У статті авторка аналізує наукову та громадсько-політичну діяльність видатного українського вченого – Мирона Кордуби. Особливу увагу звертає на історико-географічні дослідження науковця. Iryna Fedoriv. Myron Korduba as a scholar: life and creative activity. In the article the author analyses scientific, public and political activity of the famous Ukrainian scholar Myron Korduba. Particular attantion has been paid to historical and geographical investigation of the scientist.
Мирон Кордуба належить до покоління української інтелігенції рубежу ХІХ–ХХ ст., представники якої, покидаючи свій дім, ставали на шлях світського служіння народу, збереження й розвитку національної культури. У дусі вимог часу, вони отримували університетську освіту та пробували себе у літературній і науковій творчості. Більшість віддавала перевагу науці, справжній культ якої склався серед української інтелігенції з 90-х рр. ХІХ ст. до початку Першої світової війни. У той час створюються українські наукові товариства, зокрема й Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), засновуються періодичні збірники наукових праць, видається фахова та науково-популярна література, формується коло вчених, яке стало кістяком майбутньої Академії наук. Власне М.Кордубу (1876–1947) – видатного українського історика, географа, етнографа, археографа, бібліографа, публіциста, педагога, громадсько-політичного діяча – М.Грушевський зараховував до "невеликого числа своїх справжніх учнів, якими він завжди опікувався, і з яких сподівався пожитку для нашої суспільності” [1]. Народився вчений 2 березня 1876 року в с.Острові коло Тернополя у сім`ї священика. Його батько, Михайло Кордуба, мав парафію у с.Сушно нинішнього Радехівського району на Львівщині. Мати – Емілія Кордуба – була донькою священика [2, с. 144]. З перших днів навчання у початкових класах школи в селі хлопець проявив особливі здібності й нахил до науки [3, с. 109]. У 1885–1891 рр. здобував освіту в Тернопільській гімназії, а в 1891–1893 рр. – в академічній гімназії у Львові (7–8 класи) [4, с. 662]. Формування світогляду історика та становлення Мирона Кордуби як науковця розпочалося з перших днів навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, тобто з 1893 р. У 1894 р. до Львова прибув М.Грушевський, який очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з українською мовою викладання у Львівському університеті. Так, М.Кордуба мав нагоду стати свідком нової доби української історіографії, що ознаменувалася роботою у Львові М.Грушевського [2, с. 144]. Упродовж двох років навчання у Львівському університеті М.Кордуба слухав лекційні курси професорів І.Шараневича "Історія Австро-Угорської монархії”, К.Войцехівського "Історія Австрії”, Л.Фінкеля "Епоха хрестових походів”, О.Огоновського "Історія української літератури”, а також з географії А.Ремана та з філософії – В.Скурського. Відвідував семінари М.Грушевського – з історії України, І.Шараневича – з історії Австрії, М.Дембінського – із загальної історії [5, арк. 4]. Під керівництвом М.Грушевського М.Кордуба робив перші кроки в історичній науці. В "Автобіографії”, згадуючи про діяльність у 1898 р., М.Грушевський писав: "Окрім викладів і семінарійних занять, вів я приватні наукові заняття поза університетом зі студентами. Роздавав книжки для рефератів і оцінок, потім відчитувано ці реферати, а котрі ліпші – друковано. Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи” [6, c. 56]. У такому руслі працював і М.Кордуба, чітко усвідомивши вимоги свого вчителя. Як писав пізніше історик, "нас, своїх студентів, професор затягнув до рецензійного відділу. Зразу це нам видалося дивним, бо не почували за собою відповідної підготовки, щоб обговорювати твори учених-спеціалістів. Але М.Грушевський вмів швидко розігнати сумніви. Роздав кождому по книжці й велів прочитати. Потім радив порівняти прочитане з тим або іншим давнійшим твором про дану тему та при стрічах зараз випитував про вислід порівняння. Вислухавши терпеливо устного реферату, докинув тут і там свої замітки й кінчив: "А тепер, товаришу, пробуйте все те написати”. Так поробив із нас 18–20 літніх хлопців-рецензентів” [7, c. 795]. Впродовж 1895 р. М.Кордуба прорецензував 28 наукових праць німецькою, польською, французькою та іншими мовами [8, c. 2]. Отож, шлях М.Кордуби до самостійних наукових досліджень лежав через діяльну участь у наукових товариствах і насамперед у НТШ. Йдеться не лише про вагомість товариства у формуванні М.Кордуби як дослідника з певним спрямуванням наукових інтересів на українську тематику, а й про неабияке значення стипендіальної та гонорарної підтримки. Попри те, що допомога була вельми невеликою за складних матеріальних обставин вона набирала екзистенційного значення для вченого. До НТШ М.Кордуба вступив у 1895 р. Це підтверджує запис у "Книзі обліку членів НТШ” та сплачені ним внески за 1895–1896 рр. [9, арк. 70]. У 1896 р. М.Кордуба вперше виступив на засіданні Історико-філософічної секції НТШ. Таким чином, поруч з В.Антоновичем, Д.Багалієм, О.Барвінським, В.Гнатюком, О.Колессою, С.Томашівським, О.Терлецьким вчений був одним з перших членів Товариства, яке поступово ставало центром наукової праці, особливо в галузях, пов`язаних з українознавством [10, c. 392]. З 1895 р. до 1898 р. М.Кордуба навчався у Віденському університеті. Відвідував лекції професорів: Г.Цайсберга, М.Бідінґера, О.Губера – з історії, В.Пенка і Ф.Томашека – з географії, В.Ціммермана, Н.Йодля – з філософії, загалом прослухавши двадцять навчальних курсів. У 1896 р. – прийнятий почесним членом "Інституту австрійських досліджень”, склав іспити з палеології та хронології, через рік – з історії та філософії [5, арк. 4]. У листах з Відня до М.Грушевського М.Кордуба писав, що найбільший інтерес у нього викликають лекції з палеографії, дипломатики й історії християнства [11, с. 109]. Впродовж 1897–1898 рр. відвідував спеціальний курс політичної історії при Віденському університеті. Під керівництвом М.Бідінґера, фахівця із середньовічної австрійської історії, М.Кордуба написав дисертацію на тему "Історія і відносини в Галицькому князівстві до половини ХІІІ ст.”, а 2 травня 1898 р. здобув у Віденському університеті науковий ступінь доктора філософії [5, арк. 4]. У роки навчання у Віденському університеті М.Кордуба брав участь у громадському житті українців. Плідно працював у студентському товаристві "Січ”, президентом котрого став 7 жовтня 1897 р. [12, c. 692]. Після закінчення терміну навчання у Віденському університеті М.Кордуба залишився працювати у бібліотеці університету на посаді державного службовця (з 1 червня 1898 р. до листопада 1900 р.). Робота бібліографом дала йому можливість готувати рецензійні огляди західноєвропейської літератури з культурної та політичної історії, історії літератури й мистецтва для "Записок НТШ” та працювати, як він писав М.Грушевському, "коло габілітації” [11, c. 110]. Підготовка до габілітації передбачала складання комплексу усних іспитів, захист наукової роботи й затвердження Міністерством культів і освіти Австро-Угорщини кандидата у званні приват-доцента. Для М.Кордуби відкривався б шлях до науково-педагогічної кар`єри в університеті. Однак матеріально-фінансова незабезпеченість, відмова у стипендії, зламали плани молодого науковця [1, арк. 59; 11, c. 112–113]. Наприкінці 1900 р. вчений залишив Відень і поселився у Чернівцях, де викладав історію та географію у другій державній гімназії. Він – один із засновників у Чернівцях 12 липня 1902 р. Українського історичного товариства (УІТ), завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту. На час відкриття воно налічувало майже 30 осіб, це в основному професори та студенти Чернівецького університету, гімназійні викладачі [13 c. 210]. Спочатку УІТ очолив професор кафедри історії Східної Європи у Чернівецькому університеті В.Мількович, пізніше – С.Смаль-Стоцький та З.Кузеля. Перший голова УІТ запросив М.Кордубу на установчі збори як члена-фундатора. Його ж було обрано скарбником УІТ, а згодом М.Кордуба та О.Маковей стали найактивнішими його членами. Пріоритетними напрямами дослідної роботи цієї інституції визначено історію, демографію, етнографію, статистику та мистецтво Буковини [14, c. 74]. В цілому участь М.Кордуби в УІТ розширила коло його наукових інтересів, спрямувала основний дослідницький акцент на буковинську краєзнавчу тематику. Він відгукнувся на пропозицію В. Мільковича зайнятися складанням ґрунтових (географічних) карт й, спираючись на них, вести дослідження з історії краю. Особлива увага зверталася на назви парцел (земельних наділів), лісів, пагорбів, річок й потоків на Буковині. УІТ розробило методику цих дослідів, залучило до обстежень місцеву інтелігенцію, насамперед учителів, картографічно закріпляло результати експедиційної праці [11, с. 113]. Влітку 1902 р. В.Мількович зробив спеціальну доповідь про використання картографічних методів в історичних дослідженнях. Він запропонував М.Кордубі познайомити з діяльністю Історично-картографічного інституту Чернівецького університету науковців Лейпцига. Проте УІТ не мало коштів на від-рядження М.Кордуби, і його голова радив звернутись у Міністерство культів і освіти Австрії з проханням про надання відповідної допомоги. Даних стосовно того, чи відбулася ця поїздка, ми не маємо, але М.Кордуба став збирачем і дослідником української топонімії з чернівецьких часів, і роль В.Мільковича тут незаперечна. Певне значення мало й те, що вчений викладав у гімназії, окрім історії, ще й географію [11, с. 114]. Перші результати експедиційних досліджень слов`янських топонімів Буковини М.Кордуба виклав у брошурі "Найдавніші оселі на Буковині” (1905) [11, c. 115]. У 1908–1909 рр. збирати топографічний матеріал з буковинської України йому допомагали учні старших класів Чернівецької гімназії [15, c. 5]. Під час експедицій 1912–1914 рр. він намагався засобами топонімії віднайти на Буковині сліди літописного міста Хмелів. Власне, Хотин, Цецин, Хмелів відігравали провідну роль в Шипинській землі і були південно-східним кордоном Галицько-Волинського князівства. Цецин і Хмелів лежали на північному узбіччі лісистого гористого хребта, що утворював вододіл між р.Прутом і р.Серетом, прокладаючи вигідний шлях зі Сходу на Покуття та, охороняючи доступ до нього з Півдня. Всі три шипинські міста разом складали оборонну лінію та систему фортифікації [16, с. 5]. Топонімічні дослідження М.Кордуби мали важливе значення, оскільки вони спростовували твердження іншого буковинського історика – Іона Ністора, що румуни єдине автохтонне населення Буковини, а українці на Буковині – це вигадка австрійців, які "винайшли” тут українську націю після 1848 р. [11, c. 115]. 1 липня 1903 р. М.Кордубу обрали дійсним членом НТШ у Львові, головою якого тоді був М.Грушевський [17, с. 175]. М.Грушевський надавав особливої ваги виданням джерел до історії України, тому й розгорнув археографічну діяльність [18, c. 72]. Так, його Львівська історична школа відіграла переломну роль у розбудові джерельної бази національної історіографії [19, c. 67]. Він планував видання літописів і хронік, матеріалів правничого, історико-етнографічного характеру, з історії церкви й освіти [20, c. 34]. У зв`язку з цим М.Грушевський направляв своїх учнів вивчати іноземні архіви. Зокрема, М. Кордуба їздив до Відня, Москви, Бухареста (1907–1909 рр.) [18, c. 72]. Хоча збирати матеріали М.Кордуба почав ще в 1905 р., членом Археографічної комісії був обраний тільки у 1911 р. [21, c. 122]. Завдяки кропіткій та наполегливій роботі М.Кордуби та інших членів Археографічної комісії: О.Терлецького, Д.Коренця, С.Томашівського, С.Рудницького, О.Целевича, Ю.Кміта, З.Кузелі, І.Джиджори, І.