.І. Горецкий навів і думку А.А. Величка. За ним комплекс відкладів стоянки відносився до Дніпровсько-Валдайського (Микулинського) віку (с.192-195) . Порівняно зовсім недавно вдалося відкрити для себе визначну потенційну роль українського науковця І.Г. Підоплічка у переробленні стратиграфічних схем в Росії. А в цілому це треба розцінювати як попередження українській палеогеографії (а їй невдовзі доведеться взятися за подібну роботу) до чого може призвести ігнорування результатів наших попередників, особливо тих, які багато років, з невідомих причин, були в забутті через свої відкриття, що не узгоджувалися з прийнятими на той час схемами. Для цього наведемо цитату з роботи С.М. Шика [2006], яка ілюструє його підхід до реконструкції стратиграфічної схеми у зв’язку переходом до загальноприйнятих у міжнародній практиці понять MIS та OIS . З неї видно, з якою легкістю С.М. Шик справився з палеонтологічними, палінологічними, геологічними неузгодженостями і переставив дніпровську морену з однієї часової ніші в іншу, звільнивши її для окської морени , на місце якої помістив донську морену . Відповідно, дніпровський горизонт був перейменований у московський. Як писав С.М. Шик на с. 90-91 [], «Принадлежность верхней морены Чекалинского разреза к 8 ИКС (изотопно-кислородная стадия обосновывается присутствием в подстилающих морену песках лемминговой фауны, более архаичной, чем известная из отложений московского возраста. Однако, вероятно, эти пески являются аллювиальными – а на аллювии может лежать морена любого возраста. Для Сатинского полигона возраст второй сверху морены обосновывается залеганием под ней лихвинских отложений; однако, палинологические данные по ним очень фрагментарны и не типичны для лихвинского межледниковья». Межледниковые отложения, встреченные на Сатинском полигоне между двумя моренами, несомненно, относятся к горкинскому межледниковью (7 ИКС); однако, эти отложения – аллювиальные, и потому не могут датировать подстилающую морену. Принадлежность к 8 ИКС этих морен обосновывается также многочисленными ТЛ-датировками, попадающими в интервал 316 ± 80 – 275 ± 60 тыс. лет; однако известно, что ТЛ-датировки с возрастом более 150 тыс. лет часто бывают сильно омоложены и не могут рассматриваться как достоверные. Вторая сверху морена Подмосковья не может сопоставляться с днепровской и относится к 8 ИКС, так как в остаточных западинах на ее поверхности лежат ранненеоплейстоценовые рославльские озерные отложения (Акулово, Балашиха и др.). В западинах на морене Днепровского языка лежат микулинские озерные отложения [Шик, 2004], а на ее поверхности развит мезинский педокомплекс, нижняя часть которого имеет микулинский возраст [Величко и др., 1984], что свидетельствует о принадлежности морены предшествовавшему оледенению (ИКС 6). Все вышеизложенное подтверждает справедливость представлений, отраженных в региональной стратиграфической схеме». Як видно з тексту, однією с причин переміщення дніпровського періоду с одного часового інтервалу в інший стали вади ТЛ-методу. Правда, автор помилився вказавши, що вони омолоджені. Бо тоді треба було не зменшувати вік, а навпаки збільшити. При цьому автор нове визначення віку зробив у довільний спосіб, заповнивши першу-ліпшу вільну нішу. А якщо б він скористався результатами П.Е. Нехорошева, в яких є, якщо і не остаточні, то принаймні попередні значення коефіцієнтів переходу, і поділив усереднений вік (приблизно 295 тис. років) на п’ять то отримав би значення 59 тис. років. Поки-що, будемо вважати це випадковістю, але це значення практично збігається з датуваннями В. Пазинича валунного суглинку (колишня дніпровська морена) в середній течії Дніпра від Вишгороду і до широти Черкас. За його результатами вік валунного суглинку становить 47-55 тис. років [ 2010, 2011]. Єдине чого не врахував М.С. Шик, так це того, що ще у 1952 році І. Г. Підоплічко зробив колагеновий аналіз кістки мамонта, відібраного з валунного суглинку (морени) з глибини 10 м у розрізі с. Ліхвина (батьківщини ліхвінського ґрунту). Вік зразку становив усього 24,5 тис. років [Підоплічко, 1952]. Тобто, С.М. Шик та його послідовники вже наступили, але ще не усвідомило цього, на стратиграфічну «міну», закладену Г.І. Підоплічком багато років тому. Як будуть розвиватися події далі передбачити не важко. Варіант перший, міна пролежала 60 років і на неї так ніхто і не наступив. І так вона лежатиме й надалі (ймовірність – 50%) . Варіант другий: наступлять, але, як прийнято у подібних випадках, коли у щось вступають, роблять вигляд, що нічого не сталося. Його ймовірність – 40%. Але все таки є шанс, що колись, але, очевидно, не скоро, під час нової модернізації стратиграфічної схеми, коли наприклад виявиться, що відданість ізотопним стадіям теж була помилкою, врахують і цей та йому подібні результати і нарешті створять нову, і більш реалістичну, схему. Але повторюю, на жаль, це буде не скоро. Не можна замовчувати набагато давніші і тим самим – стабільніші підходи українських археологів до періодизації свого об’єкта дослідження. Всі вони, як один сповідували, схему, близьку до схеми Громова. На наш погляд, це пояснюється тим, що досягнення вітчизняної палеогеографії і неоднозначність існуючих схем стратиграфічного розчленування антропогену не надали можливості археологам використати альтернативні схеми, а з іншого – археологи у той час були відносно незалежними від ідеологічного тиску «братьев по разуму» – палеогеографів, у середовищі яких ідеологія використання схем періодизації антропогену обумовлювалася настановами К.К. Маркова та А.А. Велічка. Проте, на цьому тлі вирізняються роботи Ф.І. Левицького, стратиграфічні дослідження якого, за обсягом та значимості, мабуть перевершують археологічну частину звітів. Наприклад, на стоянці «Гінці» він «докопався» не тільки до морени, але й знайшов у ній артефакти, які відніс до оріньякського часу, а це становить не більше 30 тис. років. І що найцікавіше, за співвідношенням культурних шарів та товщі валунного суглинку Ф.І. Левицький зробив висновок, що поселення існувало ще в період наступу льодовика [1949, с.230-234]. Під мореною він теж «розкопав» археологічні знахідки, але щодо їх приналежності висновків не зробив. Вельми цікавим у спромогах українських дослідників (це робить їм неабияку честь!) впадає у вічі факт із порівняно недалекого минулого. На наше переконання у схемі реконструкцій історії української палеогеографії просто унікальне місце займає книга М.Є. Барщевського, Р.П. Купраша та Ю.М. Швидкого [1989]. І ось чому . Її унікальність щодо теми, порушеної у цьому повідомленні, полягає у тому, що була вона видана у 1989 році, тобто в часи повного домінування ТЛ-датування. При дослідженні морени в околицях Києва, вони зіткнулися з ситуацією, яка у дипломатичних колах формулюється так: «Як же це і правду сказати, і нікого не образити?». Відмінність була тільки в останньому слові. «Образити», треба змінити на: «розгнівати». Оскільки в морені були присутні палеонтологічні залишки, необхідно було вказати їх вік. І тут автори вдалися до невеликої хитрощі, повідомивши на результатах палеонтологічного аналізу, що майже усі знахідки відносяться до пізньопалеолітичного комплексу (мамонтового) В.І. Громова [Барщевський та ін., 1989, с. 111]. А якщо перекласти це на доступну для сучасних «фахівців» мову, то це означає, що цим знахідкам і дніпровській морені усього десь 35-40 тис. років. В роботі є ще одна крамола – вміст гумусу у морені. За даними авторів його вміст коливається в інтервалі 0,07 - 0,69%, при середньому значенні 0,19%. Але, якщо з розпорошеного стану перерахувати на його концентрацію в ґрунт звичайної грубості, то очевидно, що такими показниками вмісту гумусу можуть похвалитися далеко не всякі ґрунти [Барщевський та ін., 1989, с. 92]. Здійснити пояснення цього феномену автори також не схотіли, оскільки останні суперечили б тодішнім уявленням щодо стратиграфічного розчленування антропогену. Загадки «термолюму» Під час знайомства з останніми методичними роботами наших московських колег, зокрема з фундаментальною роботою колективу географічного факультету МГУ «Методы палеогеографических реконструкций» (видання 2010 року), увагу привернув розділ «Неядерные методы абсолютной геохронологии...» (автор Ніколаєв С.Д.). А привернув він увагу надзвичайно важливим висновком автора, який стосувався можливостей використання термолюмінесцентного методу абсолютного датування (с. 344). На тлі більше ніж сорокарічної його історії висновок про його неспроможність вирішувати поставлені перед ним задачі виглядає надзвичайно серйозним. Цей метод настільки увійшов у практику геолого-геоморфологічних досліджень, що вся хронологія четвертинного періоду базується саме на результатах TL-датування. Цікавим моментом у цьому розділі є те, що автор посилається на результати тестувань Комісією по вивченню четвертинного періоду, виконаних ще 1992 році. І тут автоматично постає питання, а наскільки далеко і у якому напрямку зайшла сучасна палеогеографічна спільнота пострадянських держав з цим методом. Те, що з TL-датуванням є проблеми, відчувалося давно, і це досить детально висвітлено в попередньому збірнику наукових статей «Топ-5» (автор В. Пазинич, науковий редактор В. Стецюк, 2012]. Але, щоб метод використовувався ще 20 років після того, як він був визнаний непридатним, виглядає дивним. Оскільки під час роботи над першим випуском Топ-5 була зібрана велика кількість публікацій, які стосуються як теоретичних засад різних методів абсолютного датування так і отриманих результатів, то виникла потреба їх переглянути та проаналізувати сучасний стан проблеми. Як виявилося, фактично усі європейські країни (маються на увазі багатші) фактично термолюмінесцентний метод ніколи і не використовували. Вже з середини 80-х років м. с. там використовуються більш сучасні та надійніші розробки. Зокрема: OSL – оптична стимуляція люмінесценції, AMS прискорювач мас-спектрометрії, IRSL – інфрачервона стимуляція люмінесценції. І традиційно, же багато років перше місце по надійності займає радіовуглецевий метод. Головним його недоліком є часова обмеженість, усього 60 тисяч років. До сьогоднішнього дня він поширений фактично у двох країнах в Україні та Польщі. Однак, польські колеги також проводили тестування і встановили, що відхилення по одному зразку у різних лабораторіях може сягати 100%. Це описано у першому випуску «Топ-5». Причому, на відміну від російських тестувань 1992 року, якими було встановлено значне наростання розбіжностей після 125 тис. років, як засвідчили тестування польських колег, значні розбіжності є і для молодших дат, і, навіть, в інтервалі до 30 тис. років [Gębica et al, 2007]. Але, дивує, що і навіть після цього польські колеги використовують термолюмінесцентний метод. В Росії використання TL-методу фактично припинилося. Причина та ж сама – неефективність. Красномовним прикладом цього стали результати порівняння TL-датування з археологічним віком та радіовуглецевим методом. Останні два методи виявили непоганий збіг результатів. Цей епізод також є у першому випуску «Топ-5». Порівняння дат по 14 шарах з одного розкопу одразу показали, що розбіжності є в усіх часових інтервалах. Питання тільки у тому, наскільки вони великі. Виявилося, що віку 200 тис. років за TL-датуванням відповідає вік усього 40 тис. років. Остання дата крім радіовуглецового та археологічного методу збіглася з палеомагнітними даними. Проблема датування стратиграфічних підрозділів А тепер переходимо до головного питання. Воно стосується тих дат, які сьогодні прийняті у нас на Україні для різних стратиграфічних підрозділів. Зокрема, пошлемося на статтю [Пазинич, Стецюк, Манюк, 2011], присвячену результатам радіовуглецевого датування кодацького ґрунту та валунного суглинку, який багато років, незважаючи на його молодість, вважався дніпровської мореною. Оскільки дискутувати проблеми української хроностратиграфії справа невдячна, бо рано чи пізно доведеться прийти (коли стане – пізно) до висновку про необхідність її докорінного перегляду, то варто одразу вивчати досвід наших сусідів. При знайомстві з роботами європейських археологів, а вони є головними споживачами доробку палеогеографії [Neruda et al, 2009; Nádor et al, 2011; Simon et al, 2008], звертає увагу на себе те, що вони, у своїй практиці використовують головним чином дані абсолютного датування та археологічні матеріали. Геологічні аспекти їх у більшості цікавлять в плані петрографії, а не стратиграфії. Останнє домінує лише у теоретичних узагальненнях, все тих же палеогеографів, де можна з певною мірою свободи поміркувати про стадіали, інтерстадіали, ізотопні стадії, магнітні екскурси і т.п. При цьому європейські палеогеографи не забувають посилатися на конкретні результати археологічних досліджень. До речі, на їхніх картах четвертинних відкладів нанесення археологічних матеріалів є обов’язковим. Але не як місцевих places of interest, а як узгоджувальний матеріал, адже має ж геологічна будова збігатися з археологією, або навпаки, а не як в Україні на стоянці «Міра», де розбіжність між археологічними та геологічними оцінками четвертинних відкладів становить півмільйона років. І, на жаль, приклад «Міри» не поодинокий. В тому, що європейські країни, включно з колишнім соцтабором, приєдналися до стрункої схеми чергувань льодовиків з теплими періодами, немає нічого дивного. Дещо дивним є те, що і Росія збилася зі «своего пути» і теж поступово сприйняла її «как руководство к действию». Це видно з численних робіт А. А. Величка та Н.C. Боліховської. Наприклад, у палеогеографічному атласі А. А. Величко вже микулинське міжльодовиків'я відніс на період 130-110 тис. років тому [2010, с. 34]. А Н.С. Боліховська дніпровське зледеніння – на інтервал 140/145-200 тис. р. т. [2006]. Продовжимо далі аналіз досвіду наших сусідів. Після реконструкції стратиграфічна схема Росії досягла міжнародного рівня і набула такого вигляду (таблиця). Принаймні прогалина 200-140/145 тис. років була успішно заповнена [2006]. На жаль, цього не скажеш про українську палеогеографію. Там у нас і досі зяє «чорна діра». І хоча польські палеогеографи люб’язно підвели до наших кордонів межі чотирьох зледенінь, ми зупинили вибір тільки на двох з них – Одри та Сану ІІ. Перше приблизно відповідає дніпровському зледенінню, але з інтервалом приблизно 220-310 тис. років. Друге – окському з інтервалом приблизно 430-505 тис. років. Десь на тому рівні його вік визначений і у сучасній російській схемі (таблиця). Вік і тривалість льодовикових та міжльодовикових ритмів плейстоцену [ за Н.С. Боліховською, 2006]  На цьому варто припинити перераховувати недоліки у розвитку української геоморфології та палеогеографії, бо як у нас прийнято, скажуть: «Зроби краще!». Проте, треба нагадати, що я не називаю себе палеогеографом і до проблем палеогеографії долучився зовсім недавно. І у цій статті торкнувся лише проблем, які лежать на поверхні, яких не побачити можна тільки при дуже великому бажанні. Складається враження, що таке бажання присутнє у більшості фахівців української палеогеографії. Тому, мої роздуми варто сприймати, як враження стороннього спостерігача. Хто винен, що робити? Висновками із матеріалу, викладеного вище, можуть стати побажання колегам-палеогеографам «дилетанта» від палеогеографії: по-перше, повністю відмовитися від результатів ТЛ-датування при проведенні досліджень подій антропогену в останні 100 – 15- тис. років; по-друге, повернутися до стратиграфічних схем В. І. Громова та інших, які використовувалися до періоду повної довіри результатам ТЛ-датувань; по-третє, знайти у собі мужність визнати помилки, обумовлені тиском домінуючих наукових концепцій і наукових авторитетів, бачити і враховувати у своїй науковій діяльності «невигідні факти», застерігатися від пошуку місця власних результатів в існуючих пануючих концепціях. Для тих, хто візьметься за цю важку працю є таке побажання. Зверніть увагу, що крім еволюційної геоморфології, яка сьогодні вважається загальноприйнятою, розвивалася і динамічна геоморфологія, зокрема формувалися принципи катастрофізму. Сьогодні прийнято вважати, що цей напрямок є прерогативою американських вчених. А для нас це щось на зразок буржуазної пропаганди, яку ми «решительно отметаем» . Якщо згадати про пріоритет американців у вивченні післяльодовикових катастроф, то він тут є досить сумнівним. Врешті решт, не вони є авторами легенд про Біблейський потоп та Дарданський прорив. Пріоритет їх у тому, що вони майже сто років тому помітили і дослідили сліди велетенських повеней кінця останнього зледеніння [Keenan lee, 2009]. Але нам тут теж є що згадати. Вікентій Хвойкою, який ще у 1901 році в своїй реконструкції палеогеографічних умов стоянки і долини Дніпра в цілому, володіючи лише ембріональними тогочасними знаннями з гляціології, матеріалами власних розкопок малесенького шматочка землі і керуючись здоровим глуздом, відтворив історію існування стоянки, в якій знайшли місце і післяльодовикові озера, і польодовикові повені. Як на мою думку палеореконструкція Вікентія Хвойки є більш якісною, ніж сучасні. Дуже схожу схему перебігу післяльодовикових подій знаходимо і роботі Г. Підоплічка, яка стосується Новгород-Сіверської стоянки. Виходячи з масштабів руйнувань, та знаходження артефактів і палеонтологічних решток, він відповідальність поклав на це на талі води льодовика [1949]. Серед сучасних природознавців Росії послідовно вивчають польодовикові катаклізми М. Гросвальд [1974, 1998]А. Чепалига [2004], А. Чубур [2005], Н. Рудой [2009]. Заслугами останнього автора є те, що він відродив термін «дилювій», який багато десятиліть у словниках радянських часів коментувався як застарілий, а також ввів у доказову модель фізико-математичну базу визначення фізичних параметрів потоків . На жаль, реакцією на такі роботи в середовищі палеогеографів, і це неодноразово доводилося спостерігати, є відмахування рукою. Мовляв, про що тут говорити! Невже таким відношенням прикривається власна безсилість протистояти очевидним фактам. Вочевидь, запитаю я читача, як ще, ніж проявом велетенської енергії потоків, можна пояснити феномени описані В.Г. Пазиничем [2012] в Комсомольському гранітному кар’єрі? Те ж саме можна сказати і про Ярошівський кар’єр, де ми разом проводили дослідження і виклали їх у спільній статті [2011]. Неспроможність заперечити викладені факти та надати їм іншу інтерпретацію очевидна з того, що, незважаючи на неодноразові запрошення до дискусії, ми не почули ніякої відповіді. Користуючись нагодою знову запрошую колег-природознавців до відкритої дискусії. Ортодоксальність наукових поглядів у науці, яка не вибудована на строгих фізичних законах і математичних оцінках – річ дуже небезпечна. Добрим прикладом для доведення цієї тези стала у свій час радикальна зміна поглядів наполегливого і добросовісного українського дослідника М.Ф. Веклича на проблему походження лесів. Як позитивно стала розвиватися українська палеогеографія опісля цього, загальновідомо. Наразі, сучасний стан цієї важливої галузі знання про природу Землі в Україні гостро потребує свого «невгамовного Максима», як любовно називали його колеги. А наостанок, читаючи згадану роботу російських палеогеографів, яка підштовхнула мене до «невеселих роздумів», аналізуючи зміст роботи та склад авторів, мені стало сумно від порівняння з «досягненнями» української палеогеографії. І хоча знаю, що наукові дослідження в Росії фінансуються Російським фондом фундаментальних досліджень (РФФД), хоча і певен, що російський науковець і рядка не напише, в експедицію не виїде, на конференцію не попрямує і т. п. без гранта РФФД, а все ж питаю у колег рядками вірша Віктора Баранова: «Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як? Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили забрати судилось нам наш переляк, Що розцвів нам у думах смиренністю "меншого брата"?» Добре було б мати свого «Віктора Баранова» в українській «фізичній географії», яка вже давно відмахнулася від пояснення життя природного середовища законами фізики, та, зокрема, у «геоморфології та палеогеографії». Література 1. Артюшенко А. Т. Растительность Аллереда на территории Русской равнины в связи с общим развитием растительного покрова в позднеледниковье Восточной и Средней Европе // Бот. журн., 44, 6. 1959. с. 772-786 2. Барщевський М.Є, Купраш Р.П., Швидкий Ю.М. Геоморфология и рельефообразующие отложения г. Киева. Киев, : Наукова думка, 1989. – 196 с. 3. Богуцький А.Б. Эоловые пески северо-запада Украины и их инженерно-геологическая характеристика / А.Б.Богуцький // ДАН БССР. – 1965. – Т. 9, № 11. – С. 755 – 757. 4. Болиховская Н.С. Использование палинологических данных в изучении закономерностей развития природной среды неоплейстоцена и создании прогностической модели ее изменений в будущем (на примере района Средней Кумы) // Позднекайнозойская геологическая история севера аридной зоны» (Кайнозойский мониторинг природных событий аридной зоны юга России). Материалы Международного симпозиума. Ростов-на-Дону: ЮНЦ РАН, 2006. С. 28-32. 5. Вангенгейм Э.А., Тесаков А.С. 2008. Принципы построения биохронологических шкал по млекопитающим плиоцена и плейстоцена. Состояние проблемы. Бюлл. Комис. по изучению четвертичного периода, N 68, сс. 59–69. 6. Величко А.А. Геологический возраст верхнего палеолита центральных районов Русской равнины. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – 296 с. 7. Величко А.А. Палеоклиматы и палеоландшафты внетропического пространства Северного полушария : поздний плейстоцен-голоцен: атлас-монография. [А . А. Величко и др.]; отв. ред. А. А. Величко: ИГ РАН, Москва : Кругъ, 2010. 736 с. 8. Горецкий Г. И. Аллювиальная летопись великого Пра-Днепра. – М. : Наука, 1970. – 492 с. 9. Громов В.И. Палеонтологическое и археологическое обоснование стратиграфии континентальных отложений четвертичного периода на территории СССР.// Труды ИГН АН СССР, вып. 64, геол. сер.(317), 1948. 521с. 10. Гроссвальд М.Г. О вероятной роли катастрофических разливов ледников (серджей) в разрастании и деградации ледниковых покровов прошлого // Материалы гляциологических исследований. 1974. Вып. 24. С. 164–169. 11. Гроссвальд М.Г. Евразийские гидрогеологические катастрофы и оледенения Арктики. М.: Научный Мир, 1999. 113 с. 12. Гроссвальд М.Г., Рудой А.Н. Четвертичные ледниково-подпрудные озера в горах Сибири // Известия АН. Серия географическая, 1996, № 6, с.112-126. 13. Дмитриев А.И. Микроэволюционные процессы в популяциях ископаемых грызунов прикаспия в голоцене // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. Серия Биология. Выпуск 1 (9). Материалы VIII Всероссийского популяционного семинара «Популяции в пространстве и времени» (11–15 апреля 2005 г., Нижний Новгород) Нижний Новгород. Издательство Нижегородского госуниверситета. 2005. С. 57-67. 14. Дубіс Л., Длужевський М. Літологічні особливості відкладів та вік реліктової дюни в околиці смт Маневичі / Вісник львів. ун-ту Серія геогр. 2011. Вип. 39. С. 140–148. 15. Коржуев, С. С. Рельеф Припятского Полесья / С. С. Коржуев. – Мн., 1960. 141 с. 16. Лукашев В.К. Палеогеографические условия дюнообразования в Полесье. - Доклады АН БССР, 1963, т.УП, №5. с. 334-338. 17. Єфименко П.П. Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени, 2-е изд., Ленинград: Государственное социально-экономическое издательство, 1938. 657 с. 18. Левицький І.Ф. Гінцівська палеолітична стоянка // Палеоліт і неоліт Укрїни, т.1., вип. 3, К., 1949. с.198-236. 19. Личков Б.Л. К вопросу о существовании пустынь в четвертичное время в Европе // Зап. Киев. о-ва естествоисп. — К., 1928. — Т. 28. — Вып. 3. — С. 42. 20. Маринич А.М. Геоморфология Южного Полесья. Киев, изд-во Киевского госуниверситета, 1963. - 252 с. 21. Матвіїшина Ж.М., Залізняк Л.Л., Пархоменко О.Г. Археологічні та палеогеографічні дослідження мезолітичної стоянки Таценки під Києвом // Кам’яна доба, вип..13., Шлях, К., 2010. – с.199-207. 22. Матошко А.В. О перегляциальных надморенных образованиях Полесья / А.В. Матошко // Вклад Академика П.А. Тутковського в изучение геологического строения земной коры Белоруссии : сб. науч. статей. – Минск : Наука і техніка, 1985. – С. 54–65. 23. Методы палеогеографических реконструкций: Методическое пособие / Авторы: Блюм Н.С., Болиховская Н.С., Большаков В.А., Глушанкова Н.И., Каплин П.А., Клювиткина Т.С., Маркова А.К., Николаев С.Д., Новикова Е.А., Полякова Е.И., Поротов А.В., Свиточ А.А., Судакова Н.Г., Талденкова Е.Е., Фаустов С.С, Янина Т.А. / Под редакцией П.А. Каплина, Т.А. Яниной. - М. Географический факультет МГУ, 2010 - 430 с. 24. Основы палеоландшафтоведения М. Ф. Веклич; АН УССР, Институт геофизики им. С. И. Субботина, Отд-ние географии.— К.: Наук. думка, 1990.— 189 с. 25. Пазинич В.Г. Придніпров’я у перегляціалі. Київ, Аспект-Поліграф, 2005. 156 С. 26. Пазинич В. Г. Геоморфологічний літопис Великого Дніпра. – Прилуки: Гідромас, 2007. -372 с. 27. Пазинич В. Г. Періодичність катастрофічних повеней в басейні Дніпра // Фізична географія та геоморфологія № 61, - Київ, 2010, с. 174-182. 28. Пазинич В.Г. До проблеми стратиграфії Кирилівської стоянки // АНТ: Вісник археології, мистецтва, культурної антропології, вип..22-24, 2010. с.31-43. 29. Пазинич В.Г., Стецюк В.В., Манюк В.В. Новейшие данные о возрасте кодакской погребенной почвы и днепровского валунного суглинка (к проблеме стратиграфии верхнего плейстоцена). - Археологія і давня історія України, вип. 6, 2011. 30. Пазинич В.Г., Стецюк В.В., Серебряков В.Л. Нові свідчення катастрофічних дислокацій середнього палеоліту (47 тис. років тому) в осадових та кристалічних комплексах верхів'їв Ірпеня // http://geografica.net.ua/publ/sattti/statti_ukrajinskikh_naukovciv/v_g_pazinich_v_v_stecjuk_v_l_serebrjakov_novi_svidchennja_katastrofichnikh_dislokacij_serednogo_paleolitu/82-1-0-1073. 31. Пазинич В.Г. Топ-5 проблем української геоморфології та палеогеографії. – Київ: «Вік принт», 2012. 32. Палеогеографические этапы и детальное стратиграфическое расчленение плейстоцена Украины: методические разработки / Акад. наук Укр. ССР, Отд-ние географии Ин-та геофизики им. С. И. Субботина; сост.: М. Ф. Веклич [и др.]; отв. ред. М. Ф. Веклич, 1984 33. Підоплічко І.Г. Палеолітична стоянка Новгород-Сіверськ // Палеоліт і неоліт України, Т.1. Вип.2, АН УРСР, 1949. – С. 65-107. 34. Пидопличко И. Г. Новый метод определения геологического возраста ископаемых костей четвертичной системы, К., Изд-во АН УССР, отд. вып., 1952. - 90 с. 35. Рудой А.Н. Ледниковые катастрофы в новейшей истории Земли. – Природа, № 6, 2009. 36. Степанчук В. М., Герасименко Н.П. та інш. Багатошарова стоянка Міра на середньому Дніпрі: основні результати розкопок 2000 року. Кам’яна доба України, вип. . 5., К., Шлях, 2004 – С. 62-99. 37. Тутковский П. А. Ископаемые пустины северного полушария. - М., 1909 . - 120 с. 38. Чепалыга А. Л. Позднеледниковое обводнение в Понто-Каспийском бассейне как прототип Всемирного потопа // В книге: Экология антропогена и современности: природа и человек. СПб. : Гуманистика, 2004. 39. Чубур А. Деснянський палеоліт в епоху екстремальних затоплень ("Потопу”). – Сіверянський літопис, вип. . 6. 2008, с. 26 – 30. 40. Хвойка В. В. Кам'яний вік середнього Придніпров'я. – К., 2008 (1901). -160 с. 41. Шик С.М. Дискуссионные вопросы стратиграфии и палеогеографии среднего неоплейстоцена центра европейской России // Позднекайнозойская геологическая история севера аридной зоны» (Кайнозойский мониторинг природных событий аридной зоны юга России). Материалы Международного симпозиума. Ростов-на-Дону: ЮНЦ РАН, 2006. С. 90-91. 42. Яковлев С. А. О карте четвертичых отложений Европейской части СССР и сопредельных територрий, // Тр. ІІ междун. конф. по изуч. четверт. периода Европы, Вып. 1. Геолразведиздат, М., 1932, С. 91-104. 43. Gębica P., Olszak I., Wójcik I. Litologia i wiek aluwiów Wislóka w polnocniej strefe rynny Podkarpatskiej // Systemy dolinne i ich funkcjonowanie, Kielce, 2007. s. 215-227. Keenan lee. The Missoula flood. Department of geology and geological engineering Colorado school of mines golden colorado 80401, 2009. Р. 19. 44. Neruda P. Moravia during ois 3: Cultural relations. Praehistoria vol. 9–10 (2008–2009) p.125-149. 45. Nádor A., Sinha R., MagyariA., Tandon S.K., Medzihradszky Z., Babinszkia E., Thamó-Bozsó E., Unge Z.r, Singh A.. Late Quaternary (Weichselian) alluvial history and neotectonic control on fluvial landscape development in the southern Körös plain, Hungary, Palaeogeography, Palaeoclimatology, Palaeoecology 299 (2011) 1–14. 46. Simon U., Einwögerer T. An Upper Palaeolithic Open Air Site near Saladorf (Lower Austria), Wiss. Mitt. Niederösterr. Landesmuseum, 19б 2008. р. 141-148. 47. Zieliński P, Sokołowski R.J., Fedorowicz S. and Jankowski M. - Stratigraphic position of fluvial and aeolian deposits in the Żabinko site (w Poland) based on tl dating/ Geochronometria (2011) 38, Journal on methods and applications of absolute chronology: 64-71, march 01, 2011. Постскриптум: автор «невеселих роздумів» глибоко вдячний колезі В.Г. Пазиничу за допомогу в орієнтуванні посеред океану публікацій з тематики, висвітленій у цій статті.
Переглядів: 5090
| Теги:
| Рейтинг: 0.0/0 | | |||||
| Матеріали по темі: |
