Головна » Статті » Теорія географії » Фізична географія материків та океанів [ Додати статтю ]

Загальна характеристика Південної Америки

Більша частина Південної Америки лежить у південній півкулі, в екваторіальному і субекваторіальному поясах. У субтропічні і помірні широти південної півкулі заходить тільки звужена частина материка.

Найбільшої ширини (більш 5000 км) Південна Америка досягає на 5° пд. ш. Крайня західна точка материка — мис Париньяс (81°20' з.д.), крайня східна — мис Кабу-Бранку (34°46' з.д.). На південь від 40° пд. ш. ширина материка не перевищує 600 км.

На півночі Південна Америка доходить до 12°25' пн. ш. (мис Гальїнас), а на півдні — до 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд у Магеллановій протоці) Крайня південна точка архіпелагу Вогненна Земля — мис Горн на однойменному острові — лежить на 55°59' пд. ш.

Географічна границя з Північною Америкою проходить від Дарєнської затоки в Карибському морі до затоки Буенавентура в Тихому океані. Умовно границею між двома материками вважають Панамський перешийок.

Островів навколо Південної Америки порівняно небагато. Великі материкові острови, що лежать у безпосередній близькості від її узбереж,— Тринідад, Чилійські, Вогненна Земля, Фолклендські. З океанічних островів до Південної Америки відносять Галапагосові, Хуан-Фернандес.

Площа Південної Америки з прилеглими до неї островами складає приблизно 18280 тис. км2. З них тільки 150 тис. км2 припадає на острови.

В Атлантичному океані біля екватора до берегів Південної Америки підходить Південна Пасатна течія. Біля мису Сан-Рокі вона поділяється на дві вітки, одна з яких, під назвою Гвіанської течії, направляється на північний захід уздовж берегів материка до Антильських островів, а інша — Бразильська течія — йде на південний захід до гирла Ла-Плати.

У   південно-східного   узбережжя   материка   проходить   холодна Фолклендська   течія.   Бразильська   і   Фолклендська   течія  зустрічаються між 40 і 35° пд.ш. у районі Ла-Плати.

Узбережжя Атлантичного океану майже не має великих, що глибоко врізаються в сушу заток. Тільки на південно-сході і в береги Патагонії врізаються великі напівкруглі затоки Сан-Матіас, Сан-Хорхе й ін. У місці впадання ріки Парани беріг прорізаний широким і довгим естуарієм Ла-Плати. Північніше нього є невеликі глибокі і зручні для стоянки суден бухти.

Узбережжя Карибського моря має значні півострови що відокремлюють  зручні затоки. На півночі виділяються затока Парія й однойменний півострів, сама велика затока — Венесуельська, відособлена з північного заходу і сходу півостровами Гуахіра і Парагуана. Біля Панамського перешийку знаходиться широко відкрита убік морячи Дарєнська затока.

Материкова обмілина в Тихому океані біля берегів Південної Америки   дуже   вузька,   а   в   деяких   місцях   зовсім   відсутня. Поблизу материка лежить смуга океанічних западин з максимальними   глибинами   більше   7000   м.    Вплив   теплих течій позначається тільки на півночі від екватора, на всьому Тихоокеанському    узбережжі     Південної Америки  відчувається вплив могутньої холодної Перуанської течії,  що  несе  свої  води  з  півдня  до самого  екватора. Північно-західне узбережжя материка приблизно до 5° пд. ш. сильно порізане.  Найбільша  зручна  затокаГуаякіль. Південніше, аж до 30° пд. ш., берег майже не розчленований, високий  і   незручний  для   судноплавства.   Але   сама   південна   частина Тихоокеанського   узбережжя   розчленована,   і   уздовж   її   лежить багато   дрібних   і   великих   островів, що   утворюють   архіпелаги Чилійський  і  Вогнянна  Земля.  Затоки, що   врізаються   в   узбережжя  материка,  і  протоки, що  розділяють  окремі  острови, звивисті  і  вузькі.  Прикладом  можуть служити великі затоки Корковадо   і   Пеньяс,    а   також   Магелланова   протока, що   відокремлює від материка архіпелаг Вогнянна Земля.

 

Основні етапи формування природи

Велика частина Південної Америки — Південноамериканська платформа — разом з іншою Гондванською, частиною якою вона була, консолідувалася наприкінці протерозою — початку кембрію. Протягом усієї наступної історії вона зазнавала переважно висхідних рухів й основна частина її залишалася сушею.

З кінця протерозою визначилися її основні структурні елементи: північніше низовин Парани виділився Гвіано-Бразильский мегащит, у межах якого на великих просторах виходить на поверхню докембрійський фундамент. У південній частині визначилася Пампо-Патагонська плита, майже цілком покрита осадовим чохлом. У межах мегащита виділилися Гвіанський, Східно-Бразильський і Західно-Бразильський виступи, між якими з початку палеозою почали формуватися синеклізи, що періодично затоплялися морем.

На заході в результаті взаємодії континентальної Південноамериканської й океанічних літосферних плит відбувся стиск і зминання в складки осадових товщ і утворення могутньої складчастої системи Анд. Горотворення в Андах, що почалися в другій половині палеозою, досягло особливо великого розмаху в пермі. Воно супроводжувалося загальним підняттям, що охопило всю Гондвану, і нагромадженням озерно-алювіальних товщ у синеклізах. Підняття спричинило похолодання клімату і заледеніння. Підняття продовжувалися протягом усієї першої половини мезозою. Поверхні вирівнювання цього віку відіграють велику роль у сучасному рельєфі Південної Америки.

У юрському періоді відбувалася вулканічна діяльність в Андійській системі й у Патагонії. На границі юри і крейди активна вулканічна діяльність охопила також окраїни западин, особливо западину Парани. Уздовж тріщин там виливалися базальти, що покрили площу близько 1 млн. км2 товщею середньою потужністю близько 600 м.

В другій половині мезозою почалося розсування й утворення південної частини Атлантичного океану, що призвело до відокремлення Південної Америки від Африки. При цьому місцями з боку Атлантики відбувалися трансгресії на платформу, а окремі ділянки щитів зазнавали підняття. Одночасно в Амазонській і Паранській синеклізах знову проявилася вулканічна діяльність. На ділянках, що залишилися сушею, відбувалося утворення нових поверхонь вирівнювання, що також збереглися в рельєфі дотепер. До кінця крейдового періоду в Південній Америці встановлювалися кліматичні умови, близькі до сучасних. У складі органічного світу  поступово зникала мезозойська фауна і флора, почали з'являтися форми, близькі до сучасних.   У   складі   тваринного   світу   це   були   риби, птахи,   а   також   сумчасті   і   плацентарні   (комахоїдні) ссавці. Для флори був характерний бурхливий розвиток покритонасінних рослин. До роз'єднання Південної Америки й  Африки  загальний  для   них   центр   видоутворення  лежав   на місці   сучасної   Південної   Атлантики.   З   початку   кайнозою флора   кожного  з   материків  формувалася самостійно. Наприкінці  крейди   і  протягом  палеогену   відбувалися   інтенсивна   складчастість,    підняття    і   вулканізм    в   Андійському поясі.   До   кінця   палеогену   виникло   могутня   гірська   споруда, що   простягалася   на   південь  до  Антарктичного  материка, а на півночі з’єдналася із спорудами Антильско-карибської області Північної Америки. Протягом неогену аж до плейстоцену     з     тріщин     продовжувався     вилив     кислих лав,  викиди  палючих  хмар   попелу, що  відіграли  величезну  роль у формуванні сучасної будови і рельєфу Анд. Підняття  супроводжувалося  зануренням  значної   частини   Південноамериканської  платформи  нижче  рівня   моря  й   утворенням могутніх    осадових    відкладів    у    межах    Передандійського прогину,   синекліз   і   на   узбережжі   Атлантичного   океану. У   неогені   часткове   занурення   перемінилося   інтенсивним підняттям особливо в області щитів і в Андійському поясі. Воно супроводжувалося врізанням рік і утворенням водоспадів. Опусканню   піддалися  тільки  Атлантичне   і   Карибське  узбережжя, де утворилися естуарії і лагуни.

У загальне підняття Андійської системи були задіяні і сусідні ділянки платформи, що привело до підняття Прикордильєр, Пампаських сєрр і деяких інших хребтів, що орографічно пов'язані з Андами.

Підняття і вулканізм продовжувалися протягом усього пліоцену, початку антропогену і не закінчилися дотепер. Підняття Анд супроводжувалося інтенсивним руйнуванням, нагромадженням пухкого матеріалу й утворенням поверхонь вирівнювання. Одночасно з підняттям у західній зоні Анд відбулося утворення глибинних розломів і занурення їхньої окраїни під води Тихого океану.

У пліоцені після невеликої перерви остаточно установився зв'язок Південної Америки з Північною. Цей зв'язок сприяв обміну видами тварин і рослин між двома материками.

На півдні в зв'язку з похолоданням клімату в Антарктичній області з початком утворення покривного заледеніння Антарктиди почалося проникнення елементів антарктичної флори. В міру підняття Анд відбувалося формування їх своєрідного органічного світу, що включив неотропічні елементи, що пристосувалися до умов гірської природи, антарктичні і сформовані в межах самих Анд ендемічні гірські види.

Фото:
Джерело:
Категорія: Фізична географія материків та океанів | Додав: wiktor (04.05.2010)
Переглядів: 13332 | Теги: Південна Америка, загальна характеристика, особливості природніх умов | Рейтинг: 5.0/1
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar