Головна » Статті » Теорія географії » Основи економічної географії | [ Додати статтю ] |
1. Територіальна
структура господарства – це
склад і співвідношення виробництв, особливості їх розміщення в різних частинах
країни і зв’язок між ними. Елементами територіальної структури є економічні
райони, підрайони, промислові вузли і пункти, сільськогосподарські зони, тощо. Економічний
район – це територія держави
які відрізняються: 1) спеціалізацією господарства; 2) тяжінням до певного промислового вузла; 3) особливостями населення (його зайнятістю, етнічним
складом, політичною орієнтацією); 4) економічними, екологічними і соціальними
проблемами, а значить і специфікою реформування господарського комплексу. Промислові
вузли – це компактна
територія, підприємства якої зв’язані виробничими зв’язками. Економічний ефект
досягається спільним використанням енергетичної і транспортної системи,
природних і трудових ресурсів. Промисловий
центр – населений пункт де є
кілька промислових підприємств. Промисловий центр може бути одно-, чи
багатогалузевим. Промисловий
пункт – населений пункт де є
одне промислове підприємство. Промисловий
район – це
територіально-виробничий комплекс (скупчення промислових агломерацій, вузлів,
центрів, пунктів) з чіткою спеціалізацією промисловості). Використовується
також поняття кущ – порівняно невеликий населений пункт, що виконує
торгово-розподільчу, господарсько-організаційну функцію стосовно близьких
поселень. Найнижчою ланкою в
територіальному та галузевому районуванні є підприємство – територіально
цілісний об’єкт що виробляє і реалізує продукцію. Підприємство
характеризується: - відносною економічною самостійністю; - типовими для даного підприємства потребах в
ресурсах, соціально-екологічною характеристикою; - технологічною завершеністю по виробництву
продукції. Підприємства
можуть бути точкового, лінійного (транспортне), площинного характеру
(сільськогосподарське підприємство, лісгосп). Територіальна
структура господарства країни затверджена Законом України від 7 лютого 2002
року „Генеральна схема планування території України”. -
значній
стійкості взаємних зв’язків і ритмічності виробничого процесу; -
скорочення
транспортних витрат; -
раціонального
використання всіх видів ресурсів; -
створення
оптимальних умов для поєднання галузевого і територіального планування і
управління. Передумовами розвитку ТВК є: - природно-ресурсний потенціал території; - соціально-демографічні умови; - техніко-економічні умови. Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними. Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад
(чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна
технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша
така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з
часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено
більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік. Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо
технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька
фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні –
„Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського
університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії). Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто,
в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає
населення. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.
Концентрація – зосередження засобів виробництва, предметів
виробництва і робочої сили, випуску продукції на великих підприємствах.
Причинами концентрації можуть виступати: ·
Необхідність
поєднання всіх стадій технологічного процесу, що дає комплексно використовувати
сировину і матеріали. ·
Об’єднання
взаємопов’язаних спеціалізованих виробництв, що дає можливість комплексно
виготовляти кінцевий продукт. ·
Забезпечення
циклу „наука à технічні розробки à інвестиції à виробництво à збут à споживання”. ·
Масовість
випуску продукції, стабільний асортимент, що скорочує витрати на одиницю
продукції, що дає змогу здешевити продукцію. Концентрація має
найбільші переваги в таких галузях як енергетика, нафтохімія, металургія,
машинобудування, військова промисловість. Недоліки
концентрації : ·
великі
підприємства мають громіздку структуру управління; ·
низька
мобільність на ринку (важко перепрофілюватися); ·
великі
підприємства неефективні в легкій і харчовій промисловості; ·
розукрупнення
великих підприємств необхідне з метою подолання монополізму. Спеціалізація – переважаюче виробництво певної продукції на одному підприємстві. Спеціалізація буває: предметна, подетальна, технологічна чи стадійна. Найпоширенішою є предметна спеціалізація. Підприємства одного циклу можуть тяжіти до різних факторів: первинної переробки сировини – до сировини, кінцевого продукту – до споживача. Комбінування – об’єднання на одному підприємстві кількох економічно і технологічно пов’язаних підприємств різних галузей (металургійний та хімічний комбінат). Розрізняють наступні форми комбінування: 1. На поєднанні послідовних стадій обробки сировини. 2. На комплексній переробці сировини. 3. На використанні відходів. Кооперування – становлення тісних виробничих зв’язків між окремими підприємствами для виробництва певного виду продукції (між автомобільним заводом і підприємствами по виробництво окремих комплектуючих і деталей). Спеціалізація і кооперування викликають необхідність певних стандартів. Стандартизація – встановлення норм і вимог до розмірів, форм, якості виробів і напівфабрикатів, які закріплюються у певних документах (стандартах). Форми стандартизації – типізація і уніфікація. Типізація – доцільне скорочення номенклатури виробів і їх типів. Уніфікація – усунення зайвої різноманітності матеріалів, процесів, деталей.
Переглядів: 11104
| Теги: | |
Матеріали по темі: |