Кревецького, І. Крип`якевича впродовж 1895–1913 рр. було видано десять томів документів у серії "Жерела до історії України-Руси” [22, c. 52–53]. Напрацювання М. Кордуби ввійшли до дванадцятого тому як "Матеріали до історії української козаччини” [23]. Перша світова війна стала критичним періодом в історії України. У серпні 1914 р. у Львові виник Союз визволення України (СВУ), ініціаторами створення якого стали емігранти з Наддніпрянщини. Організація проголосила своєю метою боротьбу за неза-лежну Українську державу і вважала, що цього можна добитися після поразки Росії у війні. Саме СВУ став ініціатором створення окремих таборів для військово-полонених українців і проведення серед них культурно-освітньої та виховної роботи. Результати цієї акції передбачали зростання національної самосвідомості українців з Російської імперії та формування боєздатних частин із військовополонених, які б воювали проти Росії. Свою культурно-виховну та видавничу працю СВУ проводив значною мірою силами західноукраїнської інтелігенції [24, с. 137–138]. Так, М.Кордуба як офіцер австрійської армії читав лекції з історії України у таборі військовополонених українців Зальцведеля, співпрацював у виданнях СВУ, зокрема, у "Віснику” [25, с. 27]. Дочка М.Кордуби – Стефанія Ольшанська згадує про ті часи як такі, що принесли багато лиха родині. У Чернівцях до всіх бід додавалося ще вороже ставлення румунів до українців, особливо до галичан. Родина переїжджає до Станіславова, а потім у с.Сушно на Радехівщину [26, c. 2]. У роки Першої світової війни, події якої загрожували знищенням культурно-інституційних здобутків української інтелігенції у Галичині, М.Кордуба відновив традицію підтримки НТШ справи Українського університету у Львові, зокрема практику підготовки спільних меморандумів від Товариства й українських депутатів Віденського парламенту на адресу уряду. Оскільки у довоєнний час австрійський уряд проектував розгляд справи українського університету щонайпізніше у жовтні 1916 р., М.Кордуба у березні того ж року на засіданні Товариства запропонував текст Меморандуму НТШ до Міністерства культів і освіти у даній справі. Після засідання передав його до друку, щоб, їдучи до Відня, завезти його у Міністерство [11, c. 117]. Своїми спостереженнями напередодні Української революції над громадсько-політичним життям Галичини, роллю наукових інституцій, оцінкою галицької преси М.Кордуба ділився у листі до С.Томашівського від 29 січня 1917 р. [27, арк. 15]. Історика хвилював стан справ навколо боротьби за Український університет у Львові. "Складається враження, – писав він, – що наші політичні керманичі нічого так не бояться, як заснування українського університету в Польщі. Кажеш, що у інших народів проти такого трактування справи піднявся б уже крик обурення серед наукових кіл? Так, але у них є десятки тижневиків, місячників, в котрих можна б це зробити, а в нас? Поза "Ділом” і йдучим за ним у хвості "Новим часом” та провокаційною "Радою” нічого нема. Ані до "Громадського Голосу”, ані до польських журнальчиків нам з такими статтями не вибратися” [27, арк. 15]. Глибокі знання проблем зовнішньої політики знадобились М.Кордубі на посаді радника посольства Західно-Української Народної Республіки у Відні в 1919 р. [28, c. 2]. Під час боротьби за незалежність УНР він захищав права України в друкованих органах ЗУНР, намагаючись дати оцінку міжнародним подіям. Як кореспондент надсилав репортажі з Чернівців та Відня. М.Кордуба був також одним із провідних редакторів "Републики” (1919) – офіційного урядового органу ЗУНР [29, c. 368]. Як член Крайового Комітету ЗУНР неодноразово бував на його засіданнях. Питання, що обговорювались, фіксував у щоденнику [30]. Так, зберігся запис зібрання, на порядку денному якого стояло питання майбутнього політичного устрою Української держави. В обговоренні взяли участь В.Будзиновський та М.Кордуба. Перший тоді виступив за федерацію України з Росією, М.Кордуба ж наполягав на унітарному устрої [30, арк. 1]. Проблеми тактики й стратегії національно-визвольного руху знаходили своє вирішення на засіданнях Народного Комітету Української народно-трудової партії (УНТП) – провідної політичної сили Галичини, активним членом якої М.Кордуба був з 1919 р., після переїзду з Чернівців до Львова [31, арк. 34]. Необхідність захисту та усамостійнення українства в умовах польської окупації після поразки української революції спонукали його до боротьби як у культурно-освітній, так і в політичній сферах суспільного життя [32, c. 213]. Програма політичної платформи УНТП, викладена у резолюціях Народного Комітету від 10 листопада 1920 р., а саме: невизнання Варшавського договору Пілсудського–Петлюри і легітимності Польської держави на українських зем-лях, боротьба за ліквідацію окупаційного режиму, відновлення західноукраїнської державності, визнання єдиним законним державно-політичним органом Української Національної Ради та її представ-ництва в особі еміграційного уряду ЗУНР – ця програма цілком відповідала державницькому світоглядові та політичній орієнтації М.Кордуби [32, c. 212]. Тому його солідарність з трудовиками була не випадковою. У своїх "Спогадах” історик акцентував, що акт передачі Антантою у 1919 р. Східної Галичини до Польщі став черговим ударом по суверенітету України, залишивши за першою тільки право на автономний сейм, окреме управління і військо як засіб оборони, відсунув злуку її з рештою України на 25 років [30, арк. 2]. Дії національно-державницьких сил знайшли своє продовження в роботі другого Міжпартійного з`їзду 3 вересня 1921 р. у Львові. Широка дискусія, в якій домінували трудовики, розгорнулася навколо університетської справи. Констатуючи той факт, що польська влада зробила практично неможливим подальше навчання українських студентів у Львівському університеті, з`їзд вирішив, що українське суспільство "мусить допомогти університетській молоді іншим шляхом здобути собі знання і відповідні кваліфікації”. Професор В.Щурат і більшість тих, хто виступили, наполягали на заснуванні при НТШ приватного українського університету у Львові [32, c. 221–222]. Деякі члени УНТП, зокрема М.Кордуба, І.Куровець, В. Вергановський, висловились за те, щоб українські студенти продовжували навчання у Львівському університеті. Вони застерігали прихильників відкриття приватного українського університету від того, що такий навчальний заклад "не матиме жодного значення, складені екзамени не будуть визнані ані в краю, ані за кордоном”. Однак більшість підтримала пропозицію В.Щурата [32, c. 223]. Незабаром обрано перший сенат Українського таємного університету (УТУ), до якого ввійшли В.Щурат, М.Панчишин, М.Кордуба, І.Раковський, І. Крип`якевич, В.Вергановський, М.Левицький, Р.Ковшевич, Г.Куровець, М.Музика, М.Вахнянин [33, c. 67–68]. Ректором університету став відомий літературознавець і письменник, голова НТШ, професор В.Щурат, деканами: філософського відділу – М.Кордуба, правничого – В.Вергановський, медичного – Г.Куровець [34, арк. 2–3]. Запис студентів до УТУ розпочався 15 вересня 1921 р. [33, c. 68]. У 1921 р. на філософському факультеті було 14 кафедр і навчалось 235 студентів, а в 1923 р. – 31 кафедра та 324 студенти [35, c. 12]. Праця професорів відбувалась в умовах переслідування університету польською адміністрацією, арештів студентів, обшуків викладачів. Вибір окремих предметів був спричинений особистими науковими зацікавленнями вчених НТШ. Особливо це стосувалося суспільних дисциплін, де було сформовано унікальні лекційні цикли [36, c. 28]. Так, М.Кордуба читав курс "Доба Людовіка XIV” [37]. Слід зазначити, що студенти філософського і правничого факультетів мали змогу прослухати університетський курс повністю, на відміну від медичного та політехнічного відділів, де навчання тривало лише 4 семестри [38, арк. 5]. Звичайно, умови навчання і праці в УТУ були далекі від ідеальних. Проте навіть те, що зроблено зусиллями викладачів у науковій сфері, варте поваги. Випускники філософського факультету стали згодом працівниками товариств "Рідна школа”, "Просвіта”, вчителями гімназій, ревізорами та інспекторами у Ревізійному Союзі кооператорів [39, c. 59]. У 1920 р. М.Кордуба як член управи Історично-філософічної секції одночасно увійшов до виділу НТШ. Крім нього, з правом дорадчого голосу були запрошені Б.Барвінський та Ф.Колесса. У листі І.Крип`якевича до С.Томашівського від 8 квітня 1922 р. знаходимо повідомлення, що наукове життя Історично-філософічної секції "дуже ослабло”. Вона працює в маленькому складі: голова – М.Кордуба, заступник – В.Вергановський, секретар – І. Крип`якевич. Такий склад зберігався впродовж 1922–1927 рр. [40, арк. 3]. Діяльність Секції, як і Товариства загалом, залежала від політичної та економічної ситуації. У цей період доводилося більше займатися політичною боротьбою, ніж науковими справами. Громадську роботу виконував М.Кордуба. Він відповідав за проведення заходів з нагоди урочистих подій, ювілеїв визначних діячів освіти і культури України. І.Крип`якевич прагнув створити в НТШ центр з новими поглядами, розраховуючи на В.Липинського, С.Томашівського як засновників державницької школи в українській історіографії. Продовжувачами їх ідей одразу стали М.Кордуба, М.Чубатий, В.Герасимчук, І.Джиджора, Д.Дорошенко [41, c. 30–31]. Політична ситуація першої чверті ХХ ст. диктувала потребу перетворення ідеї самобутності (винятковості) окремого народу на ідею національності, набуваючи дедалі більших форм географічного та мовно-етнічного самовизначення. У сфері історіографії ідея національної самобутності реалізу-валася за допомогою принципу локального колориту, що означало розкриття своєрідних рис певної історичної епохи в їх національному та географічному проявах. Звідси особлива увага вчених до традицій, звичаїв, побуту, культури, фольклору, творчості рідного народу. Якщо історичні, етнографічні, мовознавчі, географічні розвідки попередників М.Кордуби здебільшого мали ознаки аматорства, стояли на межі художньої та наукової творчості, то в М.Кордуби вони набувають справді наукового характеру. Звичайно, становлення української національної географії в Галичині передусім пов`язане з діяльністю НТШ, а також з творчістю С.Рудницького – засновника української національної географічної школи. До того часу в науковій літературі географічний чинник оцінювався однозначно як важливий, але не визначальний фактор націотворення. Із галузевих суспільно-географічних напрямів початку ХХ ст. в Україні особливого значення набула етногеографія як галузь географії населення, що розвивалась у зв`язку з численними етнографічними дослідженнями, пов`язаними з українським національним відродженням у ХІХ ст. [42, c. 46]. Власне, С.Рудницький заклав початки політико-географічного напряму української географії та основи етногеографії України [43, c. 57]. Водночас у цьому контексті посідає вагоме місце творчість М.Кордуби. Разом з О.Русовим, В.Охримовичем, С.Павловським, В.Кубійовичем вони вперше в українській історіографії обґрунтували ідеї, що процес формування і розвитку держави як політико-географічної одиниці у великій мірі залежить від фізико- і особливо політико-географічного розташування її території та що в основі формування держави повинен лежати етнічно-національний принцип із врахуванням культурних і політичних традицій народу-державотворця [44, c. 167; 43, c. 57]. Праці М.Кордуби з історико-географічної тематики стали новим явищем у розвитку новітньої української історіографії. Це розвідки вченого "Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело” [45], "Потреба організації збирання географічних назв” [46], "Конференція істориків у Варшаві” [47], „Територія і населення України” [48] тощо. У них обґрунтування української державності набирає дедалі більше географічного змісту. Не випадковим є й те, що більшість цих праць написано в 20-х рр. ХХ ст. Саме цей період М.Кордуба проголосив часом державного відновлення східнослов`янських народів і в першу чергу українського. Дослідники відзначають також навчальні географічні атласи професора М.Кордуби (два видання, одне з них у Лейпцигу) [49, с. 93], етнографічні карти, які становлять особливу цінність [44, с. 167], перекладений з німецької мови підручник з географії для гімназій [50, с. 3]. М.Кордуба стверджував, що Україна географічно належить до Cхідної Європи, але займає у ній самостійне становище, утворює "окрему географічну провінцію” і, що головне, відрізняється від інших східно-європейських - великоруської, північноросійської, уральської, балтійської, білоруської як з огляду на ландшафт і будову поверхні, так і з погляду геологічного минулого [48, c. 3]. У праці "Північно-Західна Україна” історик писав, що Розточчя, Волинь, Підляшшя, Полісся, Східна Галичина становили певну цілісність не тільки в морфологічно-тектонічній будові та ландшафті, а й в історичному минулому займали окреме становище серед українських земель (малася на увазі Галицько-Волинська держава) [51, c. 4]. Слід зазначити, що дана праця вченого – це типове дослідження з антропогеографії, у якому на багатому фактичному матеріалі обґрунтовано західну і північно-західну межу українських етнічних земель, що на початку ХХ ст. мало принципове значення для українського державотворчого процесу. М.Кордуба є одини з перших українських учених, який зайнявся докладним вивченням географічних назв як історичного джерела. На початок ХХ ст. серед слов`янських народів такі дослідження тільки започатковувались. Найбільше в цьому напрямі було зроблено чехами, поляками, росіянами. У рецензії на працю російського вченого А.Петрова "Карпаторуські межові назви з середини ХІХ – початку ХХ ст.” М.Кордуба зазначав, що з часу невеликої розвідки М.Максимовича "Откуда идеть русская земля?” (1837 р.), автор котрої вперше звернув увагу на географічні назви, українська наука не має жодної систематичної студії з цієї галузі [52, c. 136]. Ніхто не опрацював географічних назв повітів, не проаналізував якоїсь окремо взятої групи назв, більше того, не було передумов такої роботи, а саме, наявності зібраних назв осель (міст і сіл), не кажучи вже про спеціальні: полів, лісів, сіножатей, луків, городів [52, с. 136]. Надзвичайно цінний методологічний досвід збо-ру географічних назв М.Кордуби. На сьогодні маємо систематизовані ним матеріали до географічного словника Галичини і Буковини [53], матеріали збірки топографічних назв [54], карти населених пунктів [5]. Історик склав детальний план квестіонару для збірки матеріалів до словників, який запропонував на засіданні Історично-філософічної секції НТШ 27 лютого 1920 р. [56, c. 5]. Секція схвалила цю ідею й доручила справу Археографічній комісії, заступником голови котрої у 1918–1925 рр. був М.Кордуба, а з 1931 р. її очолив [40, арк. 6 зв.]. Про квестіонар оголосили в часописах "Громадська думка” та "Вперед” і видали окремим листом. До 1928 р. надійшли матеріали вже із 400 громад (їх у Східній Галичині на той час було понад 3500). Робота продовжувалася і в наступні роки [45, c. 6]. Квестіонар ученого був складений надзвичайно докладно. Запитальник включав загальні відомості про населений пункт (офіційна, давня або забута, глумлива та жартівлива назви), назви окремих частин: передмість, кутів, вулиць, доріг, стежок, переходів, роздоріж; городів, полів, сіножатей, пасовиськ, долин, полонин, боліт, лісів, гаїв, корчів, зрубів, полян; рік, потічків, криниць; бродів, островів у ріці, озер, ставів, водоспадів, порогів, вирів; фільварків, млинів, дворищ; могил, курганів; гір, горбів, скель, каменюк; копалень; проваль, яруг, котловин; печер. Перелік включав археологічні та етнографічні питання, за якими треба було вказати: чи знаходилися на території села якісь старовинні речі – монети, знаряддя, зброя; чи є залишки городищ, валів, укріплень; чи є церква, костел, каплиця, монастир, цвинтар, промислові заклади; а також подати перекази і пояснення про заснування села [45, с. 4]. Обов`язковою вимогою для виконавця квестіонару було фіксувати назви з діалектичною вимовою, із зазначенням точного наголосу [55, с. 7–8, 31]. Учений опрацював зібрані матеріали й опублі-кував кілька праць, серед них – першу в українській науковій літературі загальну розвідку з топономастики "Що кажуть нам назви осель?” [57], в якій зробив спробу подати класифікацію топонімів за семантикою їх твірних основ, та структурною будовою. У результаті проведеної роботи було охоплено повіти: Чортківський, Заліщицький, Бережанський, Тернопільський, Збаразький, Скалатський, Теребовлянський, Гусятинський, Львівський, Сяноцький, Мостиський, Березівський, Дрогобицький, Перемишльський, Радехівський, Ходорівський, Коломийський, Перемишлянський, Жидачівський, Золочівський, Рогатинський, Ка-луський, Струмило-Каменецький, Сокальський, Бродівський, Жовківський [55].
