Реклама

Головна » Статті » Наукові статті » Статті українських науковців [ Додати статтю ]

До проблеми визначення віку Висачківської дайки (пагорба)
         Височківський пагорб розташований на ділянці злиття річок Сули, Удаю та Сулиці (рис.1), над долинами яких він піднімається більше ніж 60 метрів. Він був і, не дивлячись на тривалу господарську діяльність, залишається помітною пам’яткою природи лівобережної України. Унікальність цього природного об’єкта полягає у тому, що він знаходячись  практично в центральній частині Дніпровсько-Донецької западини, має в своїй основі кілька молодих діабазових дайок, які при більш ніж трикілометровій глибині залягання кристалічних порід досягають земної поверхні.


Рис.1. Фрагмент топографічної карти ділянки Висачківського штоку Цифрами зазначені:
1 – Сухоносівське підняття; 2 – Висачківський пагорб.

Якщо орієнтуватися на рукописний звіт О.Морозевича 1903 року то їх кількість має бути не менше п’яти [14, 15]. Загалом дослідження О.Морозевича мали вирішальне значення у визначенні часу постання та походження Висачківського пагорбу і тому до їх результатів ми  звернемося більш детально нижче.

Найбільш цікавою в геолого-геоморфологічному відношенні є західне закінчення пагорбу, де діабази піднімалися на значну висоту, можливо досягаючи денної поверхні. Тут вони, разом з кременем та гіпсом [14, 15], були найбільш доступними для видобування. Колись ця ділянка пагорбу з діабазовим ядром на кілька десятків метрів здіймався над поверхнею, сьогодні ж після тривалої експлуатації на його місці знаходиться мальовниче озеро зі скелястими берегами.

На жаль, пошуки якісного зображень цієї ділянки, включно з архівом Полтавського краєзнавчого музею, не дали результатів. Єдиним її зображенням є знімок  (рис.2) з підручника М. Дмітрієва 1936 року  [6], яке не дивлячись на низьку якість, дозволяє отримати загальну уяву про його будову на початку 20-го ст..

Рис.2. Знімок західного закінчення Висачківського пагорба (початок 20-го ст.),
 за М.Дмітрієвим /6/.
Розробка діабазів, гіпсу у західній частині Висачківського пагорбу почалася віддавна [14, 15]. А видобування кременю, можливо, почалося ще в кам’яну добу. Тому В.Крокос вже у 1929 році відмічав, що багато каменярень вже закриті і його дослідження не принесли нових даних [12]. Починаючи з 30-х років м.с. залишкові запаси діабазів(до рівня ґрунтових вод) визначалися тричі, останній раз у 1957 році. Цікаво, що вивчення запасів та експлуатація родовища велася у часи Другої світової війни. Запаси на замовлення німецької шляхобудівної компанії визначалися у 1942 році [3]. З фрагменту топографічної карти м-бу 1:100000, оновлення якої було зроблене у 1982-84 роках (вставка на рис.1) видно, що й у ті часи кар’єр ще працював, оскільки на карті зазначене положення каменедробарки. Сьогодні обік озера можна бачити лише окремі брили граніту та діабазу. Виходи останніх можна спостерігати також у північній стінці колишньої каменярні (рис.3).

Рис.3.   Виходи діабазів на північному схилі колишньої каменярні
Руйнація західної ділянки Висачківського пагорба є повчальною для розвитку природничих наук. Якщо при вивченні слабо зміненого  об’єкту у 1903 році І. Морозевич [14, 15], В.Крокос [12] та інші дослідники того часу, базуючись на співвідношенні залягання вулканогенних утворень (діабазів та туфів) з осадовою товщею, визначив вік вулканічної активності як після олігоценовий, то вже в роботах другої половини 20-го ст.. він визначається як девонський.

Ще у 40-і роки м.с. В.Бондарчук в своїх описах виходів діабазу вказував на їх прямий вилив на земну поверхню [2].  Після того, як частина Висачківського пагорбу була знищена, а на поверхні залишилися лише уламки та невеликі брили діабазу, їх присутність стали пояснювати проявом соляної тектоніки [1], а період вулканічної діяльності віднесений до девонського часу. Зміна поглядів на походження призвела до зміни назви – Висачківська дайка стала називатися Висачківським соляним штоком. Такий підхід був покладений і у складання тематичних карт, що можна бачити на фрагменті геологічної карти, що наведено на рис. 4.

Для нафтогазопошукових робіт це мало принципове значення. Оскільки молодий вік вулканічної діяльності означав можливість руйнації вже існуючих покладів. І це цілком підтвердили пошукові роботи поблизу Висачківського пагорба. Були пробурені кілька пошукових свердловин, в яких знаходили тільки прояви вуглеводнів.

Рис.4. Фрагмент геологічної карти України /1/
У відповідності до домінуючої сьогодні концепції, діабази були підняті з глибини на поверхню соляним штоком. Таке тлумачення є помилковим з багатьох позицій. По-перше, у ньому чомусь ігнорується присутність на поверхні вулканічних туфів, які є прямим доказом безпосереднього виливу магми на поверхню, а зберегтися вони могли, в силу своїх фізичних властивостей, виключно на місці свого утворення. А зображення виходів діабазів на схилі показує відсутність слідів взаємного переміщення окремих брил та уламків, що неодмінно мало б статися при підйомі зі значної глибини. По-друге, воно є нелогічним з позицій фундаментальних законів фізики. Оскільки ніяким чином неможливо пояснити створення геостатичного тиску і видавлювання на поверхню кристалічних порід пластичною товщею солі, питома вага якої є у півтора рази меншою. При такому їх співвідношенні діабази мали б зануритися в сіль, або залишитися на місці свого утворення.

