У прибережних районах Середземномор'я, Атлантики, у дельті й долині Нілу досить розвинутий залізничний транспорт. Загальна протяжність залізниць — 19 779 км. У Лівії взагалі їх немає, а єдина залізнична лінія Мавританії призначена для вивезення руди до океанічних портів. У 1984 р. у Марокко було введено в експлуатацію першу в регіоні швидкісну залізничну магістраль Рабат — Касабланка протяжністю майже 100 км.

У Сахарі провідним є автотранспорт. Загальна довжина автошляхів — 351,7 тис. км, із них 222,8 тис. км мають тверде покриття. Автомобільний парк регіону налічує 3880 тис. пасажирських і 2373 тис. вантажних автомашин. Найбільша автомагістраль — Транссахарське шосе (Алжир — Кано (Нігерія)).

Чисельність населення. За кількістю населення країни Центральної Африки дуже різняться. До найбільше заселених належить ДРК, де населення у 10 разів переважає населення ЦАР, у 12 разів — Конго.

Демографічні особливості. В регіоні, як і у всій Африці, високий річний природний приріст населення — усередньому 2,9%. Середня тривалість життя нижча від загальноафриканського показника. Висока дитяча смертність, особливо у посушливих районах на півночі, у зоні екваторіальних лісів. Попри те, країни регіону переживають «демографічний вибух». Досить великою є кількість дітей до 15 років (43 %) і малою — осіб похилого віку (4 %). Чисельність чоловіків та жінок у регіоні приблизно однакова (відповідно 49,5 та 50,5 %).

Расовий склад. Більшість населення регіону належить до негроїдної раси. В окремих народів (тубу, канурі) північних районів помітні риси європеоїдів. В екваторіальних лісах багатьох країн живуть представники так званої негрільської малої раси — пігмеї, зріст яких становить 141—142 см. У них світла з жовтуватим або червонуватим відтінком шкіра, вузькі губи, в чоловіків — густа борода. На півдні регіону проживають представники ще однієї автохтонної койсанської малої раси — бушмени (кучеряве волосся, широкий ніс із низьким переніссям, жовтувата шкіра, дуже тонкі губи, часто відсутня мочка вуха, середній зріст — до 150 см).

Країни регіону суттєво різняться за рівнем економічного розвитку. Головним джерелом існування для 80 % населення є землеробство й скотарство. Віддаленість великих внутрішніх областей від океану, головних транспортних магістралей спричиняє їх господарську ізоляцію, ускладнює торговельні зв'язки і залучення до системи територіального поділу праці.

Розпад колоніальної системи супроводжувався формуванням у більшостікраїн масштабного державного сектору економіки. В Анголі було націоналізовано або взято під контроль держави численні промислові підприємства, транспорт, зв'язок, банківську справу, землю та її ресурси. Держава контролює фінанси, кредитну систему, страхування, зовнішню торгівлю. У ДРК держава володіє мінеральними, лісовими й земельними ресурсами, націоналізовані тут провідні промислові підприємства, банки, страхові установи. У Камеруні державний сектор займає головні позиції у сферах транспорту (в залізничному транспорті державі належить 100 % капіталу компаній, у повітряному — 70, морському — 66, міському транспорті — 65 %), зв'язку, енергетичного господарства й водопостачання; посилилися її позиції у сільському господарстві. У ЦАР націоналізовані річковий транспорт і виробництво електроенергії. Економічна політика Чаду та інших країн спрямована на заохочення приватного підприємництва, залучення іноземного капіталу. Приватний іноземний капітал сконцентрований переважно у гірничодобувній та обробній промисловості, виробництві споживчих товарів.

          Різноманітність природних умов зумовлена розмірами території, її великою протяжністю у меридіональному напрямку — від аридної зони північної півкулі майже до Антарктиди, розташуванням більшості країн у тропіках і субтропіках, висотною поясністю у горах.

У рельєфі регіону виділяються: платформений рівнинно-плоскогірний схід і складчасті геосинклінальні утворення заходу і півночі, представлені гірською системою Кордильєр, які у Південній Америці звуть Анди.

Латиноамериканські Кордильєри — одна з найвищих (г. Аконкагуа — 6959 м) і найдовша з гірських систем земної кулі, що простягається вздовж західних районів регіону на 15 тис. км. Основні горотворні процеси, внаслідок яких виникли гори, почалися у Північній Америці в юрському періоді, у Південній — наприкінці крейдового. Формування гір ще не закінчилося, про що свідчать часті землетруси та інтенсивний вулканізм (понад 80 діючих вулканів).

russian.cctv.com
      Рельєф дуже складний. На заході розташоване одне з найбільших і найвищих на земній кулі нагір'їв — Тибет площею майже 2 млн км². Оточене потужними хребтами — Кунь-Лунем на півночі, Каракорумом на заході, Гімалаями на півдні й Сіно-Тибетськими горами на сході, нагір'я має численні внутрішні хребти, які досягають 6000—7000 м висоти, і межигірні рівнини висотою 4000-5000 м. На цих рівнинах прохолодно навіть влітку, денні температури не перевищують +10...+15° С, ночами бувають заморозки. Зима тут довга, із сильними морозами (-30...-40° С), вітри віють майже постійно, повітря надто сухе, а опадів випадає до 100 мм на рік, практично стільки ж, як і в пустелі. Тому Тибет за умовами рослинних ландшафтів відносять до типу холодної високогірської пустелі. Снігова лінія розташована на висотах 5000-6000 м (найвище положення на земній кулі). Тибет складений переважно піщаниками, вапняками, сланцями, хребти — здебільшого гранітами й гнейсами.

Регіон характеризується високою сейсмічною і вулканічною активністю. Землетруси бувають у поясі молодих гір і особливо часті на Японських островах, де нараховується 150 вулканів, у тому числі 60 активних. У середньому один помітний землетрус відбувається кожні три дні. Одним із найбільш сейсмічнонебезпечних є район Токійської затоки.