Євразія – самий великий материк Землі, який складається з двох частин світу – Європи і Азії. Разом з островами Євразія займає площу біля 53,4 млн. км². На острови приходиться 2,75 млн. км². Крайні материкові точки: на пів-ночі – мис Челюскін, 77^о43¹ пв. ш., на півдні – мис Піай, 1^о16¹ пв.ш., на заході мис Рока, 9^о34¹ з. д., на сході – мис Дежньова, 169^о 40¹ з. д. Кілька островів на південному сході Євразії розташовані і Півд­енній півкулі. Євразію обми­вають океани: на заході – Атлантичний, на півночі – Північний Льодовитий, на Сході – Тихий, на півдні – Індійський та окраїнні моря цих океанів. На пів-денному сході австрало-азіатські моря відділяють Євразію від Австралії, на північному сході – Берингова протока від Північної Америки, на південному заході – Гібралтарська протока, Середземне і Червоне моря від Африки, з якою Євразія з’єднується Суецьким перешийком. Неперервність масиву суші, сучасна тектонічна консолідація материка, єдність багатьох кліматичних процесів, значна спільність розвитку органічного світу та численні інші прояви природно-історичної єдності, а також необхідність врахування територіальної цілісності для оцінки соціально-історичних явищ викликали потребу в назві, яка б об’єднувала увесь материк. Найбільш зручною назвою виявилось введене в геологію Е.Зюссом в 1883 р. поняття "Євразія”.

Євразія є ареною найдревніших цивілізацій. Тисячоліття сільськогоспо­дарської культури перетворили природні ландшафти низовинних рівнин Південної і Східної Азії, оазисів Центральної, Середньої і Західної Азії, південного побережжя Європи. Корінним перетворенням піддалася більша частина Європи, освоєна значна частина Азії. Сучасний культурний ланд­шафт переважає на території Європи, рівнинах Сунляо, Великої Китайської, Індо-Ганської, півострові Індокитай, островах Ява і Японського архіпелагу.

Геологічна будова і рельєф.

Територія сучасної Євразії пройшла склад­ний шлях свого геологічного розвитку. Вона складається з кількох зчлено­ваних древніх материків та їх уламків: на північному заході з Лавренції, східна частина якої після кайнозойських опускань в області Атлан­тичного океану відділилася від Північної Америки і утворила Європейський виступ; на  північному сході – з Ангар іди, яка в пізньому палеозої була зчленована з Лавренцією складчастою структурою Уралу, утворивши Лавразію, яка проіснувала до середини мезозою; на півдні – з уламку Гондвани, після розпаду якої до Євразії причленувалась її північно-східна частина в складі Аравійської та Індійської платформ.

Структурний план сучасного рельєфу Євразії буз закладений ще мезозої, але кінцеве формування основних рис поверхні обумовлено новітніми текто­нічними рухами, які охопили Євразію в неоген-четвертинний час. При цьому ці рухи проявились значно інтенсивніше, ніж будь-де на Землі. Це були вер-тикальні переміщення великої амплітуди, які включали арочно-блокові під-няття гір і нагір’їв, опускання западин з частковою перебудовою багатьох структур. Підняття охопили не тільки альпійські складчасті структури, але і омолодили, а часто і відродили гірський рельєф в більш древніх структурах, які були вирівняні до кайнозою. Інтенсивність новітніх рухів обумовила в Євразії гір (середня висота материка 840 м ) з утворенням височайших гірських систем: Гімалаї, Каракорум, Гіндукуш, Тянь-Шань, з вершинами, що перевищують 7-8 тис. м. На значну висоту були підняті масивні Передньоазійські нагір’я, Памір, Тибет. З цими підняттями зв’язано відрод­ження гір в великому поясі від Гіссаро-Алтаю до Чукотки, гір Куньлуня, Скандинавських гір та інших. Омолодження в ході новітніх піднять відчули середньогір’я  Уралу, Середньої Європи (Карпати) та інші і меншій степені – обширні плоскогір’я і плато: Середньосибірське, Декан та інші. Зі сходу материк облямований окраїнними підняттями: Корякське нагір’я, гори Сіхо­те-Алінь та інші і супроводжується гірсько-островними дугами, серед яких виділяються Східно-Азійські і Малайські.   

Велику роль в рельєфі Євразії відіграють рифтові структури. Це Рейнський грабен, западини Байкалу, Мертвого моря та інші. Молодим скла-дчатим поясам і структурам відроджених гір характерна особливо висока сейсмічність. За інтенсивністю і частотою руйнівних землетрусів з Євразією може зрівнятися лише Південна Америка. Нерідко в створенні рельєфу моло-дих піднять приймав участь і вулканізм, проявлені в лавових покровах і вулканічних конусах Ісландії і Вірменського нагір’я, активні вулкани Італії, Камчатки, острівних дуг на сході і південному сході Азії, погаслі вулкани Кавказу, Карпат, Ельбрусу та інші.

