УДК 910.1 Степан Рудницький

Історичний розвиток та структура
географічної науки

Визначено, як змінювалось розуміння предмету і завдань географії від давніх часів до сьогодення. Встановлено особливості розвитку цієї науки на різних етапах, її структуру та взаємозв’язки з іншими природничими науками.
Stepan Rudnytskyy. Historical development and structure of geography
The changes inf understanding of the subject and tasks of geography from the ancient ages up to nowadays are shown. The peculiarities of the discipline development on different stages, it’s structure and connections with other sciences is analysed.


Протягом віків в розвитку географії панували серед учених дуже ріжні поняття щодо єства і завдань географії. У старинних Греків назвою географії (гео — Земля, графо — пишу) означувано спершу науку, яка учить чертати географічні карти, отже, щось гейби нашу теперішню картографію. До сеї науки належали: вид і величина землї, роздїл суші і моря, взаїмне положення суши й важнїйших їх місць зглядом себе і т.д. Зразу мала географія ті всї річи представляти на географічних образах Землї — на географічних картах. Першу таку карту спорудив Анаксімандер з Мілєта в першій половині VI віка до Христа. Поволи однак війшло в географію також описуванє Землї словами і зачались поволи творити система географії. Хотяй є самозрозуміле, що фізична географія не могла ще тодї дійти до важнїйших результатів, бо загальні природні науки ще не були достаточно розвиті, то математично-астрономічна частина нашої науки за приводом Ератостена і Птолємея дійшла до зглядно дуже великого степеня розвитку. Природа цїлої Землі взагалі і кождого краю осібно вважалась головним предметом географії вже в старинних віках, хоч була ще дуже мало розслїджена.
Однак також вже в старинних віках являєсь в географії напрям, що виростає невдовзї в дуже обширну галузь нашої науки. Головні представителї сего напряму Геродот, Страбон, Помпонїй Меля в своїх творах не мають на оцї Землї яко цілости, лиш описують по черзі ріжні краї тодїшної Вселенної. Позаяк природа країв в старинних часах не була майже зовсім розслїджена, бож природні науки доперва почали були розвиватись, тому у письмах згаданих учених старинности природа краю майже нїякої ролі не грала. Чоловік і єго дїла представляли для них головний інтерес, і під назвою географії описувались народи з їх звичаями, релігіями, державами, містами, дорогами, були отже в тїсній звязи з істориєю народів, котрих краї вони описували. Бож те, що описувалось в ріжних краях, були майже виключно лише вислєдки історико-культурного розвитку даних народів.
Так отже розвинулась в старинности дуже сильно, ба аж вибуяло, історична географія описова. І она скорим та сильним своїм розвитком приглушила зовсїм математичну і фізичну географію, що доперва начали розвиватись і розвивались пиняво, як і всї инші природні науки в старинности. Природний поступ науки географії на тім сильно потерпів, бо географія Страбона припадала більше до вкусу всякому, як строго-наукова географія в змислії Птолємея. Правда, що наукові круги пізнїйшої навіть старинности вважали географію математичну властивою географією, але в ширших кругах щораз загальнїйше входило в звичай означати назвою географії лиш історично-етнографічно-статистичний опис краю, іменно тому, що математичну географію управляли головно астрономи.
Старинні віки полишили отже яко спадщину лиш математичну географію досить розвиту, малі несистематичні початки фізичної географії і надмірно розбуяну історичну географію описову. Така спадщина була для розвитку географії не дуже корисна. Іменно описова історична географія в єї виразно практичними, майже бедекерівськими, цілями була для розвитку географії таким самим галапасом, як астрольогія для астрономії, альхемія для хемії, оккультизм для медицини і т.д. Ті науки потрафили давно увільнитись від сего балясту, навязаного їм клясичною старинностю, географія іменно ж в школї і серед ширших кругів інтелїгенциї терпить під тягаром сего балясту і до тепер.
Середні віки причинились до розвитку географії дуже мало. Загальне обниженє чисто наукових інтересів і специяльний занепад наук природних відбили ся на географії дуже некорисно. Хоч трафлялись великі люди, що висловляли часто генїальні погляди в царині географії пр. Альберт Великий і Данте, то загальний позем географічної науки понизивсь сильно. І географія Арабів не потрафила дійти до більшого самостійного розвитку і держалась головно вказаних Страбоном доріг. Впрочім арабські географічні твори середніх віків, так само як сучасні християньскі, суть повні байок і куріозних поглядів.
Відродження наук клясичних мало для географії загалом невелике значінє. Правда що середновічні байки і поняття уступили з науки і відродилась математична географія Птолємея, але і страбонівський напрям пустив нові парости та записував дуже довгі лїта читачів "космографіями”, де описувались ріжні цїкаві краї, народи, міста і т.д. анекдотично, лиш з огляду на їх часто неіснуючі а все дивовижні особливости. Остала вже географія на стариннім історично-описовім становищи і держалась невільничо клясичних традиций. Період великих географічних відкрить, що був дуже важний для розвитку відомостий про розклад суші і моря на нашїй землї, перейшов для методики науки географії зовсїм безслідно. Представителє географії виходячи все ще від понять Геродота та Страбона управляли свою псевдонауку лиш для практичних цїлий і самі їй лиш такі цїли признавали. Они ігнорували зовсїм природу країв, а наповнювали їх натомість тисячами назв та анекдот і історико-генеальогічних даних. І не дивно, що плеканє математичної географії перенеслось в цїлости до астрономів та геодетів, а фізична географія сего часу завдячує свої поступи лиш принагідним дослїдам негеографів.
Шіснайцятий вік не дав отже для методики географії нічогісенько нового, хотяй великі заморські відкриття сего століття показували здивованим очам європейських мореплавців невидані чуда природи в нововідкритих краях. Географію кинула судьба в руки гуманїстів, сліпих на все, що є поза чоловіком і єго справами. В їх руках она закостенїла в дивовижний конгльомерат, що пережив ще два слїдуючі столїтя ( XVII і XVIII) майже без змін. Поступ показавсь хиба лиш в тім, що від XVII віка відріжнювало географію "старинну” (себто опис країв і народів старинних) від географії "нової”, що описувати мала сучасні держави, міста і т.н. В другій половині XVIII віка знов показались в офіціяльній географії впливи істориозофічних поглядів Монтескіє, Вольтера, Гердера, Руссо, котрі вказували на великий вплив природи краю на єго історию. Однак тодішні географи задля браку природописного знаня тих проблємів належно розвинути і обробити.
Ще в XVII віцї була одна проба спровадити географію на добру дорогу. Підприняв єї Варен в своїй Geographia generalis 1650 р., як на той час генїально обдуманій. Він хотів впровадити в науку ширший загальний погляд і виріжнював три части географії: математичну, фізичну і географію чоловіка. Варен попробував ту і то з добрим успіхом поставити першу систему фізичної географії. Однак відгомону серед офіцияльних географів не найшов, так що загальна географія остала поза рамами тодїшньої псевдонауки.
Коли так географія, виродившись в суху історичну топографію, упадала щораз низше, инші науки природні протягом перших трьох столїть нової істориї скорим кроком пішли в перед. Астрономію Копернїк, Кеплєр, Нютон зреформували з грунту, а великі поміри полуденників в XVII і XVIII віках дали науцї докладне знанє виду і величини землї. Фізика згодом пізнала головні правила природи: сили гравитациї, елєктричности, земского магнетизму, права кольорики і оптики та винайшли термометер і барометер. Зоольогія і ботанїка дійшли до впорядкованої систематики, а геольогія і антропольогія зазначились вже при кінці XVIII віка яко молоді науки з великою будучностию. Що більше — люди образовані в природничах науках їдуть в сьвіт і начинаєсь дуже важний період — наукового відкриття Землї мандруючими природовцями. Форстер, Палляс, Соссір і инші природовніце лиш в перве розслїджують чуда природи далеких країв, але з великим здивованєм замічають, що їх рідні краї, здавна осередки культури, суть зовсїм нерозслїджені що до своєї природи. І з жаром беруться природописці до розслїджування природи своїх і чужих країв і множать ся наукові описи подорожий, збираєсь богатий материял фізично-географічний.
Хоча ті всї учені подорожники виразно понимали і представляли природу земель, котрі бачили, то прецінь кождий з них був передовсїм представителем якоїсь специальної природної науки: зоольогії чи ботаніки, чи мінеральогії і головно для своєї науки працював і збирав материялами. Доперва на склоні XVIII в початках XIX віка явивсь генїй, що вказав дорогу до правдивої географії, опертої на всестороннім а загальнім пониманю природи краю. Тим генїальним ученим був Александер Гумбольдт.
Як показують новїйші дослїди, Гумбольдт для жадної з природних наук, які управляв, не заслуживсь так дуже: анї для астрономії, анї для геольогії, зоольогії, ботаніки. Єго великанське значінє лежить в тім, що присвоївши собі головні вислїди та методи тих наук, виїхав на наукову подорож до Америки і примінив своє природописне знанє при описі земель, котрі бачив. Єго генїальний ум побачив зараз, що описуючи якийсь край треба передовсїм те описувати, що становить його найбільштревалу прикмету і характеристику — отже не народи, міста, держави і т.и., а природу краю, єго різьбу, води, клїмат, рістню та фауну. Гумбольдт робив дослїди з области геольогії, зоольогії, ботаніки і т.д., яко специяльних наук, але є головною цїлию було вхопити в один образ цїлість природи краю і місцеве розміщенє єї явищ. Розслїджував геольогічні верстви, щоб збагнути звязь геольогічного складу околицї з єї різьбою, ботанїзував, щоби розслїдити характеристичні формациї ростинні кождої околицї і зависимість рістї від ріжних географічних елєментів, робив обсервациї метеорольгічні та магнетні, щоби потім потягнути перші ізотерми і оснувати першу систему кореспондуючих магнетних обсерваций. Гумбольдт є основатилем кліматольогії, географії ростин, геоморфольогії, отже кількох головних галузий загальної фізичної географії.
Однак не лиш в тім лежить значінє Гумбольдта. Кожде явище природи розважав він в злуцї з всїми иншими природними явищами і вперве таким способом пізнав тїсну причинову звязь землї, наводненя, клїмату, фльори, фауни і чоловіка з єго ріжними способами селитьби, газдівства, звичаїв та культури. Єго чудові описи Мехіка та Ляносів стали недосягненим взірцем описової географії як найкрасше понятої.
Працї Гумбольдта мали на сучасних учених великий вплив і фізична географія в першій половині XIX столітя надходить значне число робітників (Бух, Ляйелль, Шмідт, Гофманн) та доходить до значного розьцвіту. Але на жаль і тепер фізична географія не може втиснутись в область офіцияльної географії, бо сучасно з Гумбольдтом виступав в тій науці другий великий геній Карло Ріттер.
Ріттер не був природописцем ані ученим подорожником — він вийшов від офіцияльної шкільної географії і істориї XVIII віка. Він був гуманїстом і істориком, для него чоловік і єго діла були на першім пляні в єго географічній роботі, так як колись у Страбона. Єго погляд на єство географії є отже споріднений з поглядом дотеперішних, описових географів. Але лиш в головній думці, бо праці Ріттера оперті на такім самім провіднім погляді на єство географічної науки, незмірно ріжнились від дотеперішної описової географії. Передовсім всі твори Ріттера полягали на основній критиці джерел, а не так як дотепер на безмисленній компіляциї. Дальше не обмежуєсь Ріттер на чистім описуваню, лиш стараєсь розпізнати внутрішну звязь географічних явищ через їх порівнуванє між собою. Географія є на думку Ріттера наукою про земні простори (Wissenschaft des irdischerfüllten Raumes) мусить бути порівнуюча і тракована в звязи з "природою і з істориєю людства”. Природа краю мусить бути пізнана, бо від неї зависить історичний та культурний розиток людий, що в нім мешкають. Щоб пізнати се, що в природі краю тревало і найсильнійше впливає на єго мешканців, треба пізнати докладно їх історию.
Головні думки Ріттера, після которих він забирась до представленя і описання цілої землі, були як бачимо, дуже красні і для методики географічної наки дуже важні. Ріттер перший з гуманістів узнав потребу введеня описів і дослідів природи до теперішної псевдогеографії. Однак на нім бачимо вперше й наліпше, що історик, хочби геніяльний, може хиба лиш в антропогеографічнім напрямі працювати для географії. Єму бракувало звичайненького причинового пониманя земских явищ, тої конечної причиновости природописця. Ріттер був телєольогом. Земля була для него лиш місцем замешканя чоловіка, домом єго вихованя, тілом, котрого душею є людство. Природа була для Ріттера лиш о стільки важна, о скільки впливала на розвиток чоловіка, кождий край мав таку ціль так або інакше впливати на людий, що в нім мешкали.
З такого пониманя географії виходить у Ріттера таке, що в своїх творах чим пізнійших, тим менче узгляднює природу краю. Коротко збувши конфігурацию краю, переходить Ріттер звичайно відразу до оповіданя історії народів, що в тім краю мешкали і мешкають, при чім вказує на географічні елементи, що на історичний розвиток мешканцїв краю впливали. Те, що Ріттер подавав, була отже лиш порівнююча історична географія, або як хто хоче географічна істория, а не властива географія.
Ріттер принїс отже на разї не користь, але шкоду для розвитку географії. Вже за єго часів вважано географію лиш за помічну науку до істориї, судячи Ріттера не по словам, а по дїлам. Єго ученики (Ріттер занимав одиноку тодї катедру географії в Німеччині) т.н. Ріттерівська школа ще менче оглядалась на природу країв і дальше управляли ріттерівську телєольогію, та фабрикували сухі підручники без вартости. Они самі вважали історичну географію властивою географією, а географію в загалї лиш за помічну науку істориї, без власних цілий і метод. Географія невдовзі так ся була здискредитувала, що по смерти Ріттера усунено єї з унїверситету.
Єсли ся отже нинї много говорить про значінє і заслуги Ріттера для географії, то має ся на думцє те, що він: 1) в офіцияльну географію впровадив бодай в теориї дещо з природи краю; 2) угрунтував методично самостійність географії яко науки (хоч в дїйсности в своїх творах зробив єї служницею істориї); 3) положив підвалини під нинїшну антропогеографію. При тім однак ніхто не запізнає значних шкід, які географії Ріттер заподіяв. Наукова географія вспіла досить скоро визволити ся з під тягару блудів Ріттера, але шкільна географія стоне під ними до нинї, завалена множеством історичного материяла і безмисленної телєольогії.
Володінє Ріттера і єго школи, котра хотіла на дальше з географії зробити наймичку істориї, тревало в науковій географії на щастє дуже коротко. Бо рівночасно, коли Ріттер і єго приклонники проголошували "великих слів велику силу” про ріжні видумані відносини істориї краю до єго географії, велика кількість наукових подорожників серед трудів і небезпечностей продирались в найнедоступнійші закутки землі. Они розсліджували їх природу за приміром Гумбольдта, пізнавали загальний характер сеї природи і єї вплив на тамошніх мешканців.
Ніхто не міг заперечити, що ті учені мандрівники, хотяй самі себе не називали географами, бо не почувались до єдиньства з Ріттерівцями, працюють для географії і збирають для неї материял. Того материялу призбиралось в першій половині і перших десятках літ другої половини XIX віка велике множество. І тепер показались ціла ничовість і безвартність Ріттерівської школи. Она не могла і навіть не пробувала обробити сего призбираного материяла і дивно скоро занепала зовсім, полишаючи слід хибань в ріжних більших або менших підручниках описової географії і в т.н. шкільній географії. Бо в міру як росло пізнанє позаєвропейських країн, що не мали майже ніякої істориї, показало ся, що опис краю не може опиратись лиш на чоловіці, який його замешкує, а на природі краю. Пешель, що виступив в шістьдесятих роках XIX віка, закинув Ріттерови, що він не тілько не міг розв’язати завдань порівнательної географії, але навіть їх поставити. Краї треба на думку Пешеля порівнувати не з огляду на їх населенє та історию, а з огляду на їх природну будову. Такі самі засади проголошував рівночасно в Франції Реклю.
Таким способом зробила географія по банкротстві Ріттерівського напряму рішучий зворот від інших наук історичних до природних — до Гумбольдта, єго попередників та наслідників. Сей зворот до природи підніс знов географію в очах наукових кругів. Начато було творити по німецьких університетах кафедри географії — одну з перших заняв Пешель. І началась грунтовна реформа географії, яко науки, і з немалим зачудованєм почули ширші круги, що географія не є помічною наукою істориї, не є конгльомератм імен та статистичних дат, а самостійною природною наукою. Начавсь період найвисшого розьцвіту географії, що треває і донині. Ріхтгофен, Зісе, Герлянд, Гайм, Ляпаран, Вальтер, Пенк і инші причинились найбільше до виобразованя нинішної фізичної географії разом з великою скількостию наукових географічних подорожників найновішого часу. Але при тім великім поступі фізичної географії, не осталась позаду і географія чоловіка, хотяй в початках нового природничого періода географії обзивались голоси, щоби чоловіка зовсім усунути з географії, а віддати антропольогії, етнольогії та статистиці. Однак Кіргоф і Рацель, положивши підвалини під нову географію чоловіка т.н. антропогеографію, ввели ту галузь нашої науки на нові дороги і запевнили їй постійне місце, доказуючи наглядно, що чоловік і єго діла до географії належати мусять.
Яке є єство географії і єї завданя, не є так легко означити. В нинішних часах всі галузи науки так ся розширили та поглубили, а заразом з них і відграничити єї чистенько від нищих мірі споріднених є річею дуже трудною. Одна чиста математика, а в меншій мірі астрономія, мають ясно означені границі завданя. Всі инші науки, як природні так гуманістичні, посплітались з собою так тісно, що мають дуже много спільних між собою царин.
Єство і завданя географії виводять звичайно з єї історичного розвитку. Я не перечу зовсім, що історичний розвиток якоїсь науки є для єї єства дуже важний, але знов не мож перецінювати історичного розвитку у такої науки як географія, що є дуже стара, але в послідних часах так сильно ся в своїм єстві змінила. І товчок до сеї зміни не вийшов властиво з внутрішного розвитку географії, а з вні від споріднених природних наук. Для того то хочу при представленю єства і завдань географії вийти від нинішного єї стану. Я думаю, що висліди історичного розвитку географічної науки суть лиш о стілько важні для єї методики, о скільки вказують на будучий розвиток самої науки. З виходження від історичного розвитку і з занадто сліпого придержуваня ся єго виросли для географії найбільші річені та методичні лиха і до тепер родять ся великі ріжниці в поглядах на єство географії також з занадто великого узгляднюваня історичного розвитку сеї науки.
На се всі географи годять ся і годили, що предметом географії є Земля. Але тепер знає всякий інтелігент, що Землею займаєсь також астрономія, геольогія, фізика та інші природні науки. Для того та така проста дефініция не вистарчає — предмет географії мусить бути докладнійше ограничений.
І під тим зглядом доволі легко найти близше означенє для географії. Одна між науками географія бере Землю яко цілість, яко саму для себе, своєрідну одиницю в сьвітовім просторі і стараєсь єї всесторонно дослідити та представити з всім, що на ній ся знаходить. Предсталяє отже географія льогічно беручи галузь астрофізики (т.є. науки про природу тіл небесних), найважнішу і найбільш розвиту попросту з причини, що на тім тілі небеснім, котре описує географія, самі живемо.
Цілком природно, що географія, займаючись Землею яко осібним тілом та тим, що на ній надходить ся, мусить не тільки брати Землю яко цілість, але і специальну увагу звернути на поверхню Землі, яко простір, в котрім суть розміщені природні явища. Земля яко цілість а специально єї поверхня — се предмет географії.
Аби сей предмет всесторонно обробити, мусить географія займатись Землею і єї поверхнею передовсім: 1) з математичної, 2) з фізичної точки погляду. З сего виходять дві перші галузи географії: географія математична і географія фізична.
Математична географія має передовсім морфологічну задачу. Вид і величина Землі се перші річи, якими она мусить занятись. Дальше мусить она нас поучити, як на поверхности земского гльоба маєм ся ориєнтувати і означувати наше географічне положенє. Аби розслідити розміщенє природних явищ на поверхні Землі, конечне є також спорудженє образів земскої поверхні — себто географічних карт. Сповненє тих чисто морфографічних завдань є знов немислиме без пізнаня становища Землі ві Всесьвіті, єї ріжнородних рухів серед єго просторів, єї відносин до сонця, місяця і т.н. Становище Землі ві Всесьвіті єще із того боку важне, що оно тісно злучене з майже всіми фізичними питоменностями земского гльоба. Атракция, сьвітло і тепло небесних тіл впливають на нашу Землю дуже сильно, тому-ж і повинні бути обговорені в математичній географії.
Вже з сего короткого означеня завдань математичної географії бачимо, що та галузь географії своїм предметом і методами є як найтісніше зв’язана з астрономією. Єї й зовуть часто астрономічною або космічною географією, на мою думку не дуже вдатно. Крім того зачіпає математична географія що хвиля о геодезию (науку про міренє Землі) і навтику (науку про веденє коробля по морю). Нема в математичній географії ні одної квестиї, якої не порушувала-б або астрономія, або геодезия, або навтика. Чи в виду сего може мати математична географія претензії на відрубність, чи належить єї вважати лиш конгльомератом материяла, зібраного згаданими власне науками?
На мій погляд ходило-б ту головно о спрецизованє відносин географії до астрономії, бо геодезия та навтика суть льогічно беручи лиш практичними приміненями астрономічних та математично-географічних відомостий. Що-до відносин математичної географії до астрономії, то призначити належить, що материял математичної географії майже в цілости вчислюєсь і до астрономії. Вся ріжниця між тими двома науками лежить в тім, що астрономія трактує землю яко зьвізду між зьвіздами, а математична географія має лиш землю саму за предмет дослідів. Тому то памятати належить, що математична географія, хоч методи і предмет єї суть є значній мірі астрономічні, не може вироджуватись в чисту астрономію або космографію і повинна лишень ті астрономічні та астрофізичні проблеми дискутувати, які відносяться до земских відносин.
Науку про стать і величину землі, що є тепер предметом т.н. висшої геодезиї, зачисливбим без обиняків прямо до математичної географії. Геодезия сама по собі не є теоретичною, а лиш практичною наукою, а коли в XIX віці явилась т.н. висша геодезия і переняла на себе теоретичну науку про стать і величину землі і методи дослідів над нею, то послідувало тут прямо відібранє географії одної з єї царин. Є се виключно вина самих географів, що не управляли науки про стать і величину землі інтензивнійше. Через цілі нові віки управляли єї астрономи, але навіть тоді, як они посторонились від неї, наука про стать і величину землі не тілько не вернула назад до географії, але навіть дістала зовсім нову назву — висшої геодезиї. В найновіших часах, коли висша геодезия війшла в близші зносини з геофізикою, зачинають і географи поволи звертатись до проблемів висшої геодезиї, а геодети почуваючись до близкого спорідненя з географією, обсилають географічні конгреси і працюють в географічних часописях.
Можна отже сьміло антицинуючи вважати висшу геодезию за галузь математичної географії, що входить в щораз то сильнійшу звязь з матерною географією, другу єї галузь — картографію. Картографія є практичним приміненєм математичної географії і геодезиї до сотвореня образів земскої поверхні — себто географічних карт. Є се наука в значній мірі технічна, але вимагає рівночасно загально-географічного знаня і остає постійно під контролею географів, котрі роблячи помірки на картах (картометрия) докладно єї виконують. Додамо тут, що географічні карти іменно позаєвропейських земель суть майже виключно заслугою мандруючих географів, що поробили там перші топографічні знимки.
Як я висше зазначив, розсмотрює географія землю як цілість та єї поверхню передовсім з математичної і фізичної точки погляду. Погляд математичний дав математичну географію, фізичний — фізичну.