Історичні виміри української географії
Розглядаються поняття історії географії, зокрема української. Відзначається необхідність урахування типу наукового світогляду загалом чи географічного особливо (фізіо- і антропоцентризму, екологізму). Виділено чотири найважливіші риси історії української географії, її зв’язок з історією географії України. Ставиться проблема періодизації розвитку української географії і пропонується нова її схема. Наголошується на необхідності розвитку історико-географічного джерелознавства, дослідження персоналій. Наведена оригінальна схема внутрішньої структури історії української географії як понятійно-термінологічної системи.
Oleh Shabliy. The historicaldimensions of Ukrainian geography.
The terms referring to history of geography, particularly to the history of Ukrainian geography, are considered. There is the necessity for the geographical one (physio-, antropocentrism, ecologism). The four most important traits of Ukrainian geography history are singled out, and the connection of the latter with the history of geography of Ukraine is shown. The problem of periods identification in the history of Ukrainian geography is stated. It is stressed the necessity of development of historical-geographical sourse studies, studies of personalities. The original scheme of the internal structure of Ukrainian geography history as a concept-terminological system is given.


Проблема історії української географії з наукового погляду складна і багатогранна. До цього часу її ще ніхто не розглядав у методологічному, теоретичному та методичному аспектах. Перша Конференція з історії української географії в Тернополі (1995 р.) була свого роду організованим вступом до такого дослідження, початковою стадією інвентаризації вихідних матеріалів, а також пошуків підходів до об’єктивного висвітлення процесу формування географічної науки з українським обличчям, нащупуванням траверсів її зародження, становлення і розвитку.
Щоб осмислити такий феномен, як історія української географії, треба спершу розв’язати ряд непростих проблем методологічного і методичного характеру. Сюди належить, передусім, проблема розуміння самого поняття історії географії та й самої географії як об’єкта історичних досліджень, визначення суті цього предмета, осмислення загальнонаукових та суто географічних парадигм у різні історичні епохи і їх впливу на географічне мислення тощо. Найгіршим і, може, найменш об’єктивним тут є некритичне перенесення сучасних підходів і способів аналізу фактів та їх інтерпретація на минулий період. Крім того, треба враховувати, що українська географія, як і загалом українська наука та культура в минулому, характеризуючись рядом спільних рис із світовим розвитком цих атрибутів життєдіяльності суспільства, мала і свої відмінні історичні особливості.
Передусім, що таке історія географії?
На нашу думку, історія географії — це рефлексія розвиненої науки на свій родовід, генезу з метою виявлення засадничих джерел, переломних моментів, етапів та генеральних напрямків розвитку їх визначальних рис. Кожна наука досліджує свою історію. І це нормально для розвиненої науки, сучасний стан якої являє собою змістовну акумуляцію усього попереднього розвитку, своєрідний синтез різних часових зрізів. "В інших науках, — писав акад. Степан Рудницький, — знання історії цих наук є корисне, в географії — необхідне”. Чому необхідне? Очевидно, у першу чергу тому, що саме географія в минулому була так глибоко об’єднана з іншими науками (зокрема, з природознавством та історичними науками, у чому генетично закладено її роздвоєння на природну і суспільну), що саме географія, може, як жодна інша наука, зазнала величезних втрат внаслідок інтенсивного відділення від неї з другої половини XIX ст. окремих наукових дисциплін.
Відомо, що диференціація наук розпочалася в кінці XVIII ст., а глибокий їх поділ — лише у другій половині XIX ст. Тому до XIX ст., коли географія ще не виділилась в окрему науку (навіть незважаючи на те, що вже в середині XVII ст. з’явилася класична праця Бернгарда Вареніуса "Генеральна географія”), можна говорити лише про географічні відомості, географічні факти стосовно тої чи іншої території, у т. ч. й української.
Разом з тим з кінця XIX ст. від географії посилено відокремлюються багато галузевих наук — кліматологія, метеорологія, гідрологія, океанологія та ін. Традиційно їх ще зараховують у географічний круг. Але, у кращому випадку, їх вже можна трактувати, як пограничні з фізикою, точніше з геофізикою, наукові дисципліни.
Цей факт — невизначеність (точніше — всеохоплюваність) географії в минулі часи і втрата нею багатьох дисциплін у найновіший період — був причиною її перманентної історичної кризи. Тому дослідник історії нашої науки повинен постійно мати на увазі саме цю її рису.
Разом з тим у новий і новітній періоди географія, хоч і не послідовно, все ж таки розвивається також у надрах суміжних наук. Зокрема, фізична географія — усередині геології (палеогеографія, геоморфологія), біології, (геоботаніка), ґрунтознавства (географія ґрунтів) тощо, а суспільна географія (антропогеографія) — усередині економічної (економогеографія), демографічної (демогеографія), медичної (медична географія), політичної (політична географія) та інших наук. Цей факт повинні враховувати дослідники історії нашої науки.
Для правильного висвітлення історії географії важливе значення має розуміння того, який тип наукового світогляду панував у ту чи іншу епоху. Акад. С. Рудницький, зокрема, виділяє два таких типи світогляду: антропоцентризм і фізіоцентризм. "На всіх ступенях і стадіях людства та його розумової культури, — писав він, — в котрих панував антропоцентризм, головним змістом поняття "земля” чи "країна” були люди, було населення землі чи країни”. При фізіоцентризмі "земля” чи "країна” — "це частина чи твір природи, що земля й усе земне належить до тієї ж таки природи й треба його по природному розуміти”.
Як свідчить той же С. Рудницький, "дотеперішня історія землезнання (географії — О.Ш.) як науки ілюструє ці тези просто чудово. Землезнання як природнича наука розвивається й цвіте тільки тоді, коли підупадає антропоцентризм і будиться серед достиглішого людства гін і хист до дослідження природи. Такі часи були тільки два рази: у старовіку (ІІІ, ІІ, І віки до Хр.) і є саме тепер (перша половина XX ст. — О.Ш.), починаючи з другої половини XIX віку... Натомість у часах антропоцентризму (пр., часи розцвіту грецької філософії, часи римського цісарства, ціле середньовіччя, часи гуманізму і його епігонів аж глибоко в XIX вік), коли людина і її діла стояли в осередку інтересу егоцентричного на подобу дитини людства, коли земля чи поодинока її країна інтересували не самі по собі, а тільки як місце перебування їхнього населення, — тоді географія "попадала” між гуманістичні, стисліше кажучи, історичні науки...” Можемо додати: у другій половині XX ст. знову на арену виходить антропоцентризм у гуманістичній формі. Однак екологізація матеріального і духовного життя суспільства стала засобом синтезу цих двох типів людського науково-географічного світогляду. Тому при дослідженні історії української географії слід обов’язково враховувати типи світогляду науки в різні епохи.
Зокрема, необхідно мати на увазі не лише географічно переважаючі типи людського світогляду загалом. До XVIII ст. за невеликими винятками панував сакральний (релігійний) світогляд. Тому в поясненні географічних, тобто пов’язаних із земною поверхнею явищ важливу роль відігравало "вище начало”, "надприродна сила”. Ще в XIX ст. видатний німецький географ Карл Ріттер (1779–1859) дотримувався принципу телеологізму, за яким усі явища і процеси на земній поверхні мають мету свого існування, своє найвище покликання, задане Провидінням. Уже в XVII ст. сакральний світогляд суттєво замінюється світським (секулярним). У філософії, а далі — і в географії це проявляється в розвитку географічного та різних його форм (енвайронменталізм, пробабілізм, поссібілізм тощо) та економічного детермінізму. При цьому закономірності просторової організації явищ і процесів на земній поверхні вже пояснюються природними чи суспільними (загалом "матеріальними”) силами.
