Головна » Статті » Теорія географії » Економічна географія зарубіжних країн [ Додати статтю ]

Східна Азія: загальна характеристика господарства
Фото: liveinternet.ru
Східна Азія, природні умови, ресурси, Південна Корея, Тайвань

Особливості економічного розвитку та загальна характеристика господарства

 

Країни Східної Азії найбільш неоднорідні у соціально-економічному аспекті. Японія, Південна Корея і Тайвань належать до капіталістичних країн з розвинутою багатоукладною економікою; Китай іде особливим шляхом економічного розвитку, поєднуючи принципи планового та ринкового господарювання. Монголія ступила на шлях економічних і політичних реформ після 70-річного панування тоталітарного режиму. Північна Корея є унікальною державою, де ще й досі намагаються будувати комунізм на основі командно-адміністративної системи в економіці та тоталітарного режиму в політиці.

Японія. Це країна «великої сімки», економічний лідер у світі за багатьма показниками, що посідає 3-тє місце після США та КНР за рівнем ВНП (3,15 трлн дол.) і 2-ге місце після США за обсягом промислового виробництва. Швидкий її розвиток почався в 50-60-ті роки XX ст. і згодом був названий «японським дивом».

Економічне зростання пов'язане з наявністю в країні дешевої, але освіченої робочої сили, а також із такими рисами японського характеру, як колективізм і повага до старших. Його було досягнуто без іноземних позик, за рахунок власних капіталів, цілеспрямованої політики держави, державного планування і протекціонізму.

На Японію припадає до 12 % світового промислового виробництва. Вона посідає 1-ше місце у світі за виробництвом суден, верстатів, електроніки та електронних компонентів, роботів; виробляє понад 60 % світового обсягу телевізорів, 14 % сталі, 12 % штучних волокон, є безперечним лідером за виловом риби (понад 12 млн т на рік). Серед важливих її досягнень — один з найбільших у світі золотовалютний резерв (понад 221 млрд дол.), величезні закордонні активи (до 1 трлн дол.). У середині 80-х років Японія стала найбільшим кредитором у світі, є другим після США за обсягами пайовиком Міжнародного валютного фонду (понад 10 млрд дол.).

Через загострення економічних протиріч з основними торговими партнерами та нарощування конкуренції з боку нових індустріальних країн наприкінці 80-х років XX ст. Японія почала структурну перебудову своєї економіки з метою розширення внутрішнього попиту, підвищення ролі сфери послуг та інформатики, подальшого розвитку власного науково-технічного потенціалу.

Пріоритетними стали галузі «високого потенційного зростання», високотехнологічні проекти і наукомісткі напрями: телекомунікації, мікроелектроніка, оптиковолоконні матеріали, авіація і космонавтика, медицина, біотехнологія, захист довкілля тощо.

Особлива увага в Японії приділяється науці та освіті, які перетворилися на головний структурний фактор економічного зростання. Відповідно до державної програми розвитку національної системи науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) було здійснено перехід від імпортування технічних досягнень до розробки власної, японської системи НДДКР.

Здійснено кардинальні заходи щодо вдосконалення підготовки кадрів та подальшого розвитку міжнародного наукового співробітництва. Створено крупні наукові центри, які займаються розробками в галузі фізики твердого тіла, атомної енергетики, фізики плазми, новітніх конструкційних матеріалів, космічних роботів та ін.

Істотну роль в японській економіці відіграють різноманітні асоціації, федерації, союзи, кооперативи підприємств усіх форм власності та інші органи за галузевими та функціональними ознаками.

До лідерів світової економіки належать такі японські компанії: «Тойота Моторе», «МацушитаЕлектрік», «Соні корпорейшин», «Хонда Моторе», «Хітачі», «ТакедаКемікел Індастріз», «Кенон інк», «Фудзіцу», «Фуджи фотофілм», «Бріджстоун Корпорейшин», «Ніппон Електрик компані», «Міцубіші хеві Індастріз», «Тошиба» та ін.

Малий та середній бізнес ефективно функціонує в усіх галузях. Він є найактивнішим та наймобільнішим елементом ринку в розвитку конкуренції, підвищенні конкурентоспроможності товарів. Майже 99 % японських компаній належать до сфери малого та середнього бізнесу. Особливо велика їх роль в автомобільній, електронній та електротехнічній галузях.

У Японії досить низькі показники безробіття. Упродовж 70-80-х років XX ст. його рівень коливався в межах 2-2,8 % і лише в 90-ті роки трохи перевищив 3 %.

Ефективним є японський менеджмент. У країні тривалий час існує «система довічного найму». З урахуванням ментальності населення функціонують системи мотивації праці.

Наприкінці XX ст. в Японії стрімко зростали інвалютні резерви. Урядом була запроваджена система заходів щодо лібералізації вивозу японських капіталів за кордон. Нині вона є найкрупнішим банківським центром і міжнародним кредитором. Її частка у міжнародних позиках зросла з 5 % у 1980 р. до 20,6 % у 1990 р.

Експорт капіталу є головною формою зовнішньоекономічної діяльності. Найбільше японських капіталів працює у США (42,2 %), країнах Азії (24,2 %), Західної Європи (15,3 %), Латинської Америки (9,3 %).

Банківську систему Японії утворюють державні та приватні банки. Провідні позиції у світі займають фінансові групи «Бенк оф Токіо-Міцубіші», «Сумітомо Бенк», «Санва Бенк», «Дай-Іті-Канге Бенк», «Фудзі Бенк», «Індастріал Бенк оф Джапен», «Токай бенк».

Тайвань, Південна Корея, Сянган. Належать до НІК «першої хвилі» з високими показниками економічного розвитку. Південна Корея посідає 11-те місце у світі за рівнем ВНП (764 млрд дол.). Дуже високі темпи зростання її економіки (в середньому 8-12 % у 80-90-х роках).

Тайвань є значним експортером капіталу в світі, особливо в Південно-Східну Азію (за 5 останніх років XX ст. інвестиції у цьому регіоні досягли 36 млрд дол.). Сянган став діловою столицею Азії, одним з найкрупніших міжнародних фінансово-валютних центрів (третя фінансова столиця світу). Його валютна біржа посідає 5-те місце у світі, а на території сконцентровано понад 560 банків, серед яких 365 представляють 50 країн.

Вирішальними чинниками бурхливого розвитку нових індустріальних країн регіону є дешева, освічена і дисциплінована робоча сила, іноземні технології та капітали, гарантовані ринки збуту в розвинутих країнах, цілеспрямована державна політика. З подорожчанням робочої сили ці країни акцентують увагу на розвитку наукових досліджень і збільшенні наукомісткості виробництва. Місцеві науково-дослідні технопарки називають «силіконовими оранжереями».

Китай. В економіці поєднує командно-адміністративний (плановий) та ринковий уклади. З початку реформ (із 1982 р.) Китай став однією з наймогутніших держав світу, обсяг ВНП якого становив 4,5 трлн дол. у 2000 р., домігся стабільності в економіці й політиці, підвищив реальні доходи громадян у 2-3 рази.

Соціально-економічні досягнення КНР є одними з найпомітніших у світовій економічній історії останніх десятиріч XX ст. Вони виявляються в зростанні обсягів промислового виробництва, утриманні лідируючих позицій у світі за виробництвом багатьох видів продукції. Китай є світовим лідером за виробництвом вугілля, сталі, цементу, зерна, м'яса, бавовни, утримує провідні позиції за видобутком нафти і виробництвом електроенергії.

Провідні світові корпорації розглядають Китай як найбільш перспективну країну світового ринку. За оцінками фахівців, місткість китайського ринку — понад 300 млрд дол. Китай активно залучає іноземний капітал і посідає 2-ге місце після США за кількістю підприємств з іноземними інвестиціями. У середині 90-х років XX ст. на їх частку припадало 7,5 % усіх промислових підприємств та майже 19 % виробленої продукції.

У 1999 р. на таких підприємствах працювало 19 млн осіб, які забезпечили 14,5 % ВВП Китаю. Наприкінці 90-х років XX ст. експорт китайського капіталу значно розширився і становив 18 млрд дол. За цим показником він посідає 8-ме місце у світі.

Китай ще тривалий час залишатиметься однією з країн з найсприятливішими умовами для іноземних інвестицій. Населення країни — понад 1,2 млрд осіб, а, за даними Всесвітнього банку, середня заробітна плата — всього 780 дол. на рік. Тому не дивно, що в китайській економіці на початку XXI ст. працювало до 39 млрд дол. іноземних інвестицій, тоді як в усіх інших великих країнах Східної Азії разом — 44 млрд дол.

Досягнувши суттєвих результатів у темпах економічного зростання, динаміці та обсягах промислового і сільськогосподарського виробництва, Китай, однак, продовжує відставати від провідних промислових країн і країн із середньорозвинутою економікою за рівнем виробництва, продуктивністю праці, доходами на душу населення та рівнем життя. Його економіка залишається ізольованою від глобальних економічних процесів — лише майже 1/5 її залежить від зовнішньої торгівлі, що значно менше, ніж у всіх інших розвинутих країнах Азії. Величезний внутрішній ринок Китаю є безмежним для будь-якого виробника. А оскільки прошарок бідних верств населення досить значний, то підвищення рівня життя в країні ще не один рік означатиме прямо пропорційне зростання попиту на споживчі товари.

Помітний інтерес становлять особливості китайських реформ. Попри те що уряд Китаю постійно наголошує на «соціалістичному шляху» розвитку країни, зберігається монополізація влади комуністичною партією, економіка країни послідовно торує шлях до ринкових засад. У країні здійснюється масштабна приватизація державної власності, динамічно розвивається фінансовий ринок, ефективною є податкова система, вдалося недопустити розгулу корупції. Економічні реформи в Китаї є далекими від «шокової терапії», поступовими і раціональними. Тому країні вдалося не тільки уникнути трансформаційного спаду, а й забезпечити високий динамізм економічного розвитку, стабільне поліпшення показників рівня життя населення.

Китайська економічна модель ґрунтується на таких чинниках:

— багатоваріантність форм власності — від загальнодержавної до приватної;

— співіснування планових важелів управління з ринковими. Держава регулює економіку на макрорівні, а мікрорівень формується та керується ринком. З другої половини 80-х років XX ст. у країні поширюється постулат: «держава спрямовує ринок, ринок регулює підприємства»;

— розподіл за працею, доповнений принципом розподілу за капіталом, тобто за пайовим внеском, прибутками від цінних паперів та ін.;

— чітка схема галузевої пріоритетності: сільське господарство — легка промисловість — важка промисловість;

— послідовна реалізація політики відкритості до зовнішнього світу.

У реалізації відкритої зовнішньоекономічної політики, Китай узяв курс на створення вільних економічних зон (ВЕЗ) різної спрямованості. Наприкінці 90-х років XX ст. функціонувало понад 120 таких утворень, які підтримувались урядовою політикою. Всього ж у країні налічується, за різними оцінками, від 1,7 тис. до 9 тис. економічних зон з різноманітними пільговими режимами. Серед них — Сямінь (Амой), Шаньтоу (Сватоу), Чжухай, Шеньчжень, о. Хайнань та ін.

Китай досить швидко інтегрується у світову торговельну і фінансову системи, етапною подією цього процесу стало прийняття його до Всесвітньої торговельної організації (ВТО).

КНДР. Це соціалістична держава з плановою командно-адміністративною економікою. Переживає економічну кризу, яка посилюється політичним, ідеологічним і військовим протистоянням з Південною Кореєю. Активно розробляє ядерну програму, що викликає стурбованість світового співтовариства.

Монголія. У середині 90-х років обрала так званий шлях «центризму», концепція якого значною мірою формулювалося під впливом буддійської філософії. До цього Монголія була проголошена країною, яка перейшла до соціалізму безпосередньо від феодалізму, минаючи капіталістичну стадію. Але цей експеримент виявився безуспішним. Нині вона є ареною активних економічних інтересів могутніх сусідів — Китаю, Південної Кореї та Японії.

У країнах регіону (крім Японії) державі належать провідні позиції в економічному житті. У Китаї та КНДР домінує соціалістичний господарський устрій. У державному секторі цих країн сконцентровані найважливіші засоби виробництва: підприємства промисловості, транспорту і зв'язку, фінансові установи, державні сільськогосподарські підприємства (держгоспи). На Тайвані держава контролює більшість фінансових компаній і корпорацій, всю систему телекомунікацій, металургію, залізниці, суднобудування, хімічну промисловість, виробництво будматеріалів, володіє 70 % земельних угідь, контролює банківську систему. В Південній Кореї держава регулює макроекономічні параметри, кредитну і податкову сфери, контролює фінансову діяльність, керує діяльністю підприємств державного сектору, який об'єднує значну частину видобувних галузей, інфраструктури, сектору послуг, залізниці.

У Японії державний сектор незначний і діє переважно в галузях інфраструктури. На місцевому рівні державі належать комунальні споруди, транспорт, школи, лікарні, кілька тисяч компаній, які займаються будівництвом та експлуатацією муніципального житла, платних автошляхів, портових споруд, торговельних комплексів і ринків тощо. Багато великих монополістичних об'єднань мають тісний економічний зв'язок з державним сектором, активно використовують державні кредити і позики.

На початку XXI ст. країни регіону мають кращі перспективи для економічного зростання, ніж десятиліття тому. Ставши економічно відкритими, вони отримали змогу імпортувати новітні технології, знання та методи ведення бізнесу. Підприємства стали більш гнучкими у своїй діяльності, до чого змусили їх конкуренція та необхідність адаптації до нових економічних умов.

У МГПП країни регіону суттєво різняться за галузями спеціалізації. Японія виділяється наукомісткими галузями (електронна промисловість, роботобудування, автомобілебудування, випуск побутової техніки), належить до трійки світових лідерів за розвитком хімічної промисловості (особливо фармацевтики, хімії оргсинтезу) та біотехнології.

Країни НІК мають міцні позиції в наукомістких галузях машинобудування (електроніка, випуск комп'ютерів, засобів зв'язку, електронних іграшок тощо). Південна Корея є одним із світових лідерів за розвитком суднобудування. В усіх країнах НІК високорозвинута легка промисловість (випуск тканин, білизни, взуття).

Китай у МГПП є значним виробником сільськогосподарської продукції (овочів, фруктів, свинини, сої, чаю, шовку-сирцю, шкіри), а також текстилю, металу, окремих виробів машинобудування (велосипеди, побутова техніка), продукції харчової та легкої промисловості (одяг, взуття). Монголія експортує вовну, шкіру, хутро та кустарні вироби з них.

Фото:
Джерело:
Категорія: Економічна географія зарубіжних країн | Додав: wiktor (09.12.2010)
Переглядів: 10026 | Теги: Японія, господарство, Аоминь, Східна Азія | Рейтинг: 0.0/0
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar