Головна » Статті » Теорія географії » Фізична географія материків та океанів [ Додати статтю ]

Загальні риси орографії Північної Америки

           Будова поверхні материка асиметрична: західну частину займає гірська система Кордильєр, східну – обширі рівнини і невисокі гори. Поверхня західної частини материку розташована на висотах в середньому біля 1700 м , східна біля 200-300 м. Середня висота Північної Америки 720 м.

            Для території материка характерно широке розповсюдження платформенних струк­тур сприяло формуванню великих плоскогір’їв і рівнин в центральній і східній частинах материку. На півночі і північному сході (головним чином Канаді) розташовується Лаврентійська височина (плоскогір’я). На південь від нього, переважно на території США, знаходяться Центральні рівнини. На заході вони поступово переходять в більш високі (500-1500 м) Великі рівнини, які представляють собою обширі передгір’я Кордильєр. На північ від Великих рівнин розташовується низина Макензі. Центральні рівнини облямовані зі сходу Апалачськими горами, які витягнуті з південного заходу на північний схід і продовжуються до о. Ньюфаундленд. Гірський рельєф характерний для східних частин Канадського Арктичного архіпелагу і берегових частин Гренландії; в сполученні з сприятливими кліматичними умовами він сприяє накопиченню великих льодовиків на півночі материку (більша частина Гренландії і значні території Канадського Арктичного архіпелагу). Гори поступово понижуються в західному напрямку з замінюються плато і низовинами, що характерні для західних островів цього архіпелагу. Південно-східні краї материку утворюють Берегові низини, які включають Приатлантичну низовину на сході і Примексиканську на півдні.

            Кордильєри включають низку гірських дуг, витягнутих переважно з північного заходу на південний схід. Східна дуга складається з хребта Брукса, гір Макензі, Скелястих гір (г. Елберт, 4399 м) і Східна С’єрра-Мадре. На захід від цих хребтів розташовуються пере­ривчастий пояс внутрішніх плоскогір'їв і плато висотою 1000-2000 м – плоскогір’я Юкон, вулканічне плато Британська Колумбія і Колумбійське плато, плоскогір’я Великий Басейн і столове плато Колорадо, вулканічне плато і плоскогір’я внутрішньої частини Мексиканського нагір’я. Плоскогір’я в основному представляють чергування плоских сто­лових поверхонь, хребтів і котловин (Долина Смерті у Великому Басейні – 85 м). Із заходу пояс плато обмежений системою найбільш високих хребтів Кордильєр. До неї відносяться вулканічна гряда Алеутських островів і Алеутський хребет, Аляскінський хре­бет, який досягає у вершини Мак-Кінлі висоти 6193 м (найбільш висока вершина Північної Америки), береговий хребет Канади, Каскадні гори, Сьєрра-Невада і Західна Сьєрра-Мадре, Поперечна Вулканічна Сьєра з вулканом Орісаба (5700 м) та інші. На захід від цієї системи розташована смуга понижень, зайнятих або затоками (Кука, Пьюджет-Саунд, Каліфорнійський), або низинами (долина р. Уілламетт, Каліфорнійська долина). Західний берег материка утворюють хребти Кенійський, Чугачський, Святого Іллі (г. Лоран, 6050 м, острівний хребет Канади, Берегові хребти США. На південь від Мексиканського нагір’я гірські гряди Кордильєр роздвоюються: одна відхиляється на схід, утворюючи підводні хребти і острови Вест-Індії, потім переходять у Анди Венесуели, друга протягується через Теуантепекський і Панамський перешийки до Андів Колумбії.

Походження і розвиток рельєфу.

 

            Різноманітність рельєфу зв’язано з різним віком районів сучасної суші і історією їх континентального розвитку. Для рельєфу Лаврентійської височини з властивими їй найбільш древніми геологічними структурами характерні поверхні вирівнювання, які сформувались з початку палеозою. Різна стійкість порід до денудації і тектонічні рухи обумовили загальну хвилясту поверхню височини. Четвертинне покривне зледеніння викликало опускання центральної частини Гудзонової затоки, а також накопичення моренних і водно-льодовикових наносів, які сформували моренно-хвилястий тип рельєфу.

            Центральні і Великі рівнини належать до типу пластових рівнин. Під дією процесів денудації і в залежності від характеру залягання геологічних порід виникли ку естові гряди (район Великих озер), ступеневі плато (Великі рівнини), ерозійні низькогір’я і середньогір’я (Озарк, Уошито), північні частини (до 42о пн.ш.) рівнин піддавалися покривному зледенінню і мають горбистий моренний рельєф, центральні – сильно розчленовані рікам і ярами, південні (на південь від 38о пн.ш.) характеризуються розвитком карстових процесів. Берегові низини, що утворилися в результаті поступового відступання океану в мезозойський час , зберегли на зовнішньому краю свіжі форми морського акумулятивного рельєфу у вигляді терас, кіс, барів; більш древні тилові частини їх мають структурно-ерозійний рельєф (низькі плато, розділені куестовими уступами). Рельєф Аппалачських гір створювався в процесі розмиву ріками піднімаючих ся структур; для північних Аппалачів, що піддавалися зледенінню, характерні льодовикові форми представлені широкими коритоподібними долинами, моренними відкладами в між гірських пониженнях.         

            Формування гір арктичних островів зв’язано з активними рухами земної кори в мезокайнозої, що привело одночасно до утворення великих котловин на дні північної частини Атлантики і Північного Льодовитого океану. Ці рухи супроводжувались вили­вами  базальтів і створенням високого нагір’я Гренландії. Древнє і сучасне зледеніння передумовило виключно розчленований рельєф з численними цирками, троговими долинами і фіордами. Центральні і західні частини Канадського Арктичного архіпелагу займають ступеневі плато і морські акумулятивні низини з термокарстовими формами рельєфу.

Кордильєри представляють собою пояс активного рельєфотворення, переважно на молодих мезокайнозойських складчастих структурах і прилягаючих активізованих ділянках Північноамериканської платформи. Для східної дуги характерні хребти трьох видів: 1) Брилово-складчасті, що виникли в результаті великих склепінних підняттів і наступного ерозійного розчленування. Це хребет Брукса, гори Макензі, східні хребти Скелястих гір Канади і півночі США, Східна Сьєра-Мадре. Вони досягають висот 3000-3900 м і розділені глибокими повздовжніми долинами. На північ від 40о пн.ш. широко розповсюджені гірські льодовикові форми, південніше – нівальні і ерозійні. 2) Складчасто-брилові і антиклінальні хребти південної частини Скелястих гір США, що виникли в процесі деформації крайової частини Північноамериканської платформи і розділені великими синклінальними котловинами. 3) Глибові і складчасто-брилові хребти і масиви в областях розвитку батолітів в західній частині Скелястих гір, які мають різкі альпійські риси.

Для системи внутрішніх плато і плоскогір’їв найбільш характерні плоскогір’я денуда­ційного типу. В північній частині, на Алясці і північно-західній частині Канади, вони пред­ставляють собою сполучення відносно високих і великих масивів з плоскою або хвилястою поверхнею і широких акумулятивних котловин, з’єднаних між собою долина­ми рік. На півдні США і Мексики, в районах з сухим континентальним кліматом (Великий басейн, північна частина Мексиканського нагір’я) вони складаються з численних сильно денудованих гребенів і широких понижень, виповнених алювіально-делювіальними відкладами. Значну територію в районі границі США і Канади і на півдні Мексиканського нагір’я займають лавові плато (Фрейзер, Колумбійське, Центральна Меса), які мають плоску поверхню і глибоко розчле­новану каньйонами. В південній частині Колумбійського плато і біля південного краю Мекси­канського нагір’я скидові рухи і активний вулканізм (в Мексиці) придали рельєфу гірський характер.

До внутрішнього поясу відноситься також плато Колорадо, яке представляє собою в тектонічному відношенні фрагмент Північноамериканської платформи, залучений в гірський пояс Кордильєр.

В західний пояс Кордильєр входять дві системи гірських хребтів, що відповідають великим геоантикліналіям і система впадин - синклінорій, що їх розділяють. Найбільш висока система складається з глибових гір, які сформувались на невадійських батолітах з великими, часто асиметричними схилами і гребневидними вершинами. Це Береговий хребет Канади і Сьєрра-Невада. Інші хребти, такі як Аляскінський, Святого Іллі, мають характер великої антиклінальної складки, в осьовій частині якої виходять інтрузивні поро­ди. Рельєф цих гір переважно альпійський. На північ від 60о пн.ш. вони покриті великими льодовиками. Для цієї дуги також характерні вулканічні гори: Алеутський хребет, масив Врангеля, Каскадні гори і Поперечна Вулканічна Сьєра. Ці гори виникли в результаті недавніх вивержень і представляють собою ряди вулканічних конусів, які піднімаються над спільним цоколем. Багато вулканів діючих: Врангеля, Лассен-Пік, Попокатепетль та інші. Західне побережжя материка і прибережні острови на півдні Аляски і на заході Канади утворюють вузькі антиклінальні хребти молодого генезису.

Фото:
Джерело:
Категорія: Фізична географія материків та океанів | Додав: wiktor (14.05.2010)
Переглядів: 7889 | Теги: орографія, рельєф, форми рельєфу, Північна Америка | Рейтинг: 5.0/1
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar