Фото: millionmenu.ru

Сільське господарство

 Для сільськоого господарства більшості країн регіону (Китай, Монголія, Південна Корея, КНДР) характерні парцелярне землеволодіння (менше 1 га на людину), орієнтація на патріархально-кланові інтереси, прихильність до традиційних методів господарювання.

Рослинництво. У структурі сільського господарства переважає землеробство (крім Монголії, де розвинуте кочове скотарство). Основу зернового господарства становлять рис і пшениця. Рис — основна продовольча культура в регіоні. Вирощують його переважно в субтропічному і тропічному поясах з достатнім зволоженням, збираючи щороку в середньому по 213,5 млн т за середньої врожайності 56 ц/га, в Китаї вона — найвища у світі (75-80 ц/га). На півдні Китаю вирощують по два врожаї на рік.

Культивують також кукурудзу, гаолян (сорго), чумизу. Їх урожай використовують у продовольчих, харчових цілях. Олійні культури представлені рапсом, арахісом, бавовником, соєю. Серед бобових найпоширеніші соя, кормові боби, горох. Сою почали культивувати в Китаї майже 4000 років тому. Селекційний фонд її — 1200 сортів, що дає змогу вирощувати цю культуру в різних кліматичних умовах. З бульбових культур вирощують солодку картоплю (батат), білу картоплю, ямс, таро, маніок. Велике значення для економіки країн регіону має виробництво технічних культур, найважливішими серед яких є бавовник, цукрова тростина та цукровий буряк. Одним із основних напрямів є овочівництво, в якому найбільші плантації займають китайська капуста, редька, часник, шпинат тощо. Інтенсивно розвивається плодівництво. Найпопулярнішими фруктами є японські полуниці, яблука, груші, персики, хурма, апельсини, сливи, вишні, мандарини, ананаси. Традиційною в регіоні культурою є чай, батьківщина якого — Китай.

У регіоні вирощують також тютюн, коноплі, хміль, льон. Традиційною галуззю (особливо в Китаї) є вирощування лікарських рослин. В Японії культивують багато різноманітних квітів, які є обов'язковим атрибутом релігійних ритуалів і елементом прикрас на святах і в будинках японців.

Тваринництво. Належало до слабкорозвинутих галузей господарства, після Другої світової війни стало активно розвиватися. Поголів'я великої рогатої худоби досягає 104 млн голів, з них половина — молочні корови. Оскільки у землеробських районах всі землі розорані, в регіоні головна увага приділяється розведенню свиней, кролів та птиці. Поголів'я свиней досягає 480 млн голів. За цим показником Китай уже багато років поза конкуренцією.

Більшість свиней вирощують в особистих підсобних господарствах селян, де свинарство майже повністю базується на виробничих і побутових відходах. У приміських господарствах значне місце посідає птахівництво, яке нині є найбільш динамічною галуззю. Найпоширеніші види свійських птахів — кури, качки, індики, гуси.

У Китаї та Монголії для транспортних потреб розводять мулів, буйволів, віслюків, у Монголії — двогорбих верблюдів (бактріанів) та яків.

Серед давніх галузей тваринництва — бджільництво та шовківництво. Китай є одним із найкрупніших експортерів меду, посідаючи 2-ге місце у світі. Щорічний його експорт становить 1/3 світового. Історія розвитку шовківництва у Китаї нараховує чотири тисячоліття.

Розводять переважно тутового, а на північному сході — дубового шовкопряда.

Хутряне звірівництво представлене розведенням нутрій, норок та інших видів тварин у Китаї та КНДР.

Рибальство й рибництво. Традиційні галузі господарства для Японії, Кореї, Тайваню. Рибу виловлюють у прибережних морських водах і в річках та озерах. Основними об'єктами промислу є оселедець, тріска, лосось, камбала, добувають морепродукти, особливо водорості (морську капусту) і різноманітних молюсків. Загальний вилов риби становить 44 млн т, а Японії за цим показником належить 1-ше місце у світі (до 12 млн т), Китаю — 2-ге місце.

Однією з особливостей регіону є аквакультура — штучне розведення риб, водоростей і молюсків у морських прибережних лагунах і прісноводних водоймах, особливо у гірських озерах і на заливних рисових полях. Поширене також розведення перлинових раковин у теплих прибережних водах.

У країнах регіону здійснюються цілеспрямовані заходи з підвищення техніко-економічного рівня сільськогосподарського виробництва, його інтенсифікації, збільшення доходів виробників, а також ефективності функціонування системи збуту сільськогосподарської продукції.