Взагалі не відомо чому у другій половині 20-го ст. повністю були забуті, або результати досліджень Висачківського пагорбу О.Морозевича, В.Крокоса, В.Бондарчука. Як відмічалося вище, дослідження О.Морозевича 1901-03 років стали переломним етапом в вивченні Висаківського пагорбу. Роботи були виконані Геологічним комітетом міністерства землеробства (СП-б) на замовлення Полтавської губернської земської управи у власності якої була частина каменярень. Каменярнями також володіли Терешкевичі, Андрєєви та князь Орбеліані. Безпосереднім приводом для їх проведення стало питання оцінки запасів діабазів (гіпс на час виконання робіт вже не добувався). Суть проблеми полягала у тому, що за висновками А. Гурова [5] та Ф. Левінсон-Лесінга [13], постання Вичасківського пагорбу було пов’язане з діяльністю льодовика, що не пояснювало присутність тут діабазів. З переписки між Геологічним комітетом та земською управою видно, що певну участь в дослідженнях приймав і В.Вернадський, а лабораторні аналізи виконувалися агрономічною лабораторією Імператорського Московського університету.

До початку досліджень О.Морозевича на цій території цілісний характер мали тільки роботи А. Гурова [5] та Ф. Левінсон-Лесінга [13]. Редактором останньої був В.Докучаєв, автор концепції Дніпровського та Донського льодових язиків. Обидва автори, знаходячись під впливом ідей П. Кропоткіна та  В. Докучаєва [16] відносно тотального материкового зледеніння,  вважали, що Висачківський пагорб виник в результаті дії тіла льодовика. Цей підхід входив в протиріччя з реальною геологічною будовою. По-перше, з горизонтальним непорушеним заляганням осадової товща, на що неодноразова вказував О.Морозевич, по-друге, ця концепція ніяким чином не пояснювала присутність діабазових ядер. Окрім того дослідивши так звану "морену" О. Морозевич вказав на такі її особливості: 1. - присутність невеликих валунів північних порід; 2. - шаруватість; 3. - наявність решток прісноводних молюсків. Стосовно ролі льодовика у виникненні Висачківського пагорбу його висновок був категоричним, - льодовик не має ніякого до цього відношення.

Торкнувшись проблеми ідентифікації моренних відкладів в межах лівобережжя, слід зауважити, що вона до тепер так і зосталася не вирішеною, що видно з порівняння виданих у різні часи карт четвертинних відкладів.  Якщо порівняти карти другої половини м.с. [7, 8, 11] з останніми виданнями [9, 10], то можна легко зауважити, що у визначенні меж поширення морени дніпровського льодовика між ними існує дуже велика різниця. П’ятдесят р.т. виходи морени були зазначені у схилах долин Сули, Хоролу, Псла та їхніх приток практично до долини Дніпра. На останніх картах вони відмічені лише у верхів’ях Хоролу, Сули, Ромену та Лисогору (ліва притока Удаю). Що стало причиною такого значного зменшення площі поширення дніпровської морени невідомо. Можливо однією з них була присутність органічної речовини, про яку писав О.Морозевич. Але, окрім мушель у відкладах, що раніше відносилися до дніпровської морени можна зустріти і рештки кістяків тварин перемішаних з валунами [17].  Цікаво, що істотне скорочення ареалу поширення дніпровської морени відразу ставить питання і про межі поширення дніпровського льодового язика, позаяк інших ознак  його існування від верхів’їв цих річок і до гирла Самари не було, а тепер і їх не залишилося.

Стосовно другої проблеми, - формування діабазових масивів, його висновки базувалися на їхньому співвідношенні з осадовою товщею. Стратиграфічними реперами для нього були полтавські піски та горизонт Е , який перекриває діабази, сильно зруйнований і представлений вапняком/доломітом. Донизу він набуває натічних форм і проникає в порожнини діабазу. В свою чергу жили діабазу 1-2 см завтовшки проникають у товщу Е. На рис. 5 наведено кілька власноручних  О.Морозевича з різних каменярень Висачківського пагорбу, з яких видно, що видобування діабазу велося з ядер, які були оточені осадовими верствами. З цього О.Морозевич робить висновок, що формування дайок відбулося в інтервалі між олігоценом та часом виникнення горизонту Е. Хоча зруйнованість горизонту, можливо, вказує на дещо молодший вік діабазових дайок. Обстеження північного схилу колишньої каменярні дає підставу вважати другим стратиграфічно-часовим репером червоно-бурі глини, які конформно залягають поверх комплексу порід, які можна віднести до вулканогенного комплексу.

      

Фото: Пазинич В.Г. (автор)
Джерело: Пазинич В.Г. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Категорія: Статті українських науковців | Додав: wiktor (24.03.2011) W
Переглядів: 2566 | Теги: визначення віку, Пазинич, КНУ імені Шевченка, геохронологія, геологічна історія, Висачківська дайка | Рейтинг: 0.0/0
Матеріали по темі:
Всього коментарів: 0
avatar