Дотепер сільське господарство є основною сферою матеріального виробництва багатьох латиноамериканських країн, хоча загалом по регіону його частка в структурі ВНП становить лише 13 %. Особлива його роль у країнах Центральної Америки і Карибського басейну, для більшості яких експорт продовольства і сировини рослинного й тваринного походження є основним джерелом валютних надходжень.

Відсталість сільського господарства багато у чому спричиняє обмеженість внутрішнього ринку навіть найрозвинутіших країн регіону. У галузі функціонують два типи виробничих структур — великі поміщицькі маєтки (латифундії) та дрібні господарства. Приблизно 1 % господарств площею понад 5 тис. га кожне володіють 60 % сільськогосподарських угідь, а 7,5 млн дрібних середньою площею 4,5 га кожне (понад 3/4 усіх господарств) — лише 1/5 угідь.

Землі латифундій у рідконаселених районах використовують переважно під екстенсивне тваринництво, у густонаселених — під плантаційне господарство, в якому широко використовують ручну працю. Їх продукція здебільшого продається на зовнішніх ринках.

Формування сучасної політичної карти і сучасного світового господарства — дуже тривалий історичний процес, упродовж якого людство подолало шлях від  «первісного стада» до епохи ЕОМ та атомної енергії. Історія формування світового порядку — це насамперед історія розвитку продуктивних сил суспільства, що зумовлюють виникнення різноманітних форм політичної надбудови. Після поділу суспільства на класи і появи перших державних утворень почалося формування політичної карти світу.

Територіальна структура господарства Західної Європи складна і мозаїчна. Її визначає так звана центральна вісь розвитку, яка простягається територією Великої Британії, Бельгії, Люксембургу, ФРН, Франції, Швейцарії і далі В Італію, понад 1,5 тис. км. Займаючи 15 % площі Західної Європи, вона концентрує до 50 % її населення і майже 70 % промислового потенціалу. У межах цієї зони розташована більшість промислових районів.

Північна Європа має вигідне економіко-географічне положення, яке визначається такими рисами:

— межування країн регіону із Західною та Східною Європою;

— вихід до морів Атлантичного океану: Балтійського, Північного, Норвезького та двох морів Північного Льодовитого океану — Гренландського та Баренцева;

— розташування на перетині важливих морських і авіаційних магістралей з Європи в Північну Америку;

— сухопутне сусідство з Росією, що дає перспективу тісних економічних контактів і величезний ринок збуту, а також морське сусідство з країнами Прибалтики, що впливає на їх політичну й економічну ситуацію;

Країни регіону та їх райони з'єднані між собою (крім Ісландії) усіма видами транспорту, які утворюють складну транспортну мережу.

Морський транспорт — основний в регіоні. За тоннажем явний лідер — Норвегія (38,3 млн т), яка посідає 1-ше місце в Європі і 3-4-те у світі за величиною торгового флоту. Основні порти регіону: Ґетеборг, Гельсінборг (Швеція), Копенгаген, Фредерисія (Данія), Шелдвік, Гельсінкі (Фінляндія), Нарвік, Осло, Берген (Норвегія). Судноплавство у Фінській і Ботнічній затоках узимку здійснюється за допомогою криголамів.