Новітні опускання призвели до затоплення численних окраїн материку і відокремленню архіпелагів, що примикають до Євразії. Це архіпелаги Дале­кого Сходу, Британські острови, басейн Середземного моря та численні інші. Моря не раз наступали на різні частини Євразії в минулому. Їх відкладами були складені морські рівнини, що піддавалися потім розчленуванню льодо­виковими, річковими і озерними водами. Найбільш обширні рівнини Євразії – Східно-Європейська  (Руська), Середньоєвропейська, Західно-Сибірська, Туранська, Індо-Ганська. В багатьох районах Євразії розповсюджені похилі і цокольні рівнини. Значний вплив на рельєф північних і гірських районів материку зробили древні зледеніння. В Євразії знаходиться найбільша в світі площа плейстоценових льодовикових і воднольодовикових відкладів. Су­часне зледеніння розвите в багатьох високогір’ях Азії: Гімалаї, Каракорум, Тибет, Куньлунь, Памір, Тянь-Шань в Альпах і Скандинавії. Особливо потужне зледеніння на островах Арктики і в Ісландії. В Євразії більш широ­ко,  ніж на інших континентах, розповсюджене підземне зледеніння – багато­річ­номерзлі породи і жильні льоди. В областях залягання вапняків і гіпсів розвиваються карстові процеси. Для засушливих районів Азії характерні пустельні форми і типи рельєфу.

Клімат

На клімат Євразії впливають потужні центри дії атмосфери як кругло річні такі як Азорський і Гавайський антициклони, Ісланська і Алеутська депресії, так і сезонні, серед яких виділяються зимовий Азіатський антициклон з центром над Монголією і літня депресія над Південною Азією. Величезні розміри Євразії і складність її рельєфу визначають надзвичайну різноманітність кліматичних умов і, як ніде в світі, значне розповсюдження континентальних типів клімату. Дуже великі широтні відмінності між холодними, помірними і жаркими кліматичними поясами. В Арктиці і Суб­арктиці протягом всього року діють циклони арктичного фронту, в помірних широтах – полярного фронту, в більш низьких широтах – циклони тропічного фронту (тайфуни), які нерідко викликають ураганні вітри. З сезонним змі­щенням загальної циркуляції зв’язана зміна сухого літа вологою зимою в західному секторі субтропічного поясу (середземноморський клімат). Зимові дощі обумовлені тут циклонами полярного фронту. Тропічний пояс в Європі відсутній, а в Азії виражений тільки в південно-західній частині (Аравій­ський півострів, пустиня Тар), де панує клімат тропічних пустель, на схід його замінюють субекваторіальні пояси. В екваторіальному поясі проходить конвергенція повітряних мас, які притікають з півночі і півдня, що формує рясні опади протягом всього року. Чіткі і секторні відмінності – зміни континентальних і перехідних типів клімату в глибині Євразії і океанічних на більшій частині її периферії. Вплив океанів на клімат особливо помітний в Західній Європі, де в західний переніс повітряних мас включається повітря, яке відтікає по периферії Азорського антициклону; в тому же напрямку, вздовж арктичних і полярних фронтів, переміщуються циклони, які зароджуються в області Ісландської депресії. При русі на схід атлантичне повітря поступово втрачає вологу і перетворюється в континентальне. Повітряні маси з Тихого і Індійського океанів проникають в глибину суші тільки в окремі сезони – в циклонах і мусонах. З півночі в Євразію вільно втікає арктичне повітря, яке стримується широтними орографічними бар’є-рами лише в глибині материка. У внутрішніх районах Євразії в холодний час року панує високий атмосферний тиск, що сприяє застою повітря, сильному випромінюванню тепла і низьким приземним температурам. Звідси на схід  і південь відтікають зимні континентальні мусони. Літні температури повітря, навпаки, високі. Секторні кліматичні відмінності усугубляються морськими течіями. Теплі течії створюють позитивні зимові і річні температурні анома­лії біля берегів північно-західної Європи і Японії, холодні течії – негативні літні і річні аномалії біля берегів Східної Азії. В гірських районах ярко виражені висотна поясність кліматичних умов і їх зміна в залежності від експозиції схилів. Чітко проявляється бар’єрна ізоляція внутрішніх областей Євразії, з чим зв’язані різкі контрасти зволоження. Над обширними нагір’ями застоюється вихолоджене повітря і флотуються місцеві центри дії атмосфери і своєрідні варіанти високо гірських кліматів. Наприклад, клімат високогір-них пустель Паміру і Тибету.

Внутрішні води

Євразія дренується складною системою рік, які впадають в чотири океани, при цьому навіть великі ріки Європи, такі як Волга, Дунай та інші значно менші за розмірами від великих рік Азії, таких як Єнісей, Об, Лена, Амур, Янцзи. Численні ріки Євразії – важливі транс­­портні шляхи, потужні джерела гідроенергетики і води для зрошення полів. В Євразії знаходиться найбільша область внутрішнього стоку, який поступає у безстічні озера-моря: Каспійське, Аральське або в безстічні озера (Балхаш,  багато великих проточних озер: Байкал, Онезьке та інші.

Рослинний і тваринний світ

Більше половини Євразії у флористичному і фауністичному відношенні належать Голарктикі, в численних районах якої відмічається збіднення органічного світу в результаті новітніх піднять, зледенінь, наступання морів. Південь Євразії зайнятий флорою Палеотропіч­ної області і фауною головним чином Індо-Малайської області. Від інших материків Євразія відрізняється особливо великим розповсюдженням тай­гово-мерзлотного, підзолистого і пустинно-степового типів ґрунтоутворення, а також великою різноманітністю типів гірських ґрунтів. Головні зміни в ґрунтах і в органічному світі проходять із зміною широти, від тундр, через лісові зони помірного поясу до степів, пустель, різним зонам субтропічного поясу, саванам, сухим тропічним і вологим екваторіальним лісам, а також з віддаленням від океанів і з зміною висотних поясів в горах.

Природні сектори і зони.

 Поділ Євразії на сектори, які істотно відріз­­­няються за природними особливостями, зв’язано з різною віддаленістю і ступенем ізоляції від джерел зволоження. В Євразії виділяються 6 секторів: 2 океанічних – західний і східний, 2 перехідних, континентальний і різко кон­тинентальний. Західний океанічний сектор охоплює всю Західну Європу і більшу частину Західної Азії; східний океанічний сектор обмежений меншою смугою тихоокеанських побереж і відрізняється важливим значенням мусо­­­нів, що впливають на різні сторони природи. Решта секторів займають внутрішні райони Євразії, при чому специфічний тільки для Євразії різко континентальний сектор розташований на схід від континентального, що обу-мовлено пануванням західного переносу повітряних мас і розташуванням орографічних бар’єрів, які утримують значну частину вологи на своїх зов­нішніх схилах.

На території Євразії з її значними широтними відмінностями, виражені великі відрізки планетарної системи географічних поясів. В арктичному поясі представлена зона арктичних пустель з підзонами льодових і кам’янистих пустель і холоднопустинним типом гірського ландшафту. В субарктичному поясі розрізняють зони тундри і лісотундри, в горах представлений тундрово-холоднопустинний набір висотних поясів. На сході широко розвинуті стлани-кові тундролісся. В помірному поясі широтна зміна зон (лісова зона з підзонами тайги, змішаних лісів, лісостеп, степ, напівпустеля, пустеля) характерна для континентального сектору. В різко континентальному секторі Євразії, де значно збільшуються площі зайняті горами, широтна зональність  проявляється переважно в спектрах висотної поясності.

В перехідних і океанічних секторах вплив океанів обумовлює зміну зона­льних границь. Наприклад на Східно-Європейські (Руській) рівнині  зони змі­нюються з північного заходу на південний схід; на крайньому півдні помір­­ного поясу – з заходу на схід, від лісів Франції до лісостепу Прикарпаття, степкам півдня України, напівпустелям і пустелям Казахстану і Центральної Азії, степам і лісостепам Монголії і Дунбея і до лісів Манжуро-Корейських гір і гір Північної Японії. В горах характерні лісотундрові, лісосланікові, лісолучні і пустинно-степові спектри висотної поясності.

З заходу на схід змінюються зони і в субтропічному поясі. Так жор­стколестяні ліси і чагарники Середземня переходять в субтропічні степи і на­пів­­пустелі Закавказзя і Малої Азії, потім в субтропічні пустелі Іранського нагір’я, півдня Туркменії і півдня Центральної Азії.  В горах океанічних сек.­­то­­­рів Євразії характерні спектри висотної поясності з лісами в основі – лісо­луч­ностеповою на заході і лісолучною на півдні. В глибині Євразії пере­важають пустинно-степові спектри, на нагір’ях Паміру і Тибету – високо­­­гірськопустинні.

Тропічний пояс виражений в Аравії і пустелі Тар, де представлений зо­нами тропічних напівпустель і пустель, а в горах – пустинно-степовим і пустинним спектрами висотної поясності. В більш зволожених Західних Гімалаях виражений лісоволучний спектр. Східніше, в тропічних широтах, розповсюджений північний субекваторіальний пояс з зонами перемінно воло-гих субекваторіальних лісів (головним чином на навітряних схилах) і саван (переважно у внутрішніх частинах Індостану і Індокитаю). В горах цього поясу розвинуті лісолучні і лісостепові спектри висотної поясності. В екваторіальному поясі (південний захід острова Цейлон, південь Малаккі і Філіпін, Великі Зондські острови) представлені вологі екваторіальні ліси – гілеї, в горах – сполучення гірських гілей і своєрідних гірськоекваторіальних ландшафтів – парамос. На Малих Зондських островах переважають лісові і саванні ландшафти південного субекваторіального поясу.