Південна Америка, перевищуючи по площі тільки Антарктиду й Австралію, по загальному обсязі стоку  (7500 км³)  перевершує всі інші материки, крім Євразії, а по середній товщині   шару   стоку    (417   мм)   займає   перше   місце   на   Землі.

Формуванню густої, добре розвинутої річкової мережі Південної Америки сприяють кліматичні умови, історія розвитку і рельєф материка. Велика частина Південної Америки з мезозою являла собою сушу. Це визначає стародавність водяної мережі на значній частині материка. Для рельєфу Південної Америки характерні великі контрасти висот і сусідство найбільших низинних рівнин з високогірними хребтами, що створює сприятливі умови для формування великих і складних річкових систем.

Головний вододіл материка знаходиться в Андах, але не завжди збігається з найбільш високими хребтами. Велика частина стоку з материка спрямована в Атлантичний океан, у нього течуть найбільші ріки Південної Америки. Басейну Тихого океану належать тільки порівняно невеликі водотоки, що беруть початок у західній частині Анд.

Головне джерело живлення рік Південної Америки — дощові опади. Льодовикове живлення має значення тільки на півдні Анд; роль снігового незначна.

У зв'язку з обмеженим поширенням у Південній Америці посушливих територій області, позбавлені  стоку в океан, займають лише невелику частину її поверхні. Це південні райони Гран-Чако, внутрішні плоскогір'я Анд, западина Атаками і центральні ділянки Тихоокеанського узбережжя.

Гідрологічний режим більшої частини рік Південної Америки визначається кількістю дощових опадів і різко вираженою сезонністю їхнього випадання. Тільки для приекваторіальних районів і крайнього південно-заходу характерний режим, обумовлений рівномірним випаданням опадів.

Найбільша   ріка   Південної   Америки — Амазонка.   Велика частина її басейну лежить на південь від екватора. Площа басейну ріки понад 7 млн. км², довжина її від головного русла 6400 км. Витрата води Амазонки в кілька разів перевищує витрати всіх найбільших рік світу. Він дорівнює в середньому 220 тис м³/с. Середній річний стік Амазонки в нижній течії (7000 км³) складає велику частину стоку всієї Південної Америки і 15% стоку всіх рік Землі.

Головне джерело Амазонки — ріка Мараньон — починається в Андах на висоті 4840 м. Тільки після злиття з першою великою притокою — Укаялі — у межах рівнини ріка одержує назву Амазонка.

Амазонка збирає свої численні притоки (більше 500) зі схилів Анд, Бразільського і Гвіанського нагір'їв; Багато які з них по довжині перевищують 1500 км. Найбільш численні і великі притоки Амазонки — ріки південної півкулі. Найбільша ліва притока її — Ріу-Негру (2300 км), найбільша права і взагалі найбільша притока Амазонки — Мадейра (3200 км).

Частина приток, розмиваючи глинисті породи, має дуже мутну воду («білі» ріки), інші мають прозору воду, темну від розчинених органічних речовин («чорні» ріки).

Ширина русла Амазонки після злиття Мараньона і Укаялі дорівнює 1—2 км, але вниз за течією вона швидко зростає. У Манауса вона доходить уже до 5 км, у нижній течії розширюється до 20 км, а в гирлі ширина головного русла Амазонки з численними островами під час розливу досягає 80 км. Біля західної, частини низовини Амазонка тече майже на рівні берегів, фактично не маючи долини, що сформувалася. До сходу долина ріки глибоко врізається в поверхню і представляє різкий контраст із вододільними просторами.

Приблизно в 350 км від Атлантичного океану починається дельта Амазонки. Незважаючи на древній вік, вона не висунулася в океан за межі корінних берегів. Хоча ріка і виносить величезні маси твердого матеріалу (у середньому 1 млрд. т в рік), процесу наростання дельти перешкоджають діяльність припливів і відливів, вплив течій, а також опускання узбережжя.

У нижній течії Амазонки великий вплив на її режим і формування берегів роблять припливи і відливи. Приливна хвиля проникає вгору за течією більш ніж на 1000 км, рухаючись у низов'ях стіною висотою 1,5—5 м. Ця хвиля мчить  і проти течії з величезною швидкістю, викликаючи сильне хвилювання на піщаних обмілинах і банках і руйнуючи берега. У місцевого населення це явище відоме за назвою «поророка» і «амазуну».

Амазонка протягом усього року  повноводна. Двічі  в рік рівень води в ріці піднімається на значну висоту. Ці максимуми пов'язані з дощовими періодами північної і південної півкуль. Найбільша витрата на Амазонці буває після періоду дощів у південній півкулі (у травні), коли основну масу води несуть її праві притоки. Ріка виходить з берегів і в середній течії затопляє величезну територію, створюючи як би гігантське внутрішнє озеро. Потім настає період поступового зниження витрати води, ріка входить у береги. Найменший рівень води в ріці — у серпні і вересні, потім настає другий максимум, пов'язаний з періодом літніх дощів північної півкулі. На Амазонці він виявляється з деяким запізненням, приблизно в листопаді. Цей листопадний максимум значно уступає травневому. У нижній течії ріки два максимуми поступово зливаються в один.                                                                      

До міста Манауса Амазонка доступна для великих суден. Судна з досить глибоким осіданням можуть проникати навіть до Ікітоса (Перу). Але в нижній течії через припливи, наноси і острови судноплавство утруднене. Більш глибокий і доступний для океанських суден південний рукав — Ріо-Пара, що має загальне устя з рікою Токантінс. На ньому  великий океанський порт Бразилії — Белен. Але цей рукав Амазонки зараз пов'язаний з основним руслом тільки невеликими протоками. Амазонка з притоками являє собою систему внутрішніх шляхів сполучення загальною довжиною до 25 тис. км.

Транспортне значення ріки велике. У деяких областях вона довгий час була єдиним шляхом, що зв'язувала внутрішні частини Амазонської низовини з Атлантичним узбережжям.

Ріки басейну Амазонки мають великі запаси водної енергії. Багато течій Амазонки при виході на низовину перетинають круті краї Бразильського і Гвфанського нагір'їв, утворюючи великі водоспади. Самий грандіозний з них — водоспад Сан-Антоніо на ріці Мадейрі. Але використовуються ці гідроресурси поки ще дуже слабко.

Друга по величині річкова система Південної Америки включає ріку Парану з Парагваєм і Уругвай, що має загальне гирло з Параною. Своя назва (Ла-Платська) система одержала від однойменного гігантського естуарію Парани й Уругваю, що досягає 320 км у довжину і 220 км у ширину в гирловій частині. Площа басейну всієї системи більш 4 млн. км², а довжина Парани, по різних джерелах, від 3300 до 4700 км.

Витоки Парани - Ріу-Гранді і Паранаіба - лежать на Бразільському нагір'ї. Там же починаються і багато інших річок системи. Усі вони у верхній течії порожисті й утворюють кілька великих водоспадів. Найбільш великі водоспади — Сеті-Кедас (Гуайра) на Парані і Ігуасу висотою 72 м на її притоці тієї ж  назви.  На  них створена мережа гідроелектростанцій.

У нижній течії Парана — типова рівнинна ріка. Головний максимум витрати настає в травні в зв'язку з літніми дощами на Бразільському нагір'ї. Судноплавне значення рік Ла-Платської системи і самої Ла-Плати дуже велике.

Третя по величині ріка Південної Америки — Оріноко. Її довжина 2730 км, площа басейну — понад 1 млн. км². Оріноко бере початок на Гвіанському нагір'ї. Її витоки було виявлено і досліджено французькою експедицією тільки в 1954 р.  Рікою Касікьяре Оріноко з'єднується з притокою Амазонки Ріу-Негру, куди стікає частина води верхньої Оріноко. Це один з найбільш значних прикладів біфуркації рік на Землі.

При впаданні в Атлантичний океан ріка утворює велику дельту, довжина якої досягає 200 км.

Рівень води в Оріноко цілком залежить від дощових опадів, що випадають у північній частині її басейну влітку (із травня по вересень). Максимум, що настає на Оріноко у вересні — жовтні, буває виражений дуже різко. Різниця між літнім і зимовим рівнем води досягає 15 м.

Озера в Південній Америці нечисленні. Основні генетичні групи озер материка — тектонічні, льодовикові, вулканічні, лагунні. Невеликі льодовикові і вулканічні озера є в різних частинах Анд. Найбільш великі льодовикові і льодовиково-тектонічні озера зосереджені на заході Південних Анд.

Саме велике озеро материка — Тітікака — розташована на Андійському плоскогір'ї на висоті більше 3800 м, на границі між Перу і Болівією. Площа його — 8300 км², а максимальна глибина — 304 м. На берегах озера виражені тераси, що свідчать про кількаразове пониження його рівня. Озеро має стік в інше, більш мілководне тектонічне озеро — Поопо. В зв'язку з цим вода в озері Тітікака прісна, а в Поопо сильно засолена.

На внутрішніх плато Анд і на рівнині Гран-Чако багато озер тектонічного походження, мілководних безстічних і засолених. Крім того, поширені засолені болота і солончаки (саларес).

Уздовж низинних берегів Атлантичного ,океану і Карибського моря є великі озера-лагуни. Сама велика з цих лагун знаходиться на півночі, у великій западині між хребтами Анд. Вона називається Маракайбо і з'єднана з Венесуельською затокою. Площа цієї лагуни 16,3 км², довжина — 220 км. Вода в лагуні майже прісна, однак, під час припливів солоність її помітно збільшується. Лагуни, що майже втратили зв'язок з Атлантичним океаном, розташовані на південному сході материка. Найбільші  з них — Патус і Лагоа-Мірін.