Оскільки Латинська Америка впродовж тривалого часу була і деякою мірою залишається ареною масових міграцій, її населення є величезним конгломератом місцевих і принесених переселенцями рас, етносів, релігій, культур.

Чисельність населення. У 1999 р. населення Латинської Америки оцінювалося у 472 млн осіб, що становило 8 % населення світу. Майже половина його сконцентрована у Бразилії, Мексиці й Аргентині. Чисельність населення регіону швидко збільшується. У 1800 р. вона дорівнювала 19 млн осіб (2,1 % населення світу), в 1900 р. — 63 млн (3,9 %), в 1933 р. — 125 млн (6,1 %), у 1975 р. — 320 млн (6,5 %).

Демографічні особливості. Країни Латинської Америки належать до категорії країн, що розвиваються, отже більшість із них — до II типу відтворення населення. Менше виражений цей тип у «білих, креольських» країнах. Попри те що Латинська Америка належить до регіонів із зростаючою чисельністю населення, «демографічний вибух» у більшості з них останніми десятиріччями почав згасати. Темпи зростання населення знижуються і становлять у середньому 1,6 % на рік. Цей показник неоднаковий в різних країнах: у багатьох з них темпи приросту населення найвищі у світі (в Гондурасі — 3,5 %, Домініканській Республіці — 3,3, Мексиці, Нікарагуа, Колумбії та Еквадорі — 3,2 %), у розвинутих країнах (Аргентина, Бразилія та ін.) — низькі.

          Різноманітність природних умов зумовлена розмірами території, її великою протяжністю у меридіональному напрямку — від аридної зони північної півкулі майже до Антарктиди, розташуванням більшості країн у тропіках і субтропіках, висотною поясністю у горах.

У рельєфі регіону виділяються: платформений рівнинно-плоскогірний схід і складчасті геосинклінальні утворення заходу і півночі, представлені гірською системою Кордильєр, які у Південній Америці звуть Анди.

Латиноамериканські Кордильєри — одна з найвищих (г. Аконкагуа — 6959 м) і найдовша з гірських систем земної кулі, що простягається вздовж західних районів регіону на 15 тис. км. Основні горотворні процеси, внаслідок яких виникли гори, почалися у Північній Америці в юрському періоді, у Південній — наприкінці крейдового. Формування гір ще не закінчилося, про що свідчать часті землетруси та інтенсивний вулканізм (понад 80 діючих вулканів).

Латинська Америка — один із найбільших регіонів світу, розташований на південь від США, який простягається до крайнього півдня материка Південна Америка. За свою історію регіон мав такі назви: Ібероамерика, Індоамерика та Іспанська Америка. Назва «Латинська Америка», яка закріпилася в 30-ті роки XX ст., пов'язана з тим, що більшість мешканців регіону розмовляє іспанською або португальською мовами (виникли від латини), а також з тим, що романські («латинські») країни Європи помітно вплинули на формування його культури.

У регіоні налічується 47 політико-територіальних утворень, 33 з яких є суверенними державами, інші — колоніальні володіння США, Великої Британії, Франції та Нідерландів.

Історично регіон поділяють на 4 субрегіони, які об'єднують у 2 надрегіони: Середня Америка і Південна Америка

Транспорт недостатньо забезпечує потреби країн регіону. Основним його видом є автомобільний, парк якого налічує 599 тис. пасажирських і 344 тис. вантажних машин. Довжина автошляхів — 348,8 тис. км, з твердим покриттям — 26,2 тис. км. Якість їх дуже низька.

Територією регіону прокладено автомобільні магістралі Лагос (Нігерія) — Момбаса (Кенія), Дакар (Сенегал) — Майдугурі (Нігерія) — Нджамена (Чад).

Протяжність залізниць — до 9881 км. Переважають одноколійні лінії. Через деякі країни регіону проходить трансафриканська залізниця Лобіту (Ангола) — Бейра (Мозамбік). Залізницями доставляють сировину до морських портів. У внутріматерикових країнах (Чад, ЦАР), а також у Сан-Томе і Принсіпі залізниць немає.

Міста Мбінда (Камерун) і габонські рудники з'єднує одна з найдовших у світі (приблизно 80 км) канатних доріг.

За роки незалежності національний торговий флот створено в Анголі, Габоні. Зовнішні морські перевезення здійснюють переважно іноземні судна.

Країни регіону суттєво різняться за рівнем економічного розвитку. Головним джерелом існування для 80 % населення є землеробство й скотарство. Віддаленість великих внутрішніх областей від океану, головних транспортних магістралей спричиняє їх господарську ізоляцію, ускладнює торговельні зв'язки і залучення до системи територіального поділу праці.

Розпад колоніальної системи супроводжувався формуванням у більшостікраїн масштабного державного сектору економіки. В Анголі було націоналізовано або взято під контроль держави численні промислові підприємства, транспорт, зв'язок, банківську справу, землю та її ресурси. Держава контролює фінанси, кредитну систему, страхування, зовнішню торгівлю. У ДРК держава володіє мінеральними, лісовими й земельними ресурсами, націоналізовані тут провідні промислові підприємства, банки, страхові установи. У Камеруні державний сектор займає головні позиції у сферах транспорту (в залізничному транспорті державі належить 100 % капіталу компаній, у повітряному — 70, морському — 66, міському транспорті — 65 %), зв'язку, енергетичного господарства й водопостачання; посилилися її позиції у сільському господарстві. У ЦАР націоналізовані річковий транспорт і виробництво електроенергії. Економічна політика Чаду та інших країн спрямована на заохочення приватного підприємництва, залучення іноземного капіталу. Приватний іноземний капітал сконцентрований переважно у гірничодобувній та обробній промисловості, виробництві споживчих товарів.

Чисельність населення. За кількістю населення країни Центральної Африки дуже різняться. До найбільше заселених належить ДРК, де населення у 10 разів переважає населення ЦАР, у 12 разів — Конго.

Демографічні особливості. В регіоні, як і у всій Африці, високий річний природний приріст населення — усередньому 2,9%. Середня тривалість життя нижча від загальноафриканського показника. Висока дитяча смертність, особливо у посушливих районах на півночі, у зоні екваторіальних лісів. Попри те, країни регіону переживають «демографічний вибух». Досить великою є кількість дітей до 15 років (43 %) і малою — осіб похилого віку (4 %). Чисельність чоловіків та жінок у регіоні приблизно однакова (відповідно 49,5 та 50,5 %).

Расовий склад. Більшість населення регіону належить до негроїдної раси. В окремих народів (тубу, канурі) північних районів помітні риси європеоїдів. В екваторіальних лісах багатьох країн живуть представники так званої негрільської малої раси — пігмеї, зріст яких становить 141—142 см. У них світла з жовтуватим або червонуватим відтінком шкіра, вузькі губи, в чоловіків — густа борода. На півдні регіону проживають представники ще однієї автохтонної койсанської малої раси — бушмени (кучеряве волосся, широкий ніс із низьким переніссям, жовтувата шкіра, дуже тонкі губи, часто відсутня мочка вуха, середній зріст — до 150 см).