Поза увагою вчених — істориків нашої науки не повинна стояти і наступна особливість її розвитку, яка теж відображає філософсько-пізнавальні парадигми одержання та інтерпретації наукового знання. Йдеться про номотетизм (встановлення закономірностей) і дескриптивність ("описовість”, фактологічність тощо). Проявом цього в географії є своєрідна боротьба між т.зв. загальною і регіональною географіями. Вчені, які дотримувалися першої, стверджували, що лише виявлення "загальних закономірностей” є справжньою наукою. Ті ж, хто дотримувалися описового (дескриптивного, регіонального) підходу, вважали "загальні закономірності” фікцією, за якою ніщо реальне не стоїть. А кожен регіон (район, зона, держава тощо) — це унікальне явище, яке слід якнайбільш повно описати. Серед українських вчених-географів, по-суті, не було чистих номотетистів. Класичним дослідником, що заперечував загальну теорію, був проф. Володимир Геринович. Багато географів поєднували номотетичний і дескриптивний підходи (проф. Степан Рудницький, Валентин Садовський та ін.).
Є ще один аспект методології історичного вивчення географії. Він стосується самого поняття географії. У широкому розумінні слова географію можна трактувати як феномен людської культури. Це дуже поглиблює саму сутність географії. Зокрема, географія як форма культури характеризується трьома структурними зрізами (рівнями): науковим, суспільної свідомості (культури), побутовим. Кожен з них має свої історичні особливості.
Науковий рівень — це рівень фаховий, внутрішньоструктуризований, виражений системою географічних ідей, понять і категорій, концепцій і теорій. Він характеризується наявністю географічних організацій, друкованих органів тощо. Саме про нього можна говорити лише з другої половини XIX – початку XX ст.
Рівень суспільної свідомості і культури (матеріальної та духовної) сформувався з того часу, коли суспільство усвідомило необхідність наукових географічних знань у практичній діяльності (геоурбаністика, геоекологія, геопросторова організація життєдіяльності суспільства тощо). Цей рівень може найбільш повно реалізуватись лише в самостійній Україні. Тому його початки бачимо вже в період Київської Русі (перша українська держава), у Козацькій державі, Українській Народній Республіці. Тепер географія як компонент культури стає засобом гуманістичного, духовного бачення світу, формою людського світогляду.
Побутовий рівень — це географічні знання пересічної людини і пов’язана з ними її геопросторова поведінка (знання природи, населення і господарства свого населеного пункту, його околиць, своїх краю і держави, її сусідів тощо).
Зрозуміло, що від епохи до епохи змінюється наповнення цих рівнів. У цілому наростає роль наукового рівня, який через систему освіти і виховання тісно пов’язується з двома іншими. Історія географії, у т. ч. і української, повинна своїм баченням "схоплювати” ці рівні в різні епохи розвитку людства.
Що ж стосується історії української географії, то тут слід враховувати деякі її особливості, пов’язані зі специфікою історії самої України. На нашу думку, це такі особливості:
1) наявність довготривалих періодів існування українства як бездержавного народу. Це призводило до переривів у тяглості (континуїтеті) української географії;
2) частий розподіл України між різними державами (головним чином Польщею та Росією), що призводило до:
а) вивчення різних частин України переважно імперськими вченими відповідно цих держав. Тому виникає проблема: чи включати ці дослідження в історію української географії;
б) поділ України на східну (підросійську) і західну (переважно польську), що великою мірою дезорієнтувало самих українських вчених і сприяло дослідженню скоріше регіональних (і розвитку традицій регіоналізму в географії), ніж загальноукраїнських проблем;
в) різноспрямованого розвитку географії в цих частинах України (наприклад, якщо в суспільній географії на заході України в першій половині XX ст. панував антропогеографічний напрямок, то у східній Україні — економічний, галузево-статистичний);
3) входження України в різні епохи у різні геокультурні "круги” (за Є. Маланюком). Так, в елліністичну і римську епохи (V ст. до Хр. – IV ст. по Хр.) Україна за невеликими винятками входила до грецько-римського (середземноморського геокультурного круга), пізніше — аж до кінця XVIII – початку XIX ст. вона перебувала у сфері західного круга. Після поділів Польщі (кінець XVIII ст.) вона поступово втягується в російсько-азіатський геокультурний круг (крім Галичини, Закарпаття і Буковини). Зрозуміло, що культурні цінності і менталітет панівних верств пануючих в Україні націй не могли не відобразитися в науці, у т. ч. і українській географії;
4) колоніальне становище України протягом багатьох століть, її окраїнність у відповідних країнах призводили в розвитку її науки, у т. ч. географії, до часового запізнення (ефект лагу). Наприклад, навіть організаційна форма розвитку географії у вигляді географічного товариства тут з’явилась значно пізніше, ніж у Російській імперії, Польщі чи Австрії.
У контексті сказаного складним є визначення поняття предмету історії української географії (ІУГ). У першому наближенні його можна дефініювати таким чином: предметом ІУГ є процеси суспільно-географічного відображення українським соціумом і особливо дослідниками України як її самої, так і світу поза нею в минулі епохи, включаючи методологічні, теоретичні та методичні проблеми землезнання в цілому.
Виходячи з цього, актуальними є два питання:
а) співвідношення між історією української географії та історією географії України (ІГУ);
б) періодизація кожної з них.
На перше питання можна відповісти, що, хоч ІУГ і ІГУ взаємопов’язані, між ними є певна відмінність.
По-перше, ці поняття великою мірою перетинаються за обсягом. Усе написане національно свідомими українцями чи вченими — громадянами України з географічних проблем України належить і до першого, і до другого з цих понять (входить в їх обсяг). Наприклад, праця проф. Володимира Кубійовича "Географія українських і сумежних земель” (1938 р.) підпадає одночасно під обидва з цих понять, хоч автор (він і редактор цього колективного видання) ніколи постійно не жив і не працював в Україні і не був її громадянином.
По-друге, у вигляді краєзнавчих описів географія України як території була вже тоді, коли не існувало українського народу (чи нації) як такого. Наприклад, праця давньогрецького вченого Геродота (V ст. до Хр.) "Скіфія” — це країнознавчий опис території, яка стала в наступні століття основою формування української нації (та й відомо, що скіфи-землероби і скіфи-орачі — це праукраїнці).
По-третє, реальна історія української географії як національної науки є феноменом значно пізнішим, ніж історія географії України. Вона з’являється тільки в кінці XIX – на початку XX ст. і пов’язана із закладенням її теоретичних та методологічних основ Степаном Рудницьким. Переломним моментом був 1905 рік, коли С. Рудницький опублікував у Львові працю "Нинішня географія”.
По-четверте, обов’язковою умовою виділення української географії у спектрі європейських національних географій було і є видання географічних творів українською мовою. Це особливо стосується того періоду (до 1917-го року на сході чи до 1919 р. — на заході), коли українці були бездержавною нацією. Наприклад, той же В. Кубійович до 1930 р. писав свої наукові розвідки польською мовою. Тому зараховувати їх до української національної географії не зовсім коректно. Це скоріше польська географія. Із встановленням у межах України державності (навіть у такій формі, як УРСР) все написане географами України, незалежно якою мовою (українською, російською, англійською і т. п.), є надбанням української національної географії.
По-п’яте, і це треба особливо мати на увазі при вивченні історії географії України, сам просторовий обсяг України протягом історичного часу змінювався. В усякому разі, наприкінці XIX – на початку XX ст. Україна трактувалась передусім як національна українська територія площею 800–900 тис. км2 (праці В. Кошового, С. Рудницького, В. Кубійовича та ін.), а Західна Україна до 1939–1945 рр. включала землі Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя, які тепер належать Польщі. Зрозуміло, що, говорячи про географію України довоєнного періоду, цими фактами не слід нехтувати.
Важливою для дослідження історії української географії і географії України є періодизація їх розвитку. До уваги слід брати періодизацію історії географії загалом. Але до цього часу, на жаль, немає єдиної схеми цієї періодизації (відомі схеми І. Магидовича, О. Ісаченка, Ю. Саушкіна, П. Джеймса і Дж. Мартіна, С. Рудницького та ін.). Наприклад, С. Рудницький (1926 р.) ділить розвиток географії як науки на два періоди: 1) старі часи (до XVII ст.), 2) нові часи (від XVIII ст.). О. Ісаченко (1971 р.) виділяє сім періодів: 1) рабовласницького устрою, 2) середньовіччя, 3) епохи Великих географічних відкриттів і початку нового часу (XV ст. – остання чверть XVII ст.), 4) нового часу (остання чверть XVIII ст. – кінець XIX ст.), 5) зародження сучасної географії (кінець XIX ст. – початок XX ст.), 6) найновішого часу (1918 – 1945 рр.), 7) сучасний період (з 1945 р.). Ця періодизація дуже непослідовна (взято різні основи періодизації).
Англійські вчені П. Джеймс та Дж. Мартін у книзі "Всі можливі світи. Історія географічних ідей” (Нью-Йорк — Лондон, 1981) подають таку періодизацію в історії географічної науки: 1) класичний період (від древніх греків до кінця XVIII ст. – початку XIX ст., тобто до О. Гумбольдта і К. Ріттера); 2) новий період (від початку XIX ст. до 60-х років XX ст.); 3) сучасний період (починаючи з 60-х років XX століття). Нами зроблено спробу виділити теж три періоди, але з деякими іншими часовими рамками: 1) класичний (від стародавніх часів до кінця XVII ст.); 2) новий (XVIII – перша половина XIX ст.); 3) новітній (від другої половини XIX ст.). Як бачимо, тут класичний період на ціле століття скорочено порівняно з таким же класифікації названих англійських вчених. Крім того, у класичному періоді виділяємо: а) давньогрецький, б) арабський (IX–XV ст.), в) період Великих географічних відкриттів (кінець XV ст. – кінець XVII ст.); а в новітньому періоді — такі часові відрізки: а) від 70-х років XIX ст. до Першої світової війни; б) міжвоєнний; в) після Другої світової війни і до нашого часу. На нашу думку, така періодизація більш повно враховує внутрішню логіку розвитку самої географічної науки.
Що ж стосується історії розвитку української географії і географії України, то тут, по суті, існує єдина спроба проф. Ярослава Жупанського. У праці "Історія географії в Україні” (Львів, 1997) він пропонує наступну її періодизацію: 1) стародавні часи, 2) часи Київської держави, 3) період середньовіччя (до кінця XVIII ст.), 4) нові часи, 5) новітні часи. Ця перша спроба заслуговує на увагу, хоч за назвами періодів вона не є бездоганною. Зокрема, часи Київської держави належать до середньовіччя, тому другий період мав би входити складовою частиною у третій (або ж третій слід було назвати інакше).
При періодизації історії будь-якої національної географії дуже важливо простежити, як окремі періоди її розвитку кореспондуються з відповідними періодами в розвитку світової, європейської географії чи географії країн-сусідів. В останньому випадку для української географії суттєвою є кореляція з періодизацією історії польської, російської і особливо німецької географії, яка до ІІ світової війни була найбільш розвиненою в Європі і світі. Слід мати на увазі, що периферійне положення України (просторовий чинник) нерідко призводив і до часового запізнення в розвитку певних географічних ідей у самій українській географії, а дослідження території України здійснювали географи країн-окупантів.
Для історії географії як науки особливе значення має дослідження джерел географічної інформації і персоналій.
Джерела географічної інформації в історії української географії та історії географії України надзвичайно різноманітні. Можна виділити декілька їх груп (подаємо на прикладі джерел інформації соціально-економічної географії):
1) описи подорожей мандрівників (вчених, купців, дипломатів, релігійних діячів тощо). Література в цій групі дуже багата, особливо для середньовічних часів (П. Алепський, Ульріх фон Вердум, В. Григорович-Барський та ін.). Багато з цих описів зібрані Володимиром Січинським у книзі "Чужинці про Україну” (перевидано в Києві у 1992);
2) монографічні праці про сусідні чи навіть віддалені щодо України країни, де певні риси українського народу чи його землі згадуються принагідно;
3) українські літописи (наприклад, Київський, Галицько-Волинський тощо);
4) художні твори, в яких в образній формі показано українські землі, їх населення, поселення тощо. Класичним прикладом тут є поема українсько-польського поета Себастьяна Кльоновича "Роксоланія”, яка написана ще в XVI ст. і присвячена руському місту Львову (тут міститься опис України в цілому, її міст — Києва, Львова, Луцька, Перемишля та окремих територій);
5) статистичні праці економістів і демографів, які можна віднести до регіональної економіки і економічної географії чи регіональної демографії і географії населення (праці В. Рубана, Д. Журавського, О. Русова, І. Миклашевського, М. Яснопольського та багатьох інших);
6) праці істориків з історичної географії України (в історичній науці історична географія є допоміжною дисципліною, що розглядає фізико- та суспільно-географічні особливості території у певну епоху);
7) монографії з географії українських земель, написані негеографами, але на належному фаховому рівні (приклад — книга Геродота "Скіфія” чи Гійома Боплана "Опис України...”);
8) монографії з географії України та окремих її регіонів, написаних фахівцями-географами; а також з проблем теорії географії, авторами яких є українські антропогеографи;
9) різні довідники (у т. ч. статистичні), які містять фактологічну, особливо статистичну інформацію про українські землі;
10) карти і атласи України або інших країн чи світу в цілому, авторами яких є українці.
Питання персоналій у географії є не менш складним, ніж проблема інформаційних джерел. Тут актуальним є наступні аспекти:
а) до поділу наук на окремі дисципліни дуже часто один вчений акумулював різні види наукового знання. Виникає проблема: чи маємо право вважати його географом, якщо він вивчав, наприклад астрономію, геометрію, географію і картографію. Прикладів тут багато, але можна взяти для ілюстрації хоча б Птолемея (ІІ ст. по Хр.);
б) проблема фундатора науки чи зачинателя певного її напряму. Для української географії дискусійним залишається, чи фундатором її сучасного наукового етапу розвитку є С. Рудницький, чи П.Тутковський. Єдиної думки поки що не існує;
в) в історії науки бувають часті випадки, коли вчені-українці все життя писали свої праці чужою мовою (у роки середньовіччя — латинською, у час панування Російської імперії — російською). Виникає питання, чи вважати їхні праці складовими української національної географії, чи відносити, наприклад, до української або російської науки, чи повністю зачисляти їх доробок до російської географії, а самих вчених — до російських географів? У період існування СРСР знайшли для цього такий сурогат: "отєчєственний гєограф”, "совєтскій учьоний”. Але ж тепер щодо цього періоду ми не можемо користуватися такими мовними покручами;
г) не розв’язане питання, чи маємо право зараховувати до українських географів вчених, що писали про географію України, але не жили тут і не були вченими української спільноти, незалежно від того, була наша країна самостійною державою чи ні.
Відповідь на всі ці питання повинна бути всесторонньо обґрунтованою, щоб не зачепити національних почуттів інших народів, особливо сусідніх. Наприклад, Володимир Вернадський, фундатор ВУАН, її перший Президент, автор вчення про ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери, більшість своїх наукових праць писав російською мовою і більше часу жив та працював у Росії. Називати його "совєтскім учьоним” було б образою світлого імені цього великого мужа науки. Але вважати його російським природодослідником тільки тому, що він писав наукові праці російською мовою — цією своєрідною латинкою російської і більшовицької імперій — теж некоректно. Як же бути?
Таким чином, історія української географії та історія географії України тільки започатковується. Ця доповідь (і вже стаття!) є, по суті, першим каменем у підвалини поки що молодої, але перспективної вітки географічної науки.
Нарешті, у постановчому плані (і в порядку дискусії) подаємо модель структури наукової дисципліни "Історія української суспільної географії (антропогеографії)”. Статтю про структуру історії української антропогеографії передбачається надрукувати в наступному числі